«Франківські волоцюги» – це про свободу дітей. Історія волонтерки Віталіни Маслової, яка створила унікальний дитсадок та «Творчу Криївку»

Вона допомагала реабілітуватись майданівцям, потім — учасникам російсько-української війни. Започаткувала мистецькі резиденції для бійців. Із початком карантину вона відкрила унікальний дитячий садочок «Франківські волоцюги», де головними є потреби дітей. Про Майдан, «Творчу Криївку», вальдорфську педагогіку та виховання малечі Віталіна Маслова розповіла в інтерв’ю ШоТам. 

Віталіна Маслова 

волонтерка, засновниця ГО «Творча криївка» та принципу творчої реабілітації бійців АТО/ООС. Співзасновниця outdoor-садочку «Франківські волоцюги», а також освітнього центру «Айстра».

«Народе, у вас там Беркут за наметом»

Я мала закрити проєкт в школі та подати звітність до фонду, з яким тоді працювала. Як будь-яка відповідальна людина, я не могла цього не зробити. І коли проєкт був завершений, 11 чи 12 грудня, поїхала на Майдан. Пам’ятаю, ходила там і думала: «Ось воно — справжнє сучасне мистецтво», і одразу в усе занурилася. На той час проживала в Одесі, син навчався у дев’ятому класі, і я, відповідно, жила на два міста. Наїздами була на Майдані, а потім на декілька днів приїздила додому, і знову в Київ. Якраз під час розстрілів, у лютому, так співпало, що я повернулась до Одеси. 

Це не була втеча, мені потрібно було до сина. Із транспортом на той час було складно, і я сиділа вдома, виконувала функції диспетчера. Пам’ятаю, був такий момент, що в стрімі з Майдану я побачила, як Беркут прокрадається до намету, і зателефонувала хлопцям, які там були, кажу: «Народе, у вас там Беркут за наметом». 

Але відчуття провини, що «я не там» і ніяк не можу на це вплинути — воно насправді в мене було. Було відчуття, ніби я зрадила, втекла. Хоча, звісно, розумію, що це зовсім не так. Але саме відчуття було. 

І я вирішила себе зупинити й запитати: якщо я не там — то це має мати якийсь сенс. Чому я не там? Не виривати собі волосся і посипати голову попелом, а інакше переформулювати питання. «Якщо я не там, то для чого? Щоб зробити що?». 

І вже наприкінці лютого 2014 року я приїхала знову до Києва. Це був такий разючий контраст: живий Майдан, з якого поїхала, і мертвий Майдан, на який приїхала. Ось людина, яку знаєш, з якою розмовляла, але вона вже лежить в труні — якесь таке відчуття було. Дуже сильно все змінилося. 

І я зрозуміла, навіщо мене там не було, коли побачила, як працюють психологи. Із найкращих міркувань вони намагалися підтримати людей, які отримали травми. А травми були пов’язані з чим загалом? З бойовими діями. Бо коли ти йдеш вбивати і тебе відповідно теж йдуть вбивати — це бойові дії. Люди, які брали участь в зіткненнях, зовсім не були готовими. І ця травма неготовності дуже сильно вплинула на людей, на моїх знайомих, на всіх. Я побачила, що ці люди стали зовсім іншими. Не гіршими, не кращими — вони просто інакші. І цим людям потрібна підтримка, допомога. А те, що роблять психологи на місці, не є правильним. Бо не може сидіти такий прокопчений димом дядько за одним столом з тіткою в шубі, яка чиста і красива. Це не підтримка. 

Люди потребували місця, де можна тимчасово сховатися

Оскільки до того я вже працювала у вальдорфській школі досить довго, а останні п’ять років ще й займалася терапією живописом та роботою з особливими дітьми, мені прийшла ідея. Цим людям, які обпеченні зараз зовні та зсередині, потрібно створити такі умови захищеності, аби вони могли зібрати себе докупи, відновитися, побути в безпеці, і отримати точку спокою. Власне, назва «Криївка» звідси і походить. Тобто місце, де можна тимчасово сховатися, і де від тебе не вимагають ані приймати рішення, ані аналізувати себе. Просто трохи сховатися, щоби прийти до тями. Я поділилася з майданівськими друзями цією ідеєю. І мене підтримали. 

Дуже швидко знайшлася партнерка і майбутня співзасновниця нашого благодійного фонду Євгенія Павлюк, знайшлися українці в Америці, завдяки яким проєкт реалізовувався фінансово. Ми досить швидко знайшли приміщення поблизу Києва і вже 2 березня почали свою роботу. Тоді ще у нас не було чіткої назви. Ми не знали, що в Україні буде війна, і думали, що це короткострокова історія, яка давала людям зв’язок з тим, що було поза межами Майдану. Тобто з того стану досить важко було вийти, а потрібно було йти далі: знайти, чим зайнятися, і рухатися далі. 

Сама програма реабілітації майданівців склалася на основі вальдорфської педагогіки, а вона походить з андропософії, яка каже, що людина — це не лише тіло, а дуже складний комплекс з душевного, духовного, тілесного.

