Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Суспільство

«Жінки без роботи? Ми це виправимо». Експоліцейська запустила бізнес у селі на Полтавщині та змінює громаду на краще. Це її історія

Опубліковано

Вона шість років присвятила службі в патрульній поліції, а тепер розвиває власний бізнес у маленькому селі на Полтавщині. Тетяна Панаіт – підприємиця та колишня поліцейська з Лисичанська, яка через вторгнення була змушена вже вдруге покинути рідний дім.

Тут, у Попівці, родина Тетяни почала все фактично з нуля. Новий будинок, нові сусіди, нова робота. А ще – власна справа, якій жінка присвячує всі вечори. Вона самостійно опанувала нове обладнання, навчилася просувати товар у соціальних мережах та вийшла на всеукраїнський маркетплейс. А тепер мріє відкрити в громаді текстильний цех – аби забезпечити роботою інших жінок. Як одна людина стає рушієм змін для цілого села – у новій історії від ШоТам.

Тетяна Панаіт

колишня поліцейська, переселенка з Луганщини, підприємиця

Шість років на службі, яку я просто обожнювала

У дитинстві я мріяла бути поліцейською – служити та допомагати людям. І коли з’явилась така можливість, то одразу подала документи на конкурс і пройшла у патрульну поліцію. 

Жодних стереотипів, жодних упереджень, що це не жіноча робота, під час служби я не чула. А ось патрулювання любила. Бігла на роботу, як на свято. Додому завжди поверталася з відчуттям виконаного боргу: комусь допомогла, когось врятувала, когось підтримала. Адже патрулювання – це не завжди про якісь злочини. Часто іншим потрібна звичайна людська допомога і підтримка. 

Та після шести років служби я вирішила піти. Тут не варто шукати якісь підтексти чи таємниці, причина доволі банальна та очевидна: я мати чотирьох прекрасних діток. Вони росли, а через роботу я майже їй не бачила. Та, знову ж, це не про службу в поліції. Таке могло статися й на будь-якій іншій роботі.

Так співпало, що шукати нову роботу я почала за кілька місяців до початку повномасштабного вторгнення. На той момент про запуск власного бізнесу навіть і не думала. Натомість шукала вакансії в медицині та праві. Навіть почала проходити співбесіди в кількох роботодавців, однак працевлаштуватися не встигла – знову почалася війна.

Місяць у Лисичанську: без сну, але з надією

Там, у Лисичанську на Луганщині, ми всі вже трохи звиклі, що у нас може бути не зовсім безпечно. До того ж на самому початку російсько-української війни, у 2014 році, нам вже довелося виїжджати з рідного будинку до Харкова, а згодом – повертатися додому. Тому 24 лютого ми думали, що просто перечекаємо на місці, в Лисичанську.

Утім поступово прийшло розуміння, що це надовго. Нічого не закінчувалося: постійні вибухи, «прильоти», ночі без сну. Практично всі не спали – завжди були напоготові бігти і ховатися у підвалах.

Як ми наважилися на виїзд? Якось конкретної події, яка змусила нас знову покидати домівку, не було. Але ж це не життя, тим паче з чотирма дітьми. Фактично після початку вторгнення ми провели в Лисичанську місяць і виїхали звідти 26 березня.

Із міста у село: без страху та сумнівів

Нас до себе запросила тітка мого чоловіка, і ми погодилися. Це невеличке село Попівка в Полтавській області. Місцевість тут мальовнича, поруч – річки та багато зелені. І що не менш важливо, скрізь є всі можливості для навчання дітей: школа, дитячий садок. І хоча тоді всі вчилися за змішаною очно-заочною формою, діти могли здобувати знання в будь-якому форматі.

Основне, що підтримувало нас тут і допомогло адаптуватися, – це щирі й доброзичливі люди. Перші місяці нас підтримували всім можливим: і морально, і фізично, і навіть матеріально. Знаєте, навіть коли хтось просто каже якесь добре слово до тебе – на душі вже якось легше.

Тетяна з чоловіком у майстерні. Фото: ШоТам.

До того ж у нас не було жодних хвилювань чи сумнівів у тому, чи впораємось із життям у сільській місцевості. Я й сама виросла в селі, тому для мене цей переїзд не був ані шоком, ані стресом. Навпаки, все відбулося цілком спокійно, навіть природно.

