Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Спорт

Ліпимо вареники, аби грати у футбол. Як жіноча команда «Маріуполь» сама собі стає спонсором

СПЕЦПРОЄКТ

Опубліковано

Понад усе на світі ці дівчата люблять рідний Маріуполь та футбол. Аби бути незалежними від спонсорів, жіноча футбольна команда «Маріуполь» заснувала власний бізнес – виробництво домашніх напівфабрикатів. Пельмені, вареники та сирники від бренду «Власне виробництво» швидко підкорили маріупольців. Продукція від улюблених футболісток навіть продавалась у місцевих торгівельних мережах, дівчата уже готувались придбати авто для адресної доставки, але 24 лютого російські окупанти перекреслили щасливе життя цілого міста.

Дівчатам довелося разом виживати під постійними обстрілами та бомбардуваннями, прориватися на підконтрольні території, вимушено емігрувати за кордон. Але щойно Україна оголосила про відновлення Чемпіонату з футболу серед жіночих команд, спортсменки рвонули додому. Нині вони гуртом винаймають житло у Києві, поміж матчами та тренуваннями ліплять свої фірмові пельмені та чебуреки та мріють якнайшвидше взятися за відбудову рідного Маріуполя.

Головна тренерка ЖФК «Маріуполь» Каріна Кулаковська (ліворуч) та президентка клубу й керівниця компанії «Власне виробництво» Яна Винокурова (праворуч).

Нам здавалось, що ми в якомусь поганому телешоу

Каріна Кулаковська, головна тренерка ЖФК «Маріуполь»: 24 лютого – це для мене смерть і вибухи. Я, напевно, ніколи не оговтаюсь від цього. О п’ятій ранку я почула сильні вибухи і відразу подзвонила до Яни. Кажу: почалася війна, треба забирати дівчат, тих, які живуть у гуртожитку. Бо у нас частина команди не з Маріуполя, і ці дівчата, які не мали рідних у місті, приїхали до нас. Ми три тижні сиділи у Яни в підвалі, виходили лише готувати їжу на вогнищі та по воду. 2 березня у місті повністю зник зв’язок, а потім і всі блага цивілізації – світло, газ, вода, опалення. Уже не було вцілілих ні магазинів, ні аптек.

Готували їжу на вогні, дров не було, тому рубали дерева, питну воду брали у колодязі, поки туди не прилетів снаряд… Нам здавалось, що ми наче в якомусь поганому телешоу і хтось щодня підкидає нам нові випробування і ставить ставки, чи впораємось ми. Було страшно, але ми не плакали. Не було часу плакати, треба було виживати. Я вперше змогла заплакати, коли ми уже виїхали з Маріуполя на підконтрольні Україні території.

Було дуже важко, але ми вважаємо, що нам дуже пощастило. Бо в нас було достатньо їжі (завдяки нашому виробництву), вистачало не лише нам, а ще й могли ділитися з іншими. У нас був генератор і раз на тиждень Яна влаштовувала нам кінотеатр у підвалі, а ще ми могли підзаряджати свої телефони і телефони сусідів.

жіноча футбольна команда

При морозі – 12°С ночували у машині з вибитими вікнами

Яна Винокурова, президентка ЖФК «Маріуполь» та керівниця компанії «Власне виробництво»: Для мене головною задачею було врятувати дівчат. Ми з самого початку трималися разом, жили у мене вдома. І рятувалися також разом. Я завжди вірила у нашу команду, в те, що нас об’єднує щось більше, ніж просто одна футбольна форма чи любов до футболу. І ось ці три тижні тільки підтвердили це: ми стали ще згуртованішими, ще більше командою чи родиною, якщо хочете. Адже нам треба було разом добувати їжу, носити воду, пиляти та рубати дрова.

