Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Суспільство

«Я співаю руками»: як перекладачка жестової мови Уляна Шумило розвиває музичний інклюзив

Опубліковано

Вона однією з перших почала перекладати українські пісні жестовою мовою. Найпершими її «ручними каверами» стали пісні Дмитра Монатіка. Уляна мріяла стати балериною, але обрала шлях культурної провідниці для глухих людей. Народившись у батьків, які не мають слуху, жінка зрозуміла, що її місія — боротися за їхні рівні права в суспільстві. 

Як люди з глухотою переживають війну? Чому важливо перекладати для нечуючих музичні кліпи виконавців, фільми та вистави? Про боротьбу за права людей з глухотою та особисту втрату й порятунок глухих батьків з оточеного Маріуполя розповіла для ШоТам Уляна Шумило.  

Я стала провідником для своїх глухих батьків 

Я народилася в батьків, які не мають слуху, і тому автоматично стала для них провідником у цей світ. У дитинстві я займалася балетом і мріяла пов’язати з цим своє життя, утім, травмувала коліно й не змогла продовжувати танцювати. Натомість знайшла себе як перекладачка жестової мови. Почала співпрацювати з УТОГ (Українське товариство глухих) та допомагала глухим звертатися до суду, оформлювати соціальні виплати. Потім я влаштувалася працювати на маріупольський телеканал «Донбас» і перекладала новини. Та я хотіла, щоб глухі не лише розуміли новини регіону, а й знали, які рішення ухвалюють чиновники на сесії міської ради в Маріуполі, тому оббивала бюрократичні пороги, щоб мені дозволили перекладати такі засідання. 

Але одного разу я натрапила на YouTube-канал естонки, яка перекладає музичні фестивалі. Мене вразило, як вона передає не просто слова, але й ритм і музику. Це захопило мене… Як може глуха людина відчути музику?

Глухі люди теж хочуть слухати музику

Я могла перекласти текст пісні, але як показати звучання інструмента? Почала практикувати й зрозуміла, що маю передавати ритм рухами свого тіла. Вперше я «заспівала» руками пісню Діми Монатіка біля нашого маріупольського драмтеатру. Зняла себе на телефон і виклала в соціальні мережі. Я не думала, що це оцінять. Мені почали писати люди, які не чують: «О, нам це цікаво. Продовжуй давай». Потім я переклала другий кліп і назвала його «Сурдокліп». Усе більше почала розвивати цей новий інклюзивний музичний жанр і створила проєкт з Палацом культури молоді — разом із сотнею дітей на головній площі міста ми зробили музичний твір у супроводі жестів на пісню Діми Монатіка «Вічність». 

Далі я почала працювати ще й над візуалом до своїх перформансів, адже глухі люди сприймають інформацію через візуальні деталі, наприклад, одяг, цікаві образи, зачіску, аксесуари. Мене почали запрошувати на різні фестивалі, де я перекладала артистів. Поступово почала перекладати фільми, вірші, вистави. У київському Театрі ляльок переклала виставу на сцені разом з артистами. Я почала отримувати ще більше коментарів вдячності за свою роботу в соціальних мережах. 

Мені вдалося задати тренд на музичний переклад жестовою мовою

Я продовжую розвивати цей інклюзивний культурний діалог, бо ці люди теж заслуговують на те, щоб «почути», якою є наша українська культура різноманітною, талановитою та красивою. Зараз люди з глухотою мають запити на переклади фільмів, бо світ для них нудний. Вони живуть у тиші, тому наша місія — допомогти їм відчути всі барви нашого життя.

Ці люди теж гідні перекладу фільмів, пісень — усього, що входить у культурну діяльність нашої країни. Мене, певно, Бог з народження послав з місією допомогти своїм батькам та всім іншим глухим. І поки хтось буде прописувати програми допомоги для них на папірцях, я попрацюю для людей, які вже зараз потребують нашої допомоги. 

Мені подобається музика. Це моє внутрішнє кайфоловство — це відчувають, до речі, і глухі люди. Це видно за мімікою, емоціями. Я починаю шукати пісню, яка мені до душі, потім собі малюю в уяві картинку, як хочу розповісти цю пісню. Думаю, як мені одягнутися, щоб одяг підходив під сенс самої пісні. Я роблю все з першого дублю, не розписую плани. Тут важливо працювати над картинкою, над подачею. Над тим, як ти цю пісню піднесеш і покажеш, а не над самим перекладом.

