Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Суспільство

Від снайперки – до фермерки. Як ветеранка із Запоріжжя після 5 років на фронті відкрила власний бізнес та розвиває «Мамину ферму»

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Волонтерка із Запоріжжя та мати двох дітей Юлія Матвієнко в 2015 році пішла на фронт, аби поруч із чоловіком захищати нашу країну. До мирного життя снайперка повернулася лише через п’ять років, завагітнівши двійнятами. На останні гроші ветеранка придбала невелике домашнє господарство й поступово перетворює його на успішний бізнес. Зараз на «Маминій фермі» – понад тисяча тварин. А крім власної справи Юлія працює над вирішенням проблем із працевлаштуванням ветеранів.

Юлія Матвієнко

Власниця «Маминої ферми» у Запоріжжі

Волонтерка, ветеранка російсько-української війни, позивний Білка. За освітою – економістка

Труна із загиблим військовим змінила моє життя

До подій Революції гідності я була доволі цивільною людиною: економістка за освітою, матір двох дітей. Ніколи не уявляла, що зможу колись взяти в руки зброю. Я із Запоріжжя, й у 2014 році в нашому місті теж був кривавий розгін Майдану, постраждали люди. Це дуже сколихнуло населення. З’явилося розуміння, що не тільки в Києві, але й у нас тут, у Запоріжжі, коїться те, чого не можна допустити.

Я почала активно брати участь в інформаційній війні. Намагалася через соціальні мережі якось змінювати думку людей, які хотіли війни. Але коли у Запоріжжя привезли одного з перших загиблих на Донбасі, Миколу Козлова (псевдо Матвій), моє життя змінилося кардинально. Бачити смерті по телевізору – це одне, а коли труна лежить перед тобою – це зовсім інше. Донька героя тоді розповідала, що намагалася додзвонитися до батька, і на іншому кінці слухавки сказали: «Мы пришли воевать за русскую землю. Забирайте своего отца в городе Карловка». Тобто з нею говорили бойовики: приїжджі люди, які навіть не знали, що Карлівка – це не місто.

І тоді прийшло усвідомлення, що це війна, на нас напали, людей вбивають. Спокійно сидіти вдома я вже не могла. Шукала в інтернеті волонтерів, телефонувала, запитувала, чим можу допомогти. Протягом року ми збирали допомогу на фронт по магазинах, брали активну участь у мітингах, плели маскувальні сітки. З серпня 2014 року багато спілкувалися з рідними, які через нас шукали своїх синів. У Запоріжжя привозили багато загиблих із різних куточків України. У нас досі є великий цвинтар, де багато невпізнаних хлопців. Тоді їх було значно більше.

Нам дарували квіти, а я шукала бійця

Восени 2014 року ми з волонтерами розподілили, хто за яку бригаду відповідає, тобто для кого будемо збирати допомогу. І вже більш системно організували процес. У місті на той час вже був сформований 37 батальйон територіальної оборони. І багато хлопців з організації «Самооборона Майдану Запоріжжя», які возили зібрану нами допомогу на Донбас, пішли в цей батальйон на першу ротацію під Авдіївку.

Фото: Yulia Matvienko / Facebook

У січні 2015-го були обстріли під Дебальцевим, кількість загиблих почала зростати. У нас обривалися телефони від батьків бійців. Я досі пам’ятаю той дзвінок 8 березня. Я пішла шукати хлопця, який віз вантажівку з пораненими. Досі невідомо, чи щось потрапило в його автівку, чи вона підірвалася на мінному полі. Там загинули всі. Доля водія була невідома, але бойовики опублікували відео, на якому матір впізнала обручку на пальці сина.

Навколо всі святкують 8 березня, нам – волонтеркам –  на блокпостах дарують квіти, а я шукаю хлопця. При тому так, щоб про це не дізналися бійці на передовій. Я їм сказала, що їду до перукаря, бо «сьогодні ж свято». А сама з фотографіями хлопця бігла в артемівський (нині – бахмутський) морг його шукати. Не знайшла. Через два дні його рідні подзвонили мені, аби я припинила пошуки. Його тіло було у Дніпрі.

