Анатолій і Олександр — архітектори-реставратори, що взялися відновлювати палац Шувалових початку 20 століття у Тальному, на Черкащині. Будівля пережила чимало — радянський період і технікум у стінах, госпіталь для льотчиків Люфтваффе за німецької окупації, занепад і сміття після робіт 2006-2009 років. Та зараз палац змінюється, бо щодня над цим працює команда небайдужих людей.
ШоТам побували у Тальному і розпитали чоловіків про історію цього місця, процес реставрації та те, як це майже жити на роботі.
Початок подорожі
До Тального їду автобусом з Києва — 3 години і я на місці. На карті знаходжу палац і прокладаю маршрут, спочатку треба йти містом, а тоді дорога звертає у все більш зелені місця. Йду через невеличкий ліс — пізніше дізнаюся, що це парк Шувалова. Відчуваю — от-от і побачу палац, люблю ці моменти перед зустріччю з чимось прекрасним. Палац не підводить — трішки скромно з’являється між деревами, але вже здалеку видно його тиху красу.
Заходжу на територію — з дверей виходить Олександр Соломоненко, саме з ним домовлялася про екскурсію. Молодий хлопець у футболці та шортах бере ноутбук, поки я переводжу подих, і починає розповідь про це місце, час від часу він показує на ноутбуці креслення, старі фото, щоб краще уявити життя палацу.
Олександр каже, що інтерв’ю дати не зможе, але екскурсію провести — так. Він веде мене кімнатами палацу, показує, де заїжджали карети, де була вітальня, столова, більярдна графа, будуар графині і де вона мала тримати сукні та капелюшки — так-так, у проєкті було спеціально виділене місце під головні убори жінки.
Світлину зробила Олеся Богдан
Раніше на цьому місці був інший палац
Втричі більший, дерев’яний. У січні 1896 року він згорає через несправний димохід. Та на його місці невдовзі з’явиться ще один — з весни 1902 по серпень 1907 року тут будують палац для роду Шувалових. Його проєкт створив архітектор Андреас Лауріц Клемменсон з Данії у власному «палацовому стилі».
Тут є господарське крило, башта з гвинтовими сходами, тераси, поверх для гостей, квадратова башта з системою водопостачання і центральна башта із гербом Шувалових з єдинорогом на щиті. Олександр розповідає, що гвинтові сходи виготовлені з піщанику, який доставлявся у Тальне з кар’єрів під містом Ямпіль Вінницької області.
Центральний вхід палацу раніше мав високі двері — за радянські часи їх понизили і замінили. Але завдяки кресленням палацу можна зрозуміти, як мало бути насправді. Хоч двері понизили, зберегли завіси — вони незвичні, адже дають змогу дверям відкриватися на 180 градусів і не пошкодити лиштву з ямпільського піщанику. Олександр розповідає, що оригінальну черепицю зняли вже за часів Незалежності й замінили на сучасну металочерепицю.
Всі шляхи ведуть до Данії, Батьківщини Клемменсена
У вітальні, куди заходимо, зустрічали гостей — зараз тут на стінах фото і креслення, на столах — уламки, знайдені в палаці чи на його околицях, які допомагають зрозуміти більше про його історію. Олександр каже, що почали шукати креслення спочатку в Україні, та зрозуміли, що всі шляхи ведуть до Данії, Батьківщини Клемменсена. Його портрет тут також є. Тож архітектори-реставратори після довгих пошуків, завдяки своїм друзям з Одеси та Копенгагену, отримали 140 ескізних, проєктних, робочих та виконавчих креслень — навіть схеми інженерного забезпечення та шаблони декоративного оздоблення, а також 20 фотографій палацу у процесі будівництва.
— Це дуже цінний для нас скарб, бо інтер’єр, на жаль, доволі пошкоджений, а ці креслення дають змогу якраз побачити, як задумував Клемменсен, як все було реалізовано.
На столах розглядаю уламки плитки з ванної кімнати, з господарського крила, шматок мармурового підвіконня, механізми з дверей, частини електромережі, шматки оригінальної голландської черепиці, глазурованої чорним шклом.
