Зігріти руки бійців. Як незряча волонтерка з Луцька вже 7 років в’яже теплі рукавички для наших захисників

Завдяки 63-річній волонтерці з Луцька українські військові більше не мерзнуть у руки. Незряча пенсіонерка самотужки навчилася в’язати рукавички та передала на фронт 2450 пар. Посилки з нитками жінка отримувала з усієї України, Молдови, Канади та Німеччини, але для перших пар довелося розпустити власний одяг. І поки дехто закидає, що все це – звичайний піар, Валентина Мазурик продовжує витрачати весь вільний час на в’язання. Аби наші бійці, серед яких і син волонтерки, відчували тепло та турботу.

Валентина Мазурик

Волонтерка, незряча в’язальниця з Луцька

У зрілому віці повністю втратила зір та слух

Я – інвалід першої А групи з дитинства за зором та слухом. Звичайну школу закінчила практично на відмінно, хоча було досить важко вчитися. Єдине, з чим у мене було погано, так це з іноземною мовою. Тоді ще не було навушників, а я мала порушення слуху. Відтак отримала червоний диплом за спеціальністю бухгалтер-фінансист. Проблеми із зором виникли ще в дитинстві, але остаточно перестала бачити з 2008 року. Після втрати слуху почала писати вірші, для цього самостійно освоїла Шрифт Брайля. Протягом двох років лікарі намагалися повернути мені зір, але всі старання виявилися безрезультатними.

Потім, через 15 місяців, в один день у мене повністю пропав слух. Тоді в Києві медики сказали, що можна зробити імплантацію та все повернути. Але для мене це було надто дорого. Коли про мене почали писати журналісти, люди стали жертвувати мені кошти. Суми були невеликі, але потроху я назбирала на одне вухо. Три роки, у 2018-му, мені зробили операцію. А вже в 2021 році в межах державної програми мені безкоштовно зробили імплантацію на друге вухо.

Хотілося допомогти бійцям, але грошей не було

Зараз мені 63 роки. Радянське виховання було таким, що особливу увагу приділяли патріотизму. І коли почалася війна на Донбасі, я одразу зрозуміла, що це серйозно і надовго. Хотілося чимось допомогти бійцям. Оскільки коштів у мене не було, вирішила робити щось руками. З 2014 року почала вчитися в’язати.

Мій син майже з-поміж найперших записався добровольцем. Він був медиком у Батальйоні оперативного призначення НГУ ім. Сергія Кульчицького. Тоді, в 2014-му, я сказала йому, що вчуся в’язати, і запитала, чи бійцям щось потрібно. Син відповів, що у них усе є. І тут мені випадково потрапила під руку рукавичка, частково схожа на ті, що я зараз створюю. Син сказав, що перчатки у військових є. А я кажу: «А якщо такі, щоб пальці були голі?». Йому ця ідея сподобалася, пообіцяв приїхати та глянути, що в мене виходить.

Це був серпень, і я подумала, що до зимового періоду зможу зв’язати сто пар. Буквально через тиждень приїхав син. На той момент у мене було приблизно 20 заготівель. Він подивився, обрав собі одну пару і сказав, що в мене дуже добре виходить. Навіть уточнив, що не треба у пробній партії ділити нитки за кольорами, бо холодною зимою всі рукавички згодяться. Загалом син провоював чотири роки, мобілізувався 22 грудня 2018-го.

Технологію в’язання вигадала сама

Я самостійно наосліп вчилася в’язати приблизно 10 місяців. Почала з шарфа. Потім захотіла шкарпетки, але не виходило. А пояснити мені, як це робити правильно, було нікому. Коли вже впевнено тримала у руках спиці, то почала в’язати рукавички й вигадала власну технологію. Щоправда, майже в кожній з перших пар були якісь недоліки: то задовга рукавичка, то надто широка, то затовста. Але потроху я вийшла на той варіант, який зараз є. Тепер я в’яжу приблизно три різні розміри.

Рукавички я роблю так, аби остання фаланга пальців виглядала. Це дуже допомагає, наприклад, артилеристам чи танкістам. Їм потрібно брати снаряди так, щоб не було мозолів, а потім пальцями натискати кнопки. А ще в мороз з такими рукавицями легко заряджати патрони та стріляти. Мої вироби – із трикотажу, і вони м’які в руках. Хлопці кажуть, що вже три роки мої рукавички нормально носять. Особливо їх хвалили медики, прикордонники та морські піхотинці.

Нитки здобувала зі старого одягу

Коли ще вперше промайнула думка почати в’язати рукавички, у мене не було ниток. Тому довелося розпустити весь в’язаний одяг, який був вдома, аби з нього в’язати щось інше. На перший час цього вистачало. Згодом з нитками почали допомагати небайдужі люди. Чотири посилки з матеріалом отримала з Канади, ще три – з Німеччини та одну з Молдови. А Жидичинський Свято-Миколаївський монастир передав мені, напевно, 30 кілограмів. Для в’язання цих рукавичок я використовую будь-які нитки (шерстяні, синтетичні чи бавовняні) довжиною більш як 5 сантиметрів.

