Суспільство
«За раз вивезли 10 тонн сміття». Як дружина загиблого розвідника об’єднала сотні людей та рятує Закарпатське море
Почалося все з мукачівців Романа та Лєни, які звернули своє авто «на пів годинки», щоб помилуватися незвичайним плесом серед гір. Так подружжя Жуків стало символом боротьби за Закарпатське море. Уже третій рік поспіль сотні волонтерів з усієї країни та з-за кордону приїжджають на береги Вільшанського водосховища рятувати унікальне плесо: сім’ї з дітьми, українські артисти та військові, люди на колісних кріслах.
Аби залучити до прибирання ще більше людей, придумали особливий формат – екопікнік. За 20 таких екопікніків зібрали уже 122 тонни відходів, 65 тонн відправили на переробку.
Розвідник Роман Жук загинув на фронті 26 травня 2022 року. Лєна не зупинилася навіть втративши коханого. Навпаки – тепер працює і бореться за двох та має потужну підтримку від команди та величезної екородини. Цьогорічна серпнева толока під Персеїдами була присвячена Роману.
Про боротьбу у лісах та у судах, про спів посеред сміття та чому люди не сплять у ніч відкриття реєстрації на чергове прибирання, Лєна розповіла ШоТам.
Закарпатське море, Берег, прибиральчани
Що таке Закарпатське море? Так місцеві називають Вільшанське водосховище на Міжгірщині. В 50-х роках минулого століття тут штучно з’єднали річки: Ріку та Тереблю і побудували ГЕС, затопивши територію села Вільшани. Так утворилося величезне, як для гірського регіону, плесо. Хоч водойма і штучно створена, але надзвичайно красива: дзеркало води в обрамленні гір. Але понад останні 30 років море тонуло у смітті.
Сміття залишали на берегах жителі навколишніх сіл, відходи приносило водою з громад вище за течією. Ці села розташовані в Національному парку, і облаштування полігонів для сміття там заборонено законом. Втім, такий полігон все ж був у нульових роках. Саме коли його закрили (за законом), ситуація зі сміттям зовсім вийшла з-під контролю: люди, не маючи куди вивозити відходи, залишали їх просто у лісі, на берегах річок.
Берегом прибиральчани називають узбережжя водосховища, це для нас особливе місце, і ми пишемо його з великої літери. Прибиральчани – це люди, які рятують Закарпатське море від сміття. Це слово придумав Роман, воно світле і тепле – дуже пасує людям, які їдуть за сотні кілометрів, аби вдягти рукавички та зробити кращим цю частинку української землі. Він казав: є заробітчани, що їдуть далеко, щоб заробити грошей. А є прибиральчани, які їдуть далеко, щоб поприбирати, рятувати природу, а також за класними емоціями та знайомствами.
Прибиральчани – це люди, які рятують Закарпатське море від сміття. Фото з архівів CHYSTO.DE.
Пів години, які змінили Закарпатське море
Вперше Закарпатське море я побачила 5 жовтня 2020 року, разом зі своєю сім’єю. Сюди мене привіз Роман. Коли їхали з гір нашим авто, сказав: «Давай звернемо сюди, я покажу тобі чарівне місце, ці пів годинки нічого не змінять»… Ці пів години переросли в неймовірну серію екопікніків з величезною любов’ю до цього місця і бажанням його врятувати.
Тоді Закарпатське море зустріло нас тоннами сміття. Лежали цілі мішки відходів, а весь Берег був всіяний пластиковими та скляними пляшками, підгузками, меблями та залишками побутової техніки. Зараз у цій частині вже чисто і це не може не тішити. А яка краса навесні! Берег вкривається червонокнижними крокусами, колір води після танення снігу просто неймовірний, а на вершині Дарвайки ще лежить сніжна шапка.
У той перший день ми загадали дуже правильні мрії, які складалися з конкретних кроків. Зараз ми етап за етапом втілюємо кожен, щоб здійснити ту велику мрію про збереження цієї унікальної території. Ми продовжуємо боротьбу, бо відчуваємо Романову підтримку.