Як глухі люди живуть в умовах війни

Буквально на другому році війни наша влада виділила для людей з вадами слуху смартгодинники, адже глухі можуть почути тривогу тільки за вібрацією. За офіційними даними, у Маріуполі загинули 30 глухих людей. Нині страждають люди з Запоріжжя та Харкова. Я вважаю, що їх на певний час потрібно евакуювати. На сьогодні таким людям допомагають волонтери, які змушені самі більш-менш вчити жести для того, щоб пояснити тим важливу інформацію. Під час блокади Маріуполя я загубила своїх рідних через обстріли — ось вам і відповідь, як живуть глухі під час війни. 

З 24 лютого по 22 березня 2022 ми з батьками та двома синами не могли евакуюватися з Маріуполя, адже знайомі, які намагались врятуватися, розповідали, як розстрілюють мирні колони. Я не могла ухвалити рішення, що робити. У мене двоє дітей — один з них має інвалідність, та двоє глухих батьків. 22 березня ми наважилися покинути наше рідне місто. Мені повідомили, що з одного з районів вивозять людей у бік росії. Тож я вирішила тікати. Ми бігли під свисти ракет та обстріли з вуличних боїв.  

У мене в руках була одна маленька сумка, а в батьків, зрозуміло, своє мислення, тому вони вирішили взяти мало не всі 10. Я казала, що ті будуть їх гальмувати, але вони вирішили все одно взяти з собою все найдорожче для них. Ми всі були виснажені та голодні: пили воду з батареї, з бойлера, а їжі вже майже не мали. На той час усі райони окупанти захопили, але в нашому того дня, коли ми вирішили рятуватися, почався вуличний бій. Ми біжимо гуськом, і я чую, що літак пролетів. Повертаюся до батьків, махаю їм рукою, мовляв, присядемо. Присіли. Потім тиша 5 секунд. Знову побігли. Я повертаюся, а їх уже немає. І я не розумію — дітей залишити й побігти за батьками? Ухвалюю рішення, що все ж треба хоча б дітей рятувати. 

Ми сіли в евакуаційний автобус і потрапили в росію. Там мені довелося пройти «опитування» з ФСБ. Почався найжорстокіший допит з психологічним насиллям — я ж у татуюваннях, відповідно, їм захотілося мене роздягнути. Вони забрали гроші, їжу, але найголовніше — мені тоді віддали дітей. Нас відпустили, і ми виїхали до Берліна.

Я не знала, чи вижили мої глухі батьки 

У Берліні я почала займатися евакуацією батьків. Стала писати хлопцю, який разом з нами сидів у підвалі. Він повідомив, що батьки живі — вони повернулися в підвал нашого вже розбитого будинку. На той момент місто росіяни окупували, тільки ще тримався Азовсталь. Цей хлопець зняв на відео батьків, які показували жестами, що вони голодні, квартира згоріла, виїхати не можуть, нічого не чують. І я починаю діяти — прошу кожного волонтера: «Будь ласка, допоможіть евакуювати батьків». Хтось грошей просив, хтось говорив, що «ми за адресами не їздимо», тому що вже й адрес не дуже видно. Волонтерів можна зрозуміти — вони ризикували своїм життям. Це відео поширили всі телеканали, і розлетілися ось ці кадри, де мама з татом показують жестами та просять про допомогу…

Наступного ранку я отримала дзвінок по Zoom. Я вмикаю і бачу в кадрі Діму Монатіка. Я оторопіла. Він сказав: «Уль, я тут побачив відео твоїх батьків. Виявляється, багато років ти співала мої пісні, позначала мене, а я тебе сліпо не помічав. У мене в самого бабуся й дідусь — глухі люди. Можливо, я тобі можу допомогти?». Єдине, про що я попросила — вивезти батьків, і наступного дня мені дзвонить волонтер та каже: «Я готовий їх забрати. Куди їхати?». 