Хто шукає, той знаходить: нова робота, нове житло

Перші місяці ми жили у родичів чоловіка. Щойно приїхали та розібрали речі – я почала шукати нову роботу. Доволі швидко натрапила на вакансію лаборантки в санітарно-гігієнічній лабораторії в містечку Карлівка, що на протилежному березі річки Орчик. Власне, сьогодні це і є моїм основним місцем роботи.

Чоловік також працює, але здебільшого онлайн. У Лисичанську він був на фірмі з дезінфекції, але все обладнання залишилося там. Колеги чоловіка, які також виїхали на підконтрольну Україні територію, намагаються поступово відновити цей бізнес. І хай не завжди все виходить так, як хочеться, проте всі стараються. Тож вірю, що все вийде.

Тетяна поєднує власний бізнес із роботою в лабораторії у сусідньому містечку. Фото: ШоТам.

Невдовзі ми почали шукати власне житло і знайшли хороший варіант у селі Попівка.  Нам пощастило: добрі люди продали нам будинок на виплат. Невеликий, але затишний, з ділянкою для всілякої городини. Усе оформили офіційно, а вже за рік ми виплатили повну вартість. Тож цієї весни почали господарювати на своїй землі: засадили город і чекаємо на врожай. Поступово все стає на свої місця.

Подарунок чоловіка перетворився на повноцінний бізнес

Після переїзду у власний будинок ми не мали нічого, навіть постільної білизни. Тож чоловік зробив мені подарунок – купив швейну машинку, а згодом – ще й оверлок. Власне, так я почала шити, спочатку – для своєї родини та дітей.

З часом зрозуміла, що у мене непогано виходить. І промайнула думка: а чому б не спробувати перетворити це на бізнес та заробляти на цьому? Так приміщення, яке раніше слугувало котельнею нашого будинку, перетворилося на мою першу майстерню. Такий собі домашній текстильний цех.

А вже в серпні я відкрила ФОП. Робота закипіла, асортимент почав зростати: шию комплекти постільної білизни різних розмірів, дитячі комплекти, пледи, ковдри, подушки, набори для дитячих ліжок.

Зранку – робота в лабораторії, ввечері – час для бізнесу

Сьогодні я поєдную відразу дві роботи. З восьмої ранку й до четвертої вечора працюю в лабораторії. Потім приїжджаю додому й проводжу час із дітьми. Часом необхідно щось зробити в будинку, проте більшу частину домашніх клопотів на себе взяли чоловік та його батьки. Та й старші діти вже можуть самостійно прибрати, приготувати щось поїсти. Тож до хатніх справ долучаються всі.

А ввечері я сідаю за другу роботу. І завжди прошу, аби в майстерні мені ніхто не заважав. Для мене так краще: сфокусуватися на процесі, аби потім не перероблювати. Тривалість «другої зміни» залежить від кількості замовлень та терміновості. За день – тобто за вечір та ніч – я встигаю пошити два комплекти постільної білизни, іноді – три. Проте буває й таке, що замовлень зовсім немає – тоді нашиваю про запас, аби було.

Тетяна разом із чоловіком та дітьми. Фото: ШоТам.

Водночас трапляється й таке, що на сон у мене залишається всього дві-три години, а далі – знову прокидатися та їхати в лабораторію. Та все ж у більшості випадків я намагаюсь не засиджуватися й працюю до опівночі, максимум – до першої ночі.

Ризикнула – і всі страхи відступила

Звісно, починати власну справу було страшно. Мене постійно охоплювати сумніви: а чи вийде, чи не роблю я помилку? Особливо, коли купуєш обладнання й тканини в кредит, не знаючи, чи зможеш потім продати готовий товар.

Ще один момент – постачальники. Це сьогодні я вже з усіма знайома. Але на початку доводилося все робити «з нуля» й перевіряти на власному досвіду. Щойно надходив новий матеріал – я бралася за його тестування. Прала при різних температурах, на різних режимах, прасувала.

Адже коли я пропоную щось людям, то маю переконатися в якості цього товару. Я ж і сама раніше була на місці клієнтів. Скажімо, купуєш комплект білизни, продавець вказує, що це бязь, а тобі приходить постіль із якоїсь синтетичної тканини. Так не має бути.

Я назавжди памʼятатиму той стан, коли залишаєш все і не маєш нічого на новому місці. Тому для внутрішньо переміщених людей роблю знижку 5%. Ще іноді звертаються військові, за ремонт їхньої форми кошти не беру. Хай це і невелика підтримка, та своїм треба допомагати усім можливим.