Світлину зробила Олеся Богдан
Збирати підказки
Знання про палац доводиться деколи збирати несподіваними шляхами, наприклад, житель Тального до 2007 року встиг сфотографувати труби, через які йшов гарячий дим. І передав це фото архітекторам-реставраторам. Саме завдяки фото і відбиткам в приміщеннях котельні вдалося дізнатися, що повітря нагрівалось системою Гітчеля і Генненберга.
Фотографії з будівництва теж доволі цікаво розглядати — наприклад, робітники святкують завершення возведення стін палацу, у кожного у руці пляшка, деякі одягнені у вишиті сорочки. На таких фото можна помітити гіпсові форми елементів палацу, резервуари для води, інструменти. А фото даху до вкладання черепиці — дає змогу порахувати кількість дерев’яних рейок.
Інтер’єр теж дає своєрідні підказки — пошкоджена підлога розкриває замок кріплення паркетної дошки, сліди на стінах від панелей вказують, якої вони були висоти, є навіть сліди від світильника, розчищена ділянка стіни чи дверей дає змогу зрозуміти, які кольори були використані.
Цей процес нагадує мені детективне розслідування і розплутання загадок, деколи це робота, що тягнеться і здається, не принесе успіху, але врешті стається прорив — розгледіли на фото деталь, відчистили шматок стіни, прибрали радянські нашарування.
Світлину зробила Олеся Богдан
У радянські часи у приміщенні палацу була вчительська семінарія
А ще сільськогосподарський, зоотехнічний та будівельний технікуми, музей хліборобства, редакція газети «Колос». Тож будівля постраждала — плитку зривали і переносили у інші місця, у дверні проєми вкладали панелі, знищували декор, заміняли двері, покриття підлог, переробляли гостьові дерев’яні сходи.
Всередині палац досить пошкоджений, не всюди можна пройти, але те, з якою відданістю його відновлюють — вражає, Олександр каже, можливо у ванній кімнаті за часів СРСР була бухгалтерія, підлога дуже пошкоджена. Та приміщення добре продумане — прохідне, одні з дверей були зі склом, через яке потряпляло вечірнє сонце. Адже ввечері зазвичай приймали ванну і це допомагало економити електроенергію.
Такі собі привіти з минулого також допомагають розібратися, яким був палац — на одному з дерев’яних елементів Олександр показує мені писану літеру N, каже зустрічають також цифри, написані простим олівцем. Це як відмітка, куди треба поставити елемент, адже на кресленні ці цифри теж проставлені. Олександр каже, що на вулиці біля палацу знайшли шматок деревини і на ньому номер 13 — у кресленні знайшли це місце теж.
Гарні новини для картини
Стіну на сходах на другий поверх колись прикрашав олійний живопис — що саме було зображено ніхто не знає, поки видніється невеликий шматочок з туфелькою. Але Олександр каже, це може бути оригінальний живопис часів Шувалових. Зараз це повністю синя стіна з написом про славу КПРС. Та навіть це обернулося доброю новиною для картини, адже фарба подіяла наче консервація. Пізніше художник-реставратор буде міліметр за міліметром знімати шар фарби, щоб розкрити зображення, а потім укріплювати та доповнювати шари живопису.
На нижньому поверсі — приміщення для системи опалення. Перший поверх обігрівався котлами, а другий — печами і камінопечами. На жаль, вони втрачені. Але Олександр розповідає, що у 2021 році, коли обстежували палац, то знайшли частину оригінальних кахлів — їм 119 років!
Лишилися з палацом
Олександр навчався у Одеській державній академії будівництва і архітектури у спецгрупі, в якій Анатолій Ізотов зі своїми колегами і однодумцями викладав реставраційну справу. Потім захистив диплом і почав працювати зі своїм викладачем. Разом приїхали до Тального. Олександр каже, не вони обрали палац, а він обрав їх. З 2021 року почали роботу з обмірних креслень і досліджень будівлі. Початок повномасштабного вторгнення у 2022 році реставратори зустріли у Тальному. Вирішили залишитися тут і таки відновлювати палац далі, звісно, минулого року коштів не було, тож потреби закривали власними силами і грошима.
