Суспільство
«Замість школи — доглядав овець». Успішний кейс рома, який побудував екоферми на Одещині
Щодня ШоТам розповідає для вас про український бізнес, соціальні проєкти, волонтерів, аграріїв та позитивні зміни у країні. Але ми також виступаємо проти дискримінації
Щодня ШоТам розповідає для вас про український бізнес, соціальні проєкти, волонтерів, аграріїв та позитивні зміни у країні. Але ми також виступаємо проти дискримінації в усіх її проявах. Дуже багато негативних новин розповсюджуються в мережі, де акцентують на слові «ром» та його ксенофобських синонімах. Тому ми лупаємо цю скалу стереотипів і розповідаємо вам позитивні історії успіху представників ромської спільноти, які розвиваються в Україні, навчаються, відкривають бізнеси та забезпечують робочими місцями десятки людей.
В Україні зараз проживають від 200 до 400 тисяч представників ромської спільноти. Вони зіштовхуються з серйозними труднощами, коли йдеться про інтеграцію в суспільстві. Але вони на це точно не заслуговують, адже багато ромів успішно працюють у бізнесі, сплачують податки та дають українцям робочі місця.
На Одещині вже 20 років працюють дві успішні екологічні ферми. Їхні вівці мають попит не лише в Україні, а й за кордоном. Запустили цей бізнес двоє братів ромської національності, дитинство яких було дуже важким. Замість навчання у школі вони випасали овець, щоб прогодувати родину. Але неосвіченість не стала на заваді успіху. Зараз брати не лише розвивають власну справу, але й борються зі стереотипами у суспільстві «про бідних циган».
Дмитро Юренко
Понад 20 років є співвласником двох сімейних овечих ферм на Одещині
Представник ромської національності, виходець з Грузії, проживає у місті Березівка, Одеської області
Замість школи — доглядав овець
У мене було дуже важке дитинство. Мій старший брат і сестра ходили до школи, а я, на жаль, в ній так і не побував. Через раптову смерть батька нам ще з один братом довелося швидше подорослішати. Матері самій було важко, вона постійно їздила на заробітки, щоб нас прогодувати, одягнути, взути. Ми ж допомагали їй по господарству, як могли. Тому так сталося, що я залишився безграмотним, читати й писати не навчився. І зараз, вже ставши на ноги, головна мета — щоб моїх наступників не спіткала така ж доля. Мої четверо дітей ходять до школи, всі — відмінники. Попереду у них велике майбутнє, і я докладу максимум зусиль для того, щоб вони стали успішними. Й не лише вони, а й більшість ромів, які потребують моєї допомоги.
Я сам — виходець з Грузії, маю ромську національність. До України ми переїхали в 90-ті після смерті батька. Тут жили наші родичі, які перший час допомагали нам повернутися до нормального життя. Зараз я — громадянин України, як і мої діти. Багато років ми з братом працювали в Березівці, що на Одещині, на фермі у людей найманими працівниками. Я ще був дуже малим, коли вже почав стригти овець, заготовляти шерсть, відправляти її на переробну фабрику, що на заході України. І в якийсь момент, років 20 тому, мій хороший друг перед вильотом за кордон запропонував мені забрати до себе його невелике поголів’я овець — приблизно сотню. Вівці були дуже хороші. Ми домовилися, що я відкуплю їх після його повернення через кілька років. З цього почався вже наш з братом власний бізнес.
Наша худоба розлітається світом
Зараз ми є власниками двох ферм. Брат, як і я, відповідає за весь процес: закупівлю тварин, продаж, догляд. Пів свого життя, приблизно 20 років, ми провели тут, серед своїх тварин. Офіційно наш бізнес зареєстрований вже, напевно, 15 років. Спочатку в нас була та сотня овець, потім вже 200, 300… Трохи залишаємо, решту продаємо. Сьогодні на одній фермі ми тримаємо 1 500 голів, на інший — 2 500. Спочатку нам допомагали родичі, двоюрідні брати, племінники. Але оскільки кожна праця має оплачуватися, потроху ми почали пропонувати їм вже роботу на постійній основі. Ми працевлаштували приблизно 45 людей, серед яких більшість — громадяни ромської національності, також є й української. Багато хто з працівників є моїми родичами, які, як і я у дитинстві, опинилися у скрутній життєвій ситуації. Намагаюся не просто платити їм по 5-6 тисяч гривень, а ще й допомагати збирати дітей у дитсадки та школи.
