Замість городу – піксель. Пенсіонерка МВС пильнує рідну Чернігівщину та підтримує військових

Колишня слідча та оперуповноважена у справах неповнолітніх Тетяна Зезюлькіна, коли вийшла на пенсію, присвятила себе громадській діяльності, а з 2014 року – ще і волонтерству. На початку повномасштабного вторгнення у рідній Носівці жінка створила власний підрозділ добровольчого формування і об’єднала тих, хто не міг піти на фронт, але хотів обороняти рідний край.

Про порятунок життів в оточеному місті, «дике» волонтерство та плани на «справжню» пенсію, Тетяна розповіла ШоТам.

Тетяна Зезюлькіна

командирка ДФТГ №3 м. Носівка Чернігівської області.

Нас називали «дикими волонтерами»

Почалося все ще у 2008 році, коли у нас місті сталася низка збройних нападів на підприємців. Тоді громадяни об’єдналися та зареєстрували ГО «Захист». Ми почали патрулювати місто у нічний час, допомагали тоді ще міліції. 

На початку літа 2014 року постало питання щодо патрулювання не лише Носівки, але і «московської» траси. Адже треба було відстежувати пересування ворога, пильнувати диверсантів. Тоді 45 людей разом зі мною об’єдналися в громадське формування з охорони громадського порядку та цілісності кордону України «Захисник». Поступово кількість учасників зросла до 95 осіб. Ми разом з поліцією патрулювали місто. Однією із зон нашої відповідальності був пошук зниклих дітей. Ми завжди на зв’язку, мобільні, у нас є транспорт. 

З початком повномасштабного вторгнення за перших три дні до нас доєдналися нові люди і тепер нас аж 762. «Захисник» став центром збору усіх, хто не знадобився у військкоматі, але був готовий стати на захист рідного краю. Ми щоночі виставляли 132 блокпости навколо міста. 

Я на пенсії з 2010 року, але з березня 2014 не мала жодних вихідних. Саме тоді відбувся наш перший із чоловіком волонтерський виїзд. Це було місто Прилуки, де тоді дислокувалася одна з бригад. Ми завантажили повну машину засобів гігієни, теплого та змінного одягу і повезли туди. У квітні і травні багато чоловіків із Носівки стали до оборони Донеччини й Луганщини. А в червні я сказала чоловікові: «З’їздимо до наших хлопців самі й на місці дізнаємося, які є найнагальніші потреби». Поїхали ми до села Дмитрівка, що на Луганщині, до бійців 1-шої окремої танкової Сіверської бригади. І закрутилося.

Тетяна їздить до військових на фронт з 2014 року. Фото з архівів героїні.

Увесь 2015 рік ми виїжджали щосереди, майже без пропусків. Нас тоді називали «дикі волонтери». Якщо десь з’явилася інформація, що захисникам з нашого міста чи знайомим з інших міст щось потрібно, ми швиденько збиралися та їхали туди. Наш екіпаж тоді складався з чотирьох осіб: я з чоловіком Олександром та наші друзі – подружжя Кравченків.

Тут моя сім’я. В усіх сенсах

Коли почалось повномасштабне вторгнення, ми зрозуміли: аби продовжувати, громадського об’єднання уже недостатньо. Адже, наприклад, ми не могли переміщатися під час комендантської години. Це сповільнювало волонтерські поїздки. Ми не могли навіть наші блокпости розставити. 

Тому у квітні 2022 року ми провели загальні збори й вирішили на базі ГО «Захисник» створити добровольче формування. Для того, щоб діяти уже не лише як громадська організація, а вже у складі 163-ого окремого батальйону територіальної оборони. Мене призначили його командиркою. 

Добровольче формування територіальної громади (ДФТГ) – це воєнізований підрозділ, сформований з добровольців, який виконує завдання територіальної оборони. Громада забезпечила нас форменим одягом та виділила приміщення, де ми облаштували свою базу. Тут є запас медикаментів, їжі та спальники, аби у разі потреби загін міг тут прожити якийсь час. 

У квітні на базі ГО «Захисник» створили добровольче формування. Фото: ШоТам.

У  ДФТГ та «Захиснику» буквально вся моя родина. Мій чоловік Олександр Вікторович займається юридичними питаннями та прокладанням маршрутів так, аби ми не потрапили у руки до ворога. Бо навігатор не знає, є там ворог чи ні. Моя дочка – взводна у ДФТГ, а на волонтерському напрямку вона з 2014 року займається організацією ремонту машин для ЗСУ. Військові їдуть до них з чоловіком у будь-який час доби і знають, що їм допоможуть. Син з його дівчиною займаються веденням наших соцмереж. Моя рідна сестра теж волонтерка, опікується дітьми з інвалідністю. Коли місто було в оточенні вона діставала памперси, ліки. І також вона організовує мам цих дітей, і вони плетуть маскувальні сітки. 

