Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами
>

Суспільство

Від снайперки – до фермерки. Як ветеранка із Запоріжжя після 5 років на фронті відкрила власний бізнес та розвиває «Мамину ферму»

Опубліковано

Підтримай ШоТам

Волонтерка із Запоріжжя та мати двох дітей Юлія Матвієнко в 2015 році пішла на фронт, аби поруч із чоловіком захищати нашу країну. До мирного життя снайперка повернулася лише через п’ять років, завагітнівши двійнятами. На останні гроші ветеранка придбала невелике домашнє господарство й поступово перетворює його на успішний бізнес. Зараз на «Маминій фермі» – понад тисяча тварин. А крім власної справи Юлія працює над вирішенням проблем із працевлаштуванням ветеранів.

Юлія Матвієнко

Власниця «Маминої ферми» у Запоріжжі

Волонтерка, ветеранка російсько-української війни, позивний Білка. За освітою – економістка

Труна із загиблим військовим змінила моє життя

До подій Революції гідності я була доволі цивільною людиною: економістка за освітою, матір двох дітей. Ніколи не уявляла, що зможу колись взяти в руки зброю. Я із Запоріжжя, й у 2014 році в нашому місті теж був кривавий розгін Майдану, постраждали люди. Це дуже сколихнуло населення. З’явилося розуміння, що не тільки в Києві, але й у нас тут, у Запоріжжі, коїться те, чого не можна допустити.

Я почала активно брати участь в інформаційній війні. Намагалася через соціальні мережі якось змінювати думку людей, які хотіли війни. Але коли у Запоріжжя привезли одного з перших загиблих на Донбасі, Миколу Козлова (псевдо Матвій), моє життя змінилося кардинально. Бачити смерті по телевізору – це одне, а коли труна лежить перед тобою – це зовсім інше. Донька героя тоді розповідала, що намагалася додзвонитися до батька, і на іншому кінці слухавки сказали: «Мы пришли воевать за русскую землю. Забирайте своего отца в городе Карловка». Тобто з нею говорили бойовики: приїжджі люди, які навіть не знали, що Карлівка – це не місто.

І тоді прийшло усвідомлення, що це війна, на нас напали, людей вбивають. Спокійно сидіти вдома я вже не могла. Шукала в інтернеті волонтерів, телефонувала, запитувала, чим можу допомогти. Протягом року ми збирали допомогу на фронт по магазинах, брали активну участь у мітингах, плели маскувальні сітки. З серпня 2014 року багато спілкувалися з рідними, які через нас шукали своїх синів. У Запоріжжя привозили багато загиблих із різних куточків України. У нас досі є великий цвинтар, де багато невпізнаних хлопців. Тоді їх було значно більше.

Нам дарували квіти, а я шукала бійця

Восени 2014 року ми з волонтерами розподілили, хто за яку бригаду відповідає, тобто для кого будемо збирати допомогу. І вже більш системно організували процес. У місті на той час вже був сформований 37 батальйон територіальної оборони. І багато хлопців з організації «Самооборона Майдану Запоріжжя», які возили зібрану нами допомогу на Донбас, пішли в цей батальйон на першу ротацію під Авдіївку.

Фото: Yulia Matvienko / Facebook

У січні 2015-го були обстріли під Дебальцевим, кількість загиблих почала зростати. У нас обривалися телефони від батьків бійців. Я досі пам’ятаю той дзвінок 8 березня. Я пішла шукати хлопця, який віз вантажівку з пораненими. Досі невідомо, чи щось потрапило в його автівку, чи вона підірвалася на мінному полі. Там загинули всі. Доля водія була невідома, але бойовики опублікували відео, на якому матір впізнала обручку на пальці сина.

Навколо всі святкують 8 березня, нам – волонтеркам –  на блокпостах дарують квіти, а я шукаю хлопця. При тому так, щоб про це не дізналися бійці на передовій. Я їм сказала, що їду до перукаря, бо «сьогодні ж свято». А сама з фотографіями хлопця бігла в артемівський (нині – бахмутський) морг його шукати. Не знайшла. Через два дні його рідні подзвонили мені, аби я припинила пошуки. Його тіло було у Дніпрі.

