Суспільство
«Жінки без роботи? Ми це виправимо». Експоліцейська запустила бізнес у селі на Полтавщині та змінює громаду на краще. Це її історія
Вона шість років присвятила службі в патрульній поліції, а тепер розвиває власний бізнес у маленькому селі на Полтавщині. Тетяна Панаіт – підприємиця та колишня поліцейська з Лисичанська, яка через вторгнення була змушена вже вдруге покинути рідний дім.
Тут, у Попівці, родина Тетяни почала все фактично з нуля. Новий будинок, нові сусіди, нова робота. А ще – власна справа, якій жінка присвячує всі вечори. Вона самостійно опанувала нове обладнання, навчилася просувати товар у соціальних мережах та вийшла на всеукраїнський маркетплейс. А тепер мріє відкрити в громаді текстильний цех – аби забезпечити роботою інших жінок. Як одна людина стає рушієм змін для цілого села – у новій історії від ШоТам.
Тетяна Панаіт
колишня поліцейська, переселенка з Луганщини, підприємиця
Шість років на службі, яку я просто обожнювала
У дитинстві я мріяла бути поліцейською – служити та допомагати людям. І коли з’явилась така можливість, то одразу подала документи на конкурс і пройшла у патрульну поліцію.
Жодних стереотипів, жодних упереджень, що це не жіноча робота, під час служби я не чула. А ось патрулювання любила. Бігла на роботу, як на свято. Додому завжди поверталася з відчуттям виконаного боргу: комусь допомогла, когось врятувала, когось підтримала. Адже патрулювання – це не завжди про якісь злочини. Часто іншим потрібна звичайна людська допомога і підтримка.
Та після шести років служби я вирішила піти. Тут не варто шукати якісь підтексти чи таємниці, причина доволі банальна та очевидна: я мати чотирьох прекрасних діток. Вони росли, а через роботу я майже їй не бачила. Та, знову ж, це не про службу в поліції. Таке могло статися й на будь-якій іншій роботі.
Так співпало, що шукати нову роботу я почала за кілька місяців до початку повномасштабного вторгнення. На той момент про запуск власного бізнесу навіть і не думала. Натомість шукала вакансії в медицині та праві. Навіть почала проходити співбесіди в кількох роботодавців, однак працевлаштуватися не встигла – знову почалася війна.
Місяць у Лисичанську: без сну, але з надією
Там, у Лисичанську на Луганщині, ми всі вже трохи звиклі, що у нас може бути не зовсім безпечно. До того ж на самому початку російсько-української війни, у 2014 році, нам вже довелося виїжджати з рідного будинку до Харкова, а згодом – повертатися додому. Тому 24 лютого ми думали, що просто перечекаємо на місці, в Лисичанську.
Утім поступово прийшло розуміння, що це надовго. Нічого не закінчувалося: постійні вибухи, «прильоти», ночі без сну. Практично всі не спали – завжди були напоготові бігти і ховатися у підвалах.
Як ми наважилися на виїзд? Якось конкретної події, яка змусила нас знову покидати домівку, не було. Але ж це не життя, тим паче з чотирма дітьми. Фактично після початку вторгнення ми провели в Лисичанську місяць і виїхали звідти 26 березня.
Із міста у село: без страху та сумнівів
Нас до себе запросила тітка мого чоловіка, і ми погодилися. Це невеличке село Попівка в Полтавській області. Місцевість тут мальовнича, поруч – річки та багато зелені. І що не менш важливо, скрізь є всі можливості для навчання дітей: школа, дитячий садок. І хоча тоді всі вчилися за змішаною очно-заочною формою, діти могли здобувати знання в будь-якому форматі.
Основне, що підтримувало нас тут і допомогло адаптуватися, – це щирі й доброзичливі люди. Перші місяці нас підтримували всім можливим: і морально, і фізично, і навіть матеріально. Знаєте, навіть коли хтось просто каже якесь добре слово до тебе – на душі вже якось легше.
До того ж у нас не було жодних хвилювань чи сумнівів у тому, чи впораємось із життям у сільській місцевості. Я й сама виросла в селі, тому для мене цей переїзд не був ані шоком, ані стресом. Навпаки, все відбулося цілком спокійно, навіть природно.
Хто шукає, той знаходить: нова робота, нове житло
Перші місяці ми жили у родичів чоловіка. Щойно приїхали та розібрали речі – я почала шукати нову роботу. Доволі швидко натрапила на вакансію лаборантки в санітарно-гігієнічній лабораторії в містечку Карлівка, що на протилежному березі річки Орчик. Власне, сьогодні це і є моїм основним місцем роботи.
Чоловік також працює, але здебільшого онлайн. У Лисичанську він був на фірмі з дезінфекції, але все обладнання залишилося там. Колеги чоловіка, які також виїхали на підконтрольну Україні територію, намагаються поступово відновити цей бізнес. І хай не завжди все виходить так, як хочеться, проте всі стараються. Тож вірю, що все вийде.