Тетяна Панаіт у своїй майстерні. Періодично підприємиця безоплатно допомагає із ремонтом одягу українських воїнів. Фото: ШоТам.

Вести бізнес виявилося не так складно, як здавалося

Найскладнішим у моїй справі виявився пошук клієнтів. Усе почалося з сарафанного радіо: колеги з лабораторії розповідали знайомим про мене. Казали, що якість добра, а ціна – нормальна. Так реклама сама по собі розлетілася серед місцевих.

Утім я на цьому не зупинялася, постійно шукала, що ще можна зробити. Гортала соціальні мережі, вивчала, як налаштувати свій бізнес. Я робила це вперше, схожого досвіду в мене ніколи не було.

Згодом запустила сторінку в інстаграмі, пізніше – створила спільноту у вайбері. Клієнтів ставало все більше, але все одно недостатньо. Усе змінилося, коли я підключилася до відомого маркетплейсу – замовлень посипалося в рази більше. Так мій бізнес став на більш-менш стабільні рейки.

До речі, про розміщення на маркетплейсі я також дізналася із соціальних мереж. Насправді там все дуже просто: необхідно просто подати заявку з документами – і все, ти готова працювати на їхній платформі та отримувати нові замовлення.

Майстерню родина облаштувала у приміщенні будинку, яке раніше слугувало котельнею. Фото: ШоТам.

Перший мікрогрант – і натхнення працювати стало ще більше

Та навіть після виходу на маркетплейс я все одно продовжувала шукати різні можливості для підтримки бізнесу. Знову ж, підписалася на всі можливі сторінки в інстаграмі та інших соцмережах: і «Дія», і «єРобота», і решта сервісів. Можливості, мікрогранти, навчання – я цікавилась усім, що могло допомогти із розвитком моєї справи.

І саме так дізналася про Український ветеранський фонд. Зайшла на сайт, заповнила анкету, відсканувала всі чеки за матеріали. А через деякий час мені зателефонували й сказали, що готові компенсувати частину витрат.

Це була одноразова допомога – мікрогрант до 20 тисяч гривень. Комусь може здаватися, що це дрібниці. Але не для мене. Отримавши ці гроші, я на радощах побігла й замовила ще більше тканини!

Створимо нові робочі місця для жінок у селі

Сьогодні я з усім справляюсь самотужки: і пошиття, і спілкування з клієнтами, і відправлення товару. Та відчуваю, що і я сама, і решта жінок у селі здатні на більше. Тому наразі готують документ на грант, аби запустити в нашій громаді текстильний цех.

Тут, у селі, є багато жінок, які не можуть знайти для себе роботу. А навчитися шити може практично будь-хто – це я точно знаю з власного досвіду. Сідай собі й ший. Головне – мати бажання щось робити.

Усі замовлення Тетяна складає та пакує самостійно. Каже, під час роботи в майстерні просить рідних не турбувати її, адже так легше зосередитися на процесі. Фото: ШоТам.

Якщо все станеться так, як я запланувала, то текстильний цех запрацює вже на початку вересня. І це не лише створить додатковий заробіток для місцевих жінок. Ні, робота тут – це також своєрідний внесок у наближення бажаної всіма перемоги.

Та й взагалі ми всі тут часом мріємо. У нашому селі кажуть так: коли настане перемога, то принесемо столи з кожної хати, зберемося всією Попівкою на велике свято. Вірю, що так і буде. Але поки що маємо працювати.

Мій дім там, де моя родина

Звісно, хочеться додому – у Лисичанськ. Ми дуже-дуже чекаємо на звільнення нашого рідного міста. І якщо буде така можливість, то неодмінно поїдемо назад. Ми розуміємо, що життя вже не буде таким, як раніше. Доведеться все відновлювати, відбудовувати, адже в нашій квартирі після «прильотів» немає ні вікон, ні дверей. Однак це все одно наше, рідне. Туди завжди тягне, туди завжди хочеться повернутися.

Водночас після всього пережитого приходить усвідомлення, що щастя – поруч. Його не потрібно десь шукати. Адже щастя – це бути разом зі своєю сім’єю. Щастя – це мати дах над головою. Зрештою, щастя – це жити кожен день. Тому й треба одягати красивий одяг, наносити улюблений макіяж та їсти з гарного посуду.