Вирішила стати пліч-о-пліч із хлопцями

Після того випадку я повернулася додому з таким настроєм, що більше не хотілося навіть відповідати на дзвінки рідних. Я вже довго волонтерила, збирала для наших бійців усе необхідне. А ми все одно ховаємо і ховаємо загиблих. Зрозуміла, що єдине, що можу зробити, – це просто піти й стати поруч із ними. Лише таким я бачила свій шлях далі.

Фото: Ярослав Мотрич / Facebook

Це був березень 2015 року. Я привезла допомогу нашому 37-му батальйону під Широкиним. Почала просити комбата мене взяти до них. І начальник розвідки сказав: «Не бери, вона ж баба». Але комбат у мене повірив: «Я знаю цю людину дуже добре. Якщо вона сказала, що встане й навчиться, то вона це зробить». Відтак я пішла проходити необхідні комісії та 1,5-місячну підготовку. Потім поїхала снайперкою на війну. На той момент у батальйоні, окрім мене, були лише три дівчини: кухар та два медики. 

За документами – санітарка, насправді – снайперка

Чоловіки бояться жінок на війні. У моєму батальйоні розповідали, що зі сторони бойовиків прийшли жінки-снайперки, і вони викликали страх. Хлопці сильніші, з цим ніхто не сперечається. Але у жінок мозок працює по-іншому, наші дії важко передбачити. Я теж захотіла стати тією, яку будуть боятися, яка зможе щось змінити в цій війни, когось врятувати. Тому вперлася і сказала, що стану і навчусь. І хоча ніколи не брала до рук зброю, я вірила в себе.

Фото: Дмитро Мірошниченко / Facebook

Взяти жінку в батальйон було «на добру волю» командира і під його відповідальність. Це було заборонено, тому що дівчина не мала права перебувати на бойовій посаді. Ми з іншою військовою за документами були на фронті за зовсім іншими спеціальностями. Коли у 2016 році нас нагороджували орденами «За мужність», дівчина, яка була медиком на війні, не витримала і сказала: «Ви розумієте, що зараз нагородили кравчиню та санітарку?». Це було дуже несправедливо, адже на війні ми зовсім не одяг шили.

У Генеральному штабі тоді попросили нас не скандалити, мовляв, треба на рівні депутатів змінювати дуже багато законів. Ми пояснили, чому так гостро реагуємо. Понад усе ми боялися загинути, адже підвели б комбата, який у нас повірив. Він потім не зможе пояснити, чому його кравчиня загинула в «сірій зоні» зі зброєю в руках. «Ви ж його будете або садити за це, або погони знімати», – скаржилися ми. Нам пообіцяли «щось вирішити». І через пів року після того, щоб офіційно долучитися до сухопутних військ ЗСУ, я складала іспити й доводила, що все вмію. Я цьому раділа. Як і хотіла, вдалося зняти відповідальність за нас із командирів, які й так ризикували багато чим.

Вагітність повернула мене з війни

На Донбасі я пробула п’ять років, а поруч зі мною – мій чоловік. Перші півтора року я перебувала в батальйоні, а потім перевелася в підрозділ, де не було ротацій. Ми майже завжди перебували на війні. Якоїсь миті у мене зникло розуміння: «А як я повернуся додому? Що я буду робити? Як буду спілкуватися з дітьми?». Розуміла, що вже час повертатися, тому що для психіки це ненормально. Я була потрібна в Запоріжжі, але й на війні – теж. Тоді якраз прийшли молоді хлопці, яких треба було навчати, а я це вмію. А що там, у місті? Там прірва. Я боялася повертатися.

Але потім почалися жахливі події. Почало гинути дуже багато людей, з якими я товаришувала. Серед них – і мої посестри. Після них поліг хлопець, з яким я напередодні розмовляла і навіть посварилася. Потім знову загибель. І це все сталося протягом трьох місяців. Я розуміла, що смерть ходить вже навколо мене, і я, мабуть, наступна. І тут дізналася, що вагітна двійнятами. Це взагалі був шок для мене. Ще ненароджені діти повернули мене з війни.