Невдовзі ми почали шукати власне житло і знайшли хороший варіант у селі Попівка. Нам пощастило: добрі люди продали нам будинок на виплат. Невеликий, але затишний, з ділянкою для всілякої городини. Усе оформили офіційно, а вже за рік ми виплатили повну вартість. Тож цієї весни почали господарювати на своїй землі: засадили город і чекаємо на врожай. Поступово все стає на свої місця.
Подарунок чоловіка перетворився на повноцінний бізнес
Після переїзду у власний будинок ми не мали нічого, навіть постільної білизни. Тож чоловік зробив мені подарунок – купив швейну машинку, а згодом – ще й оверлок. Власне, так я почала шити, спочатку – для своєї родини та дітей.
З часом зрозуміла, що у мене непогано виходить. І промайнула думка: а чому б не спробувати перетворити це на бізнес та заробляти на цьому? Так приміщення, яке раніше слугувало котельнею нашого будинку, перетворилося на мою першу майстерню. Такий собі домашній текстильний цех.
А вже в серпні я відкрила ФОП. Робота закипіла, асортимент почав зростати: шию комплекти постільної білизни різних розмірів, дитячі комплекти, пледи, ковдри, подушки, набори для дитячих ліжок.
Зранку – робота в лабораторії, ввечері – час для бізнесу
Сьогодні я поєдную відразу дві роботи. З восьмої ранку й до четвертої вечора працюю в лабораторії. Потім приїжджаю додому й проводжу час із дітьми. Часом необхідно щось зробити в будинку, проте більшу частину домашніх клопотів на себе взяли чоловік та його батьки. Та й старші діти вже можуть самостійно прибрати, приготувати щось поїсти. Тож до хатніх справ долучаються всі.
А ввечері я сідаю за другу роботу. І завжди прошу, аби в майстерні мені ніхто не заважав. Для мене так краще: сфокусуватися на процесі, аби потім не перероблювати. Тривалість «другої зміни» залежить від кількості замовлень та терміновості. За день – тобто за вечір та ніч – я встигаю пошити два комплекти постільної білизни, іноді – три. Проте буває й таке, що замовлень зовсім немає – тоді нашиваю про запас, аби було.
Водночас трапляється й таке, що на сон у мене залишається всього дві-три години, а далі – знову прокидатися та їхати в лабораторію. Та все ж у більшості випадків я намагаюсь не засиджуватися й працюю до опівночі, максимум – до першої ночі.
Ризикнула – і всі страхи відступила
Звісно, починати власну справу було страшно. Мене постійно охоплювати сумніви: а чи вийде, чи не роблю я помилку? Особливо, коли купуєш обладнання й тканини в кредит, не знаючи, чи зможеш потім продати готовий товар.
Ще один момент – постачальники. Це сьогодні я вже з усіма знайома. Але на початку доводилося все робити «з нуля» й перевіряти на власному досвіду. Щойно надходив новий матеріал – я бралася за його тестування. Прала при різних температурах, на різних режимах, прасувала.
Адже коли я пропоную щось людям, то маю переконатися в якості цього товару. Я ж і сама раніше була на місці клієнтів. Скажімо, купуєш комплект білизни, продавець вказує, що це бязь, а тобі приходить постіль із якоїсь синтетичної тканини. Так не має бути.
Я назавжди памʼятатиму той стан, коли залишаєш все і не маєш нічого на новому місці. Тому для внутрішньо переміщених людей роблю знижку 5%. Ще іноді звертаються військові, за ремонт їхньої форми кошти не беру. Хай це і невелика підтримка, та своїм треба допомагати усім можливим.
Вести бізнес виявилося не так складно, як здавалося
Найскладнішим у моїй справі виявився пошук клієнтів. Усе почалося з сарафанного радіо: колеги з лабораторії розповідали знайомим про мене. Казали, що якість добра, а ціна – нормальна. Так реклама сама по собі розлетілася серед місцевих.
Утім я на цьому не зупинялася, постійно шукала, що ще можна зробити. Гортала соціальні мережі, вивчала, як налаштувати свій бізнес. Я робила це вперше, схожого досвіду в мене ніколи не було.
Згодом запустила сторінку в інстаграмі, пізніше – створила спільноту у вайбері. Клієнтів ставало все більше, але все одно недостатньо. Усе змінилося, коли я підключилася до відомого маркетплейсу – замовлень посипалося в рази більше. Так мій бізнес став на більш-менш стабільні рейки.
До речі, про розміщення на маркетплейсі я також дізналася із соціальних мереж. Насправді там все дуже просто: необхідно просто подати заявку з документами – і все, ти готова працювати на їхній платформі та отримувати нові замовлення.
Перший мікрогрант – і натхнення працювати стало ще більше
Та навіть після виходу на маркетплейс я все одно продовжувала шукати різні можливості для підтримки бізнесу. Знову ж, підписалася на всі можливі сторінки в інстаграмі та інших соцмережах: і «Дія», і «єРобота», і решта сервісів. Можливості, мікрогранти, навчання – я цікавилась усім, що могло допомогти із розвитком моєї справи.
