Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Спорт

Ліпимо вареники, аби грати у футбол. Як жіноча команда «Маріуполь» сама собі стає спонсором

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Понад усе на світі ці дівчата люблять рідний Маріуполь та футбол. Аби бути незалежними від спонсорів, жіноча футбольна команда «Маріуполь» заснувала власний бізнес – виробництво домашніх напівфабрикатів. Пельмені, вареники та сирники від бренду «Власне виробництво» швидко підкорили маріупольців. Продукція від улюблених футболісток навіть продавалась у місцевих торгівельних мережах, дівчата уже готувались придбати авто для адресної доставки, але 24 лютого російські окупанти перекреслили щасливе життя цілого міста.

Дівчатам довелося разом виживати під постійними обстрілами та бомбардуваннями, прориватися на підконтрольні території, вимушено емігрувати за кордон. Але щойно Україна оголосила про відновлення Чемпіонату з футболу серед жіночих команд, спортсменки рвонули додому. Нині вони гуртом винаймають житло у Києві, поміж матчами та тренуваннями ліплять свої фірмові пельмені та чебуреки та мріють якнайшвидше взятися за відбудову рідного Маріуполя.

Головна тренерка ЖФК «Маріуполь» Каріна Кулаковська (ліворуч) та президентка клубу й керівниця компанії «Власне виробництво» Яна Винокурова (праворуч).

Нам здавалось, що ми в якомусь поганому телешоу

Каріна Кулаковська, головна тренерка ЖФК «Маріуполь»: 24 лютого – це для мене смерть і вибухи. Я, напевно, ніколи не оговтаюсь від цього. О п’ятій ранку я почула сильні вибухи і відразу подзвонила до Яни. Кажу: почалася війна, треба забирати дівчат, тих, які живуть у гуртожитку. Бо у нас частина команди не з Маріуполя, і ці дівчата, які не мали рідних у місті, приїхали до нас. Ми три тижні сиділи у Яни в підвалі, виходили лише готувати їжу на вогнищі та по воду. 2 березня у місті повністю зник зв’язок, а потім і всі блага цивілізації – світло, газ, вода, опалення. Уже не було вцілілих ні магазинів, ні аптек.

Готували їжу на вогні, дров не було, тому рубали дерева, питну воду брали у колодязі, поки туди не прилетів снаряд… Нам здавалось, що ми наче в якомусь поганому телешоу і хтось щодня підкидає нам нові випробування і ставить ставки, чи впораємось ми. Було страшно, але ми не плакали. Не було часу плакати, треба було виживати. Я вперше змогла заплакати, коли ми уже виїхали з Маріуполя на підконтрольні Україні території.

Було дуже важко, але ми вважаємо, що нам дуже пощастило. Бо в нас було достатньо їжі (завдяки нашому виробництву), вистачало не лише нам, а ще й могли ділитися з іншими. У нас був генератор і раз на тиждень Яна влаштовувала нам кінотеатр у підвалі, а ще ми могли підзаряджати свої телефони і телефони сусідів.

жіноча футбольна команда

При морозі – 12°С ночували у машині з вибитими вікнами

Яна Винокурова, президентка ЖФК «Маріуполь» та керівниця компанії «Власне виробництво»: Для мене головною задачею було врятувати дівчат. Ми з самого початку трималися разом, жили у мене вдома. І рятувалися також разом. Я завжди вірила у нашу команду, в те, що нас об’єднує щось більше, ніж просто одна футбольна форма чи любов до футболу. І ось ці три тижні тільки підтвердили це: ми стали ще згуртованішими, ще більше командою чи родиною, якщо хочете. Адже нам треба було разом добувати їжу, носити воду, пиляти та рубати дрова.

Ми просиділи у підвалі 21 день. А коли уже вибухало зовсім поруч і посипалося скло з наших вікон, ми зрозуміли, що більше не можна зволікати і треба їхати. Дуже тяжко вибирались з міста, під кулями, під обстрілами, ніяких «зелених коридорів» не було. Як і жодних гарантій, що ми зможемо виїхати. Але й залишатися у Маріуполі більше не можна було. Ми не знали маршруту і просто прилаштувались у колону цивільних.

