Суспільство
З окупації – на Волинь. Як сімейна лікарка рятує сільську медицину в Піддубцях
Сімейна лікарка Ксенія Волкова з Приморська, що в Запорізькій області, завжди була впевнена в тому, що великі зміни в суспільстві розпочинаються із себе. Саме тому після закінчення навчання вона повернулася додому, щоб показати, що і в невеликому місті можлива якісна медицина. Протягом восьми років Ксенія не тільки лікувала жителів Приморська, але й волонтерила.
Вперше побувавши в Луцьку у 2019 році, лікарка подумала, що добре було б колись пожити в цьому місті. Бажання несподівано здійснилося в 2022 році, коли Ксенія разом з батьками була змушена покинути Приморськ. Медикиня розповіла ШоТам про свій підхід до лікування клієнтів, життя в окупації та волонтерський масаж для родичів військових у Луцьку.
Гарна медицина може починатися з мене
Я стала лікаркою, тому що мені важливо бути корисною суспільству. А ще мені хотілося бути серед людей. Тож вісім років тому я закінчила Запорізький державний медичний університет і повернулася в рідний Приморськ. Це дуже гарне й компактне місто, таке зелене, ніби навколо всюди парк. Я хотіла показати, що гарна медицина може починатися з мене, і змінити підхід у лікуванні людей. До повномасштабного вторгнення я працювала в Приморському районному центрі первинної медико-санітарної допомоги.
Окрім роботи, я займалася і громадською діяльністю, зокрема реабілітацією людей з інвалідністю. Мені було важливо підтримати їх, тому що я й сама маю інвалідність. Коли у 2014 році почалася війна, я розуміла, що нашим військовим потрібна була допомога. Усі вісім років відправляла на фронт посилки з необхідними речами. А ще захисники зверталися до мене як до лікарки, наприклад, через пневмонію або гастрит. Я часто стикалася з тим, що ти лікуєш-лікуєш, а нічого не працює. Спочатку не розуміла, чому ж так, нібито все правильно роблю. А потім виявилося, що річ не тільки у фізіології – у них був посттравматичний синдром.
На війні існує тільки чорне й біле. А в цивільному житті не так, і потрібно було їм допомогти якось адаптуватися й жити далі. Тож ми з моєю знайомою організовували для військових після АТО психологічні тренінги. Взагалі у своїй діяльності я застосовую холістичний підхід – це коли ти насамперед бачиш людину в цілому, а не лікуєш якусь конкретну хворобу. Організм – це не тільки тіло, а ще й дух і душа. Не можна нормалізувати тіло, якщо на душі коти шкребуть.
Виїхали з Приморська на свій ризик
Коли почалася повномасштабна війна, Приморськ окупували майже одразу. Ми виходили на мітинги й висловлювали свою позицію. Однак коли в місті росіян стало більше, це вже робити було небезпечно: раптом почали зникати громадські активісти й патріоти. Я до останнього ходила на роботу. Окупанти декілька разів приходили до мене додому й говорили, що я «неправильно налаштована», маючи на увазі мої погляди. Наші військові, з якими я підтримувала зв’язок, сказали мені, щоб я збиралася й виїжджала, бо буде біда.
Ми з батьками поїхали до моєї тітки – збиралися пересидіти у неї два дні й повернутися додому. Коли хтось стукав у двері, думала, чи то за мною прийшли, чи це сусідка хоче попросити солі. Зв’язок зник, радіо просто шипіло. Ми не знали, чи буде організована евакуаційна колона. На щастя, у мене була заправлена машина, тож ми просто помолилися, сіли в авто й помчали.
Російські військові відправили нас тією дорогою, де йшли бої, ми об’їжджали міни, тож наш шлях був небезпечним. Пам’ятаю, як мама мені говорила перед блокпостами: «Тільки не дивися на них – у тебе по очах усе видно, просто сиди мовчки». Коли ми доїхали до Запоріжжя, на українському блокпості попросили показати наші документи. Ми почули рідну мову й заплакали.
