Захищати гори важко. Ми боремося з небезпечною та агресивною системою

Дуже складно вести дискусії, в яких ти намагаєшся переконати іншу сторону, що ти просто людина. Особливо, коли ця інша сторона в дискусії не знає, що розмова йде про тебе, і тобі доводиться вислуховувати всі прoкльoни, фрази про псиxiчнoхвоpих, гpiшникiв-coдoмiтiв, пpoпaгaндиcтiв, що отримали грошей від сopoса – весь оцей набір. 

Ти намагаєшся аргументувати позицію, розповідати про права людини, але іноді просто хочеться взяти за плечі, струснути і сказати «Я тут. Усі твої слова – про мене. Я людина. Я маю право жити, маю право кохати, маю право бути собою».

Але жити відкрито – лячно. І ти мовчиш. І говориш в дискусіях про «їхні» права та слухаєш відповіді про «цих от неадекватних». Водночас, і жити в секреті – виснажливо. Мої сили на це закінчились. Я відмовляюсь прикидатись і бути не собою. У часи, коли наші життя може в будь-яку хвилину обірвати російська ракета, – я відмовляюсь витрачати ще хоча б одну секунду свого життя на утримання цього секрету. 

У розвиненому суспільстві цього тексту не існувало би. Бо я в принципі не повинна була б нікому так офіційно про це писати.

Я – частина ЛГБТ+ спільноти. Не просто союзниця, не просто правозахисниця, не просто авторка тексту законопроєкту #9103. Я – не є гетеросексуальною. Частина моїх друзів вже знають про це більше року. Але зараз я вирішила, що пора це зафіксувати не лише для мого внутрішнього, безпечного кола, а для всіх.

У розвиненому суспільстві цього тексту не існувало би. Бо я в принципі не повинна була б нікому так офіційно про це писати. І це не якась подія, це не робить мене якоюсь особливою, інакшою тощо.

Але в Україні поки що – такі реалії, що треба продовжувати щодня боротись за свої рівні права. Наприклад, за визнання державою твого союзу з коханою людиною. 

Коли ми зареєстрували законопроєкт #9103 «Про інститут реєстрованих партнерств», мій найближчий друг Петро Жеруха, який є ЛГБТ-військовим, написав мені, що нам треба створити петицію саме на його підтримку. Я трохи засумнівалась, бо начебто вже була петиція минулого літа, дотична до цього питання. Так, вона була про шлюби, але у відповіді йшлось про партнерства, то чи дійсно треба ще? 

Цей законопроєкт не про якихось далеких, незрозумілих людей, яких ви навіть не знаєте. Він для вашої подруги, колишньої однокласниці, знайомої, родички чи коліжанки.

Але те що відбувається останні два тижні – включно з реакцією Ради Церков, десятками листів депутатам проти проєкту і реєстрацією петиції з проханням його відхилити – мене остаточно переконали, що нам треба підтвердити нашу підтримку як суспільства. Показати, що більшість за. Що нам це важливо. І що це питання не можна знову відкладати в довгий ящик. 

Можливо, тим, хто мене знає, цей текст допоможе усвідомити, що цей законопроєкт не про якихось далеких, незрозумілих людей, яких ви навіть не знаєте. Він для вашої подруги, колишньої однокласниці, знайомої, родички чи коліжанки. Він для вашого друга, однокурсника, брата, сина, колеги, знайомого, який пішов служити. Для тих, хто відкритий, чи тих, хто ще мовчить. 

Ми поряд із вами, ми такі ж як ви. Ми ходимо тими ж вулицями, купуємо продукти в тих же магазинах, гуляємо по тих же парках, ховаємось з вами в одних бомбосховищах. Хтось з нас взяв зброю в руки і пішов воювати за цю країну, хтось тримає тил. Ми українці і українки. Ми просто люди.

Будь ласка, підтримайте своїм підписом петицію Петра №22/185864-еп. Для мене побачити там знайомі прізвища у списку – буде надзвичайно цінно.