Чекали на «зелений коридор», але його все не було. По місту ходили чутки, що всіх, хто виїхав на власному авто на свій ризик, розстріляли… Щоби дізнатись хоч щось, не було зв’язку. Зате були ракети. Ракети літали над нашим будинком щодня, місто все щільніше брали у кільце. Мій будинок, де ми з дівчатами перебували, опинився на лінії вогню.

у сховищі

230 кілометрів за 29 годин

15 березня з Маріуполя таки виїхала колона машин і поповзли чутки, що з ними все гаразд. Ми рушили 17 березня. Нам вдалося виїхати з міста в сторону Бердянська через Мангуш. Відстань між Маріуполем та Мангушем 30 км, але цю відстань ми долали 11 годин…

До Бердянська ми не встигли доїхали, бо почалась комендантська година. Вся колона машин зупинилась. Ночували у машині. У нашому авто було 6 людей, 5 котів і великий собака, було тісно сидіти, не то що спати. Надворі – 12°С, але пічку не вмикали: економили бензин. Про сон не могло бути й мови, ми просто просиділи у машині до 6 ранку, а тоді колона знову рушила.

Коли ми в’їхали у Токмак Запорізької області, нас зустрічали волонтери і просто місцеві. Люди пропонували нам якось заклеїти ті зяючі вікна, простягали печиво, цукерки. А коли доїхали до Запоріжжя, то зрозуміли фразу: серед своїх і дихати легше. Для розуміння: 230 км із Маріуполя до Запоріжжя ми їхали 29 годин!

Частина наших дівчат виїздили через рф, тому що вони жили на лівому березі міста і після руйнування мостів просто не було можливості приєднатися до нас. Єдиним варіантом виїхати з-під бомбардувань було пробиратися через росію. Одразу скажу, що на сьогоднішній день усі дівчата змогли вибратись. Хтось зараз у Європі, хтось уже з нами тут. Та найголовніше, що всі вони вціліли і змогли виїхати.

команда
Президентка клубу й керівниця компанії «Власне виробництво» Яна Винокурова.

Вижити допомогли наші напівфабрикати

Яна Винокурова: Я людина дуже запаслива. У мене завжди був запас їжі, звісно ж, нашої марки. Ми всі, до речі, любимо і самі сидимо на нашій продукції. А це ще раз підтверджує, наскільки ми самі впевнені у її якості, адже для спортсменок здорове харчування – це дуже важливо. Тож у мене вдома був гарний запас наших напівфабрикатів. І це врятувало не лише нас, команду та наших рідних, але і також сусідів та деяких містян.

Ми готували все просто на вогні. Ті сирники, які ми їли щойно з вогню під першим скупим, але вже весняним сонечком, я не забуду ніколи. Думаю, дівчата теж. То було наче свято – вийти з темного підвалу на світло і поїсти. А коли ми вирішили їхати з Маріуполя, у нас залишилось ще два морозильних короби, набитих заготовками і ми все віддали людям.

сирники

У Болгарії спекли 1156 пасок за один день

Яна Винокурова: Шукаючи безпечне місце для нашої команди, ми дізнались що у Болгарія надає українцям можливість проживання з харчуванням. Вирішальним аргументом стало те, що нас без проблем приймали разом з нашими тваринами. Адже ми їх вивезли з Маріуполя не для того. щоб залишати! А ще у Болгарії багато готелів і ми розуміли, що матимемо шанс знайти там підробіток та пропонувати наші страви.

Каріна Кулаковська: У Болгарію ми поїхали у пошуках безпеки. Це було напередодні Великодня і як виявилося, традиція пекти паски там не поширена.В перші дні після приїзду було дуже важко. Було дуже важко усвідомити, що у переддень такого родинного і світлого ми не вдома і що в нас його взагалі більше немає… І ми такі були не одні, Болгарія прийняла багато українських сімей. І тоді ми вирішили влаштувати спільне свято, наше українське свято.

