Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Суспільство

Замість троянд – польові квіти, замість діамантів – каблучка з дротика. Як змінилися почуття українців? Досвід проєкту «Я тебе… війна»

Опубліковано

Повномасштабна війна змінила наші цінності, змусила не відкладати життя «на потім» та не шукати зручних моментів. Зокрема – для зізнання в почуттях. Так, російське вторгнення не змінило кохання, але зробило його іншим. Це помітили подруги-медійниці та заснували проєкт «Я тебе… війна».

Це 100 історій від українок та українців, які знайшли або втратили своє кохання впродовж останнього року. 100 історій про боротьбу, віру та надію. Зрештою, це історії, яка стають ще одним свідченням, а водночас – нагадуванням для всього світу.

Ми знаємо, скільки пар одружилися. А скільки закохалися?

Христина: В Україні за перші пів року повномасштабної війни зареєстрували рекордну кількість шлюбів – понад 103 тисячі. Але немає статистики про те, скільки людей розлучилися, а скільки – закохалися. Тому це дуже tricky question.

Але точно зрозуміло, що війна змінила наші цінності. Ми почали розуміти, що життя може закінчитися будь-якої миті. Те, що ми роками накопичували, у будь-який момент може зруйнуватися. У нас немає часу відкладати «на потім». Напевно, саме через це українці почали швидше ухвалювати рішення, зокрема одружуватися, адже завтра може не настати. Це банально, але війна стала каталізатором, аби робити щось тут і зараз. А ще війна – це перевірка на те, чого ти насправді хочеш від життя.

Вікторія: Дуже багато пар переосмислили своє кохання. Хтось перестав відкладати розлучення та шукати відмовки, хтось наважився на освідчення, а когось війна зробила ще ближчими одне до одного. Що можна сказати точно – після вторгнення ми всі стали більш впевненими у своїх рішеннях, особливо в критичні моменти. Згадайте, у найгостріші фази війни було найбільше новин про одруження.

100 історій кохання під час війни

Христина: Уперше ми заговорили про проєкт ще в квітні. Думаю, тоді кожна людина питала себе: «А що я можу зробити?». Усе почалося зі скролінгу стрічки у соцмережах. Я просто дивилася, чим діляться люди і спіймала себе на думці, що бракує чогось доброго. Так, були меми, і вони справді нас всіх рятували. Але не вистачало якоїсь надії, підтвердження, що контакт одне з одним та стосунки не зникли з порядку денного.

Христина Біляковська, Вікторія Середа
Співзасновниці проєкту «Я тебе… війна» Христина Біляковська (ліворуч) та Вікторія Середа

Я довго думала, що можна з цим зробити. Ходила по домівці та постійно щось занотовувала.  Такий «передідейний» стан – ти щось хочеш, але ще не знаєш, що саме, а воно в цей час ніби вже ходить за тобою. І ось, пам’ятаю, телефоную Віці та кажу: «А давай ми зробимо проєкт про історії кохання?». І вона така: «А давай!».

Вікторія: Христя сказала, що хоче зібрати 50 історій кохання. Потім ми подумали, що цього замало, і вирішили збирати 100 та запуститися на сотий день війни.

Запускали проєкт… у шафі

Христина: Я поїхала до Віки у Чернівці, адже сама живу в Києві. За один день ми придумали все: назву («Я тебе… війна»), кольори на брендинг, як і про що будемо писати. Тоді ж зрозуміли, що своїми текстами зможемо подарувати людям надію.

Вікторія: Ми почали шукати авторів і волонтерів, випустили кілька перших дописів. А коли працювали над ідеєю, почалася повітряна тривога. Тож вийшло, що проєкт запускався фактично у мене в шафі. Ми сиділи там три години та дуже хвилювалися, що немає активності та репостів.

Христина: Згодом розповіли про ідею ще одній людині – Анастасії Вуйко, яка нині є нашою комунікаційною менеджеркою. А пізніше до нашої команди долучилася ще одна подруга – Аня Мишко. І знаєте, коли кажуть, що з друзями неможливо нормально працювати, я готова сперечатися. Адже в нашій команді всі – як сім’я.