Я переїхала в Одесу з окупованої Донеччини у 2020 році. Мені було 17, коли вперше спробувала перейти на українську. Виїжджаючи з окупації, я думала, що тут більшість розмовляє українською. Уявіть мій шок, коли дізналася, як є насправді. Я намагалася гнути свою лінію, однак тоді в Одесі не вистачило підтримки та однодумців. 

Загалом передумови такого жорсткого зросійщення Півдня України були відомі та зрозумілі, однак після повномасштабного вторгнення на собі відчула, як одеситам неймовірно важко відмовитись від чогось російського, особливо від мови. То чому так сталося?

Почнімо з російської імперії

Одесити, кожен з вас повинен знати рік заснування рідного міста. Який? 1794? А що ви скажете, якщо це зовсім не так? Справді, за московитською історією, 27 травня 1794 року єкатєріна видала наказ про заснування порту в Гаджибеї, однак, родзинка в тому, що на місці вже побудованого міста. Але чому знати це так важливо для нас зараз? Бо саме цим впевнено маніпулюють московити: Одеса не існувала без російської імперії. Хоч ми бачимо протилежне. Коли в петербурзі ще кумкали жаби, на території сучасної Одеси вже функціонувало  місто. 

Справді, Одеса була дуже потрібна імперцям: портове місто, тож навколо продажу зерна оберталися шалені гроші. Тому московити не бажали віддавати цю територію, а понад усе боялись пробудження української ідентичности. Костянтин Зеленецький писав, що мова одеситів настільки багата «малоросіянізмами та галицизмами», що є питання в тому, що це російська чи все таки малоросійська (читай: українська) мова? Український чинник тут був достатньо серйозним. Він впливав на ті слова, які тут вживались, хоч зросійщення і було масштабним. 

Лише усвідомте, що за часи існування імперії було створено 31 указ для утиску української мови, а ще Валуєвський циркуляр та Емський указ. Також російська імперія намагалася асимілювати українців, призначаючи росіян на керівні посади в українських селах та містах. Приїжджаючи сюди, “очільники” не намагалися пізнати нашу культуру, а навʼязували свою. Українці ж були вимушені заради бодай мінімального кар’єрного росту переходити на російську. Це головна причина, чому міста були більш зросійщені, ніж села. Українське ж село, як бастіон ідентичности, витримав натиск російської імперії. 

Одеса часів окупації радянським союзом

Коли у 1917 року російська імперія розпалася, Одеса, як і инші території України, потрапила під радянський контроль. І почалося справжнє пекло. Імперські репресії виявилися лише демо-версією, більших «успіхів» досягла радянська влада. 

Спочатку репресії щодо нашої мови: списки «небажаних» слів, втручання в орфографію та правопис. Вони нахабно забороняли, виправляли, спрощували, знищували нашу мову. Наступний етап — вбивство української інтелігенції. Першим судовим процесом став розгляд справи «Спілка визволення України» у березні 1930 року. Метою арешту була дискредитація української інтелігенції. За офіційною версією, ця спілка була створена для збройного повстання з метою повалення більшовицького режиму. На лаві підсудних опинилися 45 осіб, звинувачених за цією справою. Серед них був і одесит Андрій Ніковський. 

Комуністична партія боялася наших митців, бо розуміла, що вони воюють на культурному фронті. Мрію, щоб це зараз зрозуміли всі українці, і припинили толерувати російську культуру. Але не відходьмо від теми. 2 липня 1937 року Сталін підписав рішення, за яким Народний комісаріат внутрішніх справ СРСР мав розшукувати «ворогів режиму». На жаль, невідомі точні втрати серед української інтелігенції у період Розстріляного відродження, однак імовірно ця цифра сягала 30 000 осіб. А у 2021 році в Одесі виявили 29 могил жертв НКВС. У 1930–1940 роках в Овідіопольському районі біля Одеси функціонував спецоб’єкт НКВС, де проводилися масові страти.  Історики вважають, що там поховано від 5 до 20 тисяч жертв Великого терору. 

