Зі сцени – на війну, з війни – на сцену. Актор Олег Шульга про театр, кіно та реабілітацію українських бійців через вистави

З початком російсько-української війни актор театру «Віримо» в Дніпрі Олег Шульга пішов добровольцем на фронт. А після повернення почав зніматися в кіно. У його активі ролі в стрічках «Позивний Бандерас», «Мати Апостолів», та серіалі «Доброволець». На початку грудня в український прокат вийшла спортивна драма Тараса Дроня «Із зав’язаними очима», де Олег зіграв одну з ключових ролей. Про акторство, театр, війну і кіно Олег Шульга розповів ШоТам.

Ми пройшли шлях від драмгуртка до повноцінного театру

Я прийшов у театр «Віримо» школярем — у віці 14 років. Коли школа закінчилася і виникло питання вищої освіти, то вступати до театрального училища не було особливого сенсу. Адже наш художній керівник Володимир Петренко був нашим вчителем, і кращої школи ми ніде не здобули б. Це з одного боку. Із іншого — батьки ще не були впевнені, що акторство може стати нашим майбутнім і, мабуть, як і всім казали: «Отримай нормальний фах». Потрібно було думати, куди «притулитися», аби й начебто вчишся, але й був час для гри в театрі. Водночас важливим питанням була наявність військової кафедри, аби в армію не забрали. Так я потрапив у фізико-технічний інститут. 

Театр «Віримо» довгий час мав статус драмгуртка, але ми бажали створювати найкращий театральний продукт. Тобто ставили спектаклі і працювали над собою так, щоб у глядача не залишилося вибору: якщо хтось бачив нашу виставу раз, він не міг не прийти на наступну. Так ми пройшли шлях від драмгуртка до повноцінного театру зі сталим репертуаром і регулярними виставами. 

Це довгий шлях від моменту, коли в залі було всього три глядачі, до повних аншлагів, а це 500 місць. І в 2003 році, коли Дніпровська міська рада прийняла рішення перетворити театр «Віримо» в комунальний заклад, у нас вже було ім’я, репертуар, хороші актори і режисер. Нас знали як в Україні, так і за її межами. 

Усе це було створено нашими кров’ю і потом

За всі ці роки, з 1993 до 2018, у мене були найрізноманітніші ролі. І мій театральний доробок мені дуже подобається. Це дуже широка палітра: від Івана-дурника в казочці до царя Креонта в античній трагедії. 

Ідеологія театру була така, що всі ми грали абсолютно різні ролі, і якщо в одній виставі мені випадала головна, то в іншій — зайчика у масовці. Я встиг спробувати в театрі все, і я дуже вдячний за цю можливість. 

У театрі є нагода «вирощувати» свою роль. Там завжди є час: від декількох місяців до кількох років. Також до ролі підходиш завжди як до чогось невідомого і не знаєш, що зліпиш і що з тебе «виросте». Звісно, аналізуєш матеріал п’єси й фактично з кожного слова намагаєшся зрозуміти, що ж то за персонаж. 

У театрі є час проаналізувати матеріал, історичний чи соціальний контексти, хто персонаж, в якому оточенні він живе, чого він прагне. Є час на фантазії та проби, аби народити роль і потім жити з нею. У театрі «Віримо», наприклад, спектаклі жили по десять років, деякі — п’ятнадцять.

У кіно ж є драматургічний матеріал, а часу немає, тому доводиться включатися активно. І добре, що на малий термін: від декількох секунд до кількох хвилин. 

Прочитавши матеріал, ти максимально швидко занурюєшся в нього, пропонуєш щось режисеру або режисер дає чітку настанову, що і як треба зіграти. І це більше схоже на проби чи етюди. І вже з них режисер монтажу складає повноцінну картинку. 

 Чітко розумів, що це буде втеча

Коли відбувся Майдан і почалася російсько-українська війна, я працював у театрі «Віримо». І, зрозуміло, мене це хвилювало. Олександр Корніленко, мій товариш по театру, пішов на фронт першим, а я — на три дні пізніше. Це був 2014 рік. Коли я приїхав у відпустку, навесні 2015, ще відіграв одну чи дві вистави. Потім знову поїхав. Повноцінно до театру я повернувся вже восени, коли демобілізувався. І ми відкрили новий театральний сезон. 

Іноді виникала думка: а чи не піти знову в армію? Але я чітко розумів, що це буде втеча. Оскільки я фахівець на своєму місці, то це місце обов’язково має функціонувати. Треба бути тут, адже замість мене, умовно, прийде «Квартал 95». 

Чи важко було адаптуватись після війни? Якщо чесно, я особливо нічого і не відчув. Не було жодних важких наслідків чи психічних травм. І, думаю, мушу завдячувати театру. Інструмент і об’єкт, завдяки якому навчається актор, — це робота з власною свідомістю та підсвідомістю. Я більше двадцяти років грав у театрі та займався цим.

Після війни в мені залишилася дивна штука, яку я раніше в юності чи молодості охарактеризував як негативну, але зараз вже не впевнений, що це так. Війна зробила мене більш безпринципною людиною. Тобто на війні будь-які засоби годяться для того, аби досягти успіху в знищенні живої сили ворога і, відповідно, техніки. Особливо, якщо ти десь на вістрі, у місцях, де на кону стоїть життя. 

Митці не можуть бути поза конфліктами

Війна забрала в мені однозначність, адже вона може і є дуже різною. Одна справа, коли людина натискає кнопку, і техніка сама воює, інша — коли потрібно обніматися-цілуватися, а коли ворог відвернувся — завдавати удару. 