Волонтерська організація «Український дім» надала нам продукти і ми взялися до роботи. За одну добу наша команда спекла 1156 пасочок та пофарбувала 2500 яєць – щоби вистачило всім-всім. Ми навіть запросили священника місцевого, щоб освятив наші паски і крашанки, для нього це було вперше.

Почали ліпити пельмені, бо дуже любимо футбол

Яна Винокурова: Бізнес на напівфабрикатах з’явився, бо ми дуже любимо футбол. Правда! Коли у 2019 році ми здобули чемпіонство у Першій лізі і вийшли до Вищої ліги, це уже був професійний рівень. А за омріяним статусом стояли контракти, зарплати і багато інших фінансових потреб. Оскільки ми не любимо та й не вміємо просити гроші, умовляти спонсорів, ми вирішили самі заснувати бізнес, який би нас годував як команду. І ми стартували з виробництвом напівфабрикатів. І так вийшло, що цей бізнес став також улюбленим годувальником і для багатьох маріупольців.

Як тільки ми запустили свій пельменний цех, нам вдалося вийти на директора нашої місцевої торговельної мережі «Грація» і переконати його взяти нашу продукцію на пробу. Гадаю, ми настільки цього хотіли, так у нас горіли очі, що він просто не зміг нам відмовити. За три місяці ми дуже здорово рвонули вперед: нарощували швидкість та обсяги виробництва, уже мали власну адресну доставку продукції та відкрили перші фірмові точки. Все йшло так добре, що ще за три місяці ми планували повністю вийти на фінансування команди за рахунок «Власного виробництва».

їжа сирники

Футболістки навчились крутити голубці та ліпити вареники

Яна Винокурова: До 24 лютого команда була задіяна на виробництві лише частково. Бо ми наймали професійних кухарів, а дівчата допомагали за власним бажанням, хто хотів додатково підзаробити, бо ми все це оплачували, як найманим працівникам. А сьогодні все інакше. Виробництво працює у особливому режимі, і все, майже все тримається якраз на дівчатах. Деякі з них до того ніколи не ліпили вареників, не крутили голубців, але нічого – навчились, і виходить чудово!

Каріна Кулаковська: У нас завжди у команді діяла демократія. Ми поговорили з дівчатами, хто що може-хоче взяти на себе. Розподілили ролі, як це було, до речі, і під час виживання у Маріуполі. Спробували, помінялись місцями, визначили, що у кого виходить найкраще – і працюємо!

Особисто я займаюся закупами продуктів. Шукаю і відбираю нам лише найсвіжіше м’ясо, це у нас одне з головних правил. А ще у мене відповідальний і дуже приємний обов’язок: я куштую пробу з кожної партії, яку ми віддаємо на реалізацію. За мною також візуальний контроль: щоб сирнички чи голубці манили уже і своїм виглядом.

Читайте також: Конвертують ґвару в допомогу. Релоковані айтівці створили застосунок, що дозволяє донатити на ЗСУ без грошей

Яна Винокурова: Коли ми виїхали з окупованої території і потім у пошуках безпеки поїхали ще далі, у Болгарію. Там ми змогли знову тренуватися, щоб підтримувати форму. Ну а оскільки ми не хотіли сидіти на шиї ні в своєї держави, ні в тієї, яка нас прийняла, ми почали знову готувати напівфабрикати. Ми класно вміємо робити дві речі: грати у футбол і робити смачні пельмені та сирники. Тим і жили. Футбол, тренування допомагали триматися морально, напівфабрикати – матеріально.

Не все одразу вийшло. Як я уже казала, до великої війни у нас на виробництві процесами керували професійні кухарів, а тут нам доводилося все самим робити, довчати рецептуру, технологічні карти. Перші відгуки були погані, ми цього не приховуємо, ми навіть у себе на сторінці їх показуємо. Тому що це показує наш ріст. Ось так ми починали, а вже за кілька днів змогли усе підтягнути і довести продукцію до того смаку, який знали і любили у Маріуполі. Тож сьогодні, коли ви купуєте у Києві напівготові страви марки «Власне виробництво» – це унікальна нагода скуштувати те, що приготовлено футболістками улюбленої команди. Фанати, налітай!