Увесь цей період в історії України залитий кровʼю репресованих громадян. На Одещині масові репресії застосовувалися проти представників усіх народів регіону: євреїв, болгар, молдаван й инших, але найбільше жертв було серед українців.

Голодомори

Радянський союз намагався знищити не лише українську інтелігенцію, а й українське село. Вони бачили загрозу кривавому режиму в селянах, бо ті, хто вчора тримали в руках лопату, сьогодні могли взяти зброю. Для цього  штучно було створено голод. Одещина пережила жах усіх трьох Голодоморів. 

З кінця 1932 року систематично конфісковували зерно, бо Одеська область «не виконувала своїх зобов’язань з віддавання хліба». У книжці Тані Пʼянкової «Вік червоних мурах» читаємо: «На початку зими ще в порту кораблі із зерном стояли. А люди вже тоді голодували… Обліплять берег та й чекають, аби хоч якось кілька зернин перехопити. А моряки на кораблі сидять, рейсу чекають, ну і сумно їм. Вийдуть, гадини, на палубу та й кидають звідти на берег у натовп людський зерно жменями, наче рибу годують чи гусей диких. А люд з берега зривається та й у воду скаче – дарма що лють зимова. Бабраються у крижаній воді, пісок руками риють – аби хоч щось там дістати…»

Пік Голодомору припадає на червень 33 року. Тоді щодоби помирало 28 тисячі осіб, щогодини — 1168 осіб, щохвилини — 20. Сучасні історики стверджують, що жертвами Голодомору стало 10,5 мільйонів українців. Люди помирали в муках, втрачали розум від голоду… Тому, так, їм було легше підлаштуватися під систему, почати з нею співпрацювати, забути своє коріння, зробити будь-що, аби вижити. 

Зазначу, що голоду практично не було в регіонах, які не належали до УРСР. Це території нинішньої Львівської, Рівненської, Тернопільської, Івано-Франківської та Чернівецької областей України. Саме ця частина України не має такого масштабу зросійщености, просто цікавий факт, висновки робіть самі.

Переселення

Я сподіваюсь, ви не думали, що совєти на цьому зупинилися? О ні, після знищення українських сіл, було створено Всесоюзний переселенський комітет для переміщення в Україну 21 тисячі сімей колгоспників. Куди вони могли переселити ці сімʼї? Правильно, на місце замордованих, вбитих українців.

Існує унікальна карта «Голодомор 1932–1933 років», на якій позначено не лише локації «чорних дошок» (каральних заходів, коли голодне село оточували озброєними загонами, чим прирікали його на загибель), а й шляхи переселення на вимерлі території людей із московії та Білоруси. З Білоруської РСР до Одеської области направили 61 ешелон, з Горьківської області (московія)  — 35 ешелонів з людьми.

Як ви думаєте, коли росіяни оселялися на  наших землях, вони поважали нашу культуру, історію та мову? Звичайно, ні. Вони приїжджали зі своєю культурою і змушували нас підлаштовуватись. Чи залишилися ще питання, чому Одеса не говорить українською? Добре, перейдімо до останнього пункту. 

Часи незалежности

У 1991 році ми не стали вільними від усього московитського. Прикметно, що Південь України був окупований близько 600 років. Те, як московія вплинула на суспільство, неможливо нівелювати за 31 рік незалежности. Наприклад, в Одесі аж до 2020 року існували російськомовні школи, в яких навіть у 2020-му були випадки цькування дітей за спілкування українською. Також тоді красувався білборд (нарешті забороненої) партії «ОПЗЖ» з обіцянкою «повернути Одесі — Одессу». 

