Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Суспільство

«Ми вміємо шити, а отже, можемо допомогти ЗСУ». Як підприємець із Лисичанська евакуював бізнес до Дніпра

СПЕЦПРОЄКТ

Опубліковано

Дмитро Косілкін двічі починав власну справу з нуля. Усе почалося з пошуку речей для сина: чоловік не міг знайти якісний та водонепроникний верхній одяг, а тому створив його власноруч. Так стартувала історія підприємства Be Easy, яке за вісім років розширилося до десяти офлайн-магазинів.

Удруге почати все з самого початку Дмитра змусило повномасштабне вторгнення російської армії. Чоловіку вдалося евакуювати з Лисичанська частину обладнання й облаштуватися разом із родиною в Дніпрі. Ту, подалі від лінії фронту, підприємець почав допомагати нашим захисникам тим, що вміє найкраще: організував виробництво військової амуніції. 

Повертатися до рідного міста чоловік не планує. Каже, не хоче знову втратити все й починати вже втретє з нуля. Однак готовий завітати до міста зі зброєю в руках – як військовослужбовець ЗСУ.

Не знайшов якісний одяг і вирішив створити його власноруч 

До 2014-го року з бізнесом і виробництвом одягу я був на «Ви». Ця галузь була невідома мені і не до кінця зрозуміла. Усе змінилося, відколи в моєму житті з’явився син. Поки він був геть маленький – я вже розмірковував над тим, що він носитиме, коли підросте. 

Малеча доволі активна, необережна, діти завжди брудні і мокрі, бо цікаво ж тільки те, що не можна. Тому я почав шукати якісний верхній одяг, який би не вартував всіх грошей світу. Такий одяг, в якому мій син почував би себе комфортно і захищено, а я був би впевнений, що він не промокне, не замерзне і, найголовніше, – не захворіє. Не знайшов. 

Моє прискіпливе око не знайшло в Україні достатньо якісний одяг за гроші, які були б доступні більшості. Тому я вирішив створити його власноруч. 

Цех у Лисичанську
Цех у Лисичанську.

За вісім років я відкрив 10 офлайн-магазинів

Разом із дружиною ми почали підбирати тканини, фурнітуру, мембрану, утеплювач і решту важливих дрібниць, які були необхідні для старту нашого виробництва. Тоді я відкрив для себе Китай: спробували замовити матеріали звідти. І на диво нам пощастило, якість мене вразила – і ми почали працювати. 

Поки син дорослішав, ми вчилися на власних помилках, підглядали в конкурентів і доводили вироби до ідеального стану. Принаймні, за моїми мірками. Щороку ми намагалися вдосконалювати моделі, я не хотів зупинятися на досягнутому. У 2019-му поставили спеціальну машину для герметизації швів. Це був новий рівень – наш одяг став повністю водонепроникним. 

Ще чотири роки кропіткої роботи – і я пишався якістю та масштабом виробництва. Моя команда налічувала близько 20 відданих своїй справі людей. Разом ми встигли відкрити 10 офлайн-магазинів, активно займалися розвитком соцмереж і співпрацею з дилерами. 

До 24-го лютого я планував і надалі розширювати виробництво. Планував – тут ключове слово.

Ціле виробництво вдалося вивезти за два дні 

Відколи Росія почала тероризувати Україну – ще у 2014 році – Лисичанськ не був спокійним містом. Не став таким і 24-го лютого. Через обстріли окупантів я вирішив вивезти свою родину трохи далі від рідного міста. Думав, що на кілька днів, але ці кілька днів затягнулися на цілий місяць. 

Без діла я не сидів, почав волонтерити. Згадав про знайомих, які займалися цією справою, подався до них. Допомагав, чим міг і як міг. Там вдалося домовитися про гуманітарну допомогу від тих, хто колись переїхав, що теж зіграло чималу роль у волонтерстві. 

Евакуація бізнесу з Лисичанська до Дніпра
Евакуація обладнання з Лисичанська.

Перед Великоднем мені зателефонували знайомі з пропозицією допомогти забрати обладнання з цеху в Лисичанську. До цього дзвінка я про це не думав і погодився не одразу. Вирішив порадитися з військовими, чи варто вивозити верстати і поцікавився, як справи на фронті. У відповідь я почув здивування і питання, чому я досі цього не зробив. Мені сказали: «Діма, забирай усе і їдь. Далі – активна фаза війни, вивезти бодай щось буде вдесятеро важче»

Після цих слів я подався у Лисичанськ. Разом із іншими волонтерами я зібрав маленьку команду з 10 чоловіків, і за два дні ми зібрали у вантажівку все обладнання, яке змогли. Повертатися й вивозити решту ми не планували. По-перше, машини, які залишилися у цеху, надто важкі для звичайних вантажівок. Їх можна вивезти хіба що з допомогою вантажних кранів.