Моїх глухих батьків побили кадирівці

Він приїжджає. Тоді складно було заїхати — на той момент був квітень. Тоді 8 волонтерів затримали як полонених. Щоб проїхати, треба було сплатити оркам за проїзд місцевою валютою — кавою, сигаретами. Волонтеру таки вдалося знайти моїх батьків. Виявляється, вони жили у квартирі сусідів, бо наша згоріла. Але батьки відмовилися їхати, бо під час зачистки їх побили кадирівці, і вони вже нікому не довіряли. Зателефонувати він мені не зміг, бо на той момент зв’язку не було. Йому довелося виїхати з міста, зловити наш український зв’язок і записати моє відеозвернення до батьків. Він мав удруге проїхати російські блокпости та знову їм заплатити товарами. Тоді вивезти батьків вдалося до теж окупованої Василівки, а згодом вже до Запоріжжя.  

Я взяла двох синів, і ми поїхали з Берліна до Львова й потім до Києва, щоб побачитися з батьками. На сьогодні ми нарешті разом. Моя історія показує, що доводиться зараз переживати глухим у часи війни. Це і знущання, і страх, і повна безпорадність, коли летять ракети, а ти їх навіть не чуєш.

Ми будуємо інклюзивний музичний простір для глухих

Зрештою, справжнє людське визнання від глухих я отримала після того, як вийшла з блокади, але від самих перекладачів я отримала хейт — виявляється, я створювала їм конкуренцію. Почалися деякі перешкоди. Перекладачі підбурювали глухих людей, мовляв, дивіться, вона неправильно показує жести. Але я все одно щаслива, бо виходить, що мені вдалося достукатися до інших і показати важливість цього жанру для глухих. 

Після порятунку моїх батьків разом з Дмитром Монатіком ми зробили спільний кліп «Війна — твоє ім’я» в рамках проєкту редакції “Свої”. Свою місію захисту рівних прав глухих людей я продовжую нині на телеканалі «Дім» та адаптовую програми під їхні потреби. Вони мають жити повноцінним життям так само, як і ми — без обмежень. Бо ми не маємо забувати про тих, хто теж є частиною нашого суспільства. Глухим також важливо розповідати реальні історії з війни, вони хочуть по-своєму слухати музику, фільми. Давайте робити більше контенту для них! Зараз я взялася ще й перекладати документальні фільми. Україна робить у цьому жанрі культурний прорив, і в нас з’являється багато достойних документальних робіт. Нещодавно я переклала фільм Алана Бадоєва «Довга доба» й теж уже отримала гарні відгуки серед «своїх» слухачів. 

А ще ми маємо підтримувати військових, які втратили слух. Багато з них у депресивному стані та відмовляються вчити жестову мову — мовляв, вони «не інваліди». Зараз я працюю з ними, але нам треба більше фахівців, які могли б не тільки навчити жестової мови, але й психологічно налаштувати на навчання. 

Суспільство

Стало відомо, коли закінчиться для школярів навчальний рік у Києві

Опубліковано

Кінець навчального року 2024 у Києві запланований на 31 травня. А отже, останні дзвінки у столичних школярів пролунають 31 травня.

Про це повідомляли у пресслужбі КМДА.

Проте компенсаторні заняття, спрямовані на подолання освітніх втрат та розривів, атестація та інші заходи, передбачені навчальною програмою, можуть тривати до 28 червня 2024 року. Про це розповів заступник голови КМДА Валентин Мондрієвський.

Читайте також: Дитяча залізниця анонсувала заходи на День Києва

“Ми будемо враховувати безпекову ситуацію в умовах воєнного стану та інші фактори, які можуть вплинути на організацію освітнього процесу, та, за необхідності, вноситимемо зміни у структуру навчального року”, — наголосив Мондрієвський.

Формат, у якому працюватиме кожна школа, визначаться кожним закладом самостійно після консультацій з батьками учнів.

Нагадаємо, раніше ми писали, як переселенка створила бренд MAMARADA та двічі виграла грант.

Фото: УНІАН

Читати далі

Суспільство

Зникла дитина – що робити? Гайд для батьків, які живуть в Україні чи за кордоном 

Опубліковано

Після повномасштабного вторгнення кількість зникнень дітей зросла у декілька разів. Якщо у 2021 році до Служби розшуку дітей Всеукраїнської громадської організації «Магнолія» в середньому звертались батьки 300 дітей, то у квітні 2022 року заявок було понад 1000. За даними Національної поліції України, з 24 лютого 2022 року по 20 травня 2024 року було знайдено 27 013 дітей, а досі зниклими вважають 2 018 дівчаток та хлопчиків. 