З першого дня повномасштабного вторгнення найактивніший «кістяк» нашого загону понад місяць жив під одним дахом. Ми вже як сім’я. Як тільки щось у нашу групу хтось скинув – одразу йдуть лайки, коментарі з пропозиціями. Вже кожен знає що йому робити. Ми багато разом навчалися і навчаємося: тактична медицина, вогнева підготовка. 

«Перехоплення» на коліях і нічні пошуки

Майже кожен член громадського формування має особисту зброю. У нас є своя сітка оповіщення. Я не все можу озвучувати, але скажу так: у разі потреби протягом 20 хвилин збирається перша група з 15 осіб. Це кожен мобільний, на авто. Адже бувають такі ситуації, коли треба ухвалювати миттєві рішення. 

Носівка не була окупована, але була в оточенні 30 днів. Тобто ми були фактично відрізані ворогом від найближчих міст. Саме у ті дні наші добровольці врятували не одне життя.

Наприклад, дуже емоційний епізод був із доправленням вагітної жінки до лікарні. Оскільки проїзд між населеними пунктами був заблокований окупантами, бідна жінка пішки йшла вздовж залізничної колії від міста Бобровиця, де на той час були окупанти, до міста Ніжин. І от наш водій Іван Буняк, якому вже за 70 років, під’їхав, наскільки це було можливо до колій, перехопив її й привіз у Носівку. А ми через ліс зуміли доправити до Ніжина. Тільки завдяки командній спрацьованості це все вдалося провернути. 

Інший випадок був теж під час «блокади». Хлопчик ненароком проковтнув шуруп. Місцеві лікарі сказали, що потрібне оперативне втручання. І так само полями, лісами, стежками, які лише ми знаємо, перевезли цю дитину до Ніжина. Все завершилось благополучно. 

Ще один випадок: зникла дитина. І так співпало, що начальник поліції, який добре знає місцевість, саме був у відрядженні. А людина, яка його заміняла, ще не дуже орієнтувалася на території громади. Як тільки в наш чат кинули, що збір біля поліції для пошуків дитини, протягом 20 хвилин було уже 20 машин із людьми. Це було о 3 годині ночі. Для мене особисто – це показник. 

Мусимо боротися за дитинство для наших дітей

Попри шалений графік роботи та виїздів, стараюся знаходити час на підтримку наших дітей. Їм дуже важко зараз. І у час, коли країна у війні, дуже важливо вигризти для них хоч шматочок дитинства. Так ми активно співпрацюємо з місцевою молоддю. 

Я постійно на зв’язку зі школами. Дитячі малюнки є майже у кожній нашій посилці для захисників, починаючи з 2014 року. Я сама бачила не раз, як тепло військові реагують на них, тож завжди заохочуємо дітей малювати, писати листівки. 

Стараємося підтримувати дітей з місцевих танцювальних та вокальних студій. Вони влаштовують благодійні концерти та збирають кошти на підтримку ЗСУ. Лише за цей рік зібрали уже близько 40 тисяч гривень. Ми дуже цінуємо їхній вклад та за можливості стараємося і їх підтримувати подарунками від благодійників. Ось, наприклад, днями завезли футболки танцювальному колективу. 

Волонтери підтримують дітей з місцевих танцювальних та вокальних студій. Фото: ШоТам.

Наші діти вже роблять дуже важливу і цінну роботу. Головна задача – плекати цей порив і дарувати їм радощі попри війну. 

На пенсію піду після Перемоги 

Всій Носівській громаді дуже пощастило. Ми не бачили ні окупантів, ні танків, ні вибухів. Але ми всі добре розуміємо, наскільки ця загроза була і є близька. І що треба згуртуватися так, аби ні найменша клітинка тієї зарази не проскочила, не пройшла далі. Аби не моя, кілька разів прооперована нога, мене, мабуть, вдома не втримали б… 

Під час повномасштабного вторгнення пішли воювати два моїх брати, але до цього мене ще з 2014 року всі любили запитувати: тобі що – більше за всіх треба? У тебе ніхто навіть не служить! А для мене все максимально ясно: якщо ми не будемо нічого робити, аби швидше вигнати ворога, то втратимо все, що у нас було зроблено за період Незалежності, саму Україну втратимо.  

Розумію, що я могла б бути собі бабусею на пенсії, няньчити онука, сидіти на дачі, обробляти город. Але я не можу! От коли ми переможемо ворога, тоді й піду «на пенсію», буду няньчити онука, порати город, ще і плести спицями, може, навчуся. А поки буду возити, збирати, шукати, годувати, шити, патрулювати – все робитиму, аби наші захисники відчували, що у них надійний тил. 

Публікація підготовлена за підтримки Представництва «Фонду Фрідріха Науманна за Свободу» в Україні. Фонд Фрідріха Науманна за Свободу – фонд ліберальної політики, що сприяє зміцненню свободи слова та гідності людини в усіх сферах суспільства.