Перша наша історія – про втрату коханого

Христина: Першою своєю історією з нами поділилася госпітальєрка Катя Галушко. Я побачила її допис про втрату коханого і вирішила написати. Тоді ще навіть не було кінцевого розуміння, який вигляд матиме текст. Але я вирішила, що це відчується після запису історії.

Я знайшла Катю у фейсбуці, а потім хвилин пʼять сиділа і дуже боялася. Що сказати жінці, яка декілька тижнів тому втратила коханого? Я намагалася щось надрукувати – і щоразу видаляла. Руки тремтіли. Я просто не знала, як написати людині, аби вона погодилася розповісти незнайомці про свою втрату. 

Катерина Галушко
Катерина Галушко з коханим Михайлом

Зрештою я все ж відправила повідомлення: «Щиро співчуваю вашій утраті. Вже море разів збираюся вам написати, та все підбираю слова, щоб не образити. Ми запускаємо проєкт про історії кохання під час війни. Хочемо, щоб ваша з Антоном була першою. Чи готові ви розповісти? Якщо ви відмовите, я зрозумію». І вона мені відповіла: «Вітаю! Я можу говорити, ви мене не образите й не засмутите вже більше, аніж доля засмутила».

Іноді достатньо всього двох питань

Христина: Ми домовилися з Катею про відеодзвінок. Я дуже довго готувалася до розмови. Я розуміла, що за кілька секунд приєднається людина, яка нещодавно поховала коханого. Але, на мій подив, Катя не була агресивною, злою чи заплаканою. Вона просто почала зі мною говорити. Щиро говорити.

Катя розповідала свою історію майже дві години. А на початку зазначила: «Я розповім вам дві історії: ви оберете одну або не розкажете жодної». Ніхто не розумів, чому історії дві, адже в медіа писали, що у дівчини загинув коханий. Виявилося, що чоловіків було двоє. А історії – дуже різні. Катя розповідала це все і плакала. У цьому інтерв’ю я поставила всього два запитання, а далі – просто її історія.

Червоні троянди поступилися польовим квітам

Христина: Після тієї розмови я зрозуміла, що наш проєкт трохи не по те, що ми собі уявляли. Людина, переживаючи втрату, не просто розповідала, що ось, я втратила чоловіка, мені погано. Ні. Кожне її речення мало такий сильний інсайт, що я розуміла: інші також мають про це дізнатися. Але щоб зрозуміти та відчути цих людей, тексту буде недостатньо. Тому ми вирішили: потрібен не просто сторітелінг, а ще й подкаст, аби відчувати на слух. І книжка, щоб мати тактильний контакт.

А наприкінці проєкту плануємо влаштувати виставку. Ми завжди просимо героїв не просто розповісти історію, а надіслати фото, якісь артефакти відносин. Скажімо, перед загибеллю Антон подарував Каті браслет зі скандинавськими рунами, і це тепер її оберіг. Почувши це, ми взагалі вирішили, що переосмислюємо феномен кохання під час війни. Говоримо про нові символи. Тому що все, що було «до» – червоні троянди, плюшеві ведмедики – це зовсім інше життя.

Вікторія: Через усі ці історії ми хочемо показати, як трансформуються людські почуття під час війни. Українське кохання, як і всі українці, зараз змінилося, воно має власні символи. Якщо раніше, аби довести своє кохання, треба було подарувати дорогі прикраси, то зараз це може бути каблучка з дротика або польові квіти. Чи авокадо, які привезли жінці на позицію, тому що вона веганка.

Авокадо
Авокадо, які привезли військовій на позицію

До Дня Святого Валентина ми запустили кампанію, у якій розказуємо про символи під час війни. Кожен може долучитися до флешмобу #ЯТебе, розповівши, що для нього означає кохання під час війни. Наприклад, #ЯТебе торт зі свічкою на позиції.