Подружжя Жуків стало символом боротьби за Закарпатське море. Фото з сімейних архівів родини Жуків.
Роман продовжує нас надихати
Роман пішов на фронт добровольцем одразу, коли почалось повномасштабне вторгнення. Казав, що це вирішальна битва і ми маємо зробити все, аби покінчити з цим ворогом, і щоб нашим дітям не довелося воювати. Роман був розвідником у лавах 128-ї окремої гірсько-штурмової бригади. Він загинув, захищаючи Україну на південно-східному напрямку, 26 травня 2022 року.
Саме Роман почав боротьбу за Закарпатське море. Він надихнув та запалив тисячі інших сердець, вірив – ми виборемо чисте Закарпатське море. Тому ми просто не мали права зупинитися, а мрія двох стала мрією тисяч українців. Роман продовжує нас надихати, хоч фізично і не поруч. Його гасло: «Прибери Карпати, як у себе біля хати!» було за початковим задумом націлене на місцевих жителів, аби нагадати їм, що дім не обмежується стінами чи парканом. Дім – це значно ширше: твоя громада, область, країна і твоя планета. Ми «цілились» в село, а «влучили» навіть за сотні кілометрів від Колочави. Це гасло надихнуло українців з різних куточків країни і вони їдуть сюди, аби врятувати це місце.
Прибиральчани об’єдналися у спільноту CHYSTO.DE?! Dream Team з 11 людей щоденно працюють над тим, щоб ця ініціатива жила і реалізовувалися. Боротьба триває, і ми вже маємо одну перемогу.
Роман вірив – Закарпатське море можна вибороти. Фото з сімейних архівів родини Жуків.
Сотні людей загадали одне бажання під зорепадом – і воно збулося
21-й Екопікнік 12-13 серпня у нас був «Зірково-науковий». Це особливі дати. 13 серпня – день народження Романа. Культурна програма теж була особлива, адже це якраз був пік Персеїдного потоку. Ввечері усі прибиральчани полягали на траву та дивилися, як з неба ллються метеоритні вогні, спілкувалися, згадували, мріяли.
У нас була така сімейна традиція – на день народження Роми ми їздили в гори або до води спостерігати, як падають зорі. І зараз ми всією екородиною продовжуємо цю традицію. Минулого року під Персеїдним зорепадом ми загадали бажання про створення ландшафтного заказника на цій території. І через 4 місяці титанічних зусиль та недоспаних ночей воно збулося!
У жовтні разом з ГО «Українська природоохоронна група» ми ініціювали клопотання про статус заказника. Навіщо він потрібен? Ця територія тепер є захищеною законодавчо, і ми вже можемо реагувати на порушення. А їх чимало. Окрім прибирань та роботи з керівниками місцевих громад, ми також захищаємо Берег в суді. Ми беремо участь в судових процесах на стороні позивача – Хустського лісгоспу – проти забудовників, які незаконно розпочали забудову території. Спільно з нами в судовому процесі на боці позивача виступають також МБФ «Екологія.Право.Людина» та Закарпатська ОВА.
Статус заказника передбачає, що землі і далі охоронятиме лісгосп, але буде заборонено будь-яке будівництво, проведення комунікацій, полювання та деякі види вирубок. Тобто цей статус – ніби «імунітет» для Закарпатського моря. В першу чергу – від охочих тут будуватися або нищити природу в будь-який інший спосіб.
За 20 екопікніків зібрали уже 122 тонни відходів. Фото з архівів CHYSTO.DE.
Навіщо ми співаємо серед сміття
Екопікнік – це така особлива подія, на яку з’їжджаються люди з різних куточків України, і вона не тільки про прибирання. Це місце пробуджує. Побувавши тут, побачивши цю красу, бачиш також і ту кривду, яку завдають люди природі. Ти починаєш мислити інакше, повертаєшся додому зовсім іншим.