Війна дійсно забрала в мені однозначність, адже її напруження відчувається будь-де: від двомовності в побуті, в мистецтві, від ідейного навантаження фільму чи вистав. Дуже багато маркерів війни в нашому житті. І це, мабуть, головна зміна, що сталася зі мною. 

Безумовно, я оцінюю своє існування в культурному просторі, як конфліктне, але це всіх митців стосується. Митець не може бути поза конфліктом. Його твори в будь-якому разі мають прихильників та опонентів, і крутяться якісь жорна. Просто митець може про це не думати. Краще ж, коли він думає, на які жорна ллє воду. 

Особисто мені щастить. У моєму доробку всі фільми правильної направленості. «Червоний», «Бандерас», «Мати Апостолів», «Білий ворон», «Довбуш» — це наша героїка. Не в тому сенсі, що я хочу грати пам’ятник. Ні! Я і антагоніста хочу грати, і епізод. Але це вже акторські амбіції. Я до того, що чітко розумію, на які жорна ллю воду. 

І знову ж таки, коли «Позивний Бандерас» в Криму показали замість «Ополченки» — це теж форма війни, як і прапор України, запущений на повітряних кульках в небо. Прапор, який важко збити. 

У проєкті «Голоси» ми займалися реабілітацією бійців через театр

Проєкт «Голоси» вигадала Віталіна Маслова, керівниця «Творчої Криївки», що займається психологічною реабілітацією бійців з 2014 року. Я був художнім керівником проєкту, а режисером вистави став Євген Степаненко, також ветеран російсько-української війни. 

Ми зробили кастинг і відібрали дев’ять ветеранів, які стали учасниками і дали матеріал для вистави. Це не вистава спогадів, а допомога людям, бажання опрацювати деякі спірні питання та травми.  Проєкт реалізовувався у формі резиденції. За три тижні ми підготували виставу. Зіграли її в Івано-Франківську, Львові. Вже пізніше учасники згуртувалися й відіграли виставу ще Києві та Дніпрі. І наразі — все. 

«Голоси» – це спроба розібратися, що з нами сталося під час війни, спроба дослідити еволюцію людини на війні та поза нею, спроба донести до всіх просту істину: війна нікуди не зникла, вона серед нас. 

Як показала практика — це дієвий спосіб, як мінімум, проговорити те, що болить, надати йому мистецьку форму, дати ветеранам голос. Голос, який слухають. Але такі проєкти не можуть тривати на постійній основі. Як мені здається, така подія повинна з’явитися, віджити і спокійно зникнути. Тому що це непрофесійні актори, у кожного є своя робота, сім’я, зобов’язання, життя врешті-решт. Людина не може постійно вивертати своє нутро. Це більше задача для акторів. Для нормальних людей: видав проблему, пропрацював її, і все — можеш повернутись до нормального життя. 

Проєкт «Голоси» на тому етапі показав себе дуже вдало. І резиденція, і вистава, і сама форма театрального пропрацювання травм — теж. 

«Із зав’язаними очима» — це історія про свободу

Останній фільм, над яким я працював, — спортивна драма «Із зав’язаними очима» Тараса Дроня. Це кіно здається мені дуже хорошим. Цілісно-логічна картина. Історія з сильною героїнею.

Мій персонаж в стрічці — більше про свободу. Людина, що пройшла усі випробування, але при цьому не скута якимись соціальними кліше чи рамками. Людина, яка робить те, що хоче, його свобода гармонійно вписується в життя оточуючих.

І якби я був такий розумний, як зараз, то зіграв би свою роль ще краще. Адже коли ми починали, мою увагу займало багато речей, і я не міг так чітко сформулювати, що ця історія про свободу.

Ще одне кіно — «Довбуш» режисера Олеся Саніна. Це фільм, який може підняти планку українського кінематографу. Жанр, безумовно, складний і затратний. Саме тому зйомки «Довбуша» тривали три роки. Ми почали у 2018, закінчили — у 2021 році. Кіно знімалося в унікальних локаціях. 

До того ж, вражає підхід Саніна до матеріалу. Наприклад, до матеріальної культури тієї епохи. Усі костюми, прикраси, гудзики, взуття — все це чітко відповідає епосі і робилося вручну. Прем’єра фільму має відбутися навесні 2022 року. 

«Штормова школа» — стрічка про легендарного українського яхтсмена

Зараз триває робота над фільмом «Штормова школа». Його знімає режисер з Нової Зеландії Вінсент Ворд. Зйомки стартували в листопаді 2020-го. Власне, зафільмували українську частину. У лютому-березні наступного року ми продовжимо знімати закордонну частину стрічки.

Це історія про життя та професійний шлях українського яхтсмена та тренера Віктора Коваленка. Від самого початку життя до Лондонської олімпіади. Сюжет сам по собі дуже крутий, тому що це наш український тренер, який досяг найвищої професійної планки. Тобто він мріяв стати Олімпійським чемпіоном, і він досяг цього рівня. Але радянська система не пускала: то його бойкотували, то взяли асистентом й не дали «ходити» на яхтах. Він був змушений піти в тренерську роботу і там досяг неймовірного рівня. 

Після розвалу Союзу Коваленко створив олімпійські екіпажі, що завоювали золоті та бронзові медалі на першій для незалежної України літній Олімпіаді в Атланті. Не отримавши можливості для подальшої реалізації в Україні, Коваленко прийняв запрошення збірної Австралії, став там національним героєм. 

Він перетворив австралійських юнаків на непереможну команду, що здобула золото та інші медалі на Олімпіадах у Сіднеї, Пекіні та Лондоні, і донині перемагає на міжнародних регатах. Ця історія варта фільму. Шкода, що його ініціювала не Україна, а закордонні шанувальники Віктора Коваленка.