Фото: Yulia Matvienko / Facebook

«Мамо, чому ти нас покинула?»

Під час служби двоє наших дітей-підлітків перебували з бабусею. Я розумію, що дуже винна перед ними. Аж через рік після повернення з фронту я поговорила про це зі старшою донькою. Це було дуже складно. Син ще був малий і, звісно, сумував за нами, але не мав образи. А вона як старша взяла на себе відповідальність за брата. Донька довго тримала все в собі, а потім просто запитала: «Мамо, чому ти нас покинула? Ми ж були такі маленькі». Я не знайшла, що їй відповісти. Можна довго розповідати про любов до України, про захист інших, але для дитини це все не таке важливе. Вона дивиться, що в інших є мати й батько. А в неї теж ніби є, але десь дуже далеко й у постійній небезпеці.

Читайте також: «Підтримуємо матусь із важкими долями». Чим особлива BetiS — єдина фабрика в Очакові

Це питання від доньки було дуже болючим для мене. Я вискочила з хати, їздила нічним містом і плакала. Не розуміла, що сказати своїй дитині на свій захист. Потім повернулася, ми сіли разом, поплакали. І я сказала: «Знаєш, я просто перелякалася за вас. Я поїхала вас захищати». Тоді наші війська відступали, а Запоріжжя – не так далеко від фронту. Я не хотіла взагалі уявляти, куди буду бігти з дітьми в разі небезпеки. І добре знала, що найкращий захист – це оборонятися.

Зараз у нас із донькою дуже хороші стосунки. Вона – моя головна помічниця, як і мій син. Малим дітям вже 1,9 роки. Два місяці тому з війни повернувся і мій чоловік. Ми маємо своє господарство, яке вже переросло у власну справу. Стали фермерами й усі разом працюємо.

Перших тварин придбала, щоб прогодувати сім’ю

Повернутися до звичайного життя було важко. Коштів бракувало на все, а чотирьох дітей якось треба годувати. Особливо складно було в момент, коли чоловік потрапив до шпиталю. Це ще більше зменшило доходи. Мені допомагали волонтери, з якими ми разом гуртувалися у 2014 році. Але все одно був момент, коли взагалі не було, що їсти. У мене зникло молоко. Я сиділа і плакала. А потім зібрала себе докупи й стала думати, як і що робити далі.

Почала з того, що купила два десятки яєць, які самостійно інкубувала у курчат. Тоді наша родина харчувалася лише яйцями. Потім придбала у сусідів козу, то вже й молоко не купували. Потроху почала вирощувати  поросят. М’ясо трішки продавала друзям і знайомим. Це був хоч якийсь заробіток для сім’ї. І так наше господарство потрошку розросталося.

Фото: Yulia Matvienko / Facebook

Торік я виграла невеликий грант від Міжнародної організації з міграції. За тисячу євро (30,7 тисяч грн) я придбала перші клітки, де змогла виростити 200 курей і заробити на м’ясі майже середню зарплату по Україні за місяць. Але тут навіть не у цифрах річ. Цей грант дав мені натхнення. Організація провела одноденний тренінг, під час якого я згадала свої навички з написання бізнес-плану, перерахувала все і почала вірити у наш успіх.

Було ще одне важливе розширення. Люди, в яких я купувала корм, мали свою ферму, якою за сімейними обставинами не займалися декілька років. І вони мені запропонували стати власницею: відробити її вартість за якийсь термін. Зараз на продажу м’яса я заробляю вже більше. Але поки що ці кошти витрачаю на оплату ферми. За моїми підрахунками, вже через рік ми зможемо все виплатити.

Усе вирощую натурально – як для родини

Наразі ми мешкаємо у приватному секторі в Запоріжжі. Маємо сараї та город, тримаємо десяток свиней, майже тисячу курчат, а також гусей, качок і кіз. Продаємо м’ясо друзям і постачаємо до магазинів. Фермерству я вчилася самостійно, за відео на Youtube, а ще подружки розповідали, як і що робити. Ми займаємось цим вже майже рік і поступово переходимо на промислові масштаби. Свій бізнес назвали «Мамина ферма». Один з атовців зробив мені логотип із білочкою, адже це мій позивний.