Маєш мету? Іди до неї та не зупиняйся

Не знаю, як скрізь, але у мене вже давно склалося відчуття, що ми нарешті досягли гендерної рівності з чоловіками. Або ж принаймні такої рівності стало більше, ніж раніше. А може, часи такі, що жінки стали сильнішими.

Але ніхто вже не дивується жінці у силових структурах – будь ласка, проходь конкурс разом із усіма й працюй. Так само й у бізнесі. Маєш натхнення? Готова працювати? То бери й роби. Немає жодних приводів якось себе зупиняти чи обмежувати. І я знаю з власного досвіду, що поєднувати роботу й велику сім’ю – реально, аби тільки було бажання.

Тетяна Панаіт. Фото: ШоТам.

Головне – не зупинятися й не вагатися. І, звісно, детально все зважувати, перевіряти, а не робити поспіхом. До будь-якої справи слід підходити відповідально. Але й боятися також не варто. Проблеми завжди траплятимуться, і я – не виняток.

У мене також були часи без клієнтів, а податки якось потрібно сплачувати. Бували замовлення, які не забирали з поштового відділення. Словом, різне траплялось. Так, це неприємно, але я не планую зупинятися через такі негаразди. Навпаки, йтиму далі. Адже якщо ти ставиш перед собою мету – треба йти до неї й досягати.

Цей матеріал створено у співпраці з Фондом імені Гайнріха Бьолля, бюро Київ – Україна.

Коментарі

Суспільство

Велосипеди залишали всюди: як жителька Чернігівщини ініціювала створення велопарковки в селі

Опубліковано

Зараз ви читатимете статтю зі спецпроєкту ШоТам та Проєкту USAID «ГОВЕРЛА» про громади, де мешканці беруть активну участь у розвитку та відновленні своїх регіонів.
Цей проєкт важливий для нашої редакції тому… Більше
Тут розповідаємо про громади, де мешканці беруть активну участь у розвитку та відновленні своїх регіонів.


Ми розповідаємо про те, як співпрацюють представники місцевої влади, організації громадянського суспільства, жінки, молодь, волонтерські ініціативи та активісти. Ці приклади мотивують покращити комунікацію громадян та місцевої влади задля рушійних змін.

Раніше жителі Количівки на Чернігівщині залишали велосипеди біля дерев чи під магазинами — їх було не злічити. Тепер біля місцевого ліцею красується сучасна 36-місна велопарковка з накриттям. А все завдяки місцевим жінкам, які у 2022 році створили ГО «Юстина», невтомно пишуть грантові заявки та досліджують, що ще можна змінити в селі. 

ШоТам поспілкувалися з очільницею організації Ольгою Вовченко про те, як завдяки опитуванню дізналися, що потрібна велопарковка в селі, та чому зміни в Количівці лише розпочинаються.

Ольга Вовченко

очільниця ГО «Юстина».

Вирішили створювати свою громадську організацію

Я працювала у Чернігівській обласній дитячій лікарні фельдшеркою, але через скорочення штату стала домогосподаркою. Коли почалося повномасштабне вторгнення, то ми з чоловіком вирішили не виїжджати, адже обоє — медики. Спочатку лікували військових, а коли Количівка вже була відрізана від Чернігова, взялися допомагати місцевим. 

Ми готували вдома на вогні. Газу не було, світла не було, а отже й інтернету — ми не знали, що відбувається. Але надавали медичну допомогу, прибирали у дворі, прали, годували собак і котів. Люди дуже згуртувалися.

Якраз напередодні 24 лютого у Количівку приїжджала представниця Українського жіночого фонду — місцеві жінки прийшли послухати, навіть створили групу самодопомоги. Але після початку вторгнення ми про проєкти не думали — турбот вистачало. Та невдовзі представниця фонду зателефонувала, аби поцікавитися, як справи в групи. Кілька жінок уже роз’їхалося, але дехто лишився і ми знову згуртувалися.

Ми ризикнули: прописали проєкт для психологічної підтримки жінок, але ще ж треба його реалізувати через громадську організацію, а в нас її не було. Нам запропонували партнерську з Корюківки, але це далеко. Транспорту нема, дороги погані, інтернету нема — що ж ми будемо робити? Вирішили створювати своє.