Сам Олександр з Білгород-Дністровська Одеської області. І хоче відновлювати рідне місто.
— Треба здобувати досвід, щоб повернутися до рідного міста і займатися пам’ятками там. Окрім фортеці є особняк Ярошевича та Олександрівські казарми біля берега Дністровського лиману. На жаль, в них стан теж поганий.
Світлину зробила Олеся Богдан
Екскурсія завершилася
На вулиці, під невеликим накриттям, розмовляю з Анатолієм Ізотовим, він головний архітектор-реставратор.
Анатолій розповідає, що запрошували їх сюди кілька років, але були інші проєкти, тож не вдавалося весь час присвятити лише палацу — а іншого варіанту немає. Адже, щоб відреставрувати будівлю треба жити тут. Так власне і сталося. У 2021 році архітектори-реставратори зі своїми колегами: інженерами, конструкторами, істориками, культурологами, геологами, хіміками-технологами, художниками-реставраторами, приїхали до Тального. Повернулися додому, а тоді 17 лютого 2022 року приїхали уточнити розміри окремих елементів палацу. Тож 24 лютого зустріли тут.
— Ми залишилися тут. Подали документи до поліції, щоб приєднатися до сил ТрО. Нас не взяли, вже пізніше знайомі сказали, що тоді брали лише місцевих і тих, у кого була автівка та зброя. Тож ми лишилися з палацом.
Анатолій каже, розробили концепцію програми розвитку Тальнівського палацо-паркового комплексу Шувалових. Місцева влада зацікавилася, тож створили комунальне підприємство, яке займається проєктуванням, дослідженням та власне реставрацією. У 2022 році шукали кошти самі, щоб підтримувати життя палацу. Вкладали і свої гроші, аби закупляти матеріали, устаткування тощо. Анатолій каже, що також наповнюють інтер’єр, відвідувачі й просто небайдужі передають до палацу історичні меблі — наприклад, старовинний буфет та скрині.
— На сьогодні розробляємо сам проєкт реставрації. Далі — погодження та затвердження проєкту. Це дасть змогу розуміти, скільки коштів треба і як їх залучати. Міськрада платить зарплату 4 охоронцям, архітекторам-реставраторам та бухгалтеру, але всі інші кошти шукаємо самі — проводимо екскурсії, продаємо поштівки, хочемо зробити велопрогулянки. Залучили близько 15 турагенцій і вони постійно приводять екскурсії. Деякі організації пропонують свої реставраційні матеріали, як благодійний внесок.
У 2016 році громада почала процедуру взяття палацу на баланс. Знайшлися небайдужі охоронці, Анатолій каже: хранителі, які наглядали за палацом, щоб ніхто не розтяг те, що залишилося. Потім їх взяли на роботу офіційно. Один з таких хранителів — теж Анатолій, ходить територією і зараз. Палац вражає, у ньому багато цікавого — від збережених технологій того періоду до власне самої будівлі. Адже це зразок «палацового стилю» данської національної архітектури в інтерпретації Клемменсена. І це унікально — в Україні це єдина пам’ятка, яка залишилася у цьому стилі. Неподалік був ще будинок керуючого Тальнівським маєтком. Решту споруд цього архітектора в Данії.
Менше 100 архітекторів-реставраторів
Анатолій говорить виважено і пояснює процеси.
— Я кажу, що директор цього комунального підприємства я за випадковістю. [сміється] Бо я головний архітектор-реставратор і науковий керівник проєкту реставрації палацу. Директорів комунальних установ у нас багато, а архітекторів-реставраторів — трошки менше 100 в Україні. І нових не готують.
Та Анатолій не опускає рук, кілька років тому навіть створював петицію про відновлення спеціальності на сайті Президента України. Каже, зараз у Верховній Раді є кілька архітекторів, що просувають реформи. Процес продовжується — формується основа відновлення спеціальності архітекторів-реставратора. Анатолій бере у цьому активну участь.