Окрім того, що ми прибираємо на Березі, ми тут же вчимо людей сортувати відходи. Вони повертаються додому, шукають у себе пункти прийому вторсировини і облаштовують у своїх домівках місця для сортування сміття. Щораз на Березі або в місцевих громадах ми проводимо наш еколекторій #слідпособі, де розповідаємо й про те, що сортування – не панацея, і прививаємо культуру свідомого споживання та екологічного відпочинку.
Ми традиційно запрошуємо на наші екопікніки артистів, аби створити настрій для тих неймовірних людей, які приїжджають за сотні кілометрів у свій вихідний день і підтримують нашу ідею зберегти Карпати чистими. Нам хочеться не лише донести їм важливі ідеї, але й подарувати класні емоції.
Також нам важливо, щоб це було у вигляді перфомансу. Бо просто говорити, що «наша планета вмирає», «екологи б’ють на сполох» – це вже не діє в сучасному світі. Люди втомились від негативних новин, у кожного з нас всередині багато болю. Тому ми за креативний підхід, який надихає, а не лякає. Тому ми співаємо серед сміття, показуємо, що у нас крута культура, але інколи вона межує з безкультур’ям. І саме це нам варто змінювати. Бо ми є круті, просто нам треба частіше задумуватися про наслідки наших вчинків, або про те, на що ми закриваємо очі, а не мали б.
Окрім прибирання, тут також вчать людей сортувати відходи. Фото з архівів CHYSTO.DE.
Диван, ляльки й центнер підгузків
За 20 екопікніків ми вивезли з Берега понад 120 тонн сміття. Чого тільки не знаходимо: телевізори, дивани, взуття, ляльки… Дуже, дуже багато підгузків! Це дуже огидно і боляче. Невже ліс – місце для цього всього?
Значну частину становить вторинна сировина, яка може отримати друге життя. І з найпершого екопікніка ми сортуємо відходи: придатні для переробки скло та пластик – відвозимо у пункт прийому вторсировини. У нас є партнери – ТОВ «Грінгер» з Мукачева, які підтримали нас і дали автомобіль. Звісно, везти вторсировину так далеко абсолютно не вигідно. Але попри це, їм близькі цінності зі збереження довкілля, як і нам, і тому ми в партнерстві уже три роки.
Крім того, ми збираємо на Березі небезпечні відходи: це є голки зі шприців, системи крапельниць, різні капсули та баночки з медичних препаратів – вони їдуть на спеціальне підприємство, яке знаходиться в Києві. В середньому за один екопікнік з Берега вивозиться від 3 до 5 тонн відходів. Наймасовіший екопікнік у нас був під номером 10. Тоді ми вивезли понад 10 тонн відходів.
На Березі збирають й голки зі шприців, системи крапельниць, різні капсули та баночки з медичних препаратів. Фото з архівів CHYSTO.DE.
Люди не сплять, аби зареєструватися на прибирання
Екопікніки існують й відбуваються завдяки небайдужим людям. Прибиральчани вносять реєстраційні внески – за ці кошти ми можемо придбати певний інвентар: мішки, рукавички. Нас підтримують навіть віддалено: хтось може спекти хліба, хтось може дати фруктів, хтось може оплатити автобус. Це все працює комплексно, величезна допомога, завдяки якій існують екопікніки. Останнім часом ми активно співпрацюємо з місцевими громадами, і вони часто пригощають прибиральчан колоритною місцевою їжею, знайомлять з культурою своїх громад.
Іноді в команді ставимо собі питання: ми самі б поїхали прибирати в сусідню область? А у нас люди з Харкова, Одеси, Дніпра, Києва, Львова, Запоріжжя, Бахмута. З-за кордону навіть люди їдуть, аби прибирати наші Карпати. Ви розумієте? Це вражає. Нам розповідають історії, як люди не сплять, чергують онлайн, аби точно зареєструватися і приїхати сюди носити сміття. Коли нам кажуть: «Честь потрапити до вас на трансфер і приїхати сюди, честь приєднатися», – це до мурах, до щему.