Ми просиділи у підвалі 21 день. А коли уже вибухало зовсім поруч і посипалося скло з наших вікон, ми зрозуміли, що більше не можна зволікати і треба їхати. Дуже тяжко вибирались з міста, під кулями, під обстрілами, ніяких «зелених коридорів» не було. Як і жодних гарантій, що ми зможемо виїхати. Але й залишатися у Маріуполі більше не можна було. Ми не знали маршруту і просто прилаштувались у колону цивільних.

Чекали на «зелений коридор», але його все не було. По місту ходили чутки, що всіх, хто виїхав на власному авто на свій ризик, розстріляли… Щоби дізнатись хоч щось, не було зв’язку. Зате були ракети. Ракети літали над нашим будинком щодня, місто все щільніше брали у кільце. Мій будинок, де ми з дівчатами перебували, опинився на лінії вогню.

у сховищі

230 кілометрів за 29 годин

15 березня з Маріуполя таки виїхала колона машин і поповзли чутки, що з ними все гаразд. Ми рушили 17 березня. Нам вдалося виїхати з міста в сторону Бердянська через Мангуш. Відстань між Маріуполем та Мангушем 30 км, але цю відстань ми долали 11 годин…

До Бердянська ми не встигли доїхали, бо почалась комендантська година. Вся колона машин зупинилась. Ночували у машині. У нашому авто було 6 людей, 5 котів і великий собака, було тісно сидіти, не то що спати. Надворі – 12°С, але пічку не вмикали: економили бензин. Про сон не могло бути й мови, ми просто просиділи у машині до 6 ранку, а тоді колона знову рушила.

Коли ми в’їхали у Токмак Запорізької області, нас зустрічали волонтери і просто місцеві. Люди пропонували нам якось заклеїти ті зяючі вікна, простягали печиво, цукерки. А коли доїхали до Запоріжжя, то зрозуміли фразу: серед своїх і дихати легше. Для розуміння: 230 км із Маріуполя до Запоріжжя ми їхали 29 годин!

Частина наших дівчат виїздили через рф, тому що вони жили на лівому березі міста і після руйнування мостів просто не було можливості приєднатися до нас. Єдиним варіантом виїхати з-під бомбардувань було пробиратися через росію. Одразу скажу, що на сьогоднішній день усі дівчата змогли вибратись. Хтось зараз у Європі, хтось уже з нами тут. Та найголовніше, що всі вони вціліли і змогли виїхати.

команда
Президентка клубу й керівниця компанії «Власне виробництво» Яна Винокурова.

Вижити допомогли наші напівфабрикати

Яна Винокурова: Я людина дуже запаслива. У мене завжди був запас їжі, звісно ж, нашої марки. Ми всі, до речі, любимо і самі сидимо на нашій продукції. А це ще раз підтверджує, наскільки ми самі впевнені у її якості, адже для спортсменок здорове харчування – це дуже важливо. Тож у мене вдома був гарний запас наших напівфабрикатів. І це врятувало не лише нас, команду та наших рідних, але і також сусідів та деяких містян.

Ми готували все просто на вогні. Ті сирники, які ми їли щойно з вогню під першим скупим, але вже весняним сонечком, я не забуду ніколи. Думаю, дівчата теж. То було наче свято – вийти з темного підвалу на світло і поїсти. А коли ми вирішили їхати з Маріуполя, у нас залишилось ще два морозильних короби, набитих заготовками і ми все віддали людям.

сирники

У Болгарії спекли 1156 пасок за один день

Яна Винокурова: Шукаючи безпечне місце для нашої команди, ми дізнались що у Болгарія надає українцям можливість проживання з харчуванням. Вирішальним аргументом стало те, що нас без проблем приймали разом з нашими тваринами. Адже ми їх вивезли з Маріуполя не для того. щоб залишати! А ще у Болгарії багато готелів і ми розуміли, що матимемо шанс знайти там підробіток та пропонувати наші страви.