Вирішила стати пліч-о-пліч із хлопцями

Після того випадку я повернулася додому з таким настроєм, що більше не хотілося навіть відповідати на дзвінки рідних. Я вже довго волонтерила, збирала для наших бійців усе необхідне. А ми все одно ховаємо і ховаємо загиблих. Зрозуміла, що єдине, що можу зробити, – це просто піти й стати поруч із ними. Лише таким я бачила свій шлях далі.

Фото: Ярослав Мотрич / Facebook

Це був березень 2015 року. Я привезла допомогу нашому 37-му батальйону під Широкиним. Почала просити комбата мене взяти до них. І начальник розвідки сказав: «Не бери, вона ж баба». Але комбат у мене повірив: «Я знаю цю людину дуже добре. Якщо вона сказала, що встане й навчиться, то вона це зробить». Відтак я пішла проходити необхідні комісії та 1,5-місячну підготовку. Потім поїхала снайперкою на війну. На той момент у батальйоні, окрім мене, були лише три дівчини: кухар та два медики. 

За документами – санітарка, насправді – снайперка

Чоловіки бояться жінок на війні. У моєму батальйоні розповідали, що зі сторони бойовиків прийшли жінки-снайперки, і вони викликали страх. Хлопці сильніші, з цим ніхто не сперечається. Але у жінок мозок працює по-іншому, наші дії важко передбачити. Я теж захотіла стати тією, яку будуть боятися, яка зможе щось змінити в цій війни, когось врятувати. Тому вперлася і сказала, що стану і навчусь. І хоча ніколи не брала до рук зброю, я вірила в себе.

Фото: Дмитро Мірошниченко / Facebook

Взяти жінку в батальйон було «на добру волю» командира і під його відповідальність. Це було заборонено, тому що дівчина не мала права перебувати на бойовій посаді. Ми з іншою військовою за документами були на фронті за зовсім іншими спеціальностями. Коли у 2016 році нас нагороджували орденами «За мужність», дівчина, яка була медиком на війні, не витримала і сказала: «Ви розумієте, що зараз нагородили кравчиню та санітарку?». Це було дуже несправедливо, адже на війні ми зовсім не одяг шили.

У Генеральному штабі тоді попросили нас не скандалити, мовляв, треба на рівні депутатів змінювати дуже багато законів. Ми пояснили, чому так гостро реагуємо. Понад усе ми боялися загинути, адже підвели б комбата, який у нас повірив. Він потім не зможе пояснити, чому його кравчиня загинула в «сірій зоні» зі зброєю в руках. «Ви ж його будете або садити за це, або погони знімати», – скаржилися ми. Нам пообіцяли «щось вирішити». І через пів року після того, щоб офіційно долучитися до сухопутних військ ЗСУ, я складала іспити й доводила, що все вмію. Я цьому раділа. Як і хотіла, вдалося зняти відповідальність за нас із командирів, які й так ризикували багато чим.

Вагітність повернула мене з війни

На Донбасі я пробула п’ять років, а поруч зі мною – мій чоловік. Перші півтора року я перебувала в батальйоні, а потім перевелася в підрозділ, де не було ротацій. Ми майже завжди перебували на війні. Якоїсь миті у мене зникло розуміння: «А як я повернуся додому? Що я буду робити? Як буду спілкуватися з дітьми?». Розуміла, що вже час повертатися, тому що для психіки це ненормально. Я була потрібна в Запоріжжі, але й на війні – теж. Тоді якраз прийшли молоді хлопці, яких треба було навчати, а я це вмію. А що там, у місті? Там прірва. Я боялася повертатися.