Чому Берег став таким магнітом під час війни та що далі
Дбати про власне здоров’я – завжди на часі. А отже і берегти довкілля, бо це безпосередній вплив на наше здоров’я. У період, коли в країні повномасштабна війна, і значна частина природоохоронних об’єктів пошкоджена або втрачена, маємо ще більше зусиль докладати, щоб зберегти ті, які можемо.
Крім того, наші екопікніки допомагають перезавантажитись. Тут ви в єдності з природою та однодумцями. Очищаючи природу, ви позбуваєтеся певного внутрішнього болю. Про це часто говорять нам учасники. Буває, що люди на Березі плачуть, а хтось вперше за довгий час щиро сміється.
Екопікніки допомагають перезавантажитись. Фото з сімейних архівів родини Жуків.
Найближчим часом ми плануємо встановити уловлювач сміття, щоб запобігти подальшому надходженню відходів на ці береги. Це перше. Плануємо завершити прибрання цієї території, бо роботи ще чимало. А далі будемо розвивати напрямок екологічного, свідомого туризму.
Через п’ять-десять років я бачу Берег таким: захищена природа з облаштованими екологічними стежками, які будуть знайомити гостей Закарпатського моря з природою та культурою Тереблянської долини. Обов’язкова доступність для людей з інклюзивними потребами. Також мріємо в одній з громад побудувати музей екології. Сучасний, інтерактивний, де буде цікаво і дітям, і дорослим.
Мотивацію продовжувати і продовжувати нам дають фотографії Берега: три роки тому і сьогодні – різниця вражає. Мотивують люди, які приїжджають прибирати Закарпатське море вперше, і люди, які приїздять сюди вже вдесяте.
Багато з тих прибиральчан, які були разом з нами на перших екопікніках, взували гумаки і надягали рукавички, аби прибрати шматочок рідної землі. Тепер взули берці та надягли бронежилети, аби захисти всю Україну. І вони пишуть нам, що ми – їхнє натхнення, бо ми не здаємося. Один екопікнік ми вже провели спільно зі 128-ою гірсько-штурмовою бригадою, це бойові побратими Романа. Для прибиральчан грав військовий оркестр. Цей екопікнік я буду пам’ятати довго, тому що він залишив по собі неймовірні мурашки.
Для прибиральчан грав військовий оркестр. Фото з архівів CHYSTO.DE.
Я дуже хочу, щоб наші захисники та захисниці з Перемогою повернулися уже в зовсім іншу країну, щоб вони відчували – у них є міцний і надійний тил. Ми не сидимо, а працюємо разом з ними над тим, аби змінювати нашу країну на краще.
Цей матеріал створено у співпраці з Фондом імені Гайнріха Бьолля, бюро Київ – Україна.
Суспільство
У Василя з позивним Метелик проблеми з моторикою. В нього не вистачає кількох пальців на руці, але він ліпить маски з глини. Василь часом злиться, що вони виходять не такі, як він хоче. Керамістка Дар’я Диба заспокоює військового — саме через ці вироби й видно прогрес його моторики.
Дівчина волонтерить у центрі Unbroken у Львові. Дар’я знає, як це — шукати себе в нових умовах. Раніше була архітекторкою: проєктувала й облаштовувала будівлі, які після 24 лютого нищили росіяни. Тепер Дар’я будує нову справу — гончарну, — і не лише втілює свої ідеї, а й допомагає пораненим військовим відновлюватися.
Дар’я Диба
керамістка, волонтерка в центрі Unbroken у Львові
Дивитися, як твоє креслення оживає — неймовірно
Я з Херсону, і провела більшу частину свого життя там. Мій батько — інженер, а тітка була головною архітекторкою в місті, тож у мене було уявлення, що архітектура — це хороша професія, і гроші приносить.
Для навчання обрала Польщу — якраз їхала в Гданськ, щоб відвідати політехніку. Проїжджали повз Львів, і мені він так сподобався! Я відчула спокій і захотіла повернутися. Так власне й сталося, адже на архітекторку я пішла вчитися саме туди.
