«Жінки без роботи? Ми це виправимо». Експоліцейська запустила бізнес у селі на Полтавщині та змінює громаду на краще. Це її історія

Вона шість років присвятила службі в патрульній поліції, а тепер розвиває власний бізнес у маленькому селі на Полтавщині. Тетяна Панаіт – підприємиця та колишня поліцейська з Лисичанська, яка через вторгнення була змушена вже вдруге покинути рідний дім.

Тут, у Попівці, родина Тетяни почала все фактично з нуля. Новий будинок, нові сусіди, нова робота. А ще – власна справа, якій жінка присвячує всі вечори. Вона самостійно опанувала нове обладнання, навчилася просувати товар у соціальних мережах та вийшла на всеукраїнський маркетплейс. А тепер мріє відкрити в громаді текстильний цех – аби забезпечити роботою інших жінок. Як одна людина стає рушієм змін для цілого села – у новій історії від ШоТам.

Шість років на службі, яку я просто обожнювала

У дитинстві я мріяла бути поліцейською – служити та допомагати людям. І коли з’явилась така можливість, то одразу подала документи на конкурс і пройшла у патрульну поліцію. 

Жодних стереотипів, жодних упереджень, що це не жіноча робота, під час служби я не чула. А ось патрулювання любила. Бігла на роботу, як на свято. Додому завжди поверталася з відчуттям виконаного боргу: комусь допомогла, когось врятувала, когось підтримала. Адже патрулювання – це не завжди про якісь злочини. Часто іншим потрібна звичайна людська допомога і підтримка. 

Та після шести років служби я вирішила піти. Тут не варто шукати якісь підтексти чи таємниці, причина доволі банальна та очевидна: я мати чотирьох прекрасних діток. Вони росли, а через роботу я майже їй не бачила. Та, знову ж, це не про службу в поліції. Таке могло статися й на будь-якій іншій роботі.

Так співпало, що шукати нову роботу я почала за кілька місяців до початку повномасштабного вторгнення. На той момент про запуск власного бізнесу навіть і не думала. Натомість шукала вакансії в медицині та праві. Навіть почала проходити співбесіди в кількох роботодавців, однак працевлаштуватися не встигла – знову почалася війна.

Місяць у Лисичанську: без сну, але з надією

Там, у Лисичанську на Луганщині, ми всі вже трохи звиклі, що у нас може бути не зовсім безпечно. До того ж на самому початку російсько-української війни, у 2014 році, нам вже довелося виїжджати з рідного будинку до Харкова, а згодом – повертатися додому. Тому 24 лютого ми думали, що просто перечекаємо на місці, в Лисичанську.

Утім поступово прийшло розуміння, що це надовго. Нічого не закінчувалося: постійні вибухи, «прильоти», ночі без сну. Практично всі не спали – завжди були напоготові бігти і ховатися у підвалах.

Як ми наважилися на виїзд? Якось конкретної події, яка змусила нас знову покидати домівку, не було. Але ж це не життя, тим паче з чотирма дітьми. Фактично після початку вторгнення ми провели в Лисичанську місяць і виїхали звідти 26 березня.

Із міста у село: без страху та сумнівів

Нас до себе запросила тітка мого чоловіка, і ми погодилися. Це невеличке село Попівка в Полтавській області. Місцевість тут мальовнича, поруч – річки та багато зелені. І що не менш важливо, скрізь є всі можливості для навчання дітей: школа, дитячий садок. І хоча тоді всі вчилися за змішаною очно-заочною формою, діти могли здобувати знання в будь-якому форматі.

Основне, що підтримувало нас тут і допомогло адаптуватися, – це щирі й доброзичливі люди. Перші місяці нас підтримували всім можливим: і морально, і фізично, і навіть матеріально. Знаєте, навіть коли хтось просто каже якесь добре слово до тебе – на душі вже якось легше.

До того ж у нас не було жодних хвилювань чи сумнівів у тому, чи впораємось із життям у сільській місцевості. Я й сама виросла в селі, тому для мене цей переїзд не був ані шоком, ані стресом. Навпаки, все відбулося цілком спокійно, навіть природно.

Хто шукає, той знаходить: нова робота, нове житло

Перші місяці ми жили у родичів чоловіка. Щойно приїхали та розібрали речі – я почала шукати нову роботу. Доволі швидко натрапила на вакансію лаборантки в санітарно-гігієнічній лабораторії в містечку Карлівка, що на протилежному березі річки Орчик. Власне, сьогодні це і є моїм основним місцем роботи.