До Міжнародного дня зниклих безвісти дітей ШоТам з громадською спілкою «Українська мережа за права дитини» зібрали поради для рідних, у яких зникли діти в Україні, на окупованих територіях чи за кордоном. 

Дитина зникла в Україні – перші кроки 

Коли зникла дитина, не потрібно чекати три доби, аби оголосити її в розшук. На жаль смартгодинник чи «батьківський контроль» на телефоні не вбережуть дитину від неуважності чи інших причин, коли малеча може загубитись. Або коли дитина опиниться у зоні без зв’язку. Що й казати про ситуації з викраденням, коли гаджети можуть забрати та вимкнути.  

1 крок – дзвінок або особисте звернення батьків у найближчий відділ Національної поліції України:  

  • 102 – екстрений номер;
  • 0-800-50-02-02 – безплатна «гаряча лінія». 

Батьки, опікуни чи офіційні представники дитини мають вказати: 

  • прізвище, ім’я та по батькові зниклої дитини, дата народження; 
  • обставини та дата зникнення: де та коли її бачили в крайній раз, в чому була вдягнута, якісь прикмети, за якими її можна впізнати;  
  • поділитись фото; 
  • залишити свої контакти для зв’язку.  

Якщо дитина загубилась у торговельному центрі – потрібно одразу звернутись до охорони та через гучномовець оголосити про розшук. Можна озвучити прикмети дитини та місце, де її чекають батьки.  

2 крок – звернення до Служби розшуку дітей ВГО «Магнолія».

Усі деталі зникнення, інформацію та фото дитини можна передати: 

Ця неурядова організація вже 20 років допомагає розшукувати дітей в Україні та за кордоном. ВГО «Магнолія» – член Міжнародної Федерації Missing Children Europe, що координує роботу громадських служб пошуку дітей у 32 європейських країнах. Служба розшуку дітей «Магнолії» створюють медіаконтент (плакати, соціальні ролики) з оголошенням пошуку дитини та поширюючи їх у ЗМІ, соціальних мережах, розміщують на зовнішніх рекламних майданчиках. 

«Ми маємо великий досвід співпраці з усіма відповідальними особами та можемо передати інформацію у регіональні відділи поліції. Наприклад, коли дитина зникла в Одесі, а її знайшли у Києві. Працюємо, щоб встановлювати зв’язок між людиною, яка хоче допомогти та конкретно тією особою з поліції, яка відповідає за розшук», – розповідає Марина Липовецька, керівниця Служби розшуку дітей Всеукраїнської громадської організації «Магнолія»

Зникнення на окупованій території 

Складніше ситуація у сімей, які перебувають на тимчасово окупованих територіях, бо там не працюють українські правоохоронні органи. Проте якщо діти були депортовані чи насильно вивезені в рф, то батькам потрібно: 

Крок 1 – відкрити справу з розшуку дитини у Національній поліції України.

Підставою для відкриття справи є заява батьків чи офіційних представників дитини. Для цього потрібно подзвонити на номери вказані вище, або надіслати заяву на пошту: info@police.gov.ua. Щоб вірно оформити лист, можна почитати пам’ятку на сайті Нацполіції або зателефонувати на безоплатну «гарячу лінію» 0-800-50-02-02.

Окрім цього, батьки можуть звернутись за допомогою до місцевих органів влади, які переїхали на підконтрольну Україні територію та підрозділи ювенальної поліції.

Крок 2 – оформити онлайн-звернення на платформі «Діти війни» 

Сайт був створений для пошуку дітей, їх порятунку та визволення з місць примусового переміщення чи депортації. Для батьків та всіх небайдужих там є анкети, де можна: 

  • повідомити про зникнення, депортацію чи примусове переміщення дитини; 
  • розповісти про місце перебування дитини, яку розшукують;
  • повідомити про злочин, який було скоєно відносно дитини або про випадок примусової зміни громадянства;
  • записатись на консультацію до центру Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.  

Крок 3 – Звернутися до ВГО «Магнолія»

На жаль, українське телебачення на окупованих територіях блокують – оголошення про пошук дитини через телебачення в такому випадку не ефективні. Тому організація працює з OSINT-спеціалістами, які шукають інформацію про дітей з відкритих джерел.  

