Захисники носять іграшку з собою, бо вона їх береже. Історія ветеранки, яка стала майстринею

Юлія Білоусова – волонтерка та ветеранка, яка стала майстринею з виготовлення іграшок. Жінка мобілізувалася після Революції Гідності. Її вибір пав на батальйон «Айдар», якому часто привозила гуманітарну допомогу. На фронті Юлія знайшла не тільки своє покликання, а й кохання.

Після демобілізації ветеранка взялася за плетіння іграшок. Зараз її вироби не затримуються надовго вдома, а Валерія «Нава» замовляє у майстрині лисичок, які потім продають і збирають кошти для військових. Як вироби стали оберегами для захисників та популярними серед цивільних, Юлія розповіла ШоТам.

Переселенці? Ні, роботи для вас немає

Я мобілізувалася у 2014-му році. Тоді, коли росія вперше атакувала нашу країну. Це не трапилося миттєво чи за один день. Цьому передувала низка подій, таких як Революція Гідності, вороже вторгнення і скрутне становище у житті. 

Під час Майдану я волонтерила й спілкувалася з багатьма військовими, які одразу ринулися захищати кордони України. У мене було троє дітей, які з моєю мамою залишалися у Луганську до моменту, поки там перестало бути безпечно. Спершу мама не погоджувалася виїжджати, думала, що нічого не буде, але згодом мені таки вдалося вмовити її, й вони вже тікали з-під обстрілів.  

Скажу відверто, у той час ставлення до переселенців було не дуже позитивним. М’яко кажучи. Ми жили у пансіонаті у Пущі-Водиці, що на Київщині. І якщо з житлом ще пощастило, то от з роботою – ні. Влаштуватися бодай кудись здавалося просто неможливим. 

Служба накладає сильний відбиток

Увесь цей час я продовжувала допомагати з гуманітарною допомогою батальйону «Айдару». Одного разу, коли ми до них приїхали, я побачила – роботи багато, її потрібно комусь робити. Тоді й запропонувала свою поміч, але виключно за умови офіційного влаштування, бо ж маю дітей. Варто одразу сказати, що всі, хто були раніше, й ті, хто є зараз у батальйоні, – це велика родина. 

Я приїхала й буквально за кілька днів мобілізувалася. Як і під час Революції Гідності, так і на службі у батальйоні, я опікувалася забезпеченням бійців. Тобто все, що стосувалося волонтерки, амуніції, гуманітарної допомоги, лягло на мої плечі, але вже в новому амплуа. Я стала військовослужбовицею. 

Вже зараз я можу сказати, що цей досвід не зрівняти ні з чим. Служба накладає свій сильний відбиток. Моє коло спілкування звузилося до волонтерів, військових і тих, хто бодай якось дотичний до армії. Цивільним людям важче пояснити, їм складніше зрозуміти, що відбувається на фронті. 

Юлія опікувалася забезпеченням бійців. Фото надала героїня.

На той момент жінок серед військових було не так багато, як от вже у 2023-му році. Тоді дівчата робили все, аби їх сприймали на тому ж рівні, що і чоловіків. Ніхто не хотів «поблажок». Думаю, що через це хлопці сприймали мене, хто як подругу або сестру, а хто мав намір симпатизувати. Втім, для мене це не було проблемою, адже я собі встановила конкретні умови свого перебування у батальйоні. 

Рік служби й демобілізація 

Не спрацювали ці «умови» лише для мого майбутнього чоловіка. Під час служби він доволі довго намагався отримати хоча б трохи моєї уваги і врешті йому це вдалося. Бували дні, коли він просто сидів поруч, поки я працювала. Врешті мої «стіни» рухнули і нині, на щастя, ми досі разом. Разом демобілізувалися, разом пережили усі негаразди, які спіткали нас на шляху, разом ухвалили рішення про його подальшу службу з 24-го лютого 2022-го року. 

Я відслужила рік – до літа 2015-го року. Після чого вирішила, що настав час демобілізуватися. Зізнаюся, що мені було важко перебувати у батальйоні, спершу знайомитися з хлопцями, потім ставати друзями, а згодом втрачати декого з них. Тоді, коли «Айдар» лише формувався та й українська армія загалом, про загиблих ми повинні були повідомляти самостійно. Зараз цим займаються люди з військкоматів.

Як повідомити про загиблого сина – матері, чоловіка – дружині, а брата – сестрі? А якщо ви ще й знайомі? Бо я була знайома з багатьма. Такі звістки приносити не просто складно, це надзадача. І щоразу я проживала ці моменти разом з тими, кому мені доводилося повідомляти про загибель близької людини. Я не могла та не можу досі взяти й «відпустити» такі ситуації.

Читайте також: «Повернулась, бо тут мій дім, кіт та рідний підрозділ» – єдина командирка взводу в Службі судової охорони Донецької області

«Нормально» завжди відрізняється за інтонацією

Попри те, що я не була безпосередньо на бойових завданнях, я достатньо близько відчула, що таке війна у тому ж Щасті. Тому зараз я достатньо чітко розумію, що відбувається, коли мій чоловік говорить, що все «нормально» на фронті. 

«Нормально» завжди відрізняється за інтонацією. Інколи це і справді нормально, але частіше – це далеко не те, про що говорять на телебаченні й пишуть у соцмережах. Мій досвід дає про себе знати у такі моменти, і з цим вже нічого не вдіяти. 