Чоловік також працює, але здебільшого онлайн. У Лисичанську він був на фірмі з дезінфекції, але все обладнання залишилося там. Колеги чоловіка, які також виїхали на підконтрольну Україні територію, намагаються поступово відновити цей бізнес. І хай не завжди все виходить так, як хочеться, проте всі стараються. Тож вірю, що все вийде.

Невдовзі ми почали шукати власне житло і знайшли хороший варіант у селі Попівка.  Нам пощастило: добрі люди продали нам будинок на виплат. Невеликий, але затишний, з ділянкою для всілякої городини. Усе оформили офіційно, а вже за рік ми виплатили повну вартість. Тож цієї весни почали господарювати на своїй землі: засадили город і чекаємо на врожай. Поступово все стає на свої місця.

Подарунок чоловіка перетворився на повноцінний бізнес

Після переїзду у власний будинок ми не мали нічого, навіть постільної білизни. Тож чоловік зробив мені подарунок – купив швейну машинку, а згодом – ще й оверлок. Власне, так я почала шити, спочатку – для своєї родини та дітей.

З часом зрозуміла, що у мене непогано виходить. І промайнула думка: а чому б не спробувати перетворити це на бізнес та заробляти на цьому? Так приміщення, яке раніше слугувало котельнею нашого будинку, перетворилося на мою першу майстерню. Такий собі домашній текстильний цех.

А вже в серпні я відкрила ФОП. Робота закипіла, асортимент почав зростати: шию комплекти постільної білизни різних розмірів, дитячі комплекти, пледи, ковдри, подушки, набори для дитячих ліжок.

Зранку – робота в лабораторії, ввечері – час для бізнесу

Сьогодні я поєдную відразу дві роботи. З восьмої ранку й до четвертої вечора працюю в лабораторії. Потім приїжджаю додому й проводжу час із дітьми. Часом необхідно щось зробити в будинку, проте більшу частину домашніх клопотів на себе взяли чоловік та його батьки. Та й старші діти вже можуть самостійно прибрати, приготувати щось поїсти. Тож до хатніх справ долучаються всі.

А ввечері я сідаю за другу роботу. І завжди прошу, аби в майстерні мені ніхто не заважав. Для мене так краще: сфокусуватися на процесі, аби потім не перероблювати. Тривалість «другої зміни» залежить від кількості замовлень та терміновості. За день – тобто за вечір та ніч – я встигаю пошити два комплекти постільної білизни, іноді – три. Проте буває й таке, що замовлень зовсім немає – тоді нашиваю про запас, аби було.

Водночас трапляється й таке, що на сон у мене залишається всього дві-три години, а далі – знову прокидатися та їхати в лабораторію. Та все ж у більшості випадків я намагаюсь не засиджуватися й працюю до опівночі, максимум – до першої ночі.

Ризикнула – і всі страхи відступила

Звісно, починати власну справу було страшно. Мене постійно охоплювати сумніви: а чи вийде, чи не роблю я помилку? Особливо, коли купуєш обладнання й тканини в кредит, не знаючи, чи зможеш потім продати готовий товар.

Ще один момент – постачальники. Це сьогодні я вже з усіма знайома. Але на початку доводилося все робити «з нуля» й перевіряти на власному досвіду. Щойно надходив новий матеріал – я бралася за його тестування. Прала при різних температурах, на різних режимах, прасувала.

Адже коли я пропоную щось людям, то маю переконатися в якості цього товару. Я ж і сама раніше була на місці клієнтів. Скажімо, купуєш комплект білизни, продавець вказує, що це бязь, а тобі приходить постіль із якоїсь синтетичної тканини. Так не має бути.

Я назавжди памʼятатиму той стан, коли залишаєш все і не маєш нічого на новому місці. Тому для внутрішньо переміщених людей роблю знижку 5%. Ще іноді звертаються військові, за ремонт їхньої форми кошти не беру. Хай це і невелика підтримка, та своїм треба допомагати усім можливим.

Вести бізнес виявилося не так складно, як здавалося

Найскладнішим у моїй справі виявився пошук клієнтів. Усе почалося з сарафанного радіо: колеги з лабораторії розповідали знайомим про мене. Казали, що якість добра, а ціна – нормальна. Так реклама сама по собі розлетілася серед місцевих.

Утім я на цьому не зупинялася, постійно шукала, що ще можна зробити. Гортала соціальні мережі, вивчала, як налаштувати свій бізнес. Я робила це вперше, схожого досвіду в мене ніколи не було.