«На початку вторгнення було багато звернень з окупованих територій. Зв’язок був втрачений одразу у багатьох родинах. Бувало, що нам повідомляли через Telegram, що люди принаймні живі та переховуються в укритті поряд, – розповідає Марина Липовецька, – Зараз ситуація інша – дітей з Херсонщини та інших територій України масово вивезли до рф. Простіше розшукувати, коли ми маємо актуальне фото та повну інформацію про дитину. Але часто у соціальних служб, які подають заяву на розшук, немає фотографії. Ці установи шукають дітей-сиріт і у них може бути давня світлина, де дитині  5 років. А на час зникнення це вже підліток  16 років». 

Повертати дітей у сім’ю в Україну допомагають вже в іншій організації – громадська спілка «Українська мережа за права дитини» у патерстві з Міністерством з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України, Офісом Омбудсмана України. З березня 2022 року по квітень 2024 року вони повернули 103 дитину і ця робота продовжується й зараз. 

Зникнення за кордоном 

Третина усіх людей, які отримали статус тимчасового захисту у Європі – діти різного віку. І якщо вони губляться чи зникають, то алгоритм дій наступний:   

Крок 1 – Зв’язатись з національною поліцією країни, в якій перебуваєте та залишити заяву на розшук дитини

За кордоном батькам одразу потрібно звертатись до поліції. 

«Хоч дитина українська, але здійснювати розшук на території іншої країни національна поліція України не може. Вони обмежені кордонами нашої держави. Якщо дитина зникає в іншій країні, то здійснювати розшук має місцеві правоохоронні органи», – додає Марина Липовецька.

Крок 2 – Звернутись на європейську «гарячу лінію» зниклих дітей Missing Children Europe за номером 116 000 (безоплатно). 

Батьки чи офіційні представники можуть отримати там: 

  • консультацію щодо законодавства країни та рекомендації як оформити заяву на зникнення дитини; 
  • заповнити анкету на розшук дитини чи повідомити про знайдену дитину;
  • психологічну допомогу та підтримку. 

«Якщо у людей є мовний бар’єр – рекомендую писати нам у Telegram. “Магнолія” як член Missing Children Europe може передавати усю інформацію партнерам у 38 країнах Європи. Бо коли людина в Іспанії набере номер 116 000 – потрапить до неурядової організації, яка займається пошуком дітей саме в цій країні. Оператори можуть не володіти українською мовою», – пояснює Марина Липовецька.

Також додатково можна звернутись за допомогою та консультацією до: 

Як діяти, коли побачили дитину, яку розшукують?     

Саме завдяки небайдужості людей у більшості випадків вдається повернути дітей у сім’ю. Особливо активізується суспільство у випадках, коли потрібно шукати малечу. 

Є декілька загальних правил для випадків, коли побачили дитину, яку можливо розшукують рідні: 

Переконайтесь, що дитина у безпеці.
Оцініть зовнішній вигляд дитини та її одягу. Якщо відчуваєте, що потрібна допомога – можете підійти та спитати про це. Але це має бути ненав’язлива пропозиція.

«Не забирайте, будь ласка, дитину до себе додому. Це може трактуватися як  викрадення дитини. Якщо ви розумієте, що ця дитина маленька, вона не може сама себе убезпечити і навіть не може сказати хто вона – будь ласка, телефонуйте в поліцію і дочекайтеся приїзду її. Якщо з певних обставин ви не можете дочекатися приїзду поліції, ви маєте відвести її до лікарні чи хоча б, найближчої державної установи», – зазначає Марина Липовецька.

Зробіть фото та повідомте про місце знаходження дитини у Національну поліцію за номером 102 та на номер 116 000.

Більш виважено варто поставитись до комунікації з підлітком. Якщо дитина в компанії друзів, зовнішньо виглядає цілком нормально, сміється та спілкується – не варто підходити та закидувати її питаннями. Подібна поведінка може злякати, і підліток більше не з’явиться на цьому місці. Саме тому варто за можливості зробити фото дитини та дочекатись представників поліції – світлина буде доказом для правоохоронних органів, які і мають розбиратись у ситуації. 

«Старші діти можуть йти з дому за своєї ініціативи. Наприклад, через непорозуміння у родині чи проблеми з однолітками. Часто буває й таке, що вони не дуже той хочуть, щоб їх знайшли. Вони можуть представлятися навіть іншими іменами. Але як дорослі люди ми маємо зрозуміти, що життя на вулиці ніколи не буде безпечним для дитини. Тут є відповідальність соціальних служб, наприклад, з’ясувати, які обставини в родині, чому дитина тікає. Щоб запропонувати якусь альтернативу для цих дітей», – розповідає Марина Липовецька.