Але потім почалися жахливі події. Почало гинути дуже багато людей, з якими я товаришувала. Серед них – і мої посестри. Після них поліг хлопець, з яким я напередодні розмовляла і навіть посварилася. Потім знову загибель. І це все сталося протягом трьох місяців. Я розуміла, що смерть ходить вже навколо мене, і я, мабуть, наступна. І тут дізналася, що вагітна двійнятами. Це взагалі був шок для мене. Ще ненароджені діти повернули мене з війни.

Фото: Yulia Matvienko / Facebook

«Мамо, чому ти нас покинула?»

Під час служби двоє наших дітей-підлітків перебували з бабусею. Я розумію, що дуже винна перед ними. Аж через рік після повернення з фронту я поговорила про це зі старшою донькою. Це було дуже складно. Син ще був малий і, звісно, сумував за нами, але не мав образи. А вона як старша взяла на себе відповідальність за брата. Донька довго тримала все в собі, а потім просто запитала: «Мамо, чому ти нас покинула? Ми ж були такі маленькі». Я не знайшла, що їй відповісти. Можна довго розповідати про любов до України, про захист інших, але для дитини це все не таке важливе. Вона дивиться, що в інших є мати й батько. А в неї теж ніби є, але десь дуже далеко й у постійній небезпеці.

Читайте також: «Підтримуємо матусь із важкими долями». Чим особлива BetiS — єдина фабрика в Очакові

Це питання від доньки було дуже болючим для мене. Я вискочила з хати, їздила нічним містом і плакала. Не розуміла, що сказати своїй дитині на свій захист. Потім повернулася, ми сіли разом, поплакали. І я сказала: «Знаєш, я просто перелякалася за вас. Я поїхала вас захищати». Тоді наші війська відступали, а Запоріжжя – не так далеко від фронту. Я не хотіла взагалі уявляти, куди буду бігти з дітьми в разі небезпеки. І добре знала, що найкращий захист – це оборонятися.

Зараз у нас із донькою дуже хороші стосунки. Вона – моя головна помічниця, як і мій син. Малим дітям вже 1,9 роки. Два місяці тому з війни повернувся і мій чоловік. Ми маємо своє господарство, яке вже переросло у власну справу. Стали фермерами й усі разом працюємо.

Перших тварин придбала, щоб прогодувати сім’ю

Повернутися до звичайного життя було важко. Коштів бракувало на все, а чотирьох дітей якось треба годувати. Особливо складно було в момент, коли чоловік потрапив до шпиталю. Це ще більше зменшило доходи. Мені допомагали волонтери, з якими ми разом гуртувалися у 2014 році. Але все одно був момент, коли взагалі не було, що їсти. У мене зникло молоко. Я сиділа і плакала. А потім зібрала себе докупи й стала думати, як і що робити далі.

Почала з того, що купила два десятки яєць, які самостійно інкубувала у курчат. Тоді наша родина харчувалася лише яйцями. Потім придбала у сусідів козу, то вже й молоко не купували. Потроху почала вирощувати  поросят. М’ясо трішки продавала друзям і знайомим. Це був хоч якийсь заробіток для сім’ї. І так наше господарство потрошку розросталося.

Фото: Yulia Matvienko / Facebook

Торік я виграла невеликий грант від Міжнародної організації з міграції. За тисячу євро (30,7 тисяч грн) я придбала перші клітки, де змогла виростити 200 курей і заробити на м’ясі майже середню зарплату по Україні за місяць. Але тут навіть не у цифрах річ. Цей грант дав мені натхнення. Організація провела одноденний тренінг, під час якого я згадала свої навички з написання бізнес-плану, перерахувала все і почала вірити у наш успіх.

Було ще одне важливе розширення. Люди, в яких я купувала корм, мали свою ферму, якою за сімейними обставинами не займалися декілька років. І вони мені запропонували стати власницею: відробити її вартість за якийсь термін. Зараз на продажу м’яса я заробляю вже більше. Але поки що ці кошти витрачаю на оплату ферми. За моїми підрахунками, вже через рік ми зможемо все виплатити.