І саме так дізналася про Український ветеранський фонд. Зайшла на сайт, заповнила анкету, відсканувала всі чеки за матеріали. А через деякий час мені зателефонували й сказали, що готові компенсувати частину витрат.
Це була одноразова допомога – мікрогрант до 20 тисяч гривень. Комусь може здаватися, що це дрібниці. Але не для мене. Отримавши ці гроші, я на радощах побігла й замовила ще більше тканини!
Створимо нові робочі місця для жінок у селі
Сьогодні я з усім справляюсь самотужки: і пошиття, і спілкування з клієнтами, і відправлення товару. Та відчуваю, що і я сама, і решта жінок у селі здатні на більше. Тому наразі готують документ на грант, аби запустити в нашій громаді текстильний цех.
Тут, у селі, є багато жінок, які не можуть знайти для себе роботу. А навчитися шити може практично будь-хто – це я точно знаю з власного досвіду. Сідай собі й ший. Головне – мати бажання щось робити.
Якщо все станеться так, як я запланувала, то текстильний цех запрацює вже на початку вересня. І це не лише створить додатковий заробіток для місцевих жінок. Ні, робота тут – це також своєрідний внесок у наближення бажаної всіма перемоги.
Та й взагалі ми всі тут часом мріємо. У нашому селі кажуть так: коли настане перемога, то принесемо столи з кожної хати, зберемося всією Попівкою на велике свято. Вірю, що так і буде. Але поки що маємо працювати.
Мій дім там, де моя родина
Звісно, хочеться додому – у Лисичанськ. Ми дуже-дуже чекаємо на звільнення нашого рідного міста. І якщо буде така можливість, то неодмінно поїдемо назад. Ми розуміємо, що життя вже не буде таким, як раніше. Доведеться все відновлювати, відбудовувати, адже в нашій квартирі після «прильотів» немає ні вікон, ні дверей. Однак це все одно наше, рідне. Туди завжди тягне, туди завжди хочеться повернутися.
Водночас після всього пережитого приходить усвідомлення, що щастя – поруч. Його не потрібно десь шукати. Адже щастя – це бути разом зі своєю сім’єю. Щастя – це мати дах над головою. Зрештою, щастя – це жити кожен день. Тому й треба одягати красивий одяг, наносити улюблений макіяж та їсти з гарного посуду.
Маєш мету? Іди до неї та не зупиняйся
Не знаю, як скрізь, але у мене вже давно склалося відчуття, що ми нарешті досягли гендерної рівності з чоловіками. Або ж принаймні такої рівності стало більше, ніж раніше. А може, часи такі, що жінки стали сильнішими.
Але ніхто вже не дивується жінці у силових структурах – будь ласка, проходь конкурс разом із усіма й працюй. Так само й у бізнесі. Маєш натхнення? Готова працювати? То бери й роби. Немає жодних приводів якось себе зупиняти чи обмежувати. І я знаю з власного досвіду, що поєднувати роботу й велику сім’ю – реально, аби тільки було бажання.
Головне – не зупинятися й не вагатися. І, звісно, детально все зважувати, перевіряти, а не робити поспіхом. До будь-якої справи слід підходити відповідально. Але й боятися також не варто. Проблеми завжди траплятимуться, і я – не виняток.
У мене також були часи без клієнтів, а податки якось потрібно сплачувати. Бували замовлення, які не забирали з поштового відділення. Словом, різне траплялось. Так, це неприємно, але я не планую зупинятися через такі негаразди. Навпаки, йтиму далі. Адже якщо ти ставиш перед собою мету – треба йти до неї й досягати.
Цей матеріал створено у співпраці з Фондом імені Гайнріха Бьолля, бюро Київ – Україна.
Суспільство
очільниця ГО «Юстина».
Вирішили створювати свою громадську організацію
Ми готували вдома на вогні. Газу не було, світла не було, а отже й інтернету — ми не знали, що відбувається. Але надавали медичну допомогу, прибирали у дворі, прали, годували собак і котів. Люди дуже згуртувалися.
«Юстина», бо справедливість
Місцеві не одразу звикли до таких заходів, а деякі вважали, що їм не потрібна психологічна допомога, і мали багато упереджень щодо психологів. Але зміни в тих, хто таки відвідував заняття, були помітні. Жінки ставали спокійнішими, більш розкутими, виговорювались. Між собою знайомились, бо навіть живучи в одному селі, могли ніде не перетинатися.
Спільний запит у селі — велопарковка
Діти там теж висловлювали свої думки, і мене тоді збентежило, що одна дитина каже: «Нащо писати? Все одно нас ніхто не чує». І мені так хотілося щось зробити для дітей, щоб вони бачили, що мрії мають здійснюватися.
Зробили покриття та надихнули інших на зміни
Коментарі
Суспільство
Як працюватиме новий маршрут?
- На ділянці Варшава – Рава-Руська курсуватиме поїзд польської залізниці PKP Intercity.
- На маршруті Рава-Руська – Львів – Чернівці працюватиме дизель-поїзд українського виробництва ДПКр-3.
Коментарі