Наразі у нас  багато питань до одеських владних сил: то ми чуємо, що у когось є російський паспорт, то хтось знову тягне російську культуру в Україну, то вони бояться залишитись без «вєлікіх» російських письменників, то єкатєріну вони не знають, куди припхнути. Однак це все можна вирішити, бо на наших очах вибудовується нова версія одеської ідентичности. Моє покоління вже не ностальгує за срср. Ми поважаємо та вивчаємо історію України, переходимо на українську мову.

… 

Вони сотнями років намагалися знищити нас, навʼязати чуже. Вони захопили наші серця, наші голови й душі. Вони відібрали мову. московитам вдалось забрати мій дім, знищити його, і я дуже не хочу, щоб це сталося вдруге. 

Одесі все ще багато треба буде відрефлексувати: Голодомори, репресії, переселення. От тільки тепер ми вільні, незалежні, ми боремось. І наша мова — зброя. Ми показуємо світові, що ми українці, ми існуємо й хочемо жити. І ніякої московії, московитів і нічого їхнього (зокрема й мови) Одесі не потрібно.

Мала вчора складний день. Отримала кілька повідомлень: «Кажуть, що в нового міністра плагіат, можеш глянути?». І от я дивлюсь на звіт перевірки, а в голові два голоси:

— Ти ж не можеш зробити вигляд, що цього не бачиш?
— Не можу. Але… Те, що він зробив з МАН, – справжнє диво. Інші кандидатури, що розглядались, це зміна шила на мило.
— Але якби такі порушення були в студента, він не отримав би диплом.
— Але ж він з тих, хто точно хоче і може хитнути цю систему.

…

І далі, і далі по колу… Розмови з друзями і знайомими… Небажання приймати очевидне … І розуміння, що це можливість почати говорити про незручні, непопулярні , але важливі речі. Сьогодні я зібралась з думками. Зразу попереджу, що цей текст відображає мою особисту думку і не є позицією жодної з організацій, де я працюю. Принаймні поки що.

Здавалося б так просто – є плагіат, немає про що далі розмовляти. У Могилянці це правило застосовується вже давно. Робота, де виявлено плагіат, не зараховується, і це відповідно впливає на академічний результат. Тобто якщо це есе – то 0 балів за роботу, а якщо дипломна робота – то неотримання диплому. Одразу звернусь до колег-могилянців: наша бульбашка набагато менша, ніж здається. Вона росте, але не так швидко, як хотілося б. І якщо читаючи текст нижче, вам захочеться сказати, що все не так, то мушу вас засмутити.

Отже, я цілком розумію, що в цьому конкретному кейсі можна і треба говорити про позбавлення ступеня. Але зважаючи на те, в якій системі його було отримано, і не шкода. Врешті-решт ми всі знаємо, що наявність ступеня не гарантує ні інтелектуальних, ні етичних якостей.

Сама розбиралась в статистичних методах? Тобі робити немає що? Взяла в якомусь дисері формулу, поміняла цифри – і все. Усі так роблять.

Утім, є ще одне. Орієнтуючись на кращі світові чи вітчизняні практики, ми часто бачимо лише верхівку айсбергу. Для того, щоб студенти не списували, наприклад, в Могилянці, робиться колосальна робота, аби НАВЧИТИ їх писати доброчесно. От вас у свій час навчали тому, що таке дослідження, як користуватися статистичними методами, як визначати надійність і релевантність джерела, як робити парафраз і посилання? Мене – ні.

Я не навчалась в Могилянці. Але я дуже добре пам‘ятаю ось такі уроки, отримані в інших місцях:

• «Та все рівно, яка тема і спеціальність. Головне, що без ступеня тебе навіть слухати не будуть».
• «Та візьми чийсь дисер, поміняй вибірку і все».
• «А де посилання на роботи членів комісії? Ну і що, що нерелевантні?».
• «Мало ви посилаєтесь на українських дослідників. Ну і що, що у вас більшість джерел англійською?».
• «Ой, ви цей текст не захистите. Він написаний занадто простою мовою. Що значить, не вмієте інакше? Треба вчитись мислити академічно».
• «Сама розбиралась в статистичних методах? Тобі робити немає що? Взяла в якомусь дисері формулу, поміняла цифри – і все. Усі так роблять».
• «Тобто як це, ваші висновки суперечать попереднім дослідженням? Це треба переписати».

