Моє життя – це лють і боротьба. Волонтерка з Миколаєва про збори для десантників, трофейні БТР та благодійний магазин

До повномасштабної війни Лала Джаббарова керувала власним б’юті-бізнесом та працювала дизайнеркою в ІТ-компанії. Однак наступ росіян змусив дівчину покинути звичне життя й направити всі сили на допомогу рідному місту.

Спочатку Лала доставляла гуманітарну допомогу до окупованих сіл, а згодом переключилася на допомогу миколаївським десантникам. На її рахунку десятки зборів, придбані тепловізори, квадрокоптери та позашляховик. А попереду – відкриття нової справи, яка створить робочі місця для переселенців та мешканців прифронтових територій.

Про безсонні ночі лютого, прильоти під будинком, тисячні збори з п’ятигривневих донатів, переїзд до Кам’янця-Подільського та лють, що змушує боротися за рідний Миколаїв, Лала розповіла команді ШоТам.

Робота – невід’ємна частина мого життя

До повномасштабного вторгнення я працювала веб-дизайнеркою і керувала власним б’юті-бізнесом: мала салон краси в центрі Миколаєва. На жаль, з початком великої війни заклад довелося закрити, оскільки він розташований у комерційній споруді. А ми вже знаємо, що росіяни полюбляють бити по подібним будівлям. Тож заради безпеки команди я вирішила тимчасово зупинити бізнес.

Крім того, у мене був власний онлайн-магазин, який я вирішила закрити ще до 24 лютого. Причина просто – я фізично не встигала ним займатися, тож ми розпродали всі товари та зупинили роботу.  

А взагалі я працюю з 13 років, робота – це невід’ємна частина мого життя. Я звикла працювати без вихідних, та попри це кожен проєкт був успішним. Мені пощастило не зазнати жодної поразки.

Ніхто з містян не розумів, що Миколаїв – у зоні ризику

За кілька тижнів до повномасштабної війни в Миколаєві не було жодної паніки. Ніхто не скуповував продукти і не сприймав ймовірність російського вторгнення всерйоз. Так, були поодинокі випадки хвилювання між людьми літнього віку, але серед молоді подібного не відчувалося.

Утім моя інтуїція підказувала, що варто зробити закордонний паспорт. Я не планувала й не планую їхати за кордон, але просто сама наявність цього документу трохи заспокоювала.

Мама часто надсилала статті про скупчення російських військ поблизу кордону. А ще нагадувала про «тривожну валізу», яка в нашій родині з 2014 року була зібрано постійно. Вона була достатньо добре укомплектована, ми лише періодично змінювали воду, перевіряли термін придатності консерв та клали одяг, відповідно до сезону. Та я вже два роки живу окремо від батьків, й особисто у мене такої валізи не було.

Тож коли мама вкотре порадила зібрати валізу, я подумала: «Та ні, ну яка ще тривожна валізка?». Ані я, ані мої друзі не вірили в повномасштабне вторгнення. За кілька тижнів до 24-го ми з подругою сиділи на кухні й говорили про війну. Торкнулися питання вибору: «А раптом російські війська все ж зайдуть у місто, ти будеш за капітуляцію чи боротьбу?». Звісно, ми в один голос погодилися, що ніхто з нас не буде жити під «русскім міром». Та все ж ця розмова була гіпотетичною.

Миколаїв – південне місто. Можливо, люди зі сходу більш серйозно поставилися до цього питання. А в нашому місті всі були «на розслабоні», ніхто не усвідомлював, що Крим доволі близько. Деякі лише за кілька тижнів після початку великої війни зрозуміли, що причини для хвилювання насправді були. Ця уявна безпека доволі сильно підвела нас.

Миколаїв – це місто на хвилі

Мій Миколаїв – це щось на межі між урбанізмом та пострадянщиною. У нас доволі прогресивна молодь, завдяки якій вдалося реалізувати проєкти з будівництва місць для відпочинку. У нас є крутий громадський простір «8 причал» на березі річки, де проходять арт-виставки й читацькі вечора. Та мені здається, що найчіткіше місто можна описати одним реченням: «Миколаїв – це місто на хвилі».