— Зараз для реставраторів існує лише спеціалізація. Це всього кілька годин. Чи можна за кілька годин навчити гарного нейрохірурга? Це має бути спеціальність — бо це інше мислення, ніж у будівництві, наприклад. Будівельник працює, а реставратор фактично розчиняється у мистецтві — бо ти відновлюєш, маєш розуміти, які були зміни в процесі будівництва, які особливості цього будівництва, що хотів зробити майстер, як він думав — і ти розчиняєшся в його творчості. Найвищою майстерністю вважається, коли у реставраційному об’єкті не видно почерку реставратора.Тільки рука архітектора. Чим більше буде того архітектора, тим вважається вищий рівень реставрації.
Для кожного приміщення треба свій підхід, до того ж реставраційні роботи не можуть проводитися цілий рік. Анатолій пояснює, що навіть при теплій погоді не завжди можна працювати. Наприклад. його колеги в Одесі працювали у третю зміну — вночі, коли температура падала. Адже не можна реставрувати у +30. Це впливає на якість робіт.
Щоб пальці відпочили
Анатолій — киянин. Трохи працював в Одесі, де й познайомився з Олександром. Він — один з трьох його учнів, які залишилися. Одна дівчина працює на пам’ятках у Франції, хлопець виїхав до Німеччини. А Олександр залишився. Анатолій закінчив Національну академію образотворчого мистецтва і архітектури у Києві, захистив дисертацію і все життя присвятив збереженню минувшини. Каже, гени теж зіграли важливу роль. Його дідусь Білічко Юрій Васильович з плеяди шістдесятників займався збереженням рухомої культурної спадщини.
— З дитсадка я уже сидів у профільних архітектурних бібліотеках. Бабуся — директорка музичної школи, мама — вчителька-методистка початкових класів. Все це вкладалося. Я і сам працював на різних роботах, але всі вони були про відновлення і збереження культурної спадщини України.
Бабуся вчила Анатолія грати на фортепіано — каже, урок був доволі коротким, за фальшивою нотою стукнула і кришка інструменту. Тому грі на піаніно вчився сам із 6 років. Потім опанував скрипку, у музичній школі — акордеон, у старших класах школи — синтезатор, пізніше — на гітару.
Світлину зробила Олеся Богдан
Можливо, саме тут раніше було фортепіано
Раптом з палацу долинає інструментальна музика, запитую, що це, Анатолій відповідає, що це грає Олександр.
— Одного разу Олександрові було дуже неспокійно, він навіть хотів поїхати з палацу. Я погодився, але за однієї умови: як тільки вивчить одну мелодію на фортепіано, зможе поїхати.
Олександр таки навчився грати, але все ж не поїхав з Тального — попереду ще багато роботи. Але поки є час пограти — заходжу до палацу разом з Анатолієм, не хочу злякати чи перервати хлопця. У цьому місці музика звучить якось по-особливому. Можливо, саме тут раніше було фортепіано, а жінки у пишних сукнях танцювали у цих стінах і не думали про завтра. Тож вмощуюсь на кріслі й не думаю про те, що далі — бо звучить музика й заполонює собою все. Анатолій теж сідає за фортепіано — тут їх два, одне джазове. Грає кілька українських мелодій, наприклад, «Кохана», «Києве мій», «Я піду в далекі гори». Анатолій дуже віртуозний піаніст, каже, для реставраторів — це справжній відпочинок, адже пальці часто стомлюються від креслень, практичної роботи. Анатолій може навіть на слух підібрати мелодію — і підбирає «Чорнобривці» на моє прохання.
Після музичної паузи купую поштівку на згадку. Адже, щоб підтримати палац Шувалова, можна придбати листівки або зробити будь-який благодійний внесок. На фейсбук-сторінці постійно з’являються звіти та детальні фото. Також є ютуб-канал палацу.
З палацу до автостанції їду з хранителем Анатолієм, щоб встигнути на автобус. По дорозі чоловік сигналить багатьом — каже, це його рідне місто і він тут усіх знає.
Палац лишається позаду, але враження не гаснуть. Добре, що в палацу Шувалова знайшлися такі віддані люди, що з трепетом і любов’ю відновлюють його — цеглина на цеглиною, шар за шаром. Щоб відкрити усім його істинну красу і зберегти.