Давнє бажання жити в Луцьку збулося в несподіваний спосіб
У мене в Луцьку живе знайома, яка запропонувала мені поїхати за кордон як кураторка для групи людей з інвалідністю. Я відмовилася, але запитала, чи можна приїхати до неї в Луцьк. Вона була тільки за. Я вперше їхала так далеко за кермом. Це було непросто, зокрема, і тому, що на дорогах не було вказівників, важко було зорієнтуватися. Нам пощастило знайти людину, яка вирушала із Запоріжжя на Захід України, і ми просто їхали за нею майже весь шлях. Так ми дісталися Тернополя, а звідти вже самостійно попрямували до Луцька.
Читайте також: Вишиванки з Херсона, які пройшли 33 російські блокпости. Як магазин «Українські подарунки» переїхав до Кривого Рогу
Уперше у цьому місті я побувала в 2019 році, коли приїжджала на конференцію. Мені сподобався Луцьк, я тоді ще подумала: «Було б добре колись тут пожити». Тепер розумію, що не треба було так говорити, тому що бажання можуть здійснюватися зовсім не так, як ти це уявляєш. Спочатку ми досить довго жили у моїх друзів. Думали, що ще трохи – і повернемося додому. Ми визначали собі дати: спочатку планували поїхати після травневих свят, потім – на татів день народження, далі – на день народження двоюрідної сестри в серпні. Стало зрозуміло, що все затягується, і ми орендували квартиру.
Була вражена підтримкою своїх колег
Я маю нині три роботи: у центрі здоров’я «Вел.Ю» в Луцьку, в амбулаторії в селі Піддубці, беру учать у благодійному проєкті, заснованому Академією сімейної медицини. У рамках цієї ініціативи ми з колегами їздимо по віддалених селах і надаємо медичну допомогу внутрішньо переміщеним особам і не тільки. Виявилося, що у Волинській області є такі села, до яких дуже складно дістатися, а тамтешнім жителям інколи потрібні медикаменти, які можна купити тільки в Луцьку. Тож ми консультуємо людей і безкоштовно надаємо їм ліки на 10 днів.
І у «Вел.Ю», і в Піддубцівській амбулаторії у мене прекрасні колективи, які дуже добре зустріли мене. У Піддубцях давно не було сімейного лікаря, який би приймав і дітей, тож там зраділи моїй появі. А у «Вел.Ю» я була вражена підтримкою своїх колег. Річ у тому, що я з тих людей, хто звик більше давати, ніж приймати. Ще з 2014 року я допомагала переселенцям, пропонувала їм пожити у себе, коли було потрібно. І раптом опинилася сама в такій ситуації. Людині, яка більше давала, дуже незвично щось брати самій.
Якось медсестра в медичному центрі сказала мені: «Заїдьте до мене додому – для вас є закрутки». Я подумала, що там одна-дві банки. Виявилося, що там для мене приготували пів хати закруток. Потім хтось із колег приніс светр, хтось – інші речі. Я розумію, що тут люди є різні, як і всюди. Але мені пощастило: траплялися тільки щирі, відкриті й такі, які знімуть із себе останню сорочку й віддадуть тобі.
Прикрасила свій кабінет, щоб дітям було цікаво й комфортно
Коли я вперше зайшла у свій кабінет у Піддубцівській амбулаторії, помітила, як там чисто й гарно, однак без затишку й комфорту. Коли до мене на прийом вперше прийшла дитина, я була непідготовлена – не було чим розважити й відвернути її увагу. Тож вирішила зробити так, як у мене було в кабінеті в Приморську: оздобити своє робоче місце, щоб воно стало привабливим для дітлахів.
Пригадую, коли після університету я почала працювати лікаркою, мені дуже хотілося показати, що підхід до клієнтів може бути інакшим, не таким, як зазвичай. Я сімейна лікарка, яка працює як з дорослими, так і з дітьми. З дорослими можна налагодити контакт і без яскравих картинок, а малюки, коли приходять до кабінету, роззираються навколо, часто губляться. Я ненавиджу, коли батьки говорять своїм дітям: «Зараз тьотя зробить боляче», адже лікар – це насамперед турбота й допомога.