Нам було зрозуміло, що для реабілітації потрібні базові речі: зручні ліжка, щоб всі нарешті, нормально виспались, харчування. Перше, що ми робили, коли до нас приїжджали на реабілітацію — давали мазь від грибка для ніг, викидали шкарпетки, давали інше взуття. Адже хто був на Майдані, знає, що через вологість та холод у людей з’являється грибок. У перший вечір обов’язковою була баня. Загалом ми створювали простір довіри: спільне приготування їжі, трапези, прогулянки. Ми малювали, говорили, але це не була звичайна розмова з психологом. Усе створювалося на побудуванні довіри. 

Так ми пропрацювали місяць, а потім зрозуміли, що наш контингент, вже не може дозволити собі приїхати до нас в Криївку на ці чотири дні, тому починалася війна й люди збиралися на фронт. Так ми зрозуміли, що в такому форматі далі продовжувати працювати немає сенсу. Ми з Євгенією стали звичайними волонтерами. 

Творча Криївка — це багато природи, творчість та спілкування

Це сталося у серпні 2014 року. Ми приїхали в Щастя, привезли квадрокоптер знайомим в «Айдар». І саме тоді відбулося те, що можна назвати точкою неповернення. Я не пам’ятаю, до кого і чому ми заїхали в госпіталь, але саме в цей момент туди ж приїхали бійці, які лишень вибрались з оточення. Це були молоді хлопці по 20-25 років. Думаю, вони строковиками потрапили в десантну бригаду. 

Отже, вони приїхали в госпіталь, вивантажили через люк свого пораненого, курили і щось там говорили. Коли я поглянула на них — зрозуміла: те, що ми робили для майданівців, потрібно продовжувати. Ми з Євгенією Павлюк довго думали над самим форматом і тим, як має відбуватися реабілітація бійців. Усе це перетворилося на методику творчої реабілітації. Виникло, мабуть, головне питання: що потрібно бійцям? І звісно, відповідь: їм потрібно відновитися. Ми дуже багато читали літератури про бойовий стрес, про те, скільки можна в цьому стані перебувати, й про те, коли людина не може впоратися й вийти з нього. Зрештою ми дійшли до того, що людині потрібні сили, і їх потрібно якось відновити. Власне, так народився принцип «Творчої Криївки»: багато природи, творчість та спілкування. 

Так наш проєкт опинився в Карпатах, у найвіддаленішому Верховинському районі, де збереглася первісна, жива, потужна природа і відчувається енергія гір. Також чітко було зрозуміло, що не варто обмежуватися колом «своїх». Якщо ми організовуємо подібний захід, але не маємо бойового досвіду, то не «примазуємось», одягаючи форму, як це буває в багатьох рухах. Нам важливо було показати, що «свої» — це не лише пацани з бойовим досвідом, а й люди, які живуть в тилу, ніколи не воювали і подібного досвіду не мають. Натомість вони мають певні моральні якості, такі самі, як і ті, хто воював. Чому нам це важливо було продемонструвати і чому це частина реабілітаційного процесу? Що таке реабілітація? Це відновлення можливості жити, вписатися в соціум і реалізувати свою долю. А це дуже важко людям після такого глибокого потрясіння та інтенсивних переживань, які в них були на війні. Особливо, сприймати нормально людей, які не воювали. Це дуже важливо. 

Нам вдалося змінили саму парадигму терміну «реабілітація»

Ми з командою «Творчої Криївки» сконцентрувалися на тому, що люди приходять до нас інакшими, з новим досвідом. У них немає сил, можливості, поруч немає людей, з якими вони могли би засвоїти цей досвід, — «перетравити» його і зробити своїм. Природа, спілкування, харчування, здоровий ритм — ми створювали середовище, де цей досвід можна «перетравити».

Ще один шар «Творчої Криївки» — види діяльності, якими ми займалися. Коли я говорила про творчу реабілітацію — то це не про картинки, які ми малюємо. Це про відновлення креативних можливостей людини. Ясно, що ми відновлюємо їх спочатку на базовому рівні — пізнанні себе, а найпростіший спосіб пізнати — мистецтво та культурні відкриття, екстремальні види діяльності. Наприклад, сплав гірською річкою, кінна їзда. Ми возили людей на море. Відвідували малі музеї в Карпатах. Дерлися на Говерлу. 

І це все спонукає до нової творчості, адже коли людина ніколи не була в горах і вперше вилізла на Говерлу, а на додачу ще й друга група інвалідності, все болить, вона думає: «Раз я це зміг — то можу зробити щось інше тут — вдома, якщо я вже не можу повернутись на війну». Ми робили виставки живопису, вечорниці, культурні акції тощо. 

Проєкт «Творчої Криївки» був живим процесом. Щось вдале, щось невдале. Були, звісно, помилки. Так, наприклад, більш ніж 12 учасників — не дуже добре. Людей багато, не встигає сформуватися коло довіри. Тиждень часу — мало, краще десять днів. 