Каріна Кулаковська: У Болгарію ми поїхали у пошуках безпеки. Це було напередодні Великодня і як виявилося, традиція пекти паски там не поширена.В перші дні після приїзду було дуже важко. Було дуже важко усвідомити, що у переддень такого родинного і світлого ми не вдома і що в нас його взагалі більше немає… І ми такі були не одні, Болгарія прийняла багато українських сімей. І тоді ми вирішили влаштувати спільне свято, наше українське свято.

Волонтерська організація «Український дім» надала нам продукти і ми взялися до роботи. За одну добу наша команда спекла 1156 пасочок та пофарбувала 2500 яєць – щоби вистачило всім-всім. Ми навіть запросили священника місцевого, щоб освятив наші паски і крашанки, для нього це було вперше.

Почали ліпити пельмені, бо дуже любимо футбол

Яна Винокурова: Бізнес на напівфабрикатах з’явився, бо ми дуже любимо футбол. Правда! Коли у 2019 році ми здобули чемпіонство у Першій лізі і вийшли до Вищої ліги, це уже був професійний рівень. А за омріяним статусом стояли контракти, зарплати і багато інших фінансових потреб. Оскільки ми не любимо та й не вміємо просити гроші, умовляти спонсорів, ми вирішили самі заснувати бізнес, який би нас годував як команду. І ми стартували з виробництвом напівфабрикатів. І так вийшло, що цей бізнес став також улюбленим годувальником і для багатьох маріупольців.

Як тільки ми запустили свій пельменний цех, нам вдалося вийти на директора нашої місцевої торговельної мережі «Грація» і переконати його взяти нашу продукцію на пробу. Гадаю, ми настільки цього хотіли, так у нас горіли очі, що він просто не зміг нам відмовити. За три місяці ми дуже здорово рвонули вперед: нарощували швидкість та обсяги виробництва, уже мали власну адресну доставку продукції та відкрили перші фірмові точки. Все йшло так добре, що ще за три місяці ми планували повністю вийти на фінансування команди за рахунок «Власного виробництва».

їжа сирники

Футболістки навчились крутити голубці та ліпити вареники

Яна Винокурова: До 24 лютого команда була задіяна на виробництві лише частково. Бо ми наймали професійних кухарів, а дівчата допомагали за власним бажанням, хто хотів додатково підзаробити, бо ми все це оплачували, як найманим працівникам. А сьогодні все інакше. Виробництво працює у особливому режимі, і все, майже все тримається якраз на дівчатах. Деякі з них до того ніколи не ліпили вареників, не крутили голубців, але нічого – навчились, і виходить чудово!

Каріна Кулаковська: У нас завжди у команді діяла демократія. Ми поговорили з дівчатами, хто що може-хоче взяти на себе. Розподілили ролі, як це було, до речі, і під час виживання у Маріуполі. Спробували, помінялись місцями, визначили, що у кого виходить найкраще – і працюємо!

Особисто я займаюся закупами продуктів. Шукаю і відбираю нам лише найсвіжіше м’ясо, це у нас одне з головних правил. А ще у мене відповідальний і дуже приємний обов’язок: я куштую пробу з кожної партії, яку ми віддаємо на реалізацію. За мною також візуальний контроль: щоб сирнички чи голубці манили уже і своїм виглядом.

Читайте також: Конвертують ґвару в допомогу. Релоковані айтівці створили застосунок, що дозволяє донатити на ЗСУ без грошей

Яна Винокурова: Коли ми виїхали з окупованої території і потім у пошуках безпеки поїхали ще далі, у Болгарію. Там ми змогли знову тренуватися, щоб підтримувати форму. Ну а оскільки ми не хотіли сидіти на шиї ні в своєї держави, ні в тієї, яка нас прийняла, ми почали знову готувати напівфабрикати. Ми класно вміємо робити дві речі: грати у футбол і робити смачні пельмені та сирники. Тим і жили. Футбол, тренування допомагали триматися морально, напівфабрикати – матеріально.