Він майже повністю омивається Південним Бугом, і де б ти не жив – тобі вистачить 20 хвилин, аби дістатися річки. Я встигла побачити безліч річок та озер, але саме Південний Буг заворожує особливо сильно. Там завжди нереально красивий захід сонця.

А ще Миколаїв не настільки зросійщене місто, як про нього говорять. Так, є об’єктивні проблеми серед старшого покоління. Але в нас достатньо розумні люди, які віддані своєму місту. З майже пів мільйона мешканців половина залишається в Миколаєві й сьогодні. Враховуючи те, як сильно обстрілюють наше місто, це надзвичайно високий показник. Якби містянам було тут погано – ще до великої війни – вони б поїхали за першої нагоди. Але багато хто залишається в місті й сьогодні, попри небезпеку, обстріли та фактично прифронтову територію.

Паніка, стрес та три дні безсоння

Зранку 24 лютого в мене мало початися стажування в новій ІТ-компанії. Тієї ночі я розійшлась зі своїм хлопцем та десь о третій годині лягла спати. А вже о шостій мені зателефонувала сестра. Я підняла слухавку, щось прослухала й продовжила спати, не зрозумівши, що вона сказала. 

За годину мені подзвонила мама, і ці слова я не забуду ніколи. Вона дуже емоційна людина, і, зазвичай, все, що вона каже, варто ділити на два. Але того ранку вона чітко й спокійно сказала: «Доцю, прокидайся. В Україні почалася війна». І сказала це без жодного сумніву в голосі. Згодом зателефонувала бабуся, мовляв, шукай сховище. 

У мене почалася істерика. Підходжу до вікна й бачу, як люди йдуть вулицею й просто плачуть. Помічаю чоловіка, який стоїть і зі сльозами на очах дивиться в небо. Тоді я остаточно усвідомила, що почалося щось страшне. А вже через п’ять хвилин стався вибух неподалік від будинку. Росіяни вдарили по аеропорту.

Я багато плакала й просто не розуміла, що відбувається. Моїй психіці було простіше думати, що це все – на кілька днів. Коли я побачила спустошені магазини, осягнула цей рівень стресу й паніки, вперше задумалася над виїздом до Чехії чи бодай до подруги на Закарпаття. Але в голові все було нереально заплутано. Я навіть не розуміла, що цивільних літаків над нашим небом вже немає. 

Якоїсь миті я просто сіла й спробувала заспокоїтися. Інтуїція підказувала залишатися в Миколаєві та займатися волонтерством. Та в перші дні я взагалі не розуміла, що це таке – бути волонтером під час війни. А отже, не усвідомлювала, що здатне на подібне. Так для мене почалася війна: в паніці, без продуктів, із ваганнями щодо виїзду та трьома днями без сну.

Перші місяці я волонтерила, й це мене рятувало

Перші місяці були достатньо складними. І я не можу сказати, що березень чи квітень був легшим за інші. Важко було щодня. Єдине, що мене дійсно тримало, – це участь у волонтерській діяльності по місту та області. Це сьогодні я закриваю військові збори, купую техніку, броніки та автівки для ЗСУ. Тоді ми фокусувалися на допомозі цивільним.

Якийсь час ми їздили до села на Миколаївщині, яке опинилося під російською окупацією. Зупинялися біля блокпостів і чекали, аби хтось з місцевих вийшов до нас і забрав гуманітарку. Бодай якісь дитячі продукти. Вже тоді я точно переконалася, що до останнього не буду виїжджати: мені треба було допомагати іншим.

Приблизно в червні стало зрозуміло, що гуманітарної катастрофи вже немає: частину сіл відбили, налагодилося регулярне постачання продуктів. Зараз це може здаватися нереальним, але люди часом не уявляють, якою була ситуації на Миколаївщині. Ми постійно шукали дитяче харчування та ліки, зокрема, для серця та врегулювання тиску. У регіоні збільшилася кількість інфарктів та інсультів: люди просто не витримували.