Читайте також: Від снайперки – до фермерки. Як ветеранка із Запоріжжя після 5 років на фронті відкрила власний бізнес та розвиває «Мамину ферму»

Останні три роки так масово нитки вже не надсилають. Хто мав – той вже віддав. Передають хіба що залишки по одному мотку або в’язані речі. Тому не відмовлюся від будь-яких ниток, якщо хто має і хоче допомогти. Постачанням матеріалів наразі займаюся сама. Єдине, що іноді прошу знайомих розкидати мені нитки за кольорами у ящики з-під бананів, які беру в місцевих магазинах.

Я встановила собі норму: виготовляти не менш як одну пару рукавичок на день, а за місяць виходило приблизно 40-45. Останнім часом в’яжу трішки менше, бо вже відчуваю втому. Складно сказати, скільки часу займає виготовлення однієї пари. Саме в’язання – приблизно 7-8 годин. Але ж час також йде на те, щоб підготувати нитки, якщо треба розпустити в’язані речі. З усім цим одна пара може зайняти десь 10-12 годин.

Для бійців подарунки – як обереги 

Я в’яжу рукавички для бійців вже сім років. У жовтні вирішую, кому цього разу їх надіслати, та зв’язуюся з капеланами, які їздять на Донбас. Останні роки намагаюся передати без посередників. За весь час вже виготовила та передала на схід 2450 пар, використати 250 кілограмів ниток. Останніми їх отримати бійці Національної гвардії зі складу ООС, артилеристи, танкісти та батальйон «Світязь». До кожної пари додаю листівку зі словами подяки та побажаннями миру, а також номер свого телефону.

Ще з 2014 року я була вражена, як тонко військові сприймають усі малюнки, ляльки-мотанки та інші створені власноруч речі, які їм передають. Для бійців усе це – обереги. Тому я ходила школами, замовляла у школах такі речі, виготовлені дітьми. Клала в коробки 40 пар рукавичок і кілька тих дитячих виробів. Передала вже більш як 400 ляльок-мотанок. Людей просила приносити лікарські трави, які я потім сушила та теж передавала.

Часто бійці телефонують та дякують за рукавички, а самі листівки не викидають (мій номер телефону: +38(095)568-80-92). Було так, що військові ці листівки весною передавали батькам разом із зимовим одягом. Особливо були зворушені матері, що хтось для їхньої дитини це зв’язав. Вони телефонують і дякують. І це дуже гріє душу.

Буває, чую від людей: «Скажіть, скільки вам за це платять?». Вони по собі міряють, бо як це –  хтось буде безоплатно так старатися. Словом, є багато людей, які мене підтримують, а є й ті, хто сприймають зі злістю. «Та тобі просто слава потрібна!», – чула від людей. Та мені б слави вистачило, якби я 10 пар на місяць робила, а не викладалася так, щоб витрачати на це весь свій час.

Не рукавичками єдиними

Декілька років поспіль, окрім рукавичок, я намагаюся сушити яблука та передавати їх бійцям. Трохи мені давали люди, але дуже мало. Тоді я звернулася до капелана на ім’я Віталій, і він привозив мені фруктів стільки, скільки я замовляла. Це багато часу не займає: нарізати, поставити в електросушку і в’язати далі. Компот із солодких яблук виходить не дуже смачний та й готувати його незручно. Тож бійці просто беруть собі яблука замість жуйки, і їм подобається. Щонайменше сто кілограмів сушки я вже зробила і передала.

Мені ще дехто радив все ж спробувати в’язати шкарпетки. Та насправді я не така вже й велика спеціалістка, якій легко перейти на іншу форму. Думаю, мені знадобиться до пів року, щоб навчитися, і ще не впевнена, що вийде. Тож я вирішила поки не ризикувати, тому що це буде просто втратою часу. А, можливо, в мене з’являться ще й інші ідеї для розвитку.

Бійці потребують нашої підтримки

Поки намагаюся заохотити інших людей теж займатися волонтерством і допомагати військовим. Але охочих, на жаль, вкрай мало. Дехто каже: «Якщо військовим платять зарплату, то в них усе є». Мовляв, держава має усім забезпечити.

Насправді ж влада ніколи не може надати всім абсолютно все необхідне, особливо увагу. Нашим військовим дійсно потрібна будь-яка підтримка, і цього їм ніхто, крім нас, не дасть. І це я кажу як мати сина, який був на війні. Мені здається, що якби було більше небайдужих людей до подій на сході, то, можливо, російське керівництво втратило б будь-яку надію завоювати Україну, і ми нарешті здобули б незалежність.

Цей текст з’явився завдяки Добродіям та Добродійкам ШоТам – нашим читачам, які підтримують нас фінансово на щомісячній або одноразовій основі. Завдяки їхній підтримці ми можемо:
• безкоштовно рекламувати малий український бізнес;
• допомагати важливим громадським та волонтерським проєктам шукати однодумців;
• розповідати історії успіху простих українців.
Добродії мають можливість обирати теми матеріалів, які вони проспонсорували. А ми регулярно звітуємо перед ними про витрачені кошти. Хочеш більше позитивних змін в нашому суспільстві? Ставай добродієм ШоТам і допомагай нам підтримувати змінотворців!