Завжди хотіла говорити українською, але росла в російськомовному середовищі, тож було складно. Досі пам’ятаю, як бабуся мене називала «наша бандерівочка». Коли переїхала, одразу перейшла на українську. Зараз і речення російською, мабуть, сформулювати не зможу.
Коли я пішла навчатись, майже одразу почала працювати, щоб здобувати досвід. Мені таке подобається — ти спочатку все креслиш, розбираєшся в деталях, а потім приїжджаєш на будову і бачиш, як твоє креслення оживає, вибудовується. Це неймовірні відчуття.
Пам’ятаю першу зруйновану будівлю
Мій брат — військовий, його поранили ще в часи АТО. Тому наша сім’я розуміла, що повномасштабне вторгнення буде. Батьки сиділи на сумках, бо мусили виїжджати з Херсона. І от ми всі опинилися у Львові. Я втратила роботу, бо кому ж навесні 2022-го потрібно будувати щось чи робити дизайнерські ремонти?
Пам’ятаю першу зруйновану будівлю, над якою я працювала. Цілий рік ми облаштовували офіс на 8 тисяч квадратних метрів — я робила технічні креслення від електрики до сантехніки. Уже все було майже готове — якраз запускали фітостіни. Але туди прилетіло — скло повилітало й роботу зупинили.
Ще рік тому це була болюча для мене тема, але зараз я прийняла ситуацію, і це дозволило мені змінитися.
Спочатку прийшло усвідомлення, що те, чим я займалася кілька років, стало неважливим. Було складно. Я шукала, що можу робити. Так згадала, як іще кілька років тому ми з чоловіком були на майстер-класі з гончарства. То чому б не спробувати?
Я знову пішла на майстер-клас. Потім почала вдома ліпити з глини, а згодом орендувала студію з пічкою, з гончарним колом. Я роблю посуд керамічний і його розписую — я практична людина, і мені важливо, аби виріб не просто стояв на полиці, а щоб його використовували. Зараз працюю над колекцією про Херсон — наприклад, про Хабловський маяк, який знищили росіяни. Мені важливо нагадувати про свій дім.
Я раніше працювала більше з технічною стороною, але й творча робота мені подобається. Такий перехід не давався мені складно: хоч глина вважається брудною і холодною, але мені подобається. Я знайшла спокій: не було постійної напруги, відповідальності. Але все ще чогось бракувало — відчувала, що недостатньо роблю для країни.
Ліплять і відволікаються від болю
Мій близький знайомий лікується після поранення в Unbroken. Якось він виклав історію про це в соцмережах. Я глянула — там всі малюють. Ага, бачу, є піч і гончарне коло, але з глини ніхто не ліпить, тож я написала засновниці, що готова волонтерити. У грудні 2024 року почала приходити в майстерню в центрі.
Мені хочеться, щоб ліплення з глини, а потім і вироби з неї нагадували про певні моменти, стан, коли ти це робив, особливо якщо це відбувається в терапії. Що ж ми робимо? Ми не сидимо над кожним і не питаємо, що вони відчувають під час роботи — військові приходять переважно або дуже втомлені, або натхненні. Втома й біль — те, що їх супроводжує протягом усього часу. Вони можуть і не ліпити, а просто поговорити між собою, випити кави. За день близько 20-30 людей приходять.
Якщо ж беруться ліпити з глини щось, я дуже радію, бо це справді відволікає. Вони намагаються реалізувати свою ідею і вже не думають про те, що минуло дві години без знеболювального. Їх не турбує нічого, не злить.
Я знайшла в «Незламних» свою сім’ю, своїх друзів, з якими мені комфортно й приємно перебувати. Тепер я точно знаю, що військові з пораненнями не люблять, коли з них роблять якихось особливих людей. У нас у майстерні самообслуговування — люди самі за собою прибирають, хіба що й справді потрібна допомога. Але й тоді не роблю все за них, бо вони можуть і самостійно впоратися.