Як це донести до юних клієнтів? Це вдасться тільки в тому разі, якщо дитина потоваришує зі мною. А довіриться вона лише тоді, коли їй буде комфортно приходити в мій кабінет. На моєму робочому місці у Приморську обов’язково були різні наліпки та розмальовки. На Новий рік у нас стояла ялинка, ми з моєю медсестрою клали під неї подарунки, і діти їх брали за те, що зробили щеплення. Я на роботі проводжу більшу частину життя, тож і у своєму новому кабінеті я оздобила стіни візерунками, зробила так, щоб дітям на прийомі було цікаво.
Роблю масажі для родичів військових
У Приморську у мене завжди була купа справ, а тут приїхала – і нічого. Бачила, що всі щось роблять для перемоги, і мені теж потрібно було чимось зайнятися. Я не могла просто сидіти й чекати, коли наші військові переможуть. Тож я вирішила, що буду волонтерити як можу. Перша ідея – робити масаж мамам дітей з інвалідністю. Оскільки сама є людиною з інвалідністю і у мене є мама, я точно знаю, що мами таких дітей на себе взагалі не мають часу. Потім у мене виникла ініціатива робити масаж родичам військових: дружинам, донькам, сестрам. Я написала про це у фейсбуці, потім спрацювало сарафанне радіо.
Читайте також: Ліпимо вареники, аби грати у футбол. Як жіноча команда «Маріуполь» сама собі стає спонсором
Мені подобається жити в Луцьку. Якби мені хтось запропонував переїхати сюди, навіть за умови, що немає війни, я би погодилася залюбки. Це гарне місто з чудовими парками – особливо люблю парк імені Лесі Українки. Ну і куди ж без замку Любарта – це святе. Мені не дуже комфортно перебувати у великих містах, однак Луцьк – хоч і обласний центр, але компактний, усе поруч, немає метушні.
Не варто соромитися звертатися по допомогу
У житті буває всяке, але всі випробування можливо пройти. Як людині, яка все максимально планує, мені складно, що всі мої плани були зруйновані, мене вирвали з корінням. Однак я вірую у Бога, і мені віра допомогла пережити складнощі. Я знала, що все налагодиться, бо є щось вище за все, що обов’язково за нас помститься. Якби не віра, я би просто зійшла з розуму, тому що було дуже важко емоційно. А ще мені допомогло спілкування з друзями, які мають психологічну освіту. Час від часу наші розмови нагадували довгі сеанси, де ми по черзі витягували одне одного.
Не можна говорити людям, які переживають важкий період: «Ти сильний, ти впораєшся». І що далі? Як впоратися – незрозуміло. Інколи й не потрібно нічого казати – слід просто бути поряд. І людина вже сама вирішить, чи розповісти щось, чи поплакати, чи помовчати. А ще в українців такий менталітет, що вони рідко звертаються до лікарів і запускають захворювання. Необхідно піклуватися про себе та не соромитися звертатися по допомогу і до психотерапевта, і до психіатра, і до друзів – завжди варто шукати вихід.
Суспільство
У Василя з позивним Метелик проблеми з моторикою. В нього не вистачає кількох пальців на руці, але він ліпить маски з глини. Василь часом злиться, що вони виходять не такі, як він хоче. Керамістка Дар’я Диба заспокоює військового — саме через ці вироби й видно прогрес його моторики.
Дівчина волонтерить у центрі Unbroken у Львові. Дар’я знає, як це — шукати себе в нових умовах. Раніше була архітекторкою: проєктувала й облаштовувала будівлі, які після 24 лютого нищили росіяни. Тепер Дар’я будує нову справу — гончарну, — і не лише втілює свої ідеї, а й допомагає пораненим військовим відновлюватися.
Дар’я Диба
керамістка, волонтерка в центрі Unbroken у Львові
Дивитися, як твоє креслення оживає — неймовірно
Я з Херсону, і провела більшу частину свого життя там. Мій батько — інженер, а тітка була головною архітекторкою в місті, тож у мене було уявлення, що архітектура — це хороша професія, і гроші приносить.
Для навчання обрала Польщу — якраз їхала в Гданськ, щоб відвідати політехніку. Проїжджали повз Львів, і мені він так сподобався! Я відчула спокій і захотіла повернутися. Так власне й сталося, адже на архітекторку я пішла вчитися саме туди.
Завжди хотіла говорити українською, але росла в російськомовному середовищі, тож було складно. Досі пам’ятаю, як бабуся мене називала «наша бандерівочка». Коли переїхала, одразу перейшла на українську. Зараз і речення російською, мабуть, сформулювати не зможу.
Коли я пішла навчатись, майже одразу почала працювати, щоб здобувати досвід. Мені таке подобається — ти спочатку все креслиш, розбираєшся в деталях, а потім приїжджаєш на будову і бачиш, як твоє креслення оживає, вибудовується. Це неймовірні відчуття.
Пам’ятаю першу зруйновану будівлю
Мій брат — військовий, його поранили ще в часи АТО. Тому наша сім’я розуміла, що повномасштабне вторгнення буде. Батьки сиділи на сумках, бо мусили виїжджати з Херсона. І от ми всі опинилися у Львові. Я втратила роботу, бо кому ж навесні 2022-го потрібно будувати щось чи робити дизайнерські ремонти?
Пам’ятаю першу зруйновану будівлю, над якою я працювала. Цілий рік ми облаштовували офіс на 8 тисяч квадратних метрів — я робила технічні креслення від електрики до сантехніки. Уже все було майже готове — якраз запускали фітостіни. Але туди прилетіло — скло повилітало й роботу зупинили.
Ще рік тому це була болюча для мене тема, але зараз я прийняла ситуацію, і це дозволило мені змінитися.
Спочатку прийшло усвідомлення, що те, чим я займалася кілька років, стало неважливим. Було складно. Я шукала, що можу робити. Так згадала, як іще кілька років тому ми з чоловіком були на майстер-класі з гончарства. То чому б не спробувати?
Я знову пішла на майстер-клас. Потім почала вдома ліпити з глини, а згодом орендувала студію з пічкою, з гончарним колом. Я роблю посуд керамічний і його розписую — я практична людина, і мені важливо, аби виріб не просто стояв на полиці, а щоб його використовували. Зараз працюю над колекцією про Херсон — наприклад, про Хабловський маяк, який знищили росіяни. Мені важливо нагадувати про свій дім.
Я раніше працювала більше з технічною стороною, але й творча робота мені подобається. Такий перехід не давався мені складно: хоч глина вважається брудною і холодною, але мені подобається. Я знайшла спокій: не було постійної напруги, відповідальності. Але все ще чогось бракувало — відчувала, що недостатньо роблю для країни.
Ліплять і відволікаються від болю
Мій близький знайомий лікується після поранення в Unbroken. Якось він виклав історію про це в соцмережах. Я глянула — там всі малюють. Ага, бачу, є піч і гончарне коло, але з глини ніхто не ліпить, тож я написала засновниці, що готова волонтерити. У грудні 2024 року почала приходити в майстерню в центрі.
Мені хочеться, щоб ліплення з глини, а потім і вироби з неї нагадували про певні моменти, стан, коли ти це робив, особливо якщо це відбувається в терапії. Що ж ми робимо? Ми не сидимо над кожним і не питаємо, що вони відчувають під час роботи — військові приходять переважно або дуже втомлені, або натхненні. Втома й біль — те, що їх супроводжує протягом усього часу. Вони можуть і не ліпити, а просто поговорити між собою, випити кави. За день близько 20-30 людей приходять.
Якщо ж беруться ліпити з глини щось, я дуже радію, бо це справді відволікає. Вони намагаються реалізувати свою ідею і вже не думають про те, що минуло дві години без знеболювального. Їх не турбує нічого, не злить.
Я знайшла в «Незламних» свою сім’ю, своїх друзів, з якими мені комфортно й приємно перебувати. Тепер я точно знаю, що військові з пораненнями не люблять, коли з них роблять якихось особливих людей. У нас у майстерні самообслуговування — люди самі за собою прибирають, хіба що й справді потрібна допомога. Але й тоді не роблю все за них, бо вони можуть і самостійно впоратися.
Ліпше усміхнутися, ніж відвернути погляд
Деякі поранені переживають, що в них, наприклад, ампутація руки, і що вони не зможуть ліпити з глини. Я ж завжди кажу: «Навіть якщо є лише одна рука, це не проблема — другою буде моя». Я допоможу, притримаю глину, знайду підвищення, щоб людині на кріслі колісному було зручно працювати. Головне, аби ця робота з глиною їм допомагала.
От Костя, наприклад, ніколи раніше не ліпив з глини, а зараз робить такі неймовірні речі! Починав з горнятка, навіть накреслив собі на листку схему. А тепер робить і вазу у формі людського серця, й втілює інші неймовірні ідеї, хоч приходить на ліплення після операцій з жахливими болями.
Також є Ігор — він не дуже часто приходить, але старається. У нього було поранення голови, проблеми з мовленням і моторикою. Спочатку було складно порозумітися, адже він не міг сфокусувати на мені погляд, але він зліпив таке рівненьке та гарне горнятко! Бачу, як йому подобається глина.
В Ігоря й інших військових є ампутація рук. Зараз я стаю для них другою рукою, але також думаємо над розробкою спеціального тримача, бо поки аналогів не зустрічали.
Важливо говорити й пояснювати — як дітям, так і дорослим, — що зараз дуже багато людей з пораненнями. З ними все окей — з ними можна говорити й усміхатися.
Не раз бачила, як люди відвертають погляд від військових, що вчаться ходити на протезах. Тим це неприємно. Я розумію, що це часто через незнання, а іноді навіть і невпевненість, що усмішка зараз доречна. Та насправді ліпше усміхнутись, ніж відвернути погляд.
Наталія Комаренко — волонтерка з Києва, яка з 2014 року допомагає українським військовим та підтримує дітей з інвалідністю. Вона є засновницею фонду «З теплом у серці», який цьогоріч здобув відзнаку «Варті» від «Нової пошти».
Про це повідомили в «Новій пошті».
Заснування власного фонду
Поштовхом до створення власного фонду став особистий досвід — середня дитина Наталії має рідкісне генетичне захворювання. Організація «З теплом у серці» стала платформою для взаємодії батьків, обміну досвідом і підтримки дітей.
Спочатку фонд проводив невеликі безплатні заходи для дітей: походи до кав’ярень, зоопарків, кінотеатрів тощо. З часом спільнота розрослась — нині вона об’єднує понад 1500 родин. Учасники отримують гуманітарну підтримку, консультації, можливість спілкуватися й організовувати спільні активності.
Щоденна допомога армії
З початком війни у 2014 році Наталія долучилась до допомоги армії. Сьогодні вона щоденно займається волонтерською логістикою: закуповує, збирає та відправляє техніку, обладнання, автівки та інші необхідні речі для військових.
«Волонтером бути непросто. Я щоранку подумки кидаю цю справу, а вдень вже викладаю допис про збір чи пошук необхідного. Я роблю це для тих, хто мене захищає. Для тих, хто пише теплі слова подяки. Хоча дякувати маємо ми», — розповіла Наталія Комаренко.
Упродовж останніх трьох років вона організувала збори на різні потреби: від засобів особистої гігієни до FPV-дронів, зарядних станцій і акумуляторів для техніки. Підтримку надсилають не лише українці, а й друзі з-за кордону, зокрема волонтери з Ірландії, які передали п’ять машин швидкої допомоги та сім інших автівок.
Читайте також: Учасники забігу MHP Run4Victory зібрали понад 700 тисяч грн на дрони для фронту
Комунікація з військовими
Наталія підтримує зв’язок із військовими переважно онлайн, але також приїжджає на вокзали, коли бійці вирушають на фронт чи повертаються з нього. Вона каже, що в такі моменти простий контакт, присутність і кілька слів підтримки мають велике значення.
«Мені пишуть — потяг о 22-й, чи могла б приїхати? Звісно, я приїду. Розумію, що їм у цей час треба підтримка. Тому я кидаю все й лечу. Людина їде на війну або щойно звідти. Наші захисники мають відчувати, що вони не самі», — поділилася Наталія.