Частина учасниць ГО «Юстина». Наразі в ГО є 3 постійні учасниці, і кілька долучаються за змоги. Фото надала героїня 

«Юстина», бо справедливість

Так у вересні 2022 року ми, жінки з Количівки, створили громадську організацію «Юстина». Назву пояснюю просто — бо «справедливість» (з лат. justus — справедливий — ред.). Тоді ніхто не знав, що таке ГО, яка знадобиться документація і як створювати проєкти, але ми всього вчилися в процесі.

Перший проєкт «Юстини» — «Клуб Юстина надає крила» — підтримав Український жіночий фонд. Для нього місцева влада надала нам приміщення в будинку культури, і ми почали проводити там різноманітні заходи для психологічної підтримки жінок і дівчат. Грошей у селі не вистачало, тож ми приносили дрова з дому, аби зігріти приміщення. 

Ми запрошували психологиню, юриста, тому що багато жінок мали юридичні питання, а доїхати до Чернігова тоді було складно. Проводили й заходи з дітьми — ми хотіли, щоб діти теж могли розвантажитися психологічно.

Місцеві не одразу звикли до таких заходів, а деякі вважали, що їм не потрібна психологічна допомога, і мали багато упереджень щодо психологів. Але зміни в тих, хто таки відвідував заняття, були помітні. Жінки ставали спокійнішими, більш розкутими, виговорювались. Між собою знайомились, бо навіть живучи в одному селі, могли ніде не перетинатися.  

Після першого успішного проєкту було багато інших: робили спільний перегляд кіно для мам з дітками, створювали алеї пам’яті та невеликий меморіал в селі, інформували жінок про гендерно зумовлене насильство. 

Стратегічна сесія ГО «Юстина». Фото надала героїня 

Читайте також: Спершу був «хейт», згодом з’явився діалог: на Чернігівщині жителі голосують і змінюють свою громаду

Спільний запит у селі — велопарковка

У кожному дворі в Количівці є один чи кілька велосипедів — так діти добираються до ліцею, а багато працівників — на роботу. Тож коли в селі проводили анкетування, то виявили спільний запит — відсутність місця для роверів.

Я теж спостерігала за ситуацією — велосипеди всюди: біля магазину, пошти, біля ліцею просто валяються. Моя дитина додому приходила й жалілася, що там ланцюг злетів, там колесо пробите чи спиця погнулася.

Велосипеди були в Количівці всюди. Фото надала героїня

Так і виникла ідея — можна водночас облаштувати велопаковку та популяризувати здоровий спосіб життя. Тож коли ГО «Юстина» цьогоріч проходила навчання з організаційної спроможності й організатори запропонували подати якийсь проєкт на 250 тисяч гривень фінансування, ми точно знали, що робити.

Часу було небагато: на написання проєкту дали тиждень, а на реалізацію — місяць. Під час повторного анкетування зʼясували, що більшість людей була за встановлення велопарковки біля відбудованого ліцею, адже він розташований у центрі села й багато жителів його відвідують. Тож за підтримки ІСАР Єднання та Фонду «Партнерство за сильну Україну» ГО «Юстина» почала роботу.

Місцеві встановлюють спеціальне покриття на велопарковці в Количівці. Фото надала героїня

Ми залучили фахівців, провели заходи з безпеки — наприклад, тренінги з домедичної допомоги. Також організували велопрогулянку з дітьми по Количівці. Провели аудит безпеки, почали розробляти туристичні маршрути — і велопарковка в селі запрацювала.

Зізнаюся, мені було важливо прислухатися до дітей, адже вони залишали свої побажання щодо покращення села в спеціальній коробочці, а в межах одного з проєктів брали участь в опитуваннях.

Діти там теж висловлювали свої думки, і мене тоді збентежило, що одна дитина каже: «Нащо писати? Все одно нас ніхто не чує». І мені так хотілося щось зробити для дітей, щоб вони бачили, що мрії мають здійснюватися.

Зробили покриття та надихнули інших на зміни

Робота над велопарковкою не була простою — постачальник затримував терміни через перебої зі світлом, а ще треба було встановити конструкції та камери спостереження. Та попри всі складнощі, на початку цього навчального року велопарковку в селі зрештою відкрили. Та на цьому історія не закінчилася, адже покриття на майданчику не було — лише пісок. Я вирішила продовжувати шукати фінансування, але це було складно — більшість бізнесів були зайняті відбудовою.

Ось такою вийшла велопарковка біля ліцею в селі Количівка. Фото надала героїня

Проходить день, тиждень, а в дітей грузнуть колеса, вони пісок заносять до школи й додому. І я думаю: «Це ж дощі підуть, і буде ще гірше». То моя знайома й запропонувала відкрити збір. За зібраних 30 тисяч гривень нам таки вдалося зробити покриття. 