А по-друге, я за кілька днів спілкувався з тими, хто залишився у місті. І мені розповіли, що наші цехи встигли размародерити. Звісно, підняти і забрати верстати вони не змогли, але точно зіпсували їх. Тому з тими машинами я вже попрощався. 

Переїзд підприємства з Лисичанська до Дніпра
Евакуація обладнання з Лисичанська.

Ми вміємо шити, а отже, можемо допомогти нашим захисникам

Вже з обладнанням та родиною я виїхав до Дніпра. Це не захід України, але достатньо далеко, аби не засинати й не прокидатися від гулу артилерії та вибухів. Тут я вирішив залишитися і потихеньку повертатися до роботи, яку люблю всім серцем. Знову з самого початку, знову з нуля. 

У Дніпрі мені пощастило: зі мною залишилася людина, з якою я працював мало не від перших днів. Я не міг цьому натішитися, адже Світлана погодилася керувати цехом й слідкувати за лекалами. До речі, це дуже полегшило мені задачу: продумати план і зробити все, щоб його виконати. 

Мій план був доволі простий і логічний: війна не закінчилася, ми вміємо шити і можемо допомогти українським захисникам. Отже, ми можемо шити військову амуніцію. 

Амуніція для ЗСУ

Тому виробництво майже повністю змінило формат. Ми почали працювати так, як вміли, і настільки потужно, як могли. Забезпечити весь фронт п’ятеро людей не можуть, але вдягнути якусь частинку – запросто. 

Що потрібно військовим – знають лише вони

Налагодити процес допоміг досвід, який я здобував протягом восьми років робити. Я точно знав, з чого потрібно починати, на чому зосередитися, а які дрібниці можна пропустити, адже вони не впливають на жоден з етапів роботи. 

Спершу ми взялися шити найбільш необхідні і популярні речі серед армійців: плитоноски, ремінно-плечові системи (РПС) і кілька різних підсумків. Робили за зразками НАТО і за порадами військових допрацьовували на місці. Декілька бійців приїхали зі своїми речами і показали, що зручно, а що, навпаки, дискомфортно. І це допомогло зробити вироби справді якісними. 

Читайте також: «Війна навчила Харків боротися за своє». Історія волонтерки, яка евакуювалася до Львова та допомагає рідному місту

Вже зараз наш асортимент амуніції значно розширився. Ми робимо майже все, що українські воїни беруть з собою на бойові завдання. Усе, що допомагає їм почуватися комфортно, наскільки це можливо в полі чи окопі. Усе, крім форми. Я не хотів розпилювати наші можливості на те, чого ми не зможемо забезпечити. 

І врешті я знайшов нішу, де ми можемо використовувати матеріал мембрани, з якого ми робили водонепроникний одяг, – дощовики-пончо. Перші зразки були невдалими: вийшли надто короткі рукави, з них стікала вода і потрапляла на одяг військового. Цей нюанс ми прибрали – і пончо стали максимально ефективним засобом проти дощу. 

Дощовик-почно для бійців ЗСУ від підприємця з Лисичанська
Дощовик-пончо, який компанія Дмитра створює для українських військових.

Робити лише військову амуніцію – це поховати вісім років свого життя

Я намагаюся оживити бренд, який створював з 2014-го року і який російські окупанти мало не знищили за кілька місяців. Моя SMM-менеджерка навіть хотіла допомагати безкоштовно, поки ми не відновимо процес бодай наполовину. Звісно, без заробітної плати я їй не дозволив повертатися до роботи. Нині ми працюємо над тим, щоб повернути клієнтів у соцмережах і поки що продаємо залишки продукції.

Цех у Дніпрі
Цех у Дніпрі.

Організовувати склад і відшивати наперед не хочеться, бо це так зване «надлишкове виробництво». Ніколи не знаєш, вдасться продати все чи доведеться зберігати речі роками.  Хочеться повернутися до формату праці, який був раніше: відшивати продукцію на замовлення і не витрачати зайвий час та матеріал. 

Сумніваюся, що колись повернусь до Лисичанська

Мені немає куди повертатися. Місто розбомблене, цех – розкрадений і, можливо, знищений. Я приїду, аби подивитися, що залишилося від будинку і моєї роботи. Можливо, заберу цінні речі, якщо вони там залишаться до мого приїзду. Але сумніваюся, що потягну втретє будувати життя з нуля. 

Моєму сину дев’ять років. І я не хочу, щоби він бачив наслідки цієї війни щодня, поки йтиме до школи, яку колись зведуть наново. Думаю, що я і моя родина станемо вже постійними мешканцями Дніпра. 