Ліпше усміхнутися, ніж відвернути погляд
Деякі поранені переживають, що в них, наприклад, ампутація руки, і що вони не зможуть ліпити з глини. Я ж завжди кажу: «Навіть якщо є лише одна рука, це не проблема — другою буде моя». Я допоможу, притримаю глину, знайду підвищення, щоб людині на кріслі колісному було зручно працювати. Головне, аби ця робота з глиною їм допомагала.
От Костя, наприклад, ніколи раніше не ліпив з глини, а зараз робить такі неймовірні речі! Починав з горнятка, навіть накреслив собі на листку схему. А тепер робить і вазу у формі людського серця, й втілює інші неймовірні ідеї, хоч приходить на ліплення після операцій з жахливими болями.
Також є Ігор — він не дуже часто приходить, але старається. У нього було поранення голови, проблеми з мовленням і моторикою. Спочатку було складно порозумітися, адже він не міг сфокусувати на мені погляд, але він зліпив таке рівненьке та гарне горнятко! Бачу, як йому подобається глина.
В Ігоря й інших військових є ампутація рук. Зараз я стаю для них другою рукою, але також думаємо над розробкою спеціального тримача, бо поки аналогів не зустрічали.
Важливо говорити й пояснювати — як дітям, так і дорослим, — що зараз дуже багато людей з пораненнями. З ними все окей — з ними можна говорити й усміхатися.
Не раз бачила, як люди відвертають погляд від військових, що вчаться ходити на протезах. Тим це неприємно. Я розумію, що це часто через незнання, а іноді навіть і невпевненість, що усмішка зараз доречна. Та насправді ліпше усміхнутись, ніж відвернути погляд.
Наталія Комаренко — волонтерка з Києва, яка з 2014 року допомагає українським військовим та підтримує дітей з інвалідністю. Вона є засновницею фонду «З теплом у серці», який цьогоріч здобув відзнаку «Варті» від «Нової пошти».
Про це повідомили в «Новій пошті».
Заснування власного фонду
Поштовхом до створення власного фонду став особистий досвід — середня дитина Наталії має рідкісне генетичне захворювання. Організація «З теплом у серці» стала платформою для взаємодії батьків, обміну досвідом і підтримки дітей.
Спочатку фонд проводив невеликі безплатні заходи для дітей: походи до кав’ярень, зоопарків, кінотеатрів тощо. З часом спільнота розрослась — нині вона об’єднує понад 1500 родин. Учасники отримують гуманітарну підтримку, консультації, можливість спілкуватися й організовувати спільні активності.
Щоденна допомога армії
З початком війни у 2014 році Наталія долучилась до допомоги армії. Сьогодні вона щоденно займається волонтерською логістикою: закуповує, збирає та відправляє техніку, обладнання, автівки та інші необхідні речі для військових.
«Волонтером бути непросто. Я щоранку подумки кидаю цю справу, а вдень вже викладаю допис про збір чи пошук необхідного. Я роблю це для тих, хто мене захищає. Для тих, хто пише теплі слова подяки. Хоча дякувати маємо ми», — розповіла Наталія Комаренко.
Упродовж останніх трьох років вона організувала збори на різні потреби: від засобів особистої гігієни до FPV-дронів, зарядних станцій і акумуляторів для техніки. Підтримку надсилають не лише українці, а й друзі з-за кордону, зокрема волонтери з Ірландії, які передали п’ять машин швидкої допомоги та сім інших автівок.
Читайте також: Учасники забігу MHP Run4Victory зібрали понад 700 тисяч грн на дрони для фронту
Комунікація з військовими
Наталія підтримує зв’язок із військовими переважно онлайн, але також приїжджає на вокзали, коли бійці вирушають на фронт чи повертаються з нього. Вона каже, що в такі моменти простий контакт, присутність і кілька слів підтримки мають велике значення.
«Мені пишуть — потяг о 22-й, чи могла б приїхати? Звісно, я приїду. Розумію, що їм у цей час треба підтримка. Тому я кидаю все й лечу. Людина їде на війну або щойно звідти. Наші захисники мають відчувати, що вони не самі», — поділилася Наталія.