Згодом запустила сторінку в інстаграмі, пізніше – створила спільноту у вайбері. Клієнтів ставало все більше, але все одно недостатньо. Усе змінилося, коли я підключилася до відомого маркетплейсу – замовлень посипалося в рази більше. Так мій бізнес став на більш-менш стабільні рейки.

До речі, про розміщення на маркетплейсі я також дізналася із соціальних мереж. Насправді там все дуже просто: необхідно просто подати заявку з документами – і все, ти готова працювати на їхній платформі та отримувати нові замовлення.

Перший мікрогрант – і натхнення працювати стало ще більше

Та навіть після виходу на маркетплейс я все одно продовжувала шукати різні можливості для підтримки бізнесу. Знову ж, підписалася на всі можливі сторінки в інстаграмі та інших соцмережах: і «Дія», і «єРобота», і решта сервісів. Можливості, мікрогранти, навчання – я цікавилась усім, що могло допомогти із розвитком моєї справи.

І саме так дізналася про Український ветеранський фонд. Зайшла на сайт, заповнила анкету, відсканувала всі чеки за матеріали. А через деякий час мені зателефонували й сказали, що готові компенсувати частину витрат.

Це була одноразова допомога – мікрогрант до 20 тисяч гривень. Комусь може здаватися, що це дрібниці. Але не для мене. Отримавши ці гроші, я на радощах побігла й замовила ще більше тканини!

Створимо нові робочі місця для жінок у селі

Сьогодні я з усім справляюсь самотужки: і пошиття, і спілкування з клієнтами, і відправлення товару. Та відчуваю, що і я сама, і решта жінок у селі здатні на більше. Тому наразі готують документ на грант, аби запустити в нашій громаді текстильний цех.

Тут, у селі, є багато жінок, які не можуть знайти для себе роботу. А навчитися шити може практично будь-хто – це я точно знаю з власного досвіду. Сідай собі й ший. Головне – мати бажання щось робити.

Якщо все станеться так, як я запланувала, то текстильний цех запрацює вже на початку вересня. І це не лише створить додатковий заробіток для місцевих жінок. Ні, робота тут – це також своєрідний внесок у наближення бажаної всіма перемоги.

Та й взагалі ми всі тут часом мріємо. У нашому селі кажуть так: коли настане перемога, то принесемо столи з кожної хати, зберемося всією Попівкою на велике свято. Вірю, що так і буде. Але поки що маємо працювати.

Мій дім там, де моя родина

Звісно, хочеться додому – у Лисичанськ. Ми дуже-дуже чекаємо на звільнення нашого рідного міста. І якщо буде така можливість, то неодмінно поїдемо назад. Ми розуміємо, що життя вже не буде таким, як раніше. Доведеться все відновлювати, відбудовувати, адже в нашій квартирі після «прильотів» немає ні вікон, ні дверей. Однак це все одно наше, рідне. Туди завжди тягне, туди завжди хочеться повернутися.

Водночас після всього пережитого приходить усвідомлення, що щастя – поруч. Його не потрібно десь шукати. Адже щастя – це бути разом зі своєю сім’єю. Щастя – це мати дах над головою. Зрештою, щастя – це жити кожен день. Тому й треба одягати красивий одяг, наносити улюблений макіяж та їсти з гарного посуду.

Маєш мету? Іди до неї та не зупиняйся

Не знаю, як скрізь, але у мене вже давно склалося відчуття, що ми нарешті досягли гендерної рівності з чоловіками. Або ж принаймні такої рівності стало більше, ніж раніше. А може, часи такі, що жінки стали сильнішими.

Але ніхто вже не дивується жінці у силових структурах – будь ласка, проходь конкурс разом із усіма й працюй. Так само й у бізнесі. Маєш натхнення? Готова працювати? То бери й роби. Немає жодних приводів якось себе зупиняти чи обмежувати. І я знаю з власного досвіду, що поєднувати роботу й велику сім’ю – реально, аби тільки було бажання.

Головне – не зупинятися й не вагатися. І, звісно, детально все зважувати, перевіряти, а не робити поспіхом. До будь-якої справи слід підходити відповідально. Але й боятися також не варто. Проблеми завжди траплятимуться, і я – не виняток.

У мене також були часи без клієнтів, а податки якось потрібно сплачувати. Бували замовлення, які не забирали з поштового відділення. Словом, різне траплялось. Так, це неприємно, але я не планую зупинятися через такі негаразди. Навпаки, йтиму далі. Адже якщо ти ставиш перед собою мету – треба йти до неї й досягати.

Цей матеріал створено у співпраці з Фондом імені Гайнріха Бьолля, бюро Київ – Україна.