Усе вирощую натурально – як для родини

Наразі ми мешкаємо у приватному секторі в Запоріжжі. Маємо сараї та город, тримаємо десяток свиней, майже тисячу курчат, а також гусей, качок і кіз. Продаємо м’ясо друзям і постачаємо до магазинів. Фермерству я вчилася самостійно, за відео на Youtube, а ще подружки розповідали, як і що робити. Ми займаємось цим вже майже рік і поступово переходимо на промислові масштаби. Свій бізнес назвали «Мамина ферма». Один з атовців зробив мені логотип із білочкою, адже це мій позивний.

Фото: Yulia Matvienko / Facebook

Зараз ми з чоловіком важко фізично працюємо на фермі: і вдень, і вночі. Хочеться вже виплатити кошти за неї і мати справу, яка буде дійсно нашою. Багато хто знає мене як волонтерку та військову. І всі розуміють, що я намагаюся завжди робити все добре. Так само й зараз. Усе на фермі вирощую винятково натуральним і свіжим, адже продукцію їдять і мої діти. Я навіть зробила знижки для учасників бойових дій. Мені приємно займатися на фермі. Бачу, що й люди розуміють, що це вирощено з любов’ю.

Борюся з проблемою працевлаштування ветеранів

Я б хотіла своїм прикладом показати іншим ветеранам: якщо в мене вийшло, то і в них усе вдасться. На жаль, атовців не хочуть брати на роботу. Після повернення з фронту мій чоловік два місяці шукав достойне місце праці, і йому всі відмовляли. У центрі зайнятості сказали: «В АТБ йдіть». А ще я бачу, що багато колишніх військових, які ніколи не мали проблем з алкоголем чи ще з чимось, опускають руки. На це дуже боляче дивитися. Один хлопець мені розповідав: «Розумієш, я повернувся, а виявилося, що повертатися було нікуди». Я з ним говорила, кричала, намагалася зібрати його докупи. І, на жаль, це не поодинокий випадок.

Нещодавно у мене була розмова з представниками Міністерства у справах ветеранів. Я скаржилася на проблеми з працевлаштуванням, розповідала, що банки не хочуть кредитувати охочих розпочати власну справу, тому що немає кредитної історії. На початковому етапі від держави повинна бути бодай якась підтримка. Наші бійці все зможуть, їм просто потрібно дати шанс. Мені пообіцяли, що будуть вирішувати. Зараз вже створюють реєстр, де будуть рекламувати ветеранський бізнес і в такий спосіб його підтримати.

У жодному разі не можна опускати руки. Навіть, якщо у вас є дуже маленька сума коштів, – якщо працювати, все вийде. Головне – почати в себе вірити. Я знаю, що ветерани – це кращі люди, які зможуть знайти себе і в мирному житті. Вони потрібні тут і зараз. Хвилююся за всіх нас. Сподіваюсь, у кожного все буде гаразд.

Суспільство

ЗСУ розбили четвертий і останній міст на Херсонщині

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

У п’ятницю, 12 серпня, ЗСУ поцілили в четвертий і останній міст на Херсонщині, що з’єднував правий та лівий берег. Тепер у росіян більше немає ніякої можливості повноцінно перекидати свою техніку.

Про це повідомив на фейсбук-сторінці депутат Херсонської облради Сергій Хлань.  

За його словами, окупанти намагатимуться ремонтувати міст, шукатимуть альтернативу для переправи, однак для цього потрібен час і ресурси.

«Орки бояться і готуються до контрнаступу ЗСУ: у Херсоні наставили «їжаків», але дерев’яних, що в принципі символізує їхню сутність — все фейки і постановки», — написав Хлань.

Дивіться відео: Лікар-хірург із Маріуполя врятувався із 5-місячним сином і тепер рятує інших

Як уточнив Сергій Хлань в ефірі Єдиних новин, йдеться про міст у районі тимчасово захопленої Каховської ГЕС.