Читайте також: Двоє друзів з Донецька відкрили майстерню на Троєщині й збирають байки для ЗСУ. Ось їхня історія

Коли ситуація трохи стабілізувалася, я почала працювати. Обладнала невеликий кабінет, аби проводити курси базового манікюру й тренінги з ведення б’юті-бізнесу. Охочих взяти участь було справді багато. За один місяць я навчила приблизно 20 людей. Деякі з них хотіли їхати за кордон і мати бодай якісь навички.

Також робота дозволяла трохи відпочити: через важкі поїздки та перевтому я була дуже виснажена. Мій номер був, умовно, «диспетчерським» – я координувала розподіл гуманітарки. Тож щодня приймала по сто повідомлень та 30-40 дзвінків.

Завдяки нам автопарк ЗСУ поповнився кількома танками та БТР

Періодично ми продовжували їздити впритул до окупованих територій, туди, де тривають постійні обстріли. Також були на місці нещодавніх боїв, обдивлялися вцілілу бронетехніку окупантів. Видовище – таке собі, всюди розбита й згоріла техніка, якісь особисті речі росіян, їхні тіла та награбовані в Херсонській області речі. А ми ходимо й роздивляємося, що з цього всього можна поремонтувати та привезти. За нашої ініціативи до автопарку ЗСУ було передано кілька танків та бронетранспортерів. Ми справді зробили чимало для цього.

Пізніше стався один із переломних моментів: окупанти розбили мою квартиру. Врятувала інтуїція: я захотіла поїхати до мами, а коли повернулася – побачила купу скла на ліжку, розбитий кафель, погнуті двері та вибиті шибки. Я зробила мінімальний косметичний ремонт: забила вікна ДСП, приклеїла плитку. Думала, що бодай якийсь час зможу ще пожити в цій квартирі. Але життя там перетворювалося на треш: погнуті двері, постійний шум та протяг з під’їзду. Попри це я залишалася, адже мала закрити ряд волонтерських питань, якими опікувалася.

Ти починаєш волонтерити – й воно затягує тебе в потрібні кола

Насправді все робиться значно легше, ніж може здаватися. Часто мене питають, як почати волонтерити. А ти просто почни щось робити, і тебе випадково затягне в потрібні місця та компанії.

Мої перші кроки у волонтерстві відбулися на третій день великої війни. Я пішла до лікарні, аби передати військовим чай, каву та цукор. Виклала в інстаграмі сторіз про потреби, мені відповіли дівчата з «Сільпо», мовляв, готові перекрити частину суми. А ще це все потрібно було якось довезти, тож я написала у волонтерський чат. Так познайомилася зі Святославом, який працював у волонтерському центрі «Південний опір». 

Між собою ми називаємо учасників центру «єнотами». Ці люди завжди в курсі найгостріших запитів та комунікують безпосередньо з військовими. Завдяки цьому я познайомилася з представниками різних підрозділів.

На практиці це виглядало так: я везу волонтерку до військової частини, знайомлюсь з людьми, беру їхні контакти. І якщо щось потрібно – вони в подальшому зі мною зв’язуються. У «єнотів» завжди є якийсь збір: то квадрокоптери, то тепловізори, то акумулятори на дрони. Вони постійно щось збирають, оскільки отримують величезну кількість запитів. 

Тож навіть коли я закриваю якийсь збір і думаю, що можна перепочити, достатньо знову написати «єнотам». І ось – у тебе горять вже три збори, один з яких – на позавчора. Також запити з’являються з особистих контактів. Наприклад, мій напарник Стас займається евакуацією з окупованих територій, а його батько служить в 79 окремій десантно-штурмовій бригаді. Якось з’ясувалося, що в його підрозділі купа поранених і потрібен бус для вивезення бійців. Ми цей мікроавтобус, звісно, знайшли та фактично врятували 34 людини.

Пишаюся всіма своїми зборами

Я пишаюся кожним збором, навіть з перших днів повномасштабної війни, коли зібрала всього 1800 гривень. Тоді я лише починала волонтерити, але люди все одно довіряли та надсилали гроші. Це було чимось вражаючим. Адже в профілі – ще ані документів, ані якихось звітів про попередні закупівлі. 