команда Маріуполь

Ми повернулись, бо Україні зараз дуже важко

Яна Винокурова: Цікаво, що у Болгарії ми були практично монополістами. Там такі страви не дуже поширені. Є мережа, російська, здається – «Березка». Але у них якісь гірша, а ціни вищі. Це нам самі покупці говорили. Нас дуже підтримували українці, які як і ми опинились за кордоном через війну. Вони купували наші голубці та вареники, це теж було для них підтримкою – можливість їсти рідні страви. Коли ми вирішили їхати з Болгарії, засмутилось дуже багато постійних покупців.

Чому ми поїхали, що бізнес йшов так добре? Бо завжди, з самого початку, це був бізнес не заради бізнесу, а заради футболу! І щойно Україна оголосила про відновлення чемпіонату, ми рвонули додому. Сумнівів ніяких не було, це було одностайне і легке рішення: їдемо додому грати у футбол! Ми просто не могли упустити можливість знову грати і кожною грою нагадувати, що Маріуполь – це Україна, що маріупольці не здаються! Коли ми виходимо на поле з нашими прапорами на плечах – це варте всього, всіх ризиків і залишених бізнесів. Тим паче, що ми знову запустили виробництво в Україні. Поки готуємо для киян, а далі видно буде. Сподіваємось, що на нас знову спрацює якість нашої продукції, як це було в Маріуполі.

Каріна Кулаковська: Ми повернулись, бо Україні зараз дуже важко. І треба працювати і відновлювати і наш спорт, і наш бізнес, і нашу економіку. А ще ми всім серцем любимо футбол. Ми цю команду розвивали 7 років! Ми йшли до вищої ліги дуже довго і тяжко. Тож не могли втратити своє місце у чемпіонаті. Тож зараз ми граємо у 6-ому турі чемпіонату України вищої ліги із жіночого футболу. 17 вересня відбулася наша перша гра у Чемпіонаті України Вищої ліги сезону 22/23. Ми перемогли «Пантер» із Умані з рахунком 5:2.

тренерка команди Маріуполь
Головна тренерка ЖФК «Маріуполь» Каріна Кулаковська.

Ми хочемо самі себе забезпечувати

Каріна Кулаковська: Ми дуже хочемо самі себе забезпечувати. Але поки не вдається, бо для цього треба вийти на серйозні масштаби виробництва і продажів. Тож ми вже двічі оголошували збір грошей серед наших вболівальників, підписників. Першого разу на екіпірування, бо ж ми повернулись, щоб грати, а навіть форми не мали, втратили її у Маріуполі. Ну і другий збір – на лікуванні наших двох дівчат. Так сталося, що наші дві головні гравчині Юля Дехтяр та Іра Щербаньова отримали травми на полі. Це складні травми, кожній потрібна операція, це мінімум по 50 000 гривень. І поки без допомоги людей ми не можемо самі осилити ці виклики.

Українці та спонсори допомогли нам купити форму і допомагають зібрати кошти на лікування дівчат. Також актуальними залишаються наші потреби в екіпіруванні: нам потрібен ще один комплект форми, термофутболки, вітровки, тренувальні костюми. У Маріуполі у нас були однакові куртки, шапки та кросівки однакові, взагалі для команди це норма, але зараз це розкіш.

Але ми готові і хочемо заробляти самі! Ми завжди були самі за себе. Не до нас було до війни, і не до нас, звісно ж, зараз. Ми намагаємося відновити наш бізнес, щоб протриматися. Ми не просимо допомоги, ми просимо дати можливість нам самим заробити кошти. Я звертаюсь до великих магазинів, до супермаркетів: ми класна футбольна команда і ми робимо класні продукти, тож якщо ви будете працювати змогу, ви не лише дасте нам змогу заробити гроші, але й підтримаєте жіночий футбол в Україні!