Фото: Yulia Matvienko / Facebook

Зараз ми з чоловіком важко фізично працюємо на фермі: і вдень, і вночі. Хочеться вже виплатити кошти за неї і мати справу, яка буде дійсно нашою. Багато хто знає мене як волонтерку та військову. І всі розуміють, що я намагаюся завжди робити все добре. Так само й зараз. Усе на фермі вирощую винятково натуральним і свіжим, адже продукцію їдять і мої діти. Я навіть зробила знижки для учасників бойових дій. Мені приємно займатися на фермі. Бачу, що й люди розуміють, що це вирощено з любов’ю.

Борюся з проблемою працевлаштування ветеранів

Я б хотіла своїм прикладом показати іншим ветеранам: якщо в мене вийшло, то і в них усе вдасться. На жаль, атовців не хочуть брати на роботу. Після повернення з фронту мій чоловік два місяці шукав достойне місце праці, і йому всі відмовляли. У центрі зайнятості сказали: «В АТБ йдіть». А ще я бачу, що багато колишніх військових, які ніколи не мали проблем з алкоголем чи ще з чимось, опускають руки. На це дуже боляче дивитися. Один хлопець мені розповідав: «Розумієш, я повернувся, а виявилося, що повертатися було нікуди». Я з ним говорила, кричала, намагалася зібрати його докупи. І, на жаль, це не поодинокий випадок.

Нещодавно у мене була розмова з представниками Міністерства у справах ветеранів. Я скаржилася на проблеми з працевлаштуванням, розповідала, що банки не хочуть кредитувати охочих розпочати власну справу, тому що немає кредитної історії. На початковому етапі від держави повинна бути бодай якась підтримка. Наші бійці все зможуть, їм просто потрібно дати шанс. Мені пообіцяли, що будуть вирішувати. Зараз вже створюють реєстр, де будуть рекламувати ветеранський бізнес і в такий спосіб його підтримати.

У жодному разі не можна опускати руки. Навіть, якщо у вас є дуже маленька сума коштів, – якщо працювати, все вийде. Головне – почати в себе вірити. Я знаю, що ветерани – це кращі люди, які зможуть знайти себе і в мирному житті. Вони потрібні тут і зараз. Хвилююся за всіх нас. Сподіваюсь, у кожного все буде гаразд.

Підтримай ШоТам

Суспільство

Морохорона отримає від США швидкісні катери Defiant та Fearless

Опубліковано

Підтримай ШоТам

Сполучені Штати передадуть для Морської охорона України сучасні швидкісні катери компанії Metal Shark, пише Мілітарний.

Передача швидкісних катерів проєкту «Defiant» та «Fearless» запланована вже у 2022 році. Згідно з інформацією, структурний підрозділ Державної прикордонної служби України отримає одинадцять катерів цих проєктів. Катери проєкту «Defiant» та «Fearless» виробляє американський суднобудівник катерів з алюмінієвим корпусом Metal Shark.

Defiant

У каталозі компанія є 26 різних катерів проєкту «Defiant». Ймовірно, морська охорона очікує на протипожежні швидкісні катери моделі «Defiant 38».«38 Defiant Fire Rescue» – це алюмінієве однокорпусне судно, що підходить для використання в різних прибережних умовах.

Читайте також«Військові теж бояться стоматологів». Як лікар з Одещини Анатолій Стодола рятує зуби українських бійців на передовій

Катер швидкий, дуже маневрений і служить чудовим засобом екстреного реагування на березі. «Defiant 38» перебуває на озброєнні Берегової охорони США, ВМФ США, іноземних збройних сил, пожежних частин та численних правоохоронних органів. Судно Можливо оснастити великим набором протипожежного устаткування. Від пожежних насосів та лафетних стволів до резервуарів з піною, з’єднань з гідрантами, систем зв’язку управління та контролю.

Fearless

Також, Морська охорона України очікує на отримання швидкісних катерів моделі «Fearless 36». Судна призначені для патрулювання та швидко затримання порушників, для охорони навколишнього середовища та діяльності, пов’язаної з управлінням рибальством.