Найскладнішими залишаються випадки, коли вона дізнається про загибель адресата вже після відправки посилки. У таких ситуаціях волонтерка переадресовує допомогу іншим.
Як справляється з навантаженням
Волонтерка розповіла, що емоційне виснаження трапляється регулярно. Іноді її підтримують самі військові: один із них переказав 25 тисяч гривень і сам закрив збір для своєї бригади. Також вона додала, що одного разу отримала переказ на 60 тисяч гривень від анонімного відправника. Тоді Наталія закрила кілька зборів.
Щоб відновити ресурс, Наталія разом з іншими мамами дітей з інвалідністю організовує «перезавантаження» — короткі поїздки, прогулянки, неформальні зустрічі.
Попри всі труднощі, вона продовжує допомагати, виховує трьох дітей і розвиває фонд, який став точкою опори для багатьох українських родин.
Читайте також: Майстриня з Харкова допомогла покинутим котам на понад 250 тисяч гривень
Отримання відзнаки «Варті»
Цьогоріч фонд «З теплом у серці» отримав відзнаку «Варті» від «Нової пошти» в номінації «Допомога людям з інвалідністю». Переможців обрали шляхом відкритого голосування та за обсягами перевезень. Фонд Наталії за 2024 рік відправив 240 тонн гуманітарного вантажу, скориставшись безоплатними послугами «Гуманітарної Нової пошти».
Нагадаємо, що «Нова пошта» нагородила українських волонтерів: хто отримав відзнаку «Варті».
Фото: Наталія Комаренко
Учасники черкаського забігу MHP Run4Victory зібрали 718 602 гривні під час реєстрації на подію. Усі кошти передадуть на закупівлю дронів для 118-ї бригади територіальної оборони, яка нині виконує бойові завдання на кількох напрямках фронту.
Про це повідомили організатори забігу.
Мета благодійного забігу
Подію організовували компанія МХП, БФ «МХП — Громаді» та спортивний партнер NewRun. Забіг мав відбутися 6 квітня, але його скасували через національну жалобу за загиблими у Кривому Розі та обстріли українських міст.
«Ми планували провести благодійний забіг, щоб об’єднати людей навколо допомоги військовим. Але з огляду на національну жалобу за загиблими в Кривому Розі та ранкові ворожі обстріли, ми ухвалили непросте, але правильне рішення — скасувати масовий захід. Натомість ми не скасували головне — підтримку наших захисників. Усі кошти передаємо 118-й бригаді, яка сьогодні на передовій. Щиро дякуємо кожному учаснику. Разом — ми сила», — сказав директор БФ «МХП — Громаді» Олександр Пахолюк.
Загалом на подію зареєструвалися 1414 учасників. Понад 718 тисяч гривень спрямують на закупівлю дронів для військових 118-ї бригади, які захищали Україну в Попасній, Бахмуті, Вугледарі, та Кураховому, а зараз виконують бойові завдання на Запорізькому напрямку, північному кордоні та Курщині.
Читайте також: Перо з фільмів Антоніо Лукіча продали за півмільйона гривень: кошти передали на ППО (ФОТО)
«Підтримка від цивільних і благодійних ініціатив, таких як забіг MHP Run4Victory, є неймовірно важливою для нашої бригади. Вона не лише матеріально-технічно підсилює нас, але й додає моральної сили. Кожен такий захід надихає нас робити все можливе задля перемоги», — зазначив комбриг Ярослав Попко.
Організатори закликали всіх учасників звернутися на [email protected], щоб отримати свої медалі поштою.
Наступний забіг
Серію благодійних забігів MHP Run4Victory 2025 року продовжуватимуть. Наступна подія відбудеться 18 травня у Києві. Кошти спрямують на підтримку 13-ї бригади НГУ «Хартія». Зареєструватися на забіг можна за посиланням.
Нагадаємо, що два паралімпійці зі Львова задонатили на військо 400 тисяч гривень призових.
Фото обкладинки: 118 бригада Сил територіальної оборони ЗСУ