команда Маріуполь

У нас дуже багато дівчат цікавляться футболом

Яна Винокурова: Я у Маріуполі була досить успішними підприємцем, мала там багато нерухомості. Тобто матеріально втратила дуже багато. І мабуть, якби у мене не було моїх дівчат, ЖФК «Маріуполь», я би, можливо, здалася. Мені самій багато грошей не потрібно, так завжди було. Гроші – це лише інструмент. Але гроші потрібні моїй команді, щоби грати у футбол. А значить, я все зроблю, що ці гроші у нас були. Тож дівчата мене ого-го, як мотивують! Коли я бачу їхні сяючі очі, бачу, як вони викладаються, попри все пережите і всі труднощі, в тому числі і фінансові, це мотивує мене зробити все, щоб вони мали гарні умови для тренувальних зборів, виїздів та і просто мали де жити зараз. Ми, до речі, живемо зараз усі гуртом, разом винаймаємо житло.

Я мрію, що команда «Маріуполь» вийде у Лігу чемпіонів і буде прославляти Маріуполь ще і за межами України. Мрію в майбутньому створити дитячу футбольну школу для дівчаток, яка би охопила всі регіони України. Хочу виховувати крутих українських футболісток, тому що насправді у нас багато дівчат цікавляться футболом, дуже багато з них талановиті, але мало хто ними готовий займатися.

воротарка

Обов’язково повернемося у наш любий Маріуполь: там дуже багато роботи буде! І ми її не боїмося. Будемо відбудовувати спортивний Маріуполь, він був таким і ми це повернемо і примножимо.

Спорт

Двічі підкорила Босфор. Як зіркова плавчиня з Харкова стала тренеркою для немовлят та дорослих у Коломиї

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Із плаванням Оксана Кошевська познайомилася ще школяркою, однак повністю присвятити себе спорту наважилася лише в 26. Тоді вона покинула офісну роботу та почала тренувати харків’ян. А паралельно – втілювати свої мрії.

На рахунку Оксани – «срібло» та «золото» Босфорської протоки. Та якщо з першою нагородою вона поверталася до Харкова, то другу медаль спортсменка привезла вже до Коломиї. Сюди родина тренерки евакуювалася з початком повномасштабного вторгнення. І саме тут Оксана Кошевська продовжує займатися улюбленою справою, тренуючи дітей та дорослих.

Оксана Кошевська 

плавчиня, тренерка

Звичайний похід до басейну перетворився на справу всього життя

Моє знайомство зі спортом почалося ще в дитинстві. Коли мені було сім, мама влаштувалася медсестрою до місцевого басейну й відправила мене на плавання. Проте ці заняття стали для мене чимось більшим, ніж очікувалось. З’явилася перша спортивна група, перші досягнення, а згодом – і розряд кандидатки в майстри спорту. Я не просто навчилася плавати, а справді захопилася й знайшла свій спорт. 

Паралельно навчалася у звичайній школі з математичним нахилом. Жоден заклад не забезпечував постійних тренувань чи серйозної підготовки, та попри це я виступала за команду Запорізької області. Після школи переїхала з Енергодара до Харкова та вступила до авіаційного інституту. Там у мене нарешті з’явилася умови для повноцінних тренувань, тож після пар я часто залишалася в басейні. А інколи – і замість навчання.

Оксана Кошевська дитяче фото

Звісно, мені хотілося стати тренеркою, але батьки переконували, що ця професія нікому не потрібна. А тому моя освіта ніяк не пов’язана зі спортом. Після закінчення вишу я пʼять років працювала бухгалтеркою, і лише в 26 зрозуміла, що хочу повернутись у плавання. Я відчувала, що офісна робота – це зовсім не моє, і навіть популярне в той час ІТ мене зовсім не цікавило. 

Вирішилося все доволі швидко: за кілька тижнів я вже подавала документи у Харківську академію фізичної культури і спорту. Паралельно влаштувалася на посаду рятувальниці, а буквально через півтора року почала тренувати. Напевно, це правда: коли знаходиш своє місце, то процес йде швидко і легко. І я вдячна своєму чоловіку, який підтримав мене та допоміг наважитися на ці зміни.