Усі історії проходять через наші сльози

Вікторія: Я редагую всі історії, вони проходять через мене і мій плач. Якщо я не заплакала – історія потребує допрацювання. Але я можу плакати не лише від горя, а й від зворушення, якогось відкриття. Якщо нічого подібного в історії не було, ми її не випускаємо.

Христина: У цьому проєкті кожен знайшов своє місце. І зазвичай, коли ти працюєш з друзями, виникають запитання: «Чому саме я маю робити це?». Натомість у нас все склалося органічно. Ми настільки добре розуміємо, де чия сильна сторона, що людина сама каже: «Я берусь за це».

Віка – філологиня, тому ми вирішили, що вона буде головною редакторкою. Утім кожна історія проходить вичитку всією командою, і кожна з нас відіграє певну роль. Я, наприклад, люблю переписувати заголовки та писати епіграфи.

Фідбек героїв – одне з найважливіших у цьому проєкті

Вікторія: У кожній історії я намагаюся знайти щось для себе, зробити якийсь висновок. Читаю їх ніби якусь книгу, невеличкий роман чи оповідання. Сприймаю радше як щось художнє, ніж журналістське.

А ще мені цікаво спостерігати за реакцією в соцмережах. Дивлюся, чи люди відчули те саме, що й ми, коли робили цю історію. Чи вони також заплакали від того відео, чи викликало воно мурашки. Чи подарувала ця історія натхнення. 

Госпітальєрка Єлена
Єлена з коханим Михайлом

Також важливо, коли наші герої чи героїні пишуть, що задоволені тим, як ми розповіли їхню історію. Адже це теж вклад у їхні стосунки, такий собі фотоальбом їхнього кохання. Можливо, це все вони колись показуватимуть своїм дітям.

А чи можу я взагалі продовжувати запис?

Христина: Здебільшого я записую трагічні історії, а потім довго відходжу. А ще ми плачемо разом із героїнями. У мене була історія Єлени, яка втратила хлопця того самого дня, що й госпітальєрка Катя. Я навіть написала в епіграфі, що ніколи не чула, аби хтось так гірко плакав. І це не перебільшення. Ця дівчина так сильно ридала, що якоїсь миті промайнуло: «А чи маю я право взагалі її записувати?». Та коли ми продовжили говорити, я зрозуміла, що Єлені стало легше.

Після інтервʼю дуже складно відпускати історію. Я знаю, що треба вміти відокремлювати себе від почутого. Але все одно переношу на себе. А як інакше? Я ж дві години слухала, як інша людина втратила коханого, з яким мріяла мати будинок та сім’ю. І якщо ти безсердечна, то можеш одразу після розмови піти варити макарони. А я так не можу. Сиджу, думаю, не можу це відпустити.

«Де ви були у 2014 році?»

Христина: Десь на третій історії мені прийшло повідомлення від незнайомої жінки: «Я дуже дякую за ваш проєкт. Де ви були у 2014 році, коли в мене загинув чоловік, і я не мала, з ким про це поговорити? Військових психологів тоді так багато не було. Груп і спільнот, де про це можна було б поговорити, – також. Я читаю кожну історію і переживаю, ніби свою».

Це стало дуже важливим моментом для нашої команди. Ми зрозуміли, що не просто транслюємо історії кохання, а ще й маємо певний рефлексивний вплив на людей, які  це розповідають.

Читайте також: Замість Tinder – вечорниці. Як залицялися та фліртували наші предки? (ТЕСТ)

Вікторія: Мені нещодавно написала одна з наших героїнь: «Я дуже дякую вам за цей рік. Ми емоційно дуже втомилися від війни, а ви даєте світлі почуття і надію, що людські почуття все ж перемагають». Любов є нашою надією й острівцем безпеки, який нас втримає будь-де.