На кордоні з Румунією пасажирським перевізникам буде доступна можливість обирати час перетину кордону. Для цього у рамках послуги єЧерга міжнародні перевізники зможуть обирати час перетину кордону для автобусу. Йдеться як про регулярні, так і нерегулярні маршрути.
Про це повідомляє Міністерство відновлення України.
З 10 травня послуга реєстрація на конкретний час перетину кордону відповідно до розкладу руху стане доступною на чотирьох пунктах пропуску з Румунією. А саме: «Дякове – Халмеу», «Красноїльск – Вікову де Сус», «Дяківці – Раковець», «Орлівка – Ісакча».
Реєстрація у новий тип черги, яка має назву «За розкладом» для вказаних пунктів пропуску починається з 10 травня о 12:00. Безпосередньо рух автобусів за новим записом стартує 11 травня о 12:00.
Нагадаємо, українці можуть «купити» страховий стаж.
Їхні учні отримують високі оцінки за сортування сміття, знімають документальні ролики про рідне село та створюють туристичні маршрути свого рідного містечка. А самі вчителі показують, що школа — це не просто уроки, а можливість проявити себе та займатися тим, що захоплює.
Таку мету мають учасники організації «Навчай для України», яка з 2017 року розвиває освіту в малих громадах. Активні випускники їдуть на рік чи два в маленькі села та містечка, аби стати для учнів не просто вчителями, але й наставниками та «стабільними дорослими, до яких завжди можна звернутися за порадою».
Рік тому ми вже писали про «Навчай для України», а тепер ШоТам розповідає історії трьох учасників організації, які руйнують стереотипи про шкільну освіту.
Світлана та документальні ролики про рідний край
Світлана Соловйова родом з Одещини. З вересня 2023 року дівчина як учасниця організації «Навчай для України» працює вчителькою історії Вільнянської гімназії Фастівського району, що на Київщині. Історичним просвітництвом дівчина займається давно — в особистих соцмережах завжди розповідала читачам цікавинки про історію та знімала тіктоки на історичні теми.
«Коли прийшла вчителювати в цю школу, то хотіла, щоб молодь теж долучалася до популяризації історії. А ще хотіла, аби всі зрозуміли, що історія маленького села чи містечка — це історія цілої країни», — каже Світлана.
Світлана зі своїми учнями гімназії у селі Вільне. Фото надала Світлана
Так з учнями вона почала поширювати інформацію про їхній рідний край та маловідомих постатей в історії. Важливо, що це не з примусу, учні долучаються до роботи за власним бажанням, адже їм цікаво дізнатися більше про своє село та його історію. «Від початку вторгнення я багато думала про те, чим я можу бути корисна. Тому вирішила робити те, що вмію — навчати історії та займатися історичним просвітництвом, аби знайомити молодь з нашою історією», — ділиться Світлана.
Зараз Світлана з учнями вже створили три ролики — про Петра Болбочана, якого лише нещодавно почали вивчати у шкільній програмі, про історію Фастівщини та про історію Вільного, де працює Світлана.
Світлана з ученицями 6 класу Вільнянської гімназії після зйомки ролика про рідний край. Фото надала Світлана
«Я завжди кажу, що Фастів — це місце, яке двічі об’єднало Україну. Адже на початку 18 століття Мазепа придушив повстання Семена Палія і приєднав Правобережжя до Лівобережжя. А потім у 20 столітті перед тим як проголосити Акт Злуки у Києві, його спершу підписали саме у Фастові», — каже Світлана.
Відеоролики знімають окремо з кожним класом, спільно шукають матеріали, готують текст та проводять зйомки в шкільному музеї. Ролики розміщують у соцмережах школи, але планують поширити і в Ютубі.
Світлана хоче бути для учнів не лише вчителькою, але й другом, тому проводить з ними багато часу. Фото надала Світлана
Світлана розповідає, що нещодавно надіслала учням гугл-форму, аби дізнатися, що їм зараз цікаво та над чим хочуть працювати далі. Хоча в селі, де вона працює, часто зникає мобільний зв’язок і курсує лише один автобус, але їй тут дуже подобається і навіть сама назва села є дуже символічною для дівчини.
«Я працюю у селі Вільне, але хочу, щоб таким було кожне село та містечко в Україні. А ще я живу на вулиці Миру і дуже хочу, щоб на кожній вулиці в Україні був мир», — підсумовує дівчина.
Юрій та екологічна Гребінківщина
Юрій Красніков з вересня 2023 року працює вчителем географії в Гребінківському ліцеї на Київщині. Хлопець родом з тимчасово окупованого Бердянська, звідки виїхав у квітні 2022 року після обшуків вдома. Спершу жив на заході України та працював онлайн у Бердянській школі, а згодом подав заявку до «Навчай для України».
Разом зі своїми учнями хлопець створив ініціативу «ГрЕко» (Гребінківщина екологічна), аби сортувати сміття, проводити толоки й поширювати ідеї захисту довкілля.
Юрій каже, що до початку його роботи в школі там вже сортували макулатуру та пляшки, а ще тут був ручний прес. Крім цього, разом з учнями Юрій проводить толоки, зокрема біля берегів річки Протока. Перший такий захід вже організували на початку травня. Аби висвітлювати свою роботу, учні з Юрієм створили Instagram, присвячений екологічній діяльності.
Юрій з учнями організували толоку 3 травня та прибрали території біля річки Протоки в селищі Гребінки. Фото надав Юрій
«Також ми плануємо організували великий екофестиваль, аби привернути увагу до проблеми засмічення довкілля та наочно показати, що сміття, яке можна переробити, є важливим ресурсом. Хочемо проводити для учнів майстер-класи, наприклад, про те, як створити крісло-мішок зі старих джинсів і упаковки від круп. А ще на фестиваль запрошуватимемо спікерів, які будують екобудинки, виготовляють унікальні речі зі сміття», — ділиться хлопець.
Юрій вирішив поєднати приємне з корисним, тому на своїх уроках географії увів «зелену оцінку» за долучення до сортування сміття — за кожну пляшку чи алюмінієву бляшанку учні можуть отримати частинку балу. А за 20 пластикових пляшок, 15 алюмінієвих бляшанок і 2 кілограми макулатури можна отримати 12 балів. Хлопець ділиться, що вже є учень, який тричі приніс повний набір.
Учні Гребінківського ліцею прибирають сміття в рідному селищі. Фото надав Юрій
Юрій та його учні мріють залучити кошти для проведення екофестивалю і облаштування сортувальної станції. А Юрій з учнями мріє про молодіжний простір у школі. Для цього він створив монобанку, аби зібрати на проєктор і зараз вже зібрали понад 6 000 гривень з 25 575 необхідних.
Учні Юрія переробляють сміття на сортувальній станції. Фото надав Юрій
Юрій каже, шо хочуть зробити ремонт приміщення, тому шукають спонсорську та грантову підтримку. А ще хочуть використати сміття для потреб майбутнього молодіжного центру — сортувати його, здавати, а за кошти купувати чай, каву, смаколики та матеріали для майстер-класів.
«В школі в мене багато самоосвіти і я навчаюся чомусь у самих дітей — і цікавих фактів з географії, і молодіжного сленгу тощо. Уроки в школі для мене дають можливість бути дослідником і вийти за рамки написаного в підручнику. Це про причинно-наслідкові зв’язки, власний потенціал та формування свідомих громадян. Наша екологічна діяльність дозволяє побачити учнів з іншої сторони, якими вони є в повсякденному житті. Я відчуваю, як підвищується рівень екосвідомості моїх учнів і як це впливає на їхніх рідних, друзів та знайомих», — каже Юрій.
Надія та туристична Буча від учнів
Після університету Надія Найда працювала вчителькою історії у Харкові. Дівчина сама родом з невеликого села, тому їй відразу сподобалася ідея розвивати освіту в малих громадах. У 2022 році дівчина нарешті наважилася та подала заявку у «Навчай для України». Дівчині випала можливість працювати вчителькою історії у Бучі.
Крім уроків, Надя дуже хотіла організувати цікаве дозвілля для дітей. Спершу зацікавилася ідеєю створити в Бучі музей, проте згодом вирішила більше розворушити дітей, аби Буча була для них не місцем трагедії, а місцем життя. «Я зараз живу та викладаю на вулиці, на якій два роки тому був бій, проте зараз її не впізнати через те, що тут дуже сильна громада, яка змогла все змінити», — каже Надія.
На початку викладання в школі дівчина запитала в учнів, чим би їм було цікаво займатися поза уроками. Багато учнів сказали, що їм боляче згадувати період окупації, адже вони бачили багато страшних речей на власні очі. Спершу дівчині було важко слухати спогади дітей, проте каже, що ці розмови про пережитий досвід їх зблизили. Згодом учні поділилися, що хочуть дізнаватися про щось цікаве, тому вирішили знайти щось таке про рідну Бучу.
Надія зі своїми учнями обговорюють туристичні маршрути в Бучі. Фото надала Надія
Надія каже, що в Бучу зараз приїжджає багато людей, проте вони не знають, куди піти відпочити та гарно провести час. Тому для них вирішили розробляти туристичні маршрути, зокрема парками.
«Буча дуже зелена, тут дуже багато парків. Ми вирішили розповідати про парки, що тут є цікавого, хто тут бував з відомих історичних постатей. Це має бути культурна карта Бучі, яка буде корисною для місцевих та гостей міста. А учні здружилися, спілкуються між собою та приносять користь всій громаді», — каже Надя.
Учні Бучанської школи відпочивають та спілкуються про майбутні проєкти у міському парку. Фото надала Надія
Зараз Надя працює з 23 своїми учнями. Вони не чекають на допомогу дорослих, а хочуть робити щось цікаве самі. Учні ходять в парки, фотографують територію, шукають цікавинки, про які варто розповісти. Хтось бере своїх молодших братів чи сестер та перевіряють парки на наявність дитячих майданчиків, хтось гуляє з собаками, аби перевірити, чи буде це зручно іншим у цих парках. Надя ж формує план, модерує процес та збирає учнів для звітності на пікніках.
Тепер учні Надії надолужують спільні зустрічі, які у них забрали пандемія та повномасштабне вторгнення. Фото надала Надія
«Коли мені кажуть, що відчувають мене не лише їхньою вчителькою, але й другом, то я дуже щаслива. Я стала для них стабільним дорослим, до якого можна звернутися за порадою», — ділиться Надія.
Дві дівчинки почали вести Instagram, де висвітлюють свою діяльність поза уроками. А ще планують створити маршрути пам’яті, аби закарбувати події повномасштабної війни та інклюзивності, аби перевірити містечко на доступність. Юних активістів підтримують організація «Я бучанець» та медіа The Buchacity. Часто Надя організовує спільні зустрічі молоді з активістами міста та журналістами.
«Я вважаю себе щасливою людиною, бо поєднала тут те, що дуже люблю. Я цікавлюся історією, мені подобається спілкуватися з учнями, тому я почуваюсь енергійною та відчуваю, що роблю щось корисне для громади. Я змогла створити команду учнів, яким разом цікаво і які створюють цікавий проєкт для рідної Бучі», — підсумовує дівчина.
АТ «Укрпошта» продає невручені посилки на аукціоні. В «Укрпошті» розповіли, що такі посилки вони не викидають і не знищують, а продають на Prozorro.Sale.
«Трапляється, коли клієнти не забирають свої посилки два тижні, і ми вимушені відправити їх на склад. А ще трапляється, що посилки цілих пів року вилежуються на складі й про них ніхто не згадує», – зазначили у відомстві.
За словами пресслужби, все це законно, прозоро, а ще компенсує витрати на логістику та зберігання.
«Шкода, звісно, що першою це почала не «Укрпошта», а інші світові логістичні компанії. Проте ми спробували й вийшло гарно – на аукціоні отримали у 25 разів дорожче, ніж очікували. Не лишайте свої посилки без нагляду, бо тепер ви самі знаєте що», – підсумували в «Укрпошті».
Нагадаємо, в Україні запускають гарячу лінію психологічної підтримки для військовослужбовиць.