Мій 14-річний учень обігнав мене на короткій дистанції

Мій особистий досвід неабияк допоміг із пошуком правильного підходу до дітей. Раніше підхід був «радянським», доволі жорстким. І я розуміла, що від цього варто відходити. У мене була основна ціль: аби діти хотіли правати й отримували від цього задоволення. Я не хотіла, аби тренування були жорсткими, адже не всі діти – спортсмени. Багато хто хоче просто навчитися плавати, впевнено почуватися у воді або покращити свою фізичну форму. Тож я намагалася створити умови, у яких малечі буде комфортно.

Якось до мене звернувся 10-річний хлопчик, який хотів трошки схуднути та покращити форму. Ми займалися разом протягом чотирьох років, і якось він сказав: «Оксано, дуже хочу вас обігнати». Я відповіла, що все в його силах. І уявіть, на короткій дистанції він мене обігнав! Так, я довгий плавець, короткі відстані в мене далекі від ідеалу. Але його результат у 30 секунд за 50 метрів – це дуже круто.

Власне, моє завдання – зробити так, аби попри холод, дискомфорт чи лінь дітям було цікаво виконувати завдання. Давити морально, кричати, тиснути – це радянські й цілком неефективні підходи. Адже якщо дітям сумно чи нудно, потрібно не кричати, а вигадувати якісь естафети, мінімальні тренувальні змагання. Тобто завдання, які зацікавлюють та розвивають водночас.

плавчиня тренується

25 лютого ми мали приземлитися в Гданську, натомість опинилися в Коломиї

Напередодні вторгнення в Харкові відчувалася сильна напруга. Багато моїх клієнтів вже на початку лютого сказали, що їхатимуть за кордон чи на захід країни. Серед друзів також відчувалася легка паніка. Натомість я до останнього в це все не вірила.

23 лютого чоловік сказав, що нам точно варто готуватися, і часу – приблизно 48 годин. Він почав розповідати дитині, що таке війна, а я просто сиділа поруч і плакала. 25 лютого ми мали летіти на відпочинок до Польщі, тож була надія докупити квиток для дитини та разом полетіти до Гданська. Але все склалося інакше. 24 лютого ми прокинулися від гучних вибухів. У нас була всього година на збори: о шостій ранку за нами мали заїхати друзі. Інших варіантів не було, тож ми зібрали наплічники, закинули в машину й поїхали.

Попри все я зважено вирішила залишатися в Україні. Без чоловіка дуже складно наважитися на переїзд будь-куди. Водночас я розуміла, що безпека – понад усе, томи ми вирішили розглядати для себе західні регіони. 

Читайте також: Перетворила закинуту школу на прихисток. Як волонтерка створила рух допомоги переселенцям на Закарпатті

На третю добу дороги ми опинилися в Коломиї й вирішили там заночувати. Жінка, яка приймала нас, поцікавилася, куди ми прямуємо далі. А жодних планів у нас не було. Тоді вона розповіла про місто, місцевий басейн та переконала залишитися ще на три дні – перепочити та подумати. Ми вирішили, що це хороший варіант, а якщо буде гірше – будемо їхати далі. Зрештою ми прожили у Оксани Михайлівни майже три місяці, абсолютно безкоштовно! Це неймовірна людина, якій ми дуже вдячні.

Наш процес адаптації минув абсолютно нормально, жодної «катастрофи», про яку часом розповідають люди зі східних регіонів, не було. Ми вільно володіємо українською, а тому вирішили, що вона буде нашою основною мовою спілкування. Єдиний мінус – спортивна термінологія перший час давалася доволі складно. Тож клієнтам доводилося слухати мої пояснення російською або чекати, поки я згадаю переклад.

Відкрила в Коломиї нову нішу – плавання для немовлят

Після переїзду я дуже чекала відкриття басейну. Мені хотілося працювати, підтримувати родину. І щойно його запустили – я прийшла й розповіла про свій досвід роботи з дорослими та дітьми. А ще мені пощастило: у них якраз не було тренера з плавання для немовлят. Тож адміністрація погодилася підвищити температуру в басейні, аби привабити зовсім нову аудиторію – немовлят. 

Так ми відкрили нову нішу в місцевому басейні. Дуже швидко спрацювало «сарафанне радіо» – по малечі не було вільних місць. Крім того, до мене на заняття почали приїжджати клієнти з Харкова, які евакуювалися до сусідніх населених пунктів. Перші наші зустрічі проходили зі сльозами на очах: ми були наче рідне одне для одного, адже працювали разом роками. Я дуже вдячна власникам басейну за можливість й надалі займатися улюбленою справою. А ще за те, що вони завжди прислуховуються і підтримують.

плавчиня, яка підкорила Босфор

Загалом мені не принципово, кого тренувати: немовля, підлітка чи дорослого. Головне – зробити все, аби людина була зацікавленою у цих заняттях. На жаль, у Коломиї багато дорослих, які не вміють плавати і бояться води. І коли вони приходять в басейн і розуміють, що можуть подолати і 50, і 100 метрів – для них це велика радість і гордість, як і для мене. Я рада, коли можу навчити людину, яка до цього боялася плавати. 

З третьої спроби потрапила на Босфор та виборола «срібло»

Перші чотири роки тренерства я навіть не думала повертатись в спорт, уся моя увага і всі мої сили були направлені на клієнтів. А після народження дитини зрозуміла, що хочу знову брати участь в змаганнях. Перший турнір відбувся у Харкові, я пливла на відкритій водоймі, і саме з цього почався мій шлях на відкритій воді.

Якийсь час Босфор був для мене чимось омріяним і недосяжним. Але 2019 року я вирішила, що хочу взяти участь у запливі. Реєстрація і купівля слоту для участі відбувається щороку в ніч з 2 на 3 січня. Але тоді був настільки шалений ажіотаж серед українців, що я просто не встигла. Наступного року спробувала вдруге: ніч, я у повній готовності чекаю на старт реєстрації, якомога швидше все заповнюю і… знову не встигаю. Усі слоти для України розкупили за сім хвилин. Чоловік у шоці, я плачу, Босфору знову немає.

Та ці змагання все одно залишалися моєю мрією. І коли країни трохи адаптувалися до ковіду, Турецький олімпійський комітет виділив додаткові слоти для українців. І я нарешті це зробила. Тоді мені вдалося вибороти друге місце в своїй вікові категорії й 19 у загальному заліку з-поміж 500 суперниць.

Босфор 2020 рік
Оксана Кошевська з босфорським сріблом. 2020 рік.

Повернулася до Коломиї з омріяним босфорським «золотом»

Але це було «срібло», а мене не полишали думки про перше місце. Я хотіла привезти додому «золото». До того ж у своїй віковій категорії я була серед наймолодших, тож мала хороші шанси. Не без труднощів, але я знову придбала слот на участь і разом із колегами автобусом дісталася Туреччини.

Ми приїхали приблизно за тиждень, аби був час відпочити, привести себе до ладу та налаштуватися на заплив. Цього разу конкуренції не відчувалося, ми представляли одну країну й підтримували одна одну. 

Читайте також: Будуємо з нічого. На Хмельниччині переселенці зводять «дім зі сміття» зі знахідок на звалищі

Зрештою серед 600 жінок я посіла омріяне перше місце у своїй віковій категорії, в абсолюті – 14-те. Тієї миті я вперше пишалася собою, адже зазвичай лише критикую. Мені вдалося потрапити у правильну траєкторію, мене ніде не занесло течією, я впоралася швидко. Складність запливу через Босфор – у відсутності орієнтирів. Гідрокостюми заборонені, годинники брати з собою не можна. Ти пливеш і втрачаєш відлік часу, не розумієш, як довго це все триває. А ще змінюються течії, від чого вода стає прохолоднішою.