Не все одразу вийшло. Як я уже казала, до великої війни у нас на виробництві процесами керували професійні кухарів, а тут нам доводилося все самим робити, довчати рецептуру, технологічні карти. Перші відгуки були погані, ми цього не приховуємо, ми навіть у себе на сторінці їх показуємо. Тому що це показує наш ріст. Ось так ми починали, а вже за кілька днів змогли усе підтягнути і довести продукцію до того смаку, який знали і любили у Маріуполі. Тож сьогодні, коли ви купуєте у Києві напівготові страви марки «Власне виробництво» – це унікальна нагода скуштувати те, що приготовлено футболістками улюбленої команди. Фанати, налітай!

команда Маріуполь

Ми повернулись, бо Україні зараз дуже важко

Яна Винокурова: Цікаво, що у Болгарії ми були практично монополістами. Там такі страви не дуже поширені. Є мережа, російська, здається – «Березка». Але у них якісь гірша, а ціни вищі. Це нам самі покупці говорили. Нас дуже підтримували українці, які як і ми опинились за кордоном через війну. Вони купували наші голубці та вареники, це теж було для них підтримкою – можливість їсти рідні страви. Коли ми вирішили їхати з Болгарії, засмутилось дуже багато постійних покупців.

Чому ми поїхали, що бізнес йшов так добре? Бо завжди, з самого початку, це був бізнес не заради бізнесу, а заради футболу! І щойно Україна оголосила про відновлення чемпіонату, ми рвонули додому. Сумнівів ніяких не було, це було одностайне і легке рішення: їдемо додому грати у футбол! Ми просто не могли упустити можливість знову грати і кожною грою нагадувати, що Маріуполь – це Україна, що маріупольці не здаються! Коли ми виходимо на поле з нашими прапорами на плечах – це варте всього, всіх ризиків і залишених бізнесів. Тим паче, що ми знову запустили виробництво в Україні. Поки готуємо для киян, а далі видно буде. Сподіваємось, що на нас знову спрацює якість нашої продукції, як це було в Маріуполі.

Каріна Кулаковська: Ми повернулись, бо Україні зараз дуже важко. І треба працювати і відновлювати і наш спорт, і наш бізнес, і нашу економіку. А ще ми всім серцем любимо футбол. Ми цю команду розвивали 7 років! Ми йшли до вищої ліги дуже довго і тяжко. Тож не могли втратити своє місце у чемпіонаті. Тож зараз ми граємо у 6-ому турі чемпіонату України вищої ліги із жіночого футболу. 17 вересня відбулася наша перша гра у Чемпіонаті України Вищої ліги сезону 22/23. Ми перемогли «Пантер» із Умані з рахунком 5:2.

тренерка команди Маріуполь
Головна тренерка ЖФК «Маріуполь» Каріна Кулаковська.

Ми хочемо самі себе забезпечувати

Каріна Кулаковська: Ми дуже хочемо самі себе забезпечувати. Але поки не вдається, бо для цього треба вийти на серйозні масштаби виробництва і продажів. Тож ми вже двічі оголошували збір грошей серед наших вболівальників, підписників. Першого разу на екіпірування, бо ж ми повернулись, щоб грати, а навіть форми не мали, втратили її у Маріуполі. Ну і другий збір – на лікуванні наших двох дівчат. Так сталося, що наші дві головні гравчині Юля Дехтяр та Іра Щербаньова отримали травми на полі. Це складні травми, кожній потрібна операція, це мінімум по 50 000 гривень. І поки без допомоги людей ми не можемо самі осилити ці виклики.

Українці та спонсори допомогли нам купити форму і допомагають зібрати кошти на лікування дівчат. Також актуальними залишаються наші потреби в екіпіруванні: нам потрібен ще один комплект форми, термофутболки, вітровки, тренувальні костюми. У Маріуполі у нас були однакові куртки, шапки та кросівки однакові, взагалі для команди це норма, але зараз це розкіш.