За масштабами найбільшим, напевно, був збір на автівку для наших захисників. Лише за пів дня ми зібрали 55 тисяч. Тоді охоплення на моїх сторінках в соцмережах було невеликим, власне, як і донати. Та сума – це пожертви по 5-6-10 гривень. Уявіть, яка кількість людей взяла в цьому участь, аби зібрати пів сотні тисяч. 

Звісно, дуже круто, коли є підприємці, бізнесмени, котрі можуть задонатити сотні тисяч. Але особисто мене вражає не менше, коли людина вводить мій номер карти й надсилає 5 гривень, бо вірить, що це важливо. А це й справді важливо. Зрештою цей збір ми закрили за два дні.

До речі, у зборі допомогла моя світлина на фоні зруйнованого університету. Я бачила подібні ініціативи в соціальних мережах, вони набирали великі охоплення. Проте великих ставок на це фото я не робила. А воно набрало 5 тисяч уподобань та близько 7 тисяч поширень. Люди побачили не на словах, а візуально, що відбувається й навіщо потрібно донатити. Це спрацювало і дуже здивувало мене.

Показую в соцмережах реалії життя в Миколаєві

Я бачила чимало блогерів у соцмережах, які танцюють під тренди, допоки не закриється збір. Це все дуже цікаво, утім коли на відео стоїть красива й доглянута дівчина, розповідаючи про життєво необхідні потреби, – це, на жаль, нікого не цікавить.

А ось коли ти показуєш реалії свого життя, як ти сидиш о п’ятій ранку в коридорі під час чисельних вибухів, – це може зачепити. Люди бачать цей жах в реальному часі, розуміють, що відбувається в місті. Крім того, я не та волонтерка, яка женеться за цифрами в кількості підписників чи сумах донатів. І якщо мені треба побути втомленою чи заплаканою – я не соромлюсь бути собою. Це моя реальність, мої емоції. Можливо, саме вони й викликають довіру.

А ще я часто бачу в коментарях таку позицію: «Не доначу лівим волонтерам, краще перекажу гроші на спецрахунок ЗСУ». Та після моїх відео навіть ці люди, які ніколи не жертвують «звичайним волонтерам», переказують мені кошти. 

Насправді соціальні мережі – ще й важливий інструмент, щоб розповідати про Миколаїв. Люди часом дивуються, чуючи, що половину мого міста зруйновано. Усі чули про Бучу, усі плачуть за окупованим Херсоном. Але про Миколаїв знають значно менше людей. Коли я в реальному житті розповідаю комусь, що мою квартиру зруйновано, часто чую одне й те саме питання: «Ти що, з Маріуполя?». Та ні, я з Миколаєва. 

Після контузії та чергових «прильотів» я наважилася на виїзд

Останньою краплею стали прильоти в 300 метрах від будинку. У мене почалася контузія, я втратила слух. Так зрозуміла, що далі це продовжуватися не може: якщо я помру або травмуюсь, то вже нікому й нічим не допоможу. Я навіть не мала місця, де можна було б сховатися: безпечних районів у Миколаєві просто немає. Усе місто постійно обстрілюється росіянами.

Тож я вирішила, що потрібно збиратися, забирати робочу техніку й намагатися розвивати все це в новому місті. По-перше, гроші із заробітку можна донатити на ЗСУ. А по-друге, я могла продовжувати збори в іншому місті. Моя аудиторія показала, що при згадці Миколаєва люди асоціюють місцеве волонтерство, зокрема, зі мною. Тому моя локація мало що змінювала.

Останньою причиною для виїзду стала бабуся. Вона принципово не хотіла покидати Миколаїв без мене. Але через стрес та обстріли стан її здоров’я щодня погіршувався. Усі ці фактори дозволили мені ухвалити складне рішення – у ніч з 5 на 6 серпня ми виїхали з рідного міста.

Сумую за домом і дуже хочу повернутися до Миколаєва

Ми вирішили їхати до Кам’янця-Подільського, оскільки я була тут на початку літа й встигла завести певні знайомства та соціальні зв’язки. Крім того, туди якраз мав їхати боєць 79-ї бригади, аби забрати придбану автівку й відправити на передову. Тож ми вирушили всі разом.