Худобу у нас скуповують переважно українці, араби й турки. Вони приїжджають, беруть велике поголів’я і потім торгують вівцями у своїх магазинах. Найбільшими гуртовими покупцями є саме клієнти зі Стамбулу, які за один раз забирають 500-600 голів. Ми озвучуємо ціну, домовляємося, вони вантажать їх на паром і вивозять за кордон. Частенько заїжджають до нас і кияни, які беруть по 200-300 овець. Вартує тварина в нас приблизно по 50 гривень за кілограм «живою вагою». В середньому одна вівця — це орієнтовно 30 кілограмів.
Виготовляємо екологічно чисті продукти
Я сам — любитель чистого продукту, тому що зараз дуже багато тварин вирощують з різними хімічними добавками. І, купуючи м’ясо в магазині, ми не знайдемо на обгортці інформацію про те, чим тварину годували. Якщо людина постійно вживає м’ясо, яке «напхане» різними добавками, від цього у неї починаються проблеми з тиском і серцем. Я не хочу, щоб мої діти та клієнти вбивали себе їжею. Тому ми дуже ретельно підбираємо харчі. Наші вівці харчуються без жодної хімії. Годуємо їх сумішшю зерна, травою люцерною, ячменем і вівсом. Догляд за тваринами також є досить важливим. Приблизно з 10 травня починаємо їх стригти, купати, прищеплювати проти глистів. Думаю, що вівці почуваються дуже комфортно в нас.
А ще ми виготовляємо натуральні домашні сири, молоко, бринзу. Бринзу продаємо на ринку, кілограм вартує 200 гривень. Щотижня возимо на свої точки на «Південному вокзалі» в Одесі по 200-300 кілограмів. Я настільки сильно люблю свою справу, що більше займаюся не адміністраторською роботою, а саме вирощуванням тварин. Тобто, я не просто контролюю, як працівники стрижуть овець, годують їх, доглядають за ними, а й сам роблю це у своє задоволення. Коли перед Новим роком вівці народжують ягнят, гарненьких, здоровеньких, тоді я ще більше починаю любити свою роботу.
Стереотипи про «циган — злодіїв» заважають у роботі
Насправді я часто відчуваю перешкоди у веденні бізнесу через різні стереотипи, присутні в суспільстві, стосовно ромської національності. Частенько чую, що «цигани — це жебраки, злодії». Я не сперечаюся, є й такі люди. Але ж у кожній нації є громадяни, які стають на нечесний шлях або в них стаються безвихідні ситуації в житті. Прирівнювати одну людину до цілої нації — це дуже неправильно. Тому, коли я спілкуюся з людьми, мені потрібно постійно доводити їм, що я порядний. Я змушений розповідати їм, що в нашій нації теж є правильні люди, які хочуть чесно жити й добре виховати своїх дітей.
Читайте також: «Хочу дати можливість ромам навчатись». Як Тиберій Йонаш відкрив художню школу та столярну майстерню
Моя безграмотність ніяк не заважає мені вести бізнес нарівні з іншими. Я можу спокійно говорити на будь-які теми з фермерами, клієнтами, депутатами тощо. Сподіваюся, що у майбутньому якийсь представник чи представниця ромської національності сидітиме у Верховній Раді і якось буде змінювати суспільство та законодавство на благо всіх спільнот, права яких зараз утискають.
Молодший син переймає мій досвід
Я б хотів, щоб мої діти продовжили справу, якою я займаюся. Хоча старшим дітям це не цікаво. Хочу, щоб вони вивчилися десь за кордоном, приїхали в Україну й змінювали цю державу на краще. Політика, сільське господарство, музика — будь-яка сфера зараз потребує фахівців. В ідеалі — щоб вони розвивали нашу ромську спільноту, ламали «циганські» стереотипи, проводили різні фестивалі. У нас дійсно бідний народ, який потребує розвитку. Так жили наші батьки, дідусі та бабусі. Це потрібно змінити раз і назавжди.