Босфор 2022: українська команда
Українська команда, що подолала Босфор у 2022 році.

І хоча я виборола «золото» у віковій категорії, а не в загальному заліку, для Коломиї це дуже почесно. Приїжджали журналісти, знімали про мене сюжети. І завдяки цьому ще більше людей захотіли займатися плаванням. Зараз, коли згадую свій заплив, думаю, що можна було впоратися краще, потрапити в десятку. Але чоловік завжди нагадує про важливість моїх досягнень, і я йому дуже вдячна за це.

Спорт під час війни – це складно, але можливо

Ми вже звикли до Коломиї. Звісно, досі незвично жити в маленькому містечку, тож намагаємося кудись їздити, аби розвіятись. Нам подобається місто, та цей переїзд все одно сприймається як вимушений. Знаю, що багато хто вже повертається до Харкова. Проте нам здається, що ще зарано, адже кордон з окупантами надто близько.

Війна мене як спортсменку, хай навіть і не професійну, вибиває з колії. У такій ситуації, навіть перебуваючи в безпеці, ти хвилюєшся за батьків чи знайомих. Або за країну загалом. Також немає можливості планувати нові досягнення, адже все «зависає» через об’єктивні причини. Інколи складно концентруватися на спорті.

Але я радію, що у нас сформувалася певна спільнота, і ми намагаємося підтримувати форму. Навіть ті, хто виїхав за кордон, продовжують звертатися до мене. Ми дистанційно складаємо плани тренування, вони ставлять перед собою нові цілі та шукають, як їх досягти. І це круто – знаходити час для улюбленої справи навіть під час війни.

Родина Оксани Кошевської

Читати далі

Спорт

Українець виграв чемпіонат світу зі стрибків у воду серед юніорів

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Український спортсмен Кирило Болюх виграв золоту медаль у віковій групі 14-15 років на чемпіонату світу серед юніорів зі стрибків у воду у Монреалі.

Про це повідомили на фейсбук-сторінці Української федерації зі стрибків у воду.

Зазначається, що за виконання стрибка з триметрового трампліна Кирило отримав оцінку 439,25 бала.

У федерації нагадари, що у свої 15 років Кирило Болюх вже є володарем двох срібних медалей «дорослого» чемпіонату Європи-2022.

Читайте такожРизикнемо усім, аби підтримати економіку. Як ірпінська кав’ярня Taddy coffee перезапустилася на Волині

Нагадаємо, збірна України з артистичного плавання здобула «золото» у комбінованій групі на чемпіонаті світу з водних видів спорту у Будапешті.

Також ми повідомляли, як українка виборола «золоту» медаль в каное-одиночці на Чемпіонаті світу.

Фото: facebook.com/ukrainiandiving.

Читати далі

Спорт

Патрульний із Рівного став чемпіоном світу на World Peace Indoor Soccer Tournament 2022

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Українець Тарас Прислупський став переможцем на Чемпіонаті світу серед поліцейських і пожежних, що відбувся у Нідерландах у місті Ейберген.

Про це повідомили на фейсбук-сторінці Патрульної поліції Рівненської області.

Зазначається, що на Тарас Прислупський брав участь у Чемпіонаті світу серед поліцейських і пожежних World Peace Indoor Soccer Tournament 2022.

У складі команд IPA Avangard Safety Україна у категорії 35+ Тарас став Чемпіоном.

Відомо, що 32-ві команди із 17-ти країн світу боролися за медалі та звання кращих із футзалу.

Дивіться відео: Захисник з позивним «Бігун» хоче пробігти марафон в українському Криму

«Ця перемога для України, для ЗСУ!» — написав Тарас на своїй сторінці у фейсбук та подякував усім за підтримку.

Нагадаємо, нацгвардієць завоював перше місце на Чемпіонаті світу з багатоборства.

Також черкащанин виграв Чемпіонат Європи з кікбоксингу.

Окрім того, 11-річна українка виборола «золото» на Чемпіонаті Європи з тхеквондо.

Фото: facebook.com/rivnepolice.

Читати далі