Наш проєкт – ще один спосіб нагадати світові про війну

Христина: Ми вже записали понад 20 історій, більшість із яких опублікована, частина – ще в процесі. Наразі маємо чотирьох авторок, також частково пишемо ми з Анастасією. Ми завжди відкриті для нових авторів, особливо хочемо бачити в команді чоловіків. Щоправда, нещодавно до нас вже один долучився. До нас приходять такі талановиті люди!  

Зараз ми активно працюємо над майбутньою книгою. Ведемо перемовини з кількома видавництвами і маємо позитивні відгуки. Також на етапі розробки подкаст та майбутня виставка, яка фактично буде сторітелінгом із застосуванням інформаційного дизайну.

«Я тебе… війна»
Частина фотоархіву проєкту «Я тебе… війна»

Оскільки наш проєкт існує винятково як волонтерська ініціатива, ми подалися на грант і сподіваємося отримати фінансування. Водночас у нас є багато класних інформаційних партнерів і просто людей, які підтримують. Тому, я думаю, скоро вийде закрити всі наші потреби.

«Я тебе… війна» – це про памʼять

Вікторія: Я думаю, у всіх є своя історія кохання. Той, хто відчуває чи хоча б раз відчував любов, може про це писати. Мій чоловік – режисер, і він зараз військовий на фронті. Тому мені дуже близьке все, що ми робимо. Я розумію мільйони тих жінок і чоловіків, які чекають свого коханого або кохану з війни.

Христина: Завдяки цьому проєкту я знаю, що не варто боятися говорити про втрату – треба спробувати зрозуміти людину. Не слід ставити дурні питання – треба просто послухати. І всі наші авторки відкривають у собі цю здатність слухати та щиро співчувати людині, а не сухо казати: «Прийми мої співчуття».

Ще одна причина, чому цей проєкт важливий для суспільства, – це пам’ять. Ми не просто говоримо про історії кохання під час війни. Це історія, яка фактично є спогадами та пам’яттю про страшні події через почуття, яке нам всім добре знайоме. Кожен кейс має згадки про наш опір та боротьбу. А отже, це ще одна можливість подивитися на війну з іншого ракурсу.

Фото надані героїнями

Суспільство

До Пущі-Водиці ходитиме екскурсійний трамвай-кафе

Опубліковано

Екскурсійний трамвай-кафе, що ходить до Пущі-Водиці, планує відновити свою діяльність з 18 травня.

Про це повідомляють на Facebook-сторінці “Екскурсії на трамваї по Києву”.

Про екскурсію

Перша запланована екскурсія отримала назву “Таємниці Пущі-Водиці” і її програма була розроблена на основі матеріалів відомого історика Олександра Анісімова.

Учасники екскурсії матимуть можливість відвідати перший у Києві пивоварний завод, урочище Кинь-Ґрусть та мавзолей-усипальницю, спроектовану архітектором Городецьким.

Серед варіантів програм для прогулянок до Пущі-Водиці також доступна програма під назвою “Трамваї на курорт”. Щодо екскурсій по Києву, можна обрати із таких варіантів, як “Вечірній трамвай”, “Від конки до трамваю” та “Не звичні історії на тролейбусі”. Кожна з цих програм обіцяє захоплюючі враження та цікаві відкриття для учасників.

Екскурсії тривають від однієї до трьох годин. Вартість місця в екскурсійному кафе-трамваї становить від 400 гривень. Забронювати місця можна на сайті.

Читати також: 800 мешканців громади тепер знають, як врятувати життя. На Житомирщині жінки за грант заснували освітній проєкт

Про вагон

Вагон-кафе був споруджений у 1992 році, і в 2007-му році він пройшов ремонт за кошти та зусилля “любителів транспорту” та працівників депо.

Проте, в березні 2023 року на сторінці екскурсійної агенції було оприлюднено повідомлення про загрозу зникнення трамвай-кафе. З початком воєнного стану екскурсійному трамваю було заборонено курсувати до Пущі-Водиці, незважаючи на те, що рух регулярних трамвайних маршрутів до цієї місцевості був відновлений в травні 2022 року.