І зараз люди, які були у нас 5-6-7 років тому, часто згадують і кажуть, що це була точка, де вони перемкнулися в інший режим. Особисто для мене це — найкраща похвала, адже я розумію, що методика спрацювала. Ми і для волонтерів робили, які переживали внутрішнє вигорання, і почали проєкт для батьків загиблих. Із ними набагато важче працювати, аніж з учасниками бойових дій. 

Коли війна увійшла в режим так званого перемир’я, стало зрозуміло, що цього мало. Ми намагалися побудувати мережу «Криївок» по Україні, але нам не вдалося, адже все розбивала бюрократична машина. 

Але нам все ж вдалося змінили саму парадигму значення «реабілітація». Те, з чого починали, зараз активно використовується всюди. І походи в гори, і малювання, катання на конях, увага до тілесної терапії, що є одним з китів «Творчої Криївки». Якщо хочемо працювати з душею — нам потрібно підтримувати тіло. 

Пізніше на базі «Творчої Криївки» ми створили «Мистецькі резиденції для бійців», за допомогою яких учасники російсько-української війни могли б відкрити в собі можливості самореалізації через один з чотирьох видів мистецтв: театр, література, кіно, живопис. Наразі нам вдалося провести лише одну — театральну — і створити документальну виставу «Голоси». На черзі — літературна та музична резиденції. 

«Франківські волоцюги» — це про природні здібності і свободу дітей

У 2020 році під час карантину я придумала проєкт outdoor-садочка «Франківські волоцюги». Із самого початку він уявлявся як міні-група. Ми працюємо за вальдорфською системою. Тобто розвиток природних здібностей дитини, укріплення віри у власні сили, які будуть потрібні для дорослого життя.

На початку ми зустрічалися тричі на тиждень, по пів дня, в будь-яку погоду і, відповідно, працювали в приміщеннях партнерів. Тобто коли нам для зайняття потрібен дах над головою — ми його мали. Бувало було 2 дитини, бувало — 12. Коли як. 

Зустрічалися з Юрієм Андруховичем, який вигулював свого песика, Ростиком Шпуком та іншими носіями культури в середовищі, у якому ми живемо. І багато разів я чула від Юрка слова підтримки до нашого методу педагогіки, в якій з самого початку закладений принцип свободи. Ми робимо те, що вважаємо за потрібне, і повністю беремо на себе відповідальність. А це може бути що завгодно: від пускання мильних бульбашок в горах на свята до чотирьох годин гуляння під снігом, якщо це потрібно дітям. 

І це головна відмінність від класичної «педагогіки», в основі якої лежить страх особистої відповідальності вчителя за те, що він робить. А педагогіка — це, перш за все, творчість. От я щось там напланувала, придумала… У мене розклад, програма, я приходжу до дітей і бачу, що вони хочуть копати сніг. І ми копаємо сніг, бо зараз це важливо. Тобто я можу спокійно відмовитися від своїх планів, адже моя задача не «галочку» поставити в плані, який мені спустили в міністерстві, а зробити так, аби дітям було добре. І відповідальність за це — на мені, а не на міністерстві. І якщо є якась помилка в моїй роботі, то це моя помилка, я несу за неї відповідальність. І важливий момент: я виправляю цю помилку. Тому що все це — основа вальдорфської педагогіки. 

Я одразу сказала батькам, що «Франківські волоцюги» — благодійний проєкт. Ми створюємо спільноту батьків, зацікавлених у вальдорфському вихованні своїх дітей. А розбудова спільноти включає в себе спільну діяльність. Наприклад, разом ми висадили у міському парку власну клумбу, зробили казковий будиночок для ельфів. Спільна діяльність дітей і батьків — безцінна. Найбільша небезпека сучасного суспільства в тому, що дитина зростає в автоматичному полі. 

Вона не знає, звідки беруться речі. Вона не знає, як створюють більшість предметів, які її оточують. Дитина є споживачем, і є хтось, хто цей продукт виробляє І шлях продукту до споживача. Фактично, росте споживацьке суспільство. А ми хочемо, щоби наші діти були не споживачами, а творцями. І саме тому ми багато чого з ними робимо, і багато уваги приділяємо тому, аби діти бачили, що батьки теж щось створюють. 

Зараз ми взяли в оренду приміщення недалеко від парку Шевченка в Івано-Франківську, де під вікнами був суцільний жах. Досить багато часу витратили на створення клумби, аби навесні у нас під вікнами було дуже гарно. Загалом ми показуємо дітям осмисленість людського існування. Не розповідаємо, а саме показуємо. Це важливо. 

І якщо зазирнути в історію, то за 15 років до початку війни я займалася вальдорфською педагогікою, 5 років років паралельно — терапією. У той же період отримала освіту виховательки вальдорфського дитячого садка. Щоправда, тоді не знала, навіщо. Але зараз ці знання знадобилися, і я їх використовую.