Не можу сказати, що відстань сильно вплинула на мою волонтерську діяльність. Так, я не роблю унікальні звіти, не можу приїхати до штабу й записати відео. Але це роблять наші хлопці, а отже, я так само легко підтверджую збори.

Решту процесів можна робити й тут, у Кам’янці. Адже будь-який збір – це процес, що залучає чималу кількість людей з різних куточків країни. Мої підписники часто думають, що я очолюю всю роботу й все тримається лише на мені. Але це не так, за моєю медійністю в соцмережах стоять ще 8-9 людей, які працюють наче коні. Шукають техніку, лагодять її, доставляють, зв’язуються з виробниками. Я взяла на себе поширення інформації, але це далеко не вся робота.

Попри віддалений формат і значно вищий рівень безпеки я дуже сумую за домівкою. Часом все довкола починає дратувати мене. Але не тому, що тут погано. А тому, що я дуже сильно хочу додому. У Кам’янці справді добре, але мені краще в Миколаєві.

Готуюсь до запуску благодійного онлайн-магазину

Через повітряні тривоги й постійні обстріли в прифронтових містах дуже бракує роботи для людей, які відмовилися від виїзду. Тому зараз я працюю над запуском нового бізнесу, який створить робочі місця для переселенців та мешканців регіонів, де тривають активні бойові дії.

У тік-тоці я побачила, як дівчина створює свічки. Дізналася, скільки це коштує, сіла писати бізнес-план й думати, як це все втілити в життя. Трохи часу – і в мене вже є команда, перші прототипи продукції та пакування. Мрію, аби цей магазин допомагав закривати бодай частину зборів та став підтримкою для українців, які втратили домівку чи потерпають від російських снарядів. 

Планую запустити його до вересня. А після цього – оголосити масштабний збір до свого дня народження. Ми будемо збирати кошти на квадрокоптери чи тепловізори, й особисте свято – чудова нагода залучити людей до підтримки армії. Мені не потрібні жодні подарунки, а ось закритий збір – це вже зовсім інша справа.

Боротьба стала сенсом мого життя

Вперше перейти на українську я спробувала два роки тому. Я зустрічалася з українськомовним хлопцем і намагалася говорити державною не лише з ним, а й в повсякденному житті. Але мене всюди сприймали як «западенку». Це було образливо. Я поважаю людей із заходу нашої країни, але ж я – корінна мешканка Миколаєва. Своя. Та щоразу у відповідь на українську чула одне й те саме: «А откуда вы к нам приехали?». 

Мене називали бандерівкою, просили перейти «на людську мову». Тоді я не мала настільки твердої позиції. Відтак продовжувала спілкуватися українською в онлайні, але в реальному житті повернулася до російської. Аби уникати зайвих питань і не свторювати конфліктів.

З початку повномасштабної війни я вирішила остаточно перейти на українську. Якщо хтось мене не розуміє – це лише їхня персональна проблема. Мене відверто смішить, коли російськомовні люди кажуть про якийсь булінг. Агов, я не могла спокійно говорити українською в Миколаєві.

Звісно, я бачу чітку різницю між спробою переходу два роки тому й сьогодні. Я вже не чую засуджень, хоча дивні питання періодично проскакують. Як і кліше про перехід після 24-го лютого. Та мені байдуже: я просто хочу розмовляти мовою, яка мені подобається. Рідною мовою. 

А ще зрозуміла, що хочу провести все своє життя в Україні. Хочу робити щось якісне й хороше тут, а не за кордоном. Я усвідомила, що маю сили боротися із системою, яку окупанти вибудовували століттями. Маю сили викорінювати зросійщення в рідному Миколаєві. Ця лють штовхає мене вперед.

Я не боюсь цькувань, «наїздів» чи «прильотів», не боюся блокування в соціальних мережах і спроб закрити мені рота. Не опускаю руки, не тікаю. Тепер боротьба – це сенс мого життя. Боротьба за національну єдність, нашу країну. І, звісно, за мій Миколаїв.