Коли почалося повномасштабне вторгнення, ми з чоловіком, так би мовити, сіли за стіл переговорів. Він ветеран, я – також. Я знала, що мушу його відпустити, попри цілковите розуміння, що таке війна та які наслідки можуть бути. Адже в той самий час я усвідомлювала, що він не зможе бути спокійно вдома, знаючи, що коїться у його країні. Ми вирішили, що він знову бере до рук зброю, а я залишаюся з дітьми. 

«Можна замовити?». А чого не можна? Звісно, можна!

Єдине, що мене рятує від нервів – це монотонна робота руками. На щастя, колись я побачила в інтернеті відеоролик в якому показували, як плести іграшки. Тоді у мене якраз не було роботи, а у кума народилася дитина. Малечі обов’язково потрібно було щось подарувати, а ситуація була дійсно скрутною, і така іграшка могла б стати гарним подарунком. До того ж мені завжди подобалося щось створювати.

Першу іграшку Юлія зробила у подарунок. Фото надала героїня.

Пригадую, як тоді ще подумала: «У мене ж руки ростуть з правильного місця, хіба я не зможу зробити таку іграшку?». Знайшла все, що було потрібно для першого виробу й спробувала. У мене все вийшло! Іграшка усім сподобалася.

Тоді я опублікувала фотографію іграшки на своїй сторінці у соцмережах, а мені одразу написали: «Можна замовити?». А чого не можна? Звісно, можна! До сьогодні у мене немає ані магазину, ані окремої сторінки для продажу, але мої іграшки довго вдома не живуть. Як і тоді, мені достатньо закинути фото готового виробу на свою сторінку – його вже замовляють. 

Військові кажуть, що це обереги

Тоді, коли роботи не було, моє маленьке хобі почало приносити такий необхідний прибуток. Вже зараз, коли ситуація налагодилася, окрема частина іграшок – це подарунки та, як кажуть військові, маленькі обереги. Я маю чималу колекцію історій від наших захисників, які отримали іграшку та носять її з собою, бо кажуть: «Береже». 

Одного разу військовий потрапив у «непросту ситуацію», але вибрався увесь цілий, а от іграшка його обгоріла. Тоді він сказав, що це вона його вберегла. І таких ситуацій багато. Мені надзвичайно приємно отримувати фотографії з фронту, де хлопці та дівчата з моїми іграшками. Вони носять їх під бронежилетами чи над ними. Я теж вірю, що вони їх бережуть. 

Іграшки стали оберегами для наших військових. Фото надала героїня.

Пригадую, коли тільки-но почалася повномасштабна війна, ніхто не міг спати, новини дивилися цілодобово, я плела іграшки. Дивилися і плела. Руки вже боліли, але це було тим, що бодай якось відволікало і не давало нервам з’їсти мене зсередини. До речі я й досі плету тоді, коли хвилююся. Найближчі знають, що якщо з’явилося багато іграшок, то я точно нервувала.

«Нава» і «Лисичка»

Так от, тоді наплела стільки іграшок, що вже не знала, що з ними робити. Настав час, коли деокупували Бучу. Я зв’язалася з дівчатами з «Жіночого ветеранського руху», дізналася, що вони почали туди їздити. Я надіслала їм ящик іграшок, попросила їх роздати діткам. 

Згодом у мене замовили іграшку, щоб розіграти на аукціоні та зібрати кошти для військових. А потім Маріуполь, «Азовсталь» і моя знайома Валерія «Нава». Ми тримали зв’язок увесь час, поки вона була на «Азовсталі». Списувалися кілька разів на день і, уявіть, вона мене заспокоювала та підтримувала, поки біля неї мало не щосекунди лунали вибухи. 

«Нава» попросила мене сплести іграшку-лисичку тому, що у них загинула дівчинка у якої був позивний «Лисичка». Ми домовились, що раз на кілька місяців я буду надсилати «лисичок» її знайомому волонтеру. Ця домовленість досі в силі. Я надсилаю, вони продають і збирають кошти для поранених військових. 

«Нава» попросила Юлію сплести іграшку-лисичку. Фото надала героїня.

Я не розповідала про те, що я військовослужбовця

Історія іграшок, які я створюю, вже живе власним життям. Мої іграшки впізнають люди, як і мене, хоча я цих людей не знаю й ми не спілкувалися навіть у соцмережах. Інколи одній людині мені доводиться плести і надсилати іграшку повторно, бо першу у неї відібрали. Сподобалася. 

Для мене це найбільший комплімент. Тому що я в собі можу сумніватися, якщо спитаю у чоловіка, то він обов’язково відповість, що іграшка чудесна. Вірити не можна. Друзі купляють, бо вони друзі, а от коли іграшки замовляють люди, які мене не знають, – це вже точно чогось вартує. 

Це не може не тішити. Як і те, що у людей змінилося ставлення до військових та переселенців. З самого початку нашої розмови я говорила, що застала відчуття того, що мені не раді. Зараз, мені здається, ставлення змінилося. Принаймні, до військових точно. 

Юлія впевнена – ставлення до жінок на фронті з 2014 року змінилося. Фото надала героїня.

Раніше я часто не розповідала про те, що я військовослужбовця і маю «УБД». Бо далі завжди лунали питання про те, що я там забула, нащо пішла і як жінка може бути корисною у війську. Мені було неприємно. Після того, як кілька разів опеклася, більше намагалася про це не розповідати. 

Але нещодавно у громадському транспорті, коли чоловік показав посвідчення, я теж показала і кондукторка нам подякувала. Такого раніше не було. 

Цей матеріал створено у співпраці з Фондом імені Гайнріха Бьолля, бюро Київ – Україна.