Можна ще продовжувати. Та в якийсь момент мені ці танці з бубнами набридли, бо замість «дурної роботи» хотілось займатися тим, що надає сенс.  Зараз правила гри змінились (принаймні формально).

…

Поверхневий пошук в мережі показав, що перевіряти дисертації в Україні почали в 2015 році. І прекрасно, що правила змінились. Тепер у тих, хто пише, з‘явилась потреба шукати інформацію про те, як це робити доброчесно. З’явилася (не у всіх, звичайно) потреба НАВЧИТИСЬ. 

Є одна модель, яка ілюструє процес формування компетентності, процес навчання (Martin Broadwell). Згідно моделі, є чотири етапи формування компетентності:

1. НЕсвідома НЕкомпетентність, коли ми чогось не вміємо і навіть не підозрюємо, що не вміємо, і прекрасно собі живемо.
2. Свідома НЕкомпетентність, коли ми розуміємо, що чогось не вміємо і шукаємо можливості навчитись. 
3. Свідома компетентність – ми вміємо, свідомо виконуємо ті чи інші дії по-новому.
4. НЕсвідома компетентність – нова поведінка настільки інтегрувалась, що ми виконуємо її не задумуючись.

Так от. У 2015 році багато хто лише зробив крок з першої сходинки на другу. Поява обов’язкової перевірки дала розуміння, що можна писати інакше. А попит стимулював появу навчальних матеріалів з академічного письма українською.

Добре, що правила гри змінились. Шкода, що змінились занадто різко. Немає способу вийти з незручної делікатної ситуації. Наприклад, коли людина, яка колись писала так, як вміла, могла б – не знаю – підтвердити, переписати, відкликати свою статтю чи дисертацію. Якби така можливість була, можливо, й знайшлися б ті, хто хотів би нею скористатись тепер, володіючи кращими практиками академічного письма. А раз такої можливості немає, то і проблема замовчується. 

Я ходила на протести проти призначення Шкарлета не тільки і не стільки тому, що в його роботі плагіат. А тому що знала людей, які звільнились зі ЗВО, який він очолював. Розуміла, що станеться з реформами, які щойно почали розгортатись.

І це ми зараз говоримо лише про написання текстів. Я вже мовчу про математичні розрахунки при використанні статистичних методів, якість аналізу і аргументації чи взагалі про вміння сформулювати проблему.

Ну і не треба забувати про цілий ринок виконання оригінальних робіт на замовлення, який існує не лише в Україні, і де практично неможливо довести, хто саме писав роботу.

Формулювання правил і етичних норм – це завжди баланс між «покарати хороших» і «попустити поганим». Чи анулювати присвоєння ступеня, через наявність плагіату? Думаю, так. Чи відмовляти в посаді, не зважаючи на попередній досвід та потенційну користь для системи? Я ходила на протести проти призначення Шкарлета не тільки і не стільки тому, що в його роботі плагіат.

А тому що знала людей, які звільнились зі ЗВО, який він очолював. Розуміла, що станеться з реформами, які щойно почали розгортатись. Бо доброчесність – це не лише про плагіат. Я вірю, що правила насамперед мають створюватися для того, щоб запобігати порушенням, а не влаштовувати полювання на відьом.

Щодо Оксена Лісового, його робота в МАН говорить сама за себе. А відмова від ступеня, можливо, прискорить зміни в системі. У Шкарлета, між іншим, теж був шанс принести освіті користь…Як-то кажуть, прості рішення є, але, як правило, неправильні.

Авторка наголошує, що цей текст відображає лише її особисту думку і не є позицією жодної з організацій, де вона працює. Джерело – фейсбук Ольги Бершадської, текст передруковано з її дозволу.