Найскладнішими залишаються випадки, коли вона дізнається про загибель адресата вже після відправки посилки. У таких ситуаціях волонтерка переадресовує допомогу іншим.
Як справляється з навантаженням
Волонтерка розповіла, що емоційне виснаження трапляється регулярно. Іноді її підтримують самі військові: один із них переказав 25 тисяч гривень і сам закрив збір для своєї бригади. Також вона додала, що одного разу отримала переказ на 60 тисяч гривень від анонімного відправника. Тоді Наталія закрила кілька зборів.
Щоб відновити ресурс, Наталія разом з іншими мамами дітей з інвалідністю організовує «перезавантаження» — короткі поїздки, прогулянки, неформальні зустрічі.
Попри всі труднощі, вона продовжує допомагати, виховує трьох дітей і розвиває фонд, який став точкою опори для багатьох українських родин.
Читайте також: Майстриня з Харкова допомогла покинутим котам на понад 250 тисяч гривень
Отримання відзнаки «Варті»
Цьогоріч фонд «З теплом у серці» отримав відзнаку «Варті» від «Нової пошти» в номінації «Допомога людям з інвалідністю». Переможців обрали шляхом відкритого голосування та за обсягами перевезень. Фонд Наталії за 2024 рік відправив 240 тонн гуманітарного вантажу, скориставшись безоплатними послугами «Гуманітарної Нової пошти».
Нагадаємо, що «Нова пошта» нагородила українських волонтерів: хто отримав відзнаку «Варті».
Фото: Наталія Комаренко
Учасники черкаського забігу MHP Run4Victory зібрали 718 602 гривні під час реєстрації на подію. Усі кошти передадуть на закупівлю дронів для 118-ї бригади територіальної оборони, яка нині виконує бойові завдання на кількох напрямках фронту.
Про це повідомили організатори забігу.
Мета благодійного забігу
Подію організовували компанія МХП, БФ «МХП — Громаді» та спортивний партнер NewRun. Забіг мав відбутися 6 квітня, але його скасували через національну жалобу за загиблими у Кривому Розі та обстріли українських міст.
«Ми планували провести благодійний забіг, щоб об’єднати людей навколо допомоги військовим. Але з огляду на національну жалобу за загиблими в Кривому Розі та ранкові ворожі обстріли, ми ухвалили непросте, але правильне рішення — скасувати масовий захід. Натомість ми не скасували головне — підтримку наших захисників. Усі кошти передаємо 118-й бригаді, яка сьогодні на передовій. Щиро дякуємо кожному учаснику. Разом — ми сила», — сказав директор БФ «МХП — Громаді» Олександр Пахолюк.
Загалом на подію зареєструвалися 1414 учасників. Понад 718 тисяч гривень спрямують на закупівлю дронів для військових 118-ї бригади, які захищали Україну в Попасній, Бахмуті, Вугледарі, та Кураховому, а зараз виконують бойові завдання на Запорізькому напрямку, північному кордоні та Курщині.
Читайте також: Перо з фільмів Антоніо Лукіча продали за півмільйона гривень: кошти передали на ППО (ФОТО)
«Підтримка від цивільних і благодійних ініціатив, таких як забіг MHP Run4Victory, є неймовірно важливою для нашої бригади. Вона не лише матеріально-технічно підсилює нас, але й додає моральної сили. Кожен такий захід надихає нас робити все можливе задля перемоги», — зазначив комбриг Ярослав Попко.
Організатори закликали всіх учасників звернутися на [email protected], щоб отримати свої медалі поштою.
Наступний забіг
Серію благодійних забігів MHP Run4Victory 2025 року продовжуватимуть. Наступна подія відбудеться 18 травня у Києві. Кошти спрямують на підтримку 13-ї бригади НГУ «Хартія». Зареєструватися на забіг можна за посиланням.
Нагадаємо, що два паралімпійці зі Львова задонатили на військо 400 тисяч гривень призових.
Фото обкладинки: 118 бригада Сил територіальної оборони ЗСУ
