Ліпимо вареники, аби грати у футбол. Як жіноча команда «Маріуполь» сама собі стає спонсором

Понад усе на світі ці дівчата люблять рідний Маріуполь та футбол. Аби бути незалежними від спонсорів, жіноча футбольна команда «Маріуполь» заснувала власний бізнес – виробництво домашніх напівфабрикатів. Пельмені, вареники та сирники від бренду «Власне виробництво» швидко підкорили маріупольців. Продукція від улюблених футболісток навіть продавалась у місцевих торгівельних мережах, дівчата уже готувались придбати авто для адресної доставки, але 24 лютого російські окупанти перекреслили щасливе життя цілого міста.

Дівчатам довелося разом виживати під постійними обстрілами та бомбардуваннями, прориватися на підконтрольні території, вимушено емігрувати за кордон. Але щойно Україна оголосила про відновлення Чемпіонату з футболу серед жіночих команд, спортсменки рвонули додому. Нині вони гуртом винаймають житло у Києві, поміж матчами та тренуваннями ліплять свої фірмові пельмені та чебуреки та мріють якнайшвидше взятися за відбудову рідного Маріуполя.

Нам здавалось, що ми в якомусь поганому телешоу

Каріна Кулаковська, головна тренерка ЖФК «Маріуполь»: 24 лютого – це для мене смерть і вибухи. Я, напевно, ніколи не оговтаюсь від цього. О п’ятій ранку я почула сильні вибухи і відразу подзвонила до Яни. Кажу: почалася війна, треба забирати дівчат, тих, які живуть у гуртожитку. Бо у нас частина команди не з Маріуполя, і ці дівчата, які не мали рідних у місті, приїхали до нас. Ми три тижні сиділи у Яни в підвалі, виходили лише готувати їжу на вогнищі та по воду. 2 березня у місті повністю зник зв’язок, а потім і всі блага цивілізації – світло, газ, вода, опалення. Уже не було вцілілих ні магазинів, ні аптек.

Готували їжу на вогні, дров не було, тому рубали дерева, питну воду брали у колодязі, поки туди не прилетів снаряд… Нам здавалось, що ми наче в якомусь поганому телешоу і хтось щодня підкидає нам нові випробування і ставить ставки, чи впораємось ми. Було страшно, але ми не плакали. Не було часу плакати, треба було виживати. Я вперше змогла заплакати, коли ми уже виїхали з Маріуполя на підконтрольні Україні території.

Було дуже важко, але ми вважаємо, що нам дуже пощастило. Бо в нас було достатньо їжі (завдяки нашому виробництву), вистачало не лише нам, а ще й могли ділитися з іншими. У нас був генератор і раз на тиждень Яна влаштовувала нам кінотеатр у підвалі, а ще ми могли підзаряджати свої телефони і телефони сусідів.

При морозі – 12°С ночували у машині з вибитими вікнами

Яна Винокурова, президентка ЖФК «Маріуполь» та керівниця компанії «Власне виробництво»: Для мене головною задачею було врятувати дівчат. Ми з самого початку трималися разом, жили у мене вдома. І рятувалