Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами
freeki freeki

Суспільство

«Кайфуємо від того, що різні». Як бренд FREEki створює стильний одяг та допомагає працевлаштуватися людям з інвалідністю

За підтримки Добродіїв

Опубліковано

Це історія про те, що мрія та ідея можуть крокувати поруч і одного дня перетворитися на реальний та власний бренд одягу, у створенні якого беруть люди з комплексними порушеннями розвитку. FREEki офіційно запустився лише в грудні, але вже підкорює ринок стильними, комфортними та кайфовими речами. А головне в філософії команди — свобода. Свобода бути різними і насолоджуватися цим. 

Руслана Цегельська, Вікторія Юхно, Юлія Болбочан

засновниці бренду одягу FREEki

Познайомилися в громадській організації

Юлія: Наша історія почалася з роботи в громадський організації «Бачити серцем», яка займається соціалізацією дітей, підлітків та дорослих з інвалідністю. Разом із Вікторією ми були кураторками одного з проєктів. Там познайомилися й з Русланою. Вона працювала з підлітками, але наші проєкти часто перетиналися. Один з напрямків роботи творчої майстерні — підготовка до працевлаштування студентів.

Ми намагалися вийти на відкритий ринок праці, але виявилося, що все не так прекрасно, як того хотілося. Тому зіштовхнулися з різними складнощами та неможливостями, а потім подумали: чому б нам не створити щось своє. Підприємство, яке прийматиме молодь з інвалідністю такими, якими вони є. До того ж, ми знаємо нюанси роботи з людьми з інвалідністю. Так народилася ідея бренду одягу, в створенні якого братимуть участь люди з порушеннями розвитку.

Засновниці бренду FREEki Вікторія Юхно, Руслана Цегельська, та Юлія Болбочан

Руслана: Ми якось дуже класно відчули одна одну і ідеально зійшлися за цінностями та поглядами. Практично одразу зрозуміли, що будемо говорити про свободу, але певний час намагалися зрозуміти, про яку саме. Зрештою вирішили, що наш бренд — це про свободу самовираження, внутрішню свободу та свободу вибору.

А взагалі, все, що зараз відбувається, — наче так і мало бути. Аби ми зустрілися й запустили цю справу. І нам добре, ми з легкістю розуміємо одна одну. Кожна дає свободу іншій, є простір для творчості, самовираження та прийняття. Тому нам добре разом.

Ми не імітуємо роботу людей з інвалідністю, вони справді працюють

Юлія: Зараз у команді FREEki на стажуванні четверо людей з інвалідністю. Троє з них — студенти «Творчої майстерні ТАК» ГО «Бачити серцем», з якими ми раніше працювали. Вони і зараз відвідують курси, а тому стажування проходять в окремі дні, щоб не збивати звичний графік. Четвертий учасник — син нашої Вікторії.

Вікторія: Усі вони проходять стажування та пробують себе в різних процесах. Ми спостерігаємо, намагаємося зрозуміти їхні уподобання та побачити сильні сторони кожного. До кінця стажування ми вже будемо знати, за який процес у повноцінній роботі відповідатиме кожен зі стажерів.

Просто зараз, під час нашої розмови, в офісі працюють двоє стажерів: нам важливо в цей період бути поруч з ними, аби максимально підказувати та допомагати. Адже всі задачі нові та вимагають уваги та зосередженості. Мета цього стажування — повністю відточити всі процеси, аби на момент працевлаштування стажери знали свої ключові обов’язки та зону відповідальності. Для нас це не гра, в якій вони щось роблять, а ми завершуємо чи виправляємо. Ні, це справжня робота з правилами та стандартами. Ми не імітуємо роботу людей з інвалідністю, а справді навчаємо їх та даємо можливість на працевлаштування.

Руслана: Зараз ми вже відпрацювали перший місяць і побачили, що, наприклад, для стажера Ярослава прив’язування бірок чи пакування — досить складна задача, яка вимагає багато зусиль від нього. Натомість він дуже сильний у комунікації з людьми. Тому його ключова задача — опанувати базу клієнтів, вивчити асортимент та навчитися супроводжувати гостя в шоурумі. 

А ось, скажімо, Саша класно працює з одягом. Тому, коли надходить замовлення, вона шукає його на складі, перевіряє, відпарює, правильно складає, додає листівку та підписує. Потім — передає наступному стажеру, який відправляє пакунок поштою.

Хочемо довести, що це — нормально

Юлія: Після навчання всі наші стажери будуть офіційно працевлаштовані та отримуватимуть повноцінну заробітну плату. Так, це не обов’язково п’ятиденний робочий графік. Можливо 2-3 дні на тиждень. Це визначатиметься індивідуально. Але обраний час — це справжня робота, коли людина приходить, самостійно виконує свої завдання та несе за них відповідальність. Ми не хочемо створювати ілюзію роботи.

Це соціальний бізнес, але нам дуже хочеться довести, що насправді залучати людей з інвалідністю до роботи — це нормально. Вони можуть працювати, в цьому немає нічого дивовижного, немає ось цього: «Вау, ви таке зробили!». Ні. Можливо, потрібно витратити трохи більше часу, сил, слів. Десь розповісти детальніше, повторити кілька разів, разом пройти певний процес. Але це нормально. Ми хочемо показати, що так і має бути.

Вже час зрозуміти, що люди з порушеннями розвитку, які знайшли роботу, — це не щось несподіване. Це норма. Ми всі — різні. І якщо людина здатна вчитися та працювати — чому ні? У чому проблема? 

Люди різні, і це класно

Руслана: У роботі зі стажерами більше часу та зусиль потребують саме процес навчання та розуміння індивідуального підходу до людини. Наприклад, у нас є стажер Нікіфор, якому аби взятися за якусь роботу, потрібно пройти процес прийняття. Кожен з нас насправді часто проживає цей процес, проте зазвичай це проходить так: злість, відмова, вдих-видих і сіли працювати. А ось він не стримує емоцій. Це досить гучний крик в офісі та обурення. Але після тимчасового протесту — приймає роботу й дуже класно її виконує. 

Вікторія: Це якраз про нашу свободу і розуміння, що людина може бути різною. По-різному демонструвати свої почуття та емоції, виглядати, сприймати та приймати цей світ. Хтось може лежати на підлозі. І якщо йому цього захотілося — це нормально. Багато речей, які прийнято вважати дивними, насправді — абсолютно нормальні. Людина може бути різною, і в чомусь це навіть класно. 

Ми балансуємо бізнес та соціальну складову

Юлія: Із самого початку ми вирішили, що в жодному разі не будемо маніпулювати на тому, що в нашій команді працюють люди з порушеннями розвитку. Наша фішка — це якісний продукт та чудова комунікація з клієнтами. Так, ми завжди розповідаємо про наших стажерів, але це не ключова дорога, якою до нас мають приходити люди. 

Руслана: І ніхто не забуває, що FREEki — комерційний проєкт. Нам потрібно і жити, і розвиватися. Тому ми плануємо балансувати бізнесову та соціальну складові. Тому є певний графік роботи і для стажерів, адже розуміємо: кожен має виконувати ще безліч власної роботи. Звісно, іноді одна складова переважає. Це нормально, коли певні процеси потребують додаткової уваги. Але ми прагнемо заробляти на цьому, розвиватися, йти далі. У планах — нові стажери і ще більше працевлаштованих людей з інвалідністю. А для цього потрібні і гроші, і час. Тому баланс — це обов’язково.

Наш одяг — для всіх, незалежно від віку

Юлія: Кожна річ, яку ми створили, проходила кілька етапів від ескізів до взірців. Ці взірці змінювалися, деякі — кількаразово, допоки не доходили до «О, так! Це класно, залишаємо». Адже хотілося створити справді комфортні, приємні та улюблені речі. Я не можу сказати, що наша команда вигадала щось геніальне. Ні, це звичайний одяг, який ми носимо щодня, якого потребуємо, і в якому почуваємося затишно. У нас практично немає розмірної сітки, але ми намагаємось розробляти моделі так, аби було комфортно і людям, які носять S, і тим, хто обирає L. Поки не можемо сказати, що наші речі — унікальні. Вони просто класні і комфортні. Ми любимо їх і практично не знімаємо з себе.

Вікторія: Наші стажери не брали участі в створенні першої колекції, і ми цього не приховуємо. Навпаки, показуємо чесну, правдиву картинку. Сьогодні ключова роль стажерів — у реалізації продукції та всіх деталей на шляху до клієнта. Водночас вже маємо перші приклади малюнків на речах від Олександра та Нікіфора. Деякі ми навіть встигли продати без будь-яких анонсів. 

Юлія: Наш одяг — для всіх. Якщо брати якісь вікові рамки, то, скажімо, худі нашого виробництва носить мій 16-річний син, ношу я, а тепер — і моя бабуся. Вона брала участь у зйомці колекції й весь час розпитувала, де можна придбати таку кофту. На Новий рік отримала своє худі, була неймовірно щаслива. Тому це для будь-кого.

Головне — аби людина одягнула й зрозуміла: це моя модель, мій колір, мені комфортно і класно. Якщо казати про цінності — звісно, краще, аби цей одяг носили люди, близькі з нами за поглядами. Тоді ці меседжі можна нести далі, їх буде більше, всім буде кайфовіше. І це буде класно.

Ми продаємо не одяг, а філософію

Юлія: Ми розуміли, що сьогодні вже чимало крутих брендів створюють класний одяг подібного стилю. Але ми продаємо не просто речі. Ми пропонуємо ідею та філософію свободи й різності. 

Ми могли б і придумати щось інше. Але напрям бізнесу — це не ключовий елемент, адже ми завжди будемо просувати саме такі ідеї. Що кожна людина — цінна, і кожна особистість — це окремий космос. Так, сьогодні обрали одяг, тому втілюємо наші погляди саме в такий спосіб. Робимо все, аби якомога більше людей одягнути в те, у чому їм буде класно й кайфово. Звідси й наш слоган — «Кайфуємо бути».

А ще у нас немає оцього: «Дивись, у них з’явилось таке й таке, от блін». Ні, ми кажемо: «О, глянь, класна фішка, час і нам щось придумати». Конкуренція — це мотивація. Ми розуміємо, що інші не сидять на місці, а тому й самі намагаємось постійно щось вигадувати. Чим більше класних брендів — тим приємніше наше життя. І взагалі класно жити в країні, яка розвивається й дихає чимось новим.

Руслана: А ще ми дуже любимо те, що робимо. Нам у кайф. Воно все просто йде так, як і має бути. Ти щоразу приходиш, починаєш роботу, і все якось добре. Просто добре. І чому не продовжувати, якщо це в задоволення? Якщо є внутрішнє відчуття щастя та розуміння, що саме так і має бути? Усе просто: важливо бути щасливими.

Мріємо створити власний простір з шоурумом та майстернею

Юлія: Хотілося б, аби через певний проміжок часу, у нас з’явився простір. Місце, де буде шоурум, працюватиме вся наша команда, а поруч — невеликий цех. Аби клієнти одразу бачили, як відшиваються речі, хто яким процесом займається. Простір, де можна буде відслідкувати весь процес створення нашого одягу. А ще — замовити індивідуальний пошив.

Вікторія: А поки що наш одяг можна замовити на сторінках в Instagram та Facebook. Або ж офлайн — в офісі на вулиці Тампере, 5. Ми завжди раді відвідувачам та новим знайомствам, а наші стажери-консультанти з радістю покажуть усі речі, створені командою FREEki.

Цей текст з’явився завдяки Добродіям та Добродійкам ШоТам – нашим читачам, які підтримують нас фінансово на щомісячній або одноразовій основі. Завдяки їхній підтримці ми можемо:
• безкоштовно рекламувати малий український бізнес;
• допомагати важливим громадським та волонтерським проєктам шукати однодумців;
• розповідати історії успіху простих українців.
Добродії мають можливість обирати теми матеріалів, які вони проспонсорували. А ми регулярно звітуємо перед ними про витрачені кошти. Хочеш більше позитивних змін в нашому суспільстві? Ставай добродієм ШоТам і допомагай нам підтримувати змінотворців!

Суспільство

Активісти розпочали реставрацію історичної вивіски “Перукарня” на Подолі

Опубліковано

Благодійна організація “Має значення” розпочала відновлення історичної вивіски “Перукарня” на Подолі, на вулиці Почайнинська, 57/59. Демонтаж вивіски розпочали ще вчора, 7 травня, він виявився непростим, і потребував участі 3-х людей.

Про це активісти розповіли на своїй сторінці. 

“Пластикові літери буквально розсипалися в руках, і ми по-справжньому злякалися того, що затягнули з порятунком і як би не було занадто пізно. У майстерні нас утішив реставратор, пообіцявши задіяти італійські розчини і фарби, які продовжать життя вивіски. Щиро віримо, що її відродження вдасться і оновленою вона повернеться на своє первісне місце, де висіла з 1977 року, рекламуючи все ще діючу перукарню на Подолі” — йдеться у дописі.

Серед запланованих реставраційних робіт на цей тиждень: 

  • Очищення від залишків фарби; 
  • Шліфування;
  • Визначення історичних кольорів. 

Читайте також: Які гранти для українського бізнесу доступні в травні: пропозиції для підприємців

Активісти також нагадали про те, що досі триває збір на відновлення вивіски.

“Має значення” розпочали відновлення історичної вивіски “Перукарня” на Подолі, на вулиці Почайнинська, 57/59

Нагадаємо, у Києві відкривається виставка робіт студентів академії імені Бойчука.

Фото: “Має значення”

Читати далі

Суспільство

Вивезла 159 собак із Бахмута: історія вчительки, яка вже вдруге будує притулок для безхатніх тварин

Опубліковано

Кожен день вчительки іноземних мов Марини Шажко розпочинається о 5 ранку. Вона веде на прогулянку двох своїх собак — Тару та Муху, декілька годин працює, а потім поспішає на автобусну зупинку, адже на неї чекають ще дві сотні собак у притулку.

По дорозі треба забігти в аптеку та до магазина: «Щодня мені треба купити щонайменше 12 палок ковбаси. І це тільки щоб дати всім собакам ліки». Маршрутка везе її за місто. Від зупинки з повними пакетами треба пройти ще 2 кілометри. Але радісне гавкання, яким її незмінно зустрічають мешканці притулку «Лада», вартує цього шляху.

Марина повертається додому вже надвечір, гуляє з собаками та займається онлайн з учнями. Деякі з них навіть не здогадуються, що їхня вчителька врятувала з Бахмута 159 собак.

Марина Шажко

керівниця Бахмутського товариства захисту тварин та притулку «Лада»

Вони наче самі мене знаходять

Змалку я бачила, як мої мама й тато підгодовували на вулиці собак і котів, але додому мені брати нікого не дозволяли.

Перший домашній улюбленець у мене з’явився лише у 16 років, і то випадково — у розчинене вікно моєї кімнати залетів папужка. Він залишився жити з нами. Моя бабуся навчила його говорити: «Маришко, вчи урочки!».

Наступним «поповненням» у родині був котик. Він прибився до нашого під’їзду й сидів такий сумний, що я не витримала — притисла його до грудей і занесла додому. Мама була в  шоці: «Що це?»«Котик! Він буде жити з нами!». Тімошка прожив у нас 16 щасливих років.

У 2009 році, коли я вже працювала в школі вчителькою, у дворі будинку з’явилося цуценя. Геть лисеньке, шерсті нема — це була любов з першого погляду. Я почала його лікувати, приводила лікарів прямо у двір і таки вилікувала. Собачка зміцнів, відростив красиву руду шерстку. Усі сусіди його любили та підгодовували. Назвали Бобочкою.

Марина Шажко зі своєю собакою Тарою. Тара — собака з вулиці, вона мала серйозні шкірні проблеми, але Марина вилікувала її. Фото надала героїня

На 8:00 мені на роботу, а до 6 ранку я пильнувала мисливців на вулицях

У 2010 році в Бахмуті стартувала кривава кампанія з відстрілу бездомних тварин для контролю чисельності собак на вулицях міста. Ці жахливі рейди мали свій графік: відстріл проводили вночі щопонеділка й щочетверга, поки більша частина міста ще спала.

На 8:00 мені на роботу в школу, а з 4 до 6 ранку в ці дні я патрулювала свій мікрорайон — спочатку лише нашу Бобочку.

Одного разу я визирнула у вікно й побачила, що та комунальна машина вже їде нашою вулицею. Я вискочила на вулицю, в чому була. Вибігла напереріз машині, почала кричати. Разом зі мною вибігли ще жінки з сусідніх будинків. Ми відбили Бобочку, і машина поїхала ні з чим. Але я вже не могла залишати собаку на вулиці — а що, як мисливці повернуться? І я принесла нашого дворового собаку додому.

Це був переламний момент, коли я зрозуміла — не можу нічого не робити з тим, що коїться в місті стосовно безпритульних тварин. Разом з подругою Ольгою Литовченко у 2011 році ми зареєстрували громадську організацію Бахмутське товариство захисту тварин «Лада». Трохи пізніше незамінною в нашому дрім-тімі стала також Людмила Булавка.

Волонтерки проти бюрократії

До нас долучалися люди. Ми давали оголошення в пресі, розповідали про нашу позицію — місту потрібен притулок і кампанія зі стерилізації, а не відстрілу тварин. Були ті, хто нас підтримував, але були й хейтери.

Ми шукали можливостей скрізь. Знайшли грантову програму, яка могла підтримати роботу стерилізаційного майданчика, подали заявку й виграли. Звернулися до місцевої влади, і нам виділили покинуту комунальну будівлю. Ми закупили клітки, деяке обладнання й облаштували стерилізаційний майданчик, де б могли працювати лікарі.

За умовами гранту, орендна плата становила 1 гривню на рік, а з місцевого бюджету мали виділяти кошти на стерилізацію тварин. Але тоді в міськраді нам сказали, що нібито можуть виділяти гроші лише на відлов. Це вже зараз ми розуміємо, що влада скористалася нашою необізнаністю, а тоді ми просто зітхнули й почали самі збирати кошти на перші операції — у соцмережах, на базарі.

Місцева ветеринарка погодилася оперувати безпритульних тварин безкоштовно, і ми сплачували тільки вартість медикаментів.

Тим часом на базі стерилізаційного майданчика в нас організувався притулок — ми залишали там після лікування та стерилізації тих тварин, у яких було дуже мало шансів вижити на вулиці через вік чи стан здоров’я. Стерилізованих і здорових намагалися прилаштувати в родини.

Кожна з волонтерок мала власну роботу, і до тварин у притулку ми могли приходити лише в позаробочий час. Тож вирішили найняти доглядальницю, і на зарплату збирали в нашій спільноті в соцмережах та скидалися з власних невеликих зарплат: я — з учительської, Ольга — з бібліотекарської.

Волонтерки притулку для безхатніх тварин «Лада»: Ольга Литовченко, Марина Шажко та Людмила Булавка. Фото надала Марина

Мусила привезти собак під мерію

Наприкінці 2014 року нас чекало ще одне випробування — ми залишилися без світла, бо територію, де розташований притулок, відрізали від мережі. Три роки ми проводили вечірні годування, перев’язки й уколи з ліхтариками. Але в кінці 2017 терпець урвався, і я оголосила в наших соцмережах про проведення масштабного пікету під міськрадою.

Я написала, що у зв’язку з тим, що в притулку досі немає світла, всі 100 тварин звідти переїжджають жити… у мерію. «Переїзд» оголосила на 27 грудня, а вимоги — повернути світло в притулок і закласти кошти на стерилізацію безхатніх тварин у місті в бюджет на 2018 рік.

Напередодні анонсованого пікету директору приватного ліцею, де я тоді працювала, зателефонували з мерії та поскаржилися на мене. Мовляв, не тим ваша викладачка займається, зробіть щось. На що мій керівник відповів, що свою викладацьку роботу я виконую чудово, а моя громадська діяльність його не стосується.

Волонтери вивантажують клітки з собаками з притулку для пікету під міськрадою. Бахмут, 2017 рік. Фото надала Марина Шажко

27 грудня 2017 року ми рушили під міськраду разом з нашими собаками. Нас прийшли підтримати багато людей. Буквально за годину від початку збору — ще навіть офіційно не почався пікет — у притулку з’явилося світло.

Так почався новий етап нашої співпраці з місцевою владою, нарешті двосторонній: місто виділило кошти на стерилізацію безхатніх тварин.

Куди виїхати, коли в тебе 160 собак?

Я дуже добре пам’ятаю 24 лютого 2022 року. Я прокинулась о 5 ранку й почала читати новинну стрічку. На той момент у нас під опікою було 160 тварин. Евакуацію я навіть не розглядала: без них нікуди не поїду, а з ними куди? Як? Взялася робити запаси круп, кормів. Десь до початку травня в нас було відносно спокійно, і я сподівалася, що так буде й далі. Ми навіть ділилися своїми запасами з Лисичанськом, Сєвєродонецьком, де було вже гаряче.

Із середини травня 2022-го по Бахмуту почало сильно прилітати. Наш притулок опинився на лінії вогню. 1 серпня стався перший приліт на нашу територію. Того дня до нас якраз приїхали волонтери — привезли корми для тварин, і десь за годину, як тільки поїхали, бабахнуло. Пошкодило будівлю та вольєри, 2 собаки були поранені.

Це стало для мене поштовхом — треба діяти. Коли ти сам за себе — це одне, а коли від тебе залежать життя тварин, що не можуть ухвалювати рішення — це змушує діяти.

Загибель Лади стала останньою краплею

Я почала шукати, куди ми могли б виїхати, обдзвонила різні фонди з проханням допомогти нам знайти якусь територію, хоча б за гроші. Ми одразу орієнтувалися на Дніпропетровщину, бо розуміли, що далеко наші собаки просто не доїдуть — більшість з них після серйозних травм чи хвороб, багато стареньких.

Ми знайшли один варіант — стара ферма в селі Вільне Дніпропетровської області. Але її оренда коштувала 15 000 гривень на місяць. Наш притулок живе на благодійні внески, тому збирати додаткові кошти, коли в країні війна, здавалося неможливим. Вирішили шукати ще.

30 серпня вночі був другий приліт — касетна бомба. Тоді загинула одна з наших старожилок — собачка Лада, ім’я якої носить наша ГО та створений нами притулок.

Це стало останньою краплею. Я вирішила, що це знак, що нам треба терміново виїжджати з Бахмута. Вранці я подзвонила власнику ферми та сказала, що ми згодні на 15 тисяч.

Так виглядав притулок для безхатніх тварин «Лада» в Бахмуті після «прильоту» в серпні 2022 року. Фото надала Марина Шажко

Переїзд на межі нервового зриву

До перевезення треба було підготувати хоча б якусь кількість вольєрів і будок. З цим мені допоміг один волонтер, він написав у себе на телеграм-каналі пост про нас і зібрав 100 000 гривень.

Аби перевезти тварин з Бахмута на Дніпропетровщину, разом працювали два фонди: «Порятунок тварин Харків» та Breaking The Chains, а також група волонтерів з Києва. Зробити все треба було за день, бо ми помітили, що щойно до нас приїздить якесь авто, потім на територію «прилітає». Мабуть, стежили.

28 вересня ми переїжджали. Того дня в місті було незвично тихо — наче сам Бог нам допомагав. Тим не менш, щохвилини очікували на обстріл.

Вантажили собак на межі нервового зриву. Але нам вдалося — ми вивезли усіх 159 тварин з Бахмута.

28 вересня 2022 року. Волонтерки евакуюють 160 собак з Бахмута на Дніпропетровщину. Фото надала Марина Шажко

Не було навіть мисок для собак — з усім допомагають люди

Коли ми привезли собак до Вільного, не всі вольєри ще були готові. На новому місці в нас не було навіть з чого годувати тварин, бо ми нічого з собою не могли взяти — машини ледь вмістили клітки з собаками. Місцеві жителі дуже нам допомагали: приносили старий посуд, якісь простирадла. Саме завдяки підтримці місцевої громади ми вижили в перші два найтяжчі місяці після переїзду.

Я разом зі стареньким батьком винайняла квартиру в місті Новомосковськ, що недалеко від Вільного. Дуже вдячна власниці квартири, що вона дозволила, аби дві мої собаки жили зі мною. Коли я чую ці розмови, що нібито до переселенців з Донбасу якось не так десь ставляться, я усміхаюсь — у нас зовсім інший досвід.