Але ми готові і хочемо заробляти самі! Ми завжди були самі за себе. Не до нас було до війни, і не до нас, звісно ж, зараз. Ми намагаємося відновити наш бізнес, щоб протриматися. Ми не просимо допомоги, ми просимо дати можливість нам самим заробити кошти. Я звертаюсь до великих магазинів, до супермаркетів: ми класна футбольна команда і ми робимо класні продукти, тож якщо ви будете працювати змогу, ви не лише дасте нам змогу заробити гроші, але й підтримаєте жіночий футбол в Україні!

команда Маріуполь

У нас дуже багато дівчат цікавляться футболом

Яна Винокурова: Я у Маріуполі була досить успішними підприємцем, мала там багато нерухомості. Тобто матеріально втратила дуже багато. І мабуть, якби у мене не було моїх дівчат, ЖФК «Маріуполь», я би, можливо, здалася. Мені самій багато грошей не потрібно, так завжди було. Гроші – це лише інструмент. Але гроші потрібні моїй команді, щоби грати у футбол. А значить, я все зроблю, що ці гроші у нас були. Тож дівчата мене ого-го, як мотивують! Коли я бачу їхні сяючі очі, бачу, як вони викладаються, попри все пережите і всі труднощі, в тому числі і фінансові, це мотивує мене зробити все, щоб вони мали гарні умови для тренувальних зборів, виїздів та і просто мали де жити зараз. Ми, до речі, живемо зараз усі гуртом, разом винаймаємо житло.

Я мрію, що команда «Маріуполь» вийде у Лігу чемпіонів і буде прославляти Маріуполь ще і за межами України. Мрію в майбутньому створити дитячу футбольну школу для дівчаток, яка би охопила всі регіони України. Хочу виховувати крутих українських футболісток, тому що насправді у нас багато дівчат цікавляться футболом, дуже багато з них талановиті, але мало хто ними готовий займатися.

воротарка

Обов’язково повернемося у наш любий Маріуполь: там дуже багато роботи буде! І ми її не боїмося. Будемо відбудовувати спортивний Маріуполь, він був таким і ми це повернемо і примножимо.

Коментарі

Спорт

«Я працюю з нашим майбутнім»: як у селищній раді на Миколаївщині вчать молодь любити спорт

Опубліковано

Зараз ви читатимете статтю зі спецпроєкту ШоТам та Проєкту USAID «ГОВЕРЛА» про громади, де мешканці беруть активну участь у розвитку та відновленні своїх регіонів.
Цей проєкт важливий для нашої редакції тому… Більше
Тут розповідаємо про громади, де мешканці беруть активну участь у розвитку та відновленні своїх регіонів.


Ми розповідаємо про те, як співпрацюють представники місцевої влади, організації громадянського суспільства, жінки, молодь, волонтерські ініціативи та активісти. Ці приклади мотивують покращити комунікацію громадян та місцевої влади задля рушійних змін.

З дитинства Руслан Бондаренко з Врадіївської громади обожнював спорт:

«Я мріяв бути схожим на свого дядька, який займався мотоспортом і важкою атлетикою. Змалку завжди бачив удома штанги та гирі, а ще обожнював фільми про Джекі Чана чи Шварценеггера. Потім і сам захопився футболом та боксом».

Раніше у рідному селищі чоловіка не було багато гуртків, тому Руслан займався сам, без тренера. Тому тепер надолужує втрачене — відвідує тренування спортивних команд, їздить з дітьми на змагання та прищеплює рідній громаді любов до спорту.

Руслан Бондаренко

завідувач сектору молоді та спорту Врадіївської селищної ради

Замість юриспруденції обрав роботу з молоддю

Моя освіта зовсім не пов’язана з теперішньою роботою, адже я навчався на юриста. Після університету працював кадровиком в районній адміністрації, а згодом мене запросили очолити при ній першу Молодіжну раду. Тоді ця робота так мене захопила, що я вирішив продовжувати нею займатися.