А ось мій молодший син точно продовжить мою справу. І хоча йому зараз лише п’ять років, він вже дуже проявляє інтерес до тварин. У нас вдома — маленький зоопарк: фазани, павичі, вівці. І щодня син прокидається і перше, що робить, це йде їх годувати. Він знає, як правильно за ними доглядати, що кому дати їсти, як кого звуть, кого випасати. Поки старші діти «сидять» у ґаджетах, малому це все не потрібно — йому цікавіші кури й вівці.
Для успіху треба пройти через піт і мозолі
Наш бізнес вже давно вийшов на самоокупність. Я можу собі дозволити виїхати за кордон, купити там гарне поголів’я овець на більш як 100 тисяч доларів. Наступного року я планую поїхати в Німеччину на виставку великої рогатої худоби. Хочу привезти в Україну племінних овець, корів і биків. Серед цілей також придбати хоча б тисячу гектарів землі. Щоб тримати таке велике господарство, потрібно мати поле, де можна вирощувати їжу для овець і випасати їх. І ще плануємо закупити комбайни й трактори — це, до речі, одразу ж збільшить кількість робочих місць.
Я не збираюся залишати цю справу чи займатися паралельно іншим бізнесом. Я знаю все у цій сфері й виконую роботу так, як для себе. Родичам, яких у мене кілька сотень, я намагаюся допомагати: комусь грошима, комусь роботою, житлом чи ще чимось. Свого часу я дуже потребував шматка хліба, й добрі люди мені тоді допомогли. Настав мій час за це віддячити. Кожен може досягти успіху, незалежно від того, з якого він роду. Недостатньо лише не красти й намагатися не потрапити до в’язниці, а й своїми мозолями й тяжкою працею добиватися висот.
Матеріал підготовлений за підтримки Міжнародного фонду «Відродження» в рамках проєкту «Історії успіху ромського бізнесу».
У Євпаторії, Сімферополі та Севастополі активісти «Жовтої стрічки» розмістили нові символи ненасильницького спротиву окупації, зокрема плакати, надписи та стрічки.
Про це повідомили в «Жовтій стрічці».
Активісти продовжують діяти в усіх куточках півострова, аби нагадувати: Крим — це Україна. Учасники руху зазначають, що спротив триває і не припиниться до повної деокупації півострова.
Читайте також: Посолка Канади зробила тату на підтримку жіночого спротиву на окупованих територіях України
Нагадаємо, що в Донецьку провели акцію до річниці останнього проукраїнського мітингу в місті (ФОТО).
Фото: телеграм-канал «Жовтої стрічки»
У Вінниці відкрили соціальний проєкт «Гончарство в темряві». Його перші учасники — п’ять ветеранів, які втратили зір, захищаючи Україну, і зараз проходять реабілітацію у Вінниці.
Про це повідомив департамент маркетингу міста та туризму Вінницької міської ради.
Гончарство як реабілітація
Опанувати нову для себе справу вирішили Антон з Кропивницького, Руслан і Андрій з Львівщини, Олег з Житомирщини і Андрій з Дніпра. Попереду у чоловіків – півтора місяця навчання і створення власних виробів з глини.
Заняття поводять майстерні «Етно Чари» під керівництвом подільських майстрів. Один з менторів — Іван Шостак, ветеран з Вінниці, який втратив зір на Бахмутському напрямку у березні 2023-го. Захисник вже понад рік вивчає гончарне ремесло під наставництвом засновниці артпростору Вікторії Ніколаєвої.
Координаторка проєкту Юлія Бабаєва поділилася, що саме з робіт Івана зародилася ідея «Гончарства в темряві». Ветеран створив цілу виставку, роботи з якої досить швидко продалися. Завдяки гончарству планують проводити реабілітації — повертати людей до активного, соціального життя, до зайнятості.
Читайте також: Ветерани ГУР провели футбольний турнір, присвячений побратиму, який втратив зір
Навчатися й навчати
Андрій з Дніпра почав реабілітацію для осіб з інвалідністю по зору порівняно нещодавно. Він отримав поранення у листопаді минулого року, воюючи на Запорізькому напрямку. Чоловік чотири місяці лікувався у шпиталях і має ще одну операцію попереду. Увесь цей час чоловіка підтримує і супроводжує дружина.
«Раніше я був художником: займався комп’ютерною графікою, 3D-моделюванням. І робота з глиною мені подобається. Вона не завжди піддається, але я тільки почав вчитися. Така реабілітація мені допомагає», — розповів Андрій.
Іван Шостак допомагає ветеранам опановувати гончарство. Він поділився, що в процесі навчати стає зрозуміліше — спочатку на словах, потім – руками. Свої перші кроки в гончарстві Іван робив на початку 2024, а тепер в майстерні «Етно Чари», виготовляє чашки, кухлі, миски, підсвічники і вази, робить вироби на замовлення та почав опановувати, нову для себе, традиційну форму макітри. Вироби Івана можна придбати в артпросторі «Етно Чари».
Власниця майстерні Вікторія Ніколаєва наголошує, що основне завдання — зацікавити та, щоб ветерани продовжували гончарувати, бо 45 днів — це дуже мало.
Поширити досвід та допомогти
Зараз триває набір другої групи учасників проєкту «Гончарство в темряві». Зереєструватися можна за посиланням або за номером телефону +380 68 814 30 06 (Юлія Бабаєва).
По завершенню навчання організатори обіцяють влаштувати велику виставку-продаж з готовими роботами всіх учасників. Вікторія Ніколаєва каже, що до того часу ветерани навчаться робити чашки різних форм: тарілки, блюдечка і, за бажанням, вазочки.
Також після завершення курсу кожен з учасників отримає у власність стартовий набір: гончарне коло для початківців, глину та інструменти для роботи, щоб продовжити займатись гончарством, повернувшись додому. Вікторія Ніколаєва зазначила, що також шукає можливості співпраці з локальними гончарними майстернями, які могли би підтримувати ветеранів вже у їхніх містах.
Організатори кажуть, що оскільки цей проєкт є унікальним, і методики та програми викладання гончарства для незрячих людей в Україні немає, вони готові ділитися досвідом з іншими громадами, які зацікавлені в подібних ініціативах.
Нагадуємо, що поліцейські евакуювали 67-річну жінку з її гусенятами з-під обстрілів на Сумщині.
Фото: фейсбук-сторінка проєкту «Гончарство в темряві»
Суспільство
Журналістка «Голосу Америки» Катерина Лісунова стала амбасадоркою міжнародної ініціативи The Women’s Voice in Action, яка базується у Вашингтоні.
Також українку нагородили подякою за внесок у розвиток міжнародної журналістики, послідовне висвітлення війни росії проти України та активну участь у просуванні голосу українських жінок на світовій арені.
Про це повідомили Vilni Media USA.
Про роботу Катерини
Катерина Лісунова — перша українська журналістка-резидентка в ООН. Вона системно працювала у Конгресі США, де фокусувала увагу на темах російської агресії, безпеки, демократії й протидії дезінформації.
З початку повномасштабного вторгнення Катерина продовжувала роботу у Вашингтоні, регулярно висвітлюючи позицію ключових американських політиків щодо України, зокрема спікера Палати представників Майка Джонсона, лідера демократів Гакіма Джеффріса, віцепрезидента США Джей Ді Венса та інших.
Читайте також: Книга Вікторії Амеліної увійшла до фіналу премії Джорджа Орвелла 2025
«Журналістика — це мій спосіб стояти за правду. І якщо є можливість говорити — значить, є можливість захищати», — сказала Лісунова, коли отримувала нагороду.
Катерина відома своєю серією матеріалів про український жіночий рух. Вона описала період від ХІХ століття до сьогодення в Україні та в діаспорі. Її журналістські дослідження лягли в основу міжнародних аналітичних звітів та увійшли до архіву Гарвардської бібліотеки.
Нагадуємо, що завдяки донорам UNITED24 в Ірпені відновили багатоповерхівку, яку пошкодили росіяни.
Фото обкладинки з мережі X Катерини Лісунової