Допомагайте поширювати інформацію про пошук дітей 

Марина Липовецька розповідає, що бувають випадки, коли дитина необдумано йде із дому через сварку, не обов’язково з батьками. Наприклад, з коханою людиною.  І через певний час дитина хотіла б вже й сама повернутися, але боїться. 

«У дитини є страх, що її не люблять, будуть сварити батьки, що її засудять чи ще щось. В такому випадку телепрограми приходять на допомогу. Там для батьків завжди є можливість зробити звернення до самої дитини. Коли батьки публічно кажуть: “Будь ласка, ми за тебе переживаємо, ми тебе любимо, не бійся, незважаючи ні на що,  щоб з тобою не сталося, ми тобі допоможемо. ми тебе чекаємо. Ти найцінніше, що в нас є,  повернися”. Ці слова реально дуже важливо почути дитині», – розповідає Марина Липовецька.

Переглянути актуальну інформацію про дітей, які зараз знаходяться в розшуку можна   на сайті Служби розшуку дітей та у Facebook.   

Читати далі

Суспільство

Японія продовжить підтримку України у відбудові медінфраструктури, постачанні ліків та обладнання

Опубліковано

Японія продовжить підтримку України в медичній сфері, зокрема у відбудові пошкодженої медінфраструктури та постачанні ліків і медобладнання.

Як повідомляє Міністерство охорони здоровʼя, ключові напрями співробітництва між Україною і Японією обговорили на зустрічі керівництва МОЗ України з представниками уряду Японії, керівництва Офісу сприяння економічного відновлення України, представниками посольства Японії в Україні та Японського агентства міжнародного співробітництва (JICA).

«Японія є одним із надійних партнерів, що публічно підтримує нас у нелегкі часи, коли країна переживає руйнування медичної інфраструктури, а ворог забирає життя українців і медичних працівників зокрема. Така стійкість і незламність є для нас дуже цінною», – зазначила заступниця міністра охорони здоровʼя Марія Карчевич.

Читайте також: Консультація, пошук роботи та надання психологічної допомоги: в Україні запрацювала програма «Єдиного вікна»

Як зазначили в МОЗ, представники японської делегації висловили підтримку і намір продовжувати співпрацю. Зокрема, й надалі триватиме взаємодія у відбудові пошкодженої інфраструктури і забезпеченні стійкості медичної сфери. Важливим залишається питання постачання ліків і медичного обладнання.

Йшлося і про розвиток та підтримку питань, що стосуються реабілітації, психічного здоровʼя, інноваційних технологій тощо. Також під час зустрічі було підкреслено важливість забезпечення автономної роботи медичних закладів у зв’язку з постійними обстрілами і пошкодженням енергетичної інфраструктури.

Як наголосили у Міністерстві, за понад два роки повномасштабної війни Японія вже надала Україні фінансової підтримки на більше ніж 12 мільярдів доларів, у тому числі для медичної сфери.

Нагадаємо, Нацбанк випустив памʼятні монети кримськотатарського орнаменту.

Фото: МОЗ

Читати далі

 РЕКЛАМА:

Шопочитати

Суспільство21 годину тому

Харизматична контентмейкерка з TikTok співпрацює з відомими брендами з маленького села на Тернопільщині

Софія Крупа з чоловіком Андрієм підкорює український тікток своїми креативними відео, а відомі бренди часто...

Можливості2 дні тому

Кежуал по-українськи. Подружжя Логаїв створило бренд одягу «Спадщина» з етнічними мотивами, а з розвитком допоміг грант

Коли люди носять одяг від «Спадщини», то відчувають захоплені погляди в спину, адже саме там...

Суспільство1 тиждень тому

Мріє, щоб про Складанку у світі знали, як про LEGO. Як підприємиця з Львівщини 6 років розвиває власний бренд

Колись дядько Юлії сказав їй, що нею обов’язково всі пишатимуться. Жінка довго шукала себе, пробувала...

Суспільство2 тижні тому

«Я співаю руками»: як перекладачка жестової мови Уляна Шумило розвиває музичний інклюзив

Вона однією з перших почала перекладати українські пісні жестовою мовою. Найпершими її «ручними каверами» стали...

РЕКЛАМА: