Суспільство
«Один тренінг з такмеду не навчить вас рятувати життя. А декілька – можуть», – начмед «Госпітальєрів» Дмитро Андрощук
Дев’ять років тому він одним із перших почав рятувати поранених на Майдані студентів. Там він отримав свою першу контузію та поранення. Дмитро Андрощук – військовий хірург і лікар-доброволець, який очолив свого часу найбільшу команду з тактичної медицини та домедичної підготовки – «44-й навчальний центр».
Про врятовані життя, прогалини в плануванні та наданні медичної допомоги на передовій, гайд по тактичній медицині та основні помилки інструкторів Дмитро розповів ШоТам.
Дмитро Андрощук
Військовий хірург 59-го військового мобільного шпиталю, судинний-хірург, начмед батальйону «Госпітальєри», інструктор з тактичної медицини, лікар-доброволець.
Вивів рекордну кількість студентів на Майдан
Ще з часів навчання в Тернопільському медичному університеті, я вів активну громадську діяльність та організував багато проєктів для молоді. Збирав довкола себе першокурсників та намагався відкривати їм очі на можливості студентів в громадському житті. Тоді в нас виникла ідея навчити цивільне населення першої домедичної допомоги. Адже курси для медиків були, а от для цивільних – ні. Та проект так і не реалізували через брак коштів та підтримки.
Далі почалися події Майдану, і наша команда активістів не могла залишатися осторонь. Тоді ми вивели на Майдан у Тернополі рекордну кількість наших студентів – близько 3500. Після цього нами – організаторами – зацікавилася прокуратура, яка почала викликати на «спілкування» найактивніших. Особисто мені пообіцяли досить прикрі перспективи за «організацію масових заворушень». Але це лише спонукало нас продовжувати боротьбу, аби Майдан не закінчився музичною розрядкою співаків чи танцюристів на сцені.
Оскільки керівництво університету було прорегіоналівським, ми зі студентами створили страйковий комітет, який фактично керував навчальним закладом протягом трьох наступних місяців. І коли у вишах Києва за відвідування протестів могли відрахувати, у нас було навпаки: старшокурсникам, які їздили на Майдан від ТДМУ, допомагали з трансфером та закривали прогули у вигляді виробничої практики, адже вони як медики надавали допомогу постраждалим.
Перше поранення отримав під час Революції Гідності
Я намагався завжди перебувати під час найбільш прогнозованих і запеклих заворушень Майдану, адже прагнув бути максимально ефективним. Та паралельно продовжував вчитися, оскільки моя спеціалізація цього потребувала.
Особливо запам’яталися події Вогнехреща 19-22 січня – протистояння на вулиці Грушевського. Наш стабілізаційний пункт розташовувався у бібліотеці, і в ті дні на операційний стіл поклали уже фактично загиблого журналіста та активіста Михайла Жизневського. Вже за короткий час будівлю почали штурмувати, нам довелося евакуйовуватися через чорний хід. В процесі сутичок біля мене розірвалась світлошумова граната, так я отримав своє перше осколкове поранення та контузію.
Після цього моїй пам’яті «прийшли гайки». Я почав заїкатися та забувати окремі події, тому вирішив все записувати. Так з’явилися мої «Нотатки революціонера», які викладав у соціальній мережі.
Своїх пацієнтів з Майдану зустрічаю навіть на сході
Повернутися на Майдан зміг лише через місяць – у лютому. Я брав участь у ході «15 сотні самооборони», яка в Маріїнському парку під час сутички з беркутом та тітушками прикривала відхід цивільних та інших груп оборони. Коли я виносив із парку чергового пораненого, мені під лопатку прилетіла куля. На щастя, мене врятувало давнє захоплення страйкболом та майданівські афганці, завдяки яким я мав повний комплект якісного спорядження. Тож куля залишилася в бронежилеті.
Нас відтіснили і ми втратили багато людей – це були загиблі, зниклі безвісти, поранені. Прикро, але я й досі не знаю, яка справді доля багатьох з них. Разом з друзями ми відійшли до Будинку профспілок, і я перейшов в імпровізований стабілізаційний пункт на 1 поверсі, де почав оглядати та перев’язувати поранених. А коли під вечір в приміщенні спалахнула пожежа, наш хірургічний блок евакуювався до Михайлівського собору. Ми почали рятувати людей просто в трапезній. Пам’ятаю, як надавав допомогу 17-річному хлопцю із розсіченою головою. Через 3 роки я зустрівся з ним на сході. Це був несподіваний і натхненний момент. А впізнав його за виразом очей та шрамом. Хлопець, звісно, мене не пам’ятав, адже тоді був без свідомості. Та свою роботу я оцінив – шраму майже не видно.
Від курсів такмеду – до хірурга на сході
Коли почалася війна на сході, я вирішив йти добровольцем. Втім, через смерть батька вирішив, що маю закінчити університет та почати активно впроваджувати у Тернополі курси з тактичної медицини, які ми мали стартувати ще до подій на Майдані. Так з’явилася організація «44 навчальний центр», що проводила тренінги для цивільних, військових, медиків та волонтерів.
Вже з кінця 14 року, в складі міжнародного проекту “Медсанбат” ми їздили по всій країні, навчаючи військових лікарів. А вже з 2016 року – на сході, як старший екіпажу евакуації поранених. Аби поєднати це з роботою у клініці, мені доводилося брати відпустки за власний рахунок. Паралельно я позаштатно викладав у військово-медичній академії Києва. Також був консультантом при різних комітетах Міністерства оборони.
Чому я почав їздити добровольцем на схід? Бо хотів бути максимально корисним у своїй роботі. І якщо я маю певні знання і досвід роботи в цих умовах, то моя допомога потрібна. Зрештою, саме вона є моїм внеском у відсоток врятованих життів.
«Госпітальєри» готувалися до великої війни
У 2019 році до мене звернувся батальйон «Госпітальєри» з проханням допомогти в підготовці парамедиків. Я почав працювати над програмами, тренінгами та став начмедом батальйону. За декілька місяців до великого наступу ми почали замовляти медичне спорядження та амуніцію, тому 24 лютого вже мали певні запаси.
З початком повномасштабки ми з «Госпітальєрами» почали їздити на різні напрямки Київщини та надавати допомогу пораненим. Був комунікаційний хаос – на блокпостах не всі навіть чули про існування цього батальйону, тому ми неодноразово були під прицілом.
Згодом я ініціював відкриття стабілізаційних пунктів на околицях Києва – там, де дорога від зони бойових дій до шпиталю займала більше години. Це дозволило нам вчасно стабілізувати важких пацієнтів і зменшити смертність на 30%.
Коли бої почали вщухати, наш екіпаж вирушив до Ірпеня – рятувати поранених у центральній поліклініці міста, де згодом ми підняли прапор України. Починаючи з квітня наші медики почали активно вирушати на схід та південь країни. Інколи доводилося не спати кілька діб. Скажімо, на Сєвєродонецькому або Бахмутському напрямку за один день на стабпункті могли прийняли більш ніж 200 людей. Наразі я знову тут, на сході. Тепер я хірург військового мобільного шпиталю.
Не всі інструктори володіють справді ефективними методиками
З початком повномасштабки більшість практикуючих інструкторів стали на захист країни. Навчати необхідний об‘єм людей стало просто нікому.
Один із «динозаврів» українського такмеду, Юрій Свідерський якось висловився: «Проблема тактичної медицини в Україні полягає в тому, що багато спеціалістів з тактичної медицини вважають себе спеціалістами з тактичної медицини».
Зараз є багато тренінгів, які, на жаль, не є ефективними, або ж інструктори на цих курсах – люди з недостатнім досвідом на передовій.
Також є багато евакуаційних парамедичних команд, які вирушають на схід і беруть на себе відповідальність за людські життя. Але фактично вони виконують роль «таксі», яке довозить з точки А в точку Б… або не довозить. Правильної стабілізації пораненому вони не надають, бо не мають відповідного досвіду і знань.
Медична освіта потрібна не завжди, але подекуди – критично важлива
Будь-яка евакуація повинна ділитися за напрямами. Якщо ми говоримо про евакуацію з поля бою, то там медична освіта не потрібна, лише вміти затягнути турнікети, зняти одяг з пораненого та переглянути тіло на можливі додаткові пошкодження. А головне – максимально швидко вивести з точки ураження в тил, до спеціалістів з медичною освітою. Якщо ж ми говоримо про якусь спеціалізовану допомогу на реанімаційних автомобілях, то, на мою думку, цим мають займатися лише фахові медики. Інакше ці люди просто займають чиєсь місце.
Траплялися ситуації, коли на курси інструкторів і санінструкторів не відпускали людей з медичною освітою. З іншого боку, часто людей з медичною освітою просто не беруть на якісь медичні посади у складі батальйону чи взводу. Натомість, їх займають люди без освіти, які просто пройшли тренінги.
Зараз я працюю військовим хірургом на Східному напрямку і бачу, наскільки нераціонально розподіляють людський ресурс. Скажімо, мікробіолог може керувати польовим шпиталем, а кардіохірург з великим досвідом – просто вивозить поранених, бо в нього немає військової кафедри, він не офіцер.
Найбільше помилок трапляється під час накладання турнікету
Громадяни, які готуються мобілізуватися теж мають проходити навчання з тактичної медицини. На початку повномасштабної війни на це просто не було часу. Хлопців збирали на загальних зборах, а вже за три дні вони були на передовій.
Але хто має для них проводити ці курси? Наразі багато спеціалістів, які займаються якісною підготовкою з тактичної медицини, перебувають на фронті. Тому цю нішу в тилу подекуди займають недостатньо кваліфіковані інструктури, які навчають речам, які вже сім років вважаються застарілими та неефективними.
Та найбільша помилка, з якою я зустрічаюсь, – безконтрольне або ж неправильне накладання турнікету. На деяких тренінгах парамедиків вчать накладати його, поки кінцівка не почне боліти. Але ж рана і так болить! Тому бійці недокручують джгути і не перекривають артеріальний відтік, через що роблять собі лише гірше. Що далі? Кінцівку роздуває, підвищується тиск, а поранений може померти від крововтрати.
Взагалі домедична допомога не є військовою чи цивільною фішкою. На мою думку, абсолютно кожен в обов’язковому порядку повинен мати знання двох програм. Перша – курс базової підтримки життя BLS, тобто серцево-легеневої реанімації та основ невідкладних станів. Друга програма – Stop the bleed, тобто зупинка кровотеч, що може бути помічником в умовах нинішніх викликів .
Жоден інструктор не гарантує ідеальних знань
Якщо ви хочете пройти тренінги з тактичної медицини, вам не варто обмежуватися лише одним спеціалістом чи однією інструкторською командою. Адже кожен розставляє різні акценти, приділяє більше уваги окремому напрямку. «Золоту середину» можна відшукати лише після кількох різних тренінгів.
А ще раджу займатися самоосвітою, постійно оновлювати свої знання та відвідувати повторні курси з надання допомоги. І, звісно, запасіться власною аптечкою, якою можна буде скористатися у разі надзвичайної ситуації.
Суспільство
Я стала провідником для своїх глухих батьків
Глухі люди теж хочуть слухати музику
Мені вдалося задати тренд на музичний переклад жестовою мовою
Як глухі люди живуть в умовах війни