Я хотів здійснювати мрії дітей, тому часто возив їх на концерти улюблених зірок, а коли вони мені щиро за це дякували, я по-справжньому відчув себе щасливим завдяки своїй роботі.

Щоразу відчуваю це, коли йду вулицею, а зі мною вітаються хлопці та дівчата, а також їхні батьки, які завжди тиснуть руку й дякують за те, що я роблю. 

Після концерту Тіни Кароль та щирих подяк від дітей Руслан відчув справжнє щастя від роботи. Фото надав Руслан Бондаренко

Виховуємо призерів Європи та чемпіонів України

У 2019 році я очолив Молодіжну раду вже в рідному селищі, а з 2021 року — окремий сектор. На цій посаді вирішив прищеплювати молоді любов до спорту.

У нас навіть є зала для кіокушинкай-карате, і вся наша громада вже пишається призеркою Європи та чемпіонами України з цього виду спорту. Ми за те, аби виховувати людей, які ведуть здоровий спосіб життя, і впевнені, що вони розвиватимуть нашу державу. 

Руслан Бондаренко відвідує всі спортивні ігри в громаді. Фото: ШоТам

У нашому ліцеї є футбольна команда «Сокіл», яка минулого року посіла друге місце на обласних змаганнях. Кожен з цих дітей мене надихає, вони — гордість нашої громади. Хоч і працюю в селищній раді, я є для них товаришем — разом з ними їжджу на змагання, фотографую ігри, тому діти відчувають мою підтримку.

Часто ми з юнаками та дівчатами організовуємо толоки, аби показати приклад іншим. Я щиро радію, що ці діти самі проявляють ініціативу та хочуть робити наше селище кращим. Працювати з молоддю важливо, бо це робота з нашим майбутнім. Найскладніше, мабуть, те, що нам на цю сферу не виділяють багато фінансів, і я не можу на це вплинути. 

​​

Врадіївська громада вже має чемпіонів України та призерів Європи зі спортивних змагань. Фото: ШоТам

Читайте також: Колись соромилися своїх ідей, а тепер пропонують їх місцевій владі: на Закарпатті створили молодіжну раду та хаб

Усі стажери в громаді отримали роботу

Ми співпрацюємо з Проєктом USAID «ГОВЕРЛА» понад рік. Завдяки йому наша громада отримала вже цілий автопарк: екскаватори, трактори, вантажівки, — адже раніше ми мали застарілу техніку.

І так само понад рік Проєкт підтримує наші ініціативи для молоді. Наприклад, цьогоріч у квітні ми зробили перший спільний захід — взяли на стажування в селищну раду четверо людей. 

Одна зі стажерок Наталія Бєланова долучилася до координаційної ради з розвитку молоді. Радію, що тепер працюватимемо з нею, бо це енергійна людина, яка завжди має багато ідей.

Руслан Бондаренко з головою селищної ради Миколою Москаленком та стажерами. Фото: фейсбук Врадіївської селищної ради

Ще одна стажерка Світлана Андрєєва працювала в моєму секторі, а тепер стала частиною Молодіжної ради та допомагає мені з заходами, які ми проводимо в громаді. Світлана їздила на тренінги з комунікації з молоддю від Проєкту USAID «ГОВЕРЛА» і тепер намагається використовувати поради фахівців у своїй роботі.

Також у нас був стажер Іван Мельник, який на ненадовго влаштувався інспектором із земельних питань в Адамівському старостинському окрузі. Але він дуже вболіває за своє село: побудував там спортивний майданчик, привозить команди на змагання та допомагає з облаштуванням укриття. 

Тому я дуже вдячний за ці стажування, бо ця ініціатива допомогла нам поповнити органи самоврядування ініціативними людьми.