«Пересування техніки та озброєння греблею Каховської ГЕС вже неможливе», — сказав він.

Він відзначив, раніше було знищено автомобільну дорогу через ГЕС, але там залишалася ще одна дорога через греблю.

«Сьогодні ЗСУ абсолютно ювелірно знищили і цей шлях», — розповів він.

Нагадаємо, вранці 23 липня Збройні сили України вдарили по Дар’ївському мосту через річку Інгулець на Херсонщині.

За кілька днів, увечері 26 липня ЗСУ вдарили по Антонівському мосту в тимчасово окупованому Херсоні.

А вночі 8 серпня українські військові влучили по Антонівському й Каховському мостах на Херсонщині.

Фото: wikimedia.org.

Читати далі

Суспільство

Прикордонники вполювали і знищили ворожий танк із дрона (ВІДЕО)

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Українські військовослужбовці спецпідрозділу Держприкордонслужби виявили та знищили танк російських окупантів.

Відео опублікували на ютуб-каналі ДПСУ.

Зазначається, що від контакту з українськими захисниками у танка аж зірвало башту. Як видно з відео, спалити ворожу бойову машину вдалося за допомогою безпілотника.

Прикордонники працювали у тісній взаємодії із побратимами інших складових Сил оборони України на одному з напрямків, де ведуться активні бойові дії.

Читайте такожДесять хвилин – і готово. Як підприємство на Львівщині готує «сухі борщі» для воїнів ЗСУ

Відзначимо, що на прикордонників покладають завдання щодо забезпечення недоторканності державного кордону України та охорони суверенних прав України в її винятковій (морській) економічній зоні.

Нагадаємо, ЄС передав прикордонникам Одещини чотири патрульні катери UMS.

Раніше ми повідомляли, що прикордонники на Чернігівщині отримали від волонтерів рушницю-антидрон.

Фото: facebook.com/AFUkraine.

Читати далі

Суспільство

Діти у Чикаго встановили рекорд Гіннеса, збираючи гроші для України (ВІДЕО)

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

В американському місті Чикаго штату Іллінойс підлітки кількох місцевих шкіл об’єдналися, щоб створити прапор України із коробок для пластівців та зібрати гроші для українців.

Про це пише видання Сhicago.suntimes.

Розповідається, що 15-річний Майкл Котчер і 16-річний Райдер Шиффман хотіли привернути увагу до війни в Україні і вирішили побити світовий рекорд для підвищення обізнаності американців про події в Україні.

«Ми подумали, що це буде цікавий спосіб об’єднати всіх як спільноту та підтримати народ України», — сказав Котчер.

Читайте також: Десять хвилин – і готово. Як підприємство на Львівщині готує «сухі борщі» для воїнів ЗСУ

Школярі паралельно створили вебсторінку GoFundMe, щоб зібрати гроші для нью-йоркської неприбуткової українсько-американської правозахисної організації «Разом».

Аби відтворити зображення українського прапора, вони використали жовті і сині коробки для пластівців у приміщені банку в центрі Чикаго.

Дивіться відео: Лікар-хірург із Маріуполя врятувався із 5-місячним сином і тепер рятує інших

Рекордний розмір українського прапора із коробок становить 34 на 86 футів (1,06 на 2,6 м — ред). Для рекорду знадобилося 4932 коробки пластівців.

Відтворений прапор України побив світовий рекорд. Також цей захід зібрав 15 тисяч доларів, які передали благодійній організації.

Нагадаємо, волонтери з Прилісненської громади долають тисячі кілометрів, щоб привезти їжу й амуніцію у «гарячі точки».

Також ми повідомляли, як 11-річна школярка з Києва вигадала власний бізнес, аби зібрати кошти на лікування бійців.

Фото: chicago.suntimes.com.

Читати далі