Подружжя Косілкіних із Лисичанська
Дмитро разом із дружиною.

Хоча я вже встиг подумати про те, що робитиму, якщо загарбники дійдуть і до цього міста і заберуть спокій тут. Я таки повернуся в Лисичанськ. Але як військовий Збройних сил України. 

Суспільство

Режисер Алан Бадоєв випустив два кліпа, присвячених полоненим захисникам України

Опубліковано

Учасник оборони Маріуполя Сергій «Волина» Волинський разом із благодійним фондом «Сталеві», який був створений за його ініціативою, та режисером Аланом Бадоєвим зняли два соціальні ролики, присвячені українським захисникам, що перебувають у російському полоні.

Про це повідомляє Алан Бадоєв.

«Полон – це пекло! Рідні полонених також страждають, не знаючи, коли знову побачать своїх близьких, чи побачать взагалі. Це важко уявити, але кожен день, кожна хвилина – це боротьба за виживання свого рідного Героя, за надію, за право повернутися додому. Ми не маємо права забувати про наших полонених братів та сестер, які знаходяться у цій темряві. Кожен із них – це світло, яке має повернутися до своїх рідних», – написав Сергій Волинський, ініціатор цього соціального проєкту.

Читати також: Відео бабусиної хати допомагає Юлі збирати на дрони (ВІДЕО)

«Не уявляю, про що думають наші полонені хлопці та дівчата. Мабуть, найдорожче, що в них є, — це думка про те, що ми чекаємо на них і робимо все можливе, щоб вони були на свободі», — прокоментував режисер Алан Бадоєв.

Ці соціальні ролики мають на меті привернути увагу до страждань полонених українських захисників та їхніх родин, а також наголосити на важливості зусиль, спрямованих на їхнє звільнення.

Подивитися можна тут та тут.

Нагадаємо, що на київській митниці знайшли рідкісний зуб мамонта.

Фото: Алан Бадоєв

Читати далі

Суспільство

В Україні запустили подкаст про історію української астрономії

Опубліковано

На фестивалі «Скарби зоряного неба» з нагоди Міжнародного дня астрономії 23 травня відбулася презентація подкасту «Українське небо», записаного науковицею та популяризаторкою астрономії Людмилою Марченко.

Про це повідомляє Український інститут.

Про подкаст

Цей подкаст має на меті розширити знання європейської та світової аудиторії про Україну, зокрема про народну астрономію та її внесок у загальноєвропейську й загальнолюдську астрономічну культуру й науку.

Читати також: У Києві відбудеться акція з прилаштування бездомних тварин

Проєкт підтримали «Український інститут» у співпраці з фондом «Демократичні ініціативи» та міжнародним фондом «Відродження», які організували конкурс для створення подкастів з популяризації української культурної спадщини.

Презентація подкасту стала центральною подією фестивалю, що привернула увагу численних учасників та слухачів, зацікавлених у розвитку астрономічних знань та популяризації української культурної спадщини.

Подкасти поширюватимуть у мережі європейських планетаріїв-партнерів, вони вже доступні для прослуховування на стримінгових платформах за посиланням.

Нагадаємо, що у Львівському університеті відкривають нову спеціалізацію з робототехніки.

Фото: Український інститут

Читати далі

Суспільство

Відео бабусиної хати допомагає Юлі збирати на дрони (ВІДЕО)

Опубліковано

Як бабусина хатина допомагає Юлі з Рівненщини збирати гроші на дрони! Збір для десантно-штурмового батальйону 79 ОДШБр був уже не першим для дівчини. Та з часом збирати донати стало складніше, тому потрібно було якось привернути увагу людей.

Про мету збору

Ідея виникла дорогою до села, де раніше жила бабуся Юлі Юхима. Теплі спогади надихнули дівчину зняти атмосферний відеоролик про бабусину хату. Теплі спогади надихнули дівчину зняти атмосферний відеоролик про бабусину хату.

Знімала все самотужки, в образ Юхими теж вжилася сама. Ось молода бабуся набирає воду з колодязя, а ось збирає довге волосся перед дзеркалом. Теплі та знайомі кожному кадри відгукнулися українцям — відео набрало вже 40 000 переглядів.

Читати також: В Києві в червні пройде фестиваль попкультури

Перегляди продовжують
рости, а разом з ними побільшало й донатів на дрони. Юлія переконана: краще зібрати трохи, ніж нічого. Її збір продовжується. І дуже скоро чергові пташки полетять на Донеччину.

Нагадаємо, що в Україні влітку вийде фільм жахів “Конотопська відьма.

Читати далі