Витрати могли бути набагато більші, але виробники давали неймовірні знижки — я їм розповідала, для кого ми це робимо, і вони йшли назустріч. Так ми закупили решіточки, щебінь, спеціальне волокно.

Дуже радісно, що досвід цієї велопарковки поширився й далі — завідувачка місцевого будинку культури теж прописала схожий проєкт, щоб зробити велопарковку в ще одному місці. Ми завжди готові ділитися своїм досвідом.

Коментарі

Читати далі

Суспільство

Укрзалізниця додає ще один поїзд до Варшави: що відомо

Опубліковано

Укрзалізниця запускає другу пару поїздів на популярному маршруті Варшава – Рава-Руська – Львів. Відтепер із запровадженням нового графіка пасажири зможуть дістатися Чернівців, завдяки поїзду №865/866, що курсуватиме через Тернопіль, Чортків і Заліщики.

Про це повідомляє УЗ.

Як працюватиме новий маршрут?

  • На ділянці Варшава – Рава-Руська курсуватиме поїзд польської залізниці PKP Intercity.
  • На маршруті Рава-Руська – Львів – Чернівці працюватиме дизель-поїзд українського виробництва ДПКр-3.

Це сучасні комфортабельні поїзди, які забезпечать комфортну подорож для пасажирів.

Читати також: «Укрзалізниця» показала оновлений електропоїзд на маршрути з Дніпра

Що змінюється для пасажирів?

Додаткові місця на маршруті значно розширять можливості залізничного сполучення із західними областями України. Тепер із Варшави до Чернівців можна буде дістатися з пересадкою в Раві-Руській, а також зручно подорожувати до Львова, Тернополя чи Коломиї.

Маршрут Варшава – Рава-Руська – Львів – Коломия також залишається незмінним — на ньому продовжить курсувати поїзд №767/768 – 867/868.

Фото обкладинки: УЗ.

Коментарі

Читати далі

Суспільство

В Україні запустили акцію «2 000 подарунків до Нового року»: як здійснити мрію дитини

Опубліковано

15 листопада в Україні стартувала щорічна благодійна акція БФ «Твоя опора» «2 000 подарунків до Нового року», у межах якої кожен може здійснити мрію конкретної дитини, яка не може обійняти свого тата чи маму.

Про це повідомляють представники благодійного фонду.

Які діти отримають подарунки?

Це діти, які втратили батьків-Героїв, що захищали нашу країну, діти з родин військовослужбовців, діти з багатодітних сімей та родин опікунів, усиновлювачів, прийомних батьків, дитячих будинків сімейного типу. А ще — діти, які через складні життєві обставини були позбавлені батьківського піклування. 

Благодійну акцію «2 000 подарунків до Нового року» започаткував благодійний фонд «Твоя опора». Постійний партнер акції — компанія «Нова Пошта».

«Акція «2000 подарунків до Нового року» має на меті не просто зробити подарунок, а втілити мрію кожної дитини. Тому ми завчасно зібрали дитячі листи з новорічними мріями. А втілити ці мрії — може кожен із вас», — говорить засновниця  БФ «Твоя опора» Валерія Татарчук.

Читати також: У Полтаві відкрили новий центр психоемоційної підтримки для дітей і батьків

Про цьогорічну акцію

Цьогоріч свої листи із побажаннями до Святого Миколая та Санти надіслали 2000 дітей. Вони мріють про дуже прості речі: декоративну косметику; колонку, щоб слухати улюблену музику; кінетичний пісок; термос для чаю; розмальовку; теплий шарф. 

Ознайомитися зі всіма мріями та здійснити одну із них — можна на сайті БФ «Твоя опора». Всі подарунки доставить за свій рахунок у будь-яку точку України «Нова Пошта». 

З поваги до особистого життя та безпеки всіх дітей, які написали листи-побажання та чиї мрії опубліковані на сторінці акції, їх персональна інформація — прізвища, повна дата народження, місце перебування, фотографії чи будь-які діагнози — не висвітлюються у відкритому доступі.

Нагадаємо, що пошкоджений корпус «Охматдиту» підготували до зими: лікарня прийматиме на 15% більше пацієнтів (ФОТО).

Фото обкладинки: Freepik.

Коментарі

Читати далі