Читайте також: «Коли голова довіряє молоді, то й жителі більше довіряють владі». Студентка пройшла стажування в міськраді, аби посилити громаду

Мрію створити простір, що об’єднає всю громаду

Вважаю, що державні службовці мають дослухатися до жителів громади та допомагати втілювати їхні потреби. Ми з дітьми мріємо відкрити великий молодіжний простір, де можна буде проводити психологічні тренінги та створити нові спортивні секції.

Руслан Бондаренко разом з дітьми робить зарядку. Фото надав Руслан Бондаренко

Діти просять про гуртки шахів та армреслінгу. А ще я б хотів, аби там могли збиратися ветерани та літні люди, тобто цей простір має об’єднати громаду. 

Ми вже подавали грантові заявки — поки невдало. Проте хто стукає, тому відчиняють, тому ми працюватимемо в цьому напрямку. Я дуже хочу, щоб мене запам’ятали, як людину, яка змогла створити таке місце для нашої молоді.

Руслан з молоддю спілкується з ветераном Другої світової війни. Фото надав Руслан Бондаренко

А ще маю дуже багато професійних планів після нашої перемоги. Я створив власний проєкт «Генофонд» і записую інтерв’ю з цікавими людьми нашої громади. І нам дійсно є кого показати — чемпіонів України, призерів Європи зі спортивних змагань, культурних діячів. Тому ще одна моя мрія — розповісти Україні про неймовірну молодь нашої громади. 

Коментарі

Читати далі

Спорт

Збірна України з таеквон-до виборола 174 медалі на кубку Європи (ФОТО)

Опубліковано

На змаганнях у Болгарії українці здобули 174 медалі та посіли перше місце серед 65 команд і друге місце серед 14 країн-учасниць.

Про це повідомили у Міністерстві молоді та спорту.

Фото: фейсбук-сторінка Міністерства молоді та спорту

Україну в столиці Болгарії представили 274 спортсмени серед дітей, юнаків, юніорів, дорослих та ветеранів. Вони вибороли такі медалі:

  • 44 «золотих»;
  • 47 «срібних»;
  • 83 «бронзових».

Читайте також: У київському метро українські рятувальники провели масштабні навчання (ВІДЕО)

Фото: фейсбук-сторінка Міністерства молоді та спорту

У міністерстві також зазначили, що українські майстри серед дорослих здобули 20 медалей, з-поміж яких три «золотих».

Нагадаємо, що українські бійці дзю-дзюцу здобули 274 медалі на чемпіонаті світу.

Фото обкладинки: Федерація таеквон-до ІТФ України

Коментарі

Читати далі

Спорт

Українка Катерина Садурська встановила ще один світовий рекорд — 84 метри під водою (ФОТО)

Опубліковано

Українська фрідайверка Катерина Садурська всього за один тиждень встановила два світових і один національний рекорд. Вона занурилася у воду на 84 метри без ласт та подолала глибину, яка дорівнює чверті висоти Ейфелевої вежі.

Про це повідомили в команді спортсменки.

2 грудня завершилися змагання з фрідайвінгу за версією AIDA.

Рекорди фрідайверки  

26 листопада вона успішно виконала занурення та встановила абсолютний світовий рекорд у дисципліні CNF (занурення без ласт та додаткового обладнання) — 82 метри.

    Проте на цьому досягнення українки не закінчилися. Уже 28 листопада вона пірнула в дисципліні з моноластою. На тренуваннях фрідайверка долала 106 метрів, але на змаганнях вирішила ризикнути й заявила 107 метрів. Це стало новим національним рекордом.

    Читати також: Ярослава Магучіх стала найкращою легкоатлеткою світу 2024 року

    Вже згодом фрідайверка занурилася у воду на 84 метри у дисципліні CNF. Садурська таким чином спростувала думку, що жінки неспроможні пірнати так глибоко без додаткового обладнання.

    Нагадаємо, що українські бійці дзю-дзюцу здобули 274 медалі на чемпіонаті світу.

    Фото: команда спортсменки.

    Коментарі

    Читати далі