Нагадаємо, що сумчанин переміг у міжнародному конкурсі шрифтів.

Також ми повідомляли, що анонсували створення навчальної програми по розмінуванню для жінок.

Читати далі

Суспільство

В Україні була створена колекція прикрас з уламків літака “Мрія”

Опубліковано

Український виробник ювелірних виробів, бренд karpenko jewelry, представив обмежену колекцію прикрас під назвою “оМРІЯна помста”. Ці прикраси створені для натхнення найбільшого українського літака “Мрія”, який був знищений окупантами в лютому 2022 року.

фото: karpenko jewelry

Про це повідомляє сайт бренду.

Про колекцію

У колекцію включені дві брошки: одна у формі турбіни, а інша – у формі літака “Мрія”. Брошка “Літак” відтворює один з найбільш впізнаваних ракурсів “Мрії”, який був видно на всіх земних презентаціях та зафіксований на численних символічних фотографіях по всьому світу. Брошка “Турбіна” віддана унікальній особливості цього гігантського літака – шість двигунів, які робили його найпотужнішим цивільним транспортним літаком у світі.

фото: karpenko jewelry

Читати також: Фільм Алана Бадоєва “Довга доба” зʼявився на Netflix

Кожна прикраса містить уламок фюзеляжу зруйнованої “Мрії”. Їх для створення прикрас передала з власного архіву військовослужбовиця, парамедик Галина Алмазова. Разом зі своїм підрозділом вона витримала в Гостомелі найстрашніші дні атаки на аеропорт, евакуюючи поранених.

фото: karpenko jewelry

Мета випуску колекції благодійна. Весь прибуток з продажу прикрас спрямують на збір на засоби посилення технічної розвідки для Головного управління розвідки України.

фото: karpenko jewelry

Кількість прикрас у колекції “оМРІЯна помста” обмежена наявною кількістю уламків літака. Наприклад, випущено 225 брошок “Літак”, відповідно до номерів на фюзеляжі “Мрії”. Щодо брошок “Турбіна”, їх виготовлено не більше 1 тисячи штук.

Придбати прикраси можна на офіційному сайті бренду karpenko jewelry.

Нагадаємо, що анонсували створення навчальної програми по розмінуванню для жінок.

Також ми повідомляли, що українці відкрили рекордну кількість ФОПів у першому кварталі.

Фото: karpenko jewelry

Читати далі

Суспільство

Мати загиблого пілота стала капеланкою

Опубліковано

Мати полеглого пілота й героя України Степана Тарабалки вступила до лав військових капеланів, аби підтримувати українське військо!

Пані Світлана після загибелі сина у 2022 на гроші, компенсовані державою, відкрила реабілітаційний центр для захисників, а разом з цим відчула, що після загибелі сина Бог по-особливому торкнувся її серця.

Історія пані Світлани

“У такий складний час хочеться донести того світла, яке Бог дає мені, для служіння іншим”, – каже жінка.

Наталя Тарабалка – мати Героя України льотчика Степана Тарабалки з Коломийщини. Її Степан був одним з пілотів, яких за майстерність прозвали “Привидами Києва”. Він загинув над Житомиром 13 березня 2022 року з переважаючими силами окупантів.

На гроші, які їй компенсувала держава, Наталя у 2023 році відкрила оздоровчий центр для військових. А разом з цим відчула: після загибелі сина Бог по-особливому торкувся її серця.

Читати також: Фільм Алана Бадоєва “Довга доба” зʼявився на Netflix

Маючи духовний досвід, пані Наталя вирішила долучитися до українського війська як капеланка.

“Отримавши певну базу знань з капеланства, я хочу бути потрібною, корисною не тільки для родин, а й ветеранів, для військових”, – каже Світлана.

Пані Наталя вже отримала шеврон капеланки та приєдналася до лав військових священників.

Нагадаємо, що 52 ветерани отримають гранти на розвиток бізнесу.

Читати далі