І далі нам продовжують допомагати небайдужі люди: благодійні фонди надають корми, фонд Happy Paw допоміг перекрити дах на старій фермі й добудувати вольєри.

Плануємо збудувати й облаштувати ветеринарний кабінет, щоб мати можливість лікувати й стерилізувати тварин тут. Наша волонтерка Людмила зараз навчається в місцевому ветеринарному коледжі — нам необхідний власний лікар у команді.

Евакуаційна машина, завантажена клітками та переносками з тваринами. Не було куди навіть забрати собачі миски. Фото надала Марина Шажко

Продовжуємо рятувати тварин з-під обстрілів

Ми теж як можемо допомагаємо іншим зоозахисникам. Щомісяця до нас привозять кілька тон кормів, а ми їх розвантажуємо й потім надсилаємо Новою поштою чи з волонтерами до міст і сіл Донеччини.

А ще ми, притулок-переселенець, прийняли до себе уже понад 60 тварин із зони активних бойових дій — Часового Яру, Красногорівки, Мар’їнки, Торецька. Багато тварин з контузіями, осколковими пораненнями. Ми їх лікуємо та стараємось прилаштувати в родини. Нещодавній наш щасливий «випускник» — це Мартинчик, пес із Бахмута. Він жив у притулку 4 роки, й ось уже тут, на Дніпропетровщині, знайшов свою родину. Ті люди шукали собі маленьке цуценя, але Мартинчик їх підкорив з першої зустрічі. Тепер живе наш бахмутський пес, що переніс поранення під час обстрілу, просто в шикарних умовах, а головне — в любові.

Притулок «Лада» існував у Бахмуті, переїхав на Дніпропетровщину та продовжує працювати тут завдяки небайдужим людям — це й офіційні організації, і просто випадкові відвідувачі наших сторінок у соцмережах.

Зараз у нас у притулку 208 тварин. Втрьох нам ніяк не впоратись, тож наймаємо помічників: 4 доглядальниць і двох охоронців. Помічниці приходять на кілька годин щодня, доки ми на роботах, охоронці працюють позмінно. На зарплатню цим людям ми збираємо кошти в соцмережах.

Часто люди соромляться донатити маленькі суми, але саме невеличкі донати вирішують усе. Наприклад, у нашій спільноті на Фейсбуці 4000 підписників. Аби кожен з учасників раз на місяць переказував 20 гривень, ми б без проблем закривали всі питання з ліками, операціями, кормами та зарплатою для помічників.

Зооволонтерка Марина Шажко чухає новеньку мешканку вольєра. Власник собаки зараз на війні, тож Бетті чекає на його повернення в притулку «Лада». На фоні — вольєри, які допомогли збудувати благодійники. Фото надала Марина Шажко

Так, нам непросто. Я не раз озиралась на своє життя — а що, якби я могла повернутися назад? І в мене одна відповідь: я б точно робила те саме — рятувала тварин. Тільки тепер стукала б в усі двері кабінетів і серця людей ще наполегливіше.

Читати далі

Суспільство

Зооцентр на Київщині шукає віртуального опікуна для левиці: як допомогти

Опубліковано

Левиця Клеопатра з Центру порятунку диких тварин на Київщині потребує віртуального опікуна. Ця хижачка була доставлена до центру з Хмельницького. Їй було проведено обстеження, взято аналізи, і зараз очікують результатів для коригування плану лікування.

Про це повідомили на сторінці зооцентру. 

На день на утримання Клеопатри витрачається 1500 гривень.

Як стати опікуном:

Читайте також: 10 правил доброчесності, яких має (або може) дотримуватися кожен в повсякденному житті 

  • Зробити пожертву від 1500 гривень (день), перейшовши за посиланням;
  • Після здійснення пожертви, надіслати притулку у приватні повідомлення ім’я, скриншот оплати та електронну адресу;
  • Зооцентр надішле сертифікат опіки разом з фото левиці Клеопатри.

Нагадаємо, Укрзалізниця запустила на маршрут Львів – Рівне модернізований електропоїзд – фото.

Фото: Центру порятунку диких тварин

Читати далі