Нагадаємо, у Харкові вперше провели глибоку модернізацію командирського танка Т-64БВК для армії.

Як ми повідомляли раніше, новий український розвідник Gekata почав льотні випробування.

Фото: mil.in.ua.

Підтримай ШоТам

Читати далі

Суспільство

UNIT.City запрошує на вечір сучасної української анімації у Києві

Опубліковано

Підтримай ШоТам

У п’ятницю інноваційний парк у Києві запрошує всіх охочих на вечір сучасної української анімації.

Про це організатори повідомили на своїй фейсбук-сторінці заходу.

«Анімація — особливий вид сторітелінгу. Вона динамічна. Яскрава. Містка. Один образ, один колір — і глядач відразу розуміє, про що мова. І це не завжди лише розвага для дітей. Найчастіше — це серйозні думки, велике мистецтво малюнку на екрані», – йдеться у повідомленні.

Відомо, що 28 січня відбудеться показ саме такої анімації. Для більш дорослих дітей. Про сім’ю та дружбу. Про відповідальність та бажання.

Читайте такожСеред клієнтів – NASA та НАТО. Як український IT-вець продає сокири по всьому світу

Показ конкурсної української анімації відбудеться цілком безкоштовно за підтримки Міжнародного фестиваля актуальної анімації та медіа-мистецтва LINOLEUM.

Де і коли?

Організатори зазначають, що приготували вечір зухвалої, відвертої, наївної та чесної сучасної української анімації. Усі роботи — учасники конкурсної програми фестивалю LINOLEUM 2021: про відповідальність Героя, про людину та робота, про упередженість та кохання.

Нагадаємо, у Києві Ucode і UNIT.City запускають безкоштовне IT-навчання.

Фото: facebook.com/unit.city.

Підтримай ШоТам

Читати далі

Суспільство

Вийшов трейлер української комедії «Велика прогулянка» (ВІДЕО)

Опубліковано

Підтримай ШоТам

Презентували трейлер української комедії «Велика прогулянка» режисера Олега Зборовського, повідомили у пресслужбі Держкіно.

Стрічка «Велика Прогулянка» розповідає про сім’ї Драгоманових та Наливайченків, які зустрінуться на одній, ідеальній галявині та схрестять шампури в ім’я справжнього відпочинку.

Сюжет розгортається навколо протистояння двох родин: місцевих бізнесменів Наливайченків та працівників культури Драгоманових. Обидві сім’ї претендують на ідеальну галявину під шашлики. Їхні чвари та суперечки здатні перевернуть догори дригом усе в радіусі декількох кілометрів. На що підуть звичайні українські родини, аби врешті-решт здобути бажане? Дивіться на великих екранах з 24 лютого 2022 року.

Автори стрічки

Автори сценарію: Артур Лерман, Вячеслав Островцев, Гарік Бірча. Продюсери: Ірина Костюк, Вікторія Корогод, Надія Коротушка, Наталя Стрибук.

Читайте також«Повна банка» Карпат і любові. Як молода пара створила «банківську справу» з варенням та екологічною місією

У ролях: Юрій Ткач (Толя Наливайченко), Олена Кравець (Тетяна Драгоманова), Андрій Ісаєнко (Євген Драгоманов), Ірина Гатун (Рая Наливайченко), Михайло Жонін (Степан Хом’як), Олексій Завгородній/Позитив (Гена), Ілля Паладін (Ярослав Драгоманов), Марго Крупіна-Біньковська (Ліза Драгоманова), Вероніка Лук’яненко (Мар’яна Наливайченко), Алекс Березовський (Дениска Наливайченко), Валерій Швець (Валер’янич), Владислав Писаренко (Гриша).

Читайте також: Врятувати стародавню традицію. Як бренд Vereta перетворює ганчір’я на стильні килими та наповнює життям село на Вінниччині

Нагадаємо, Docudays UA оголосив грант на створення документального кіно.

Як ми повідомляли раніше, презентували документальний фільм про керівника військової розвідки УНР.

Фото: usfa.gov.ua.

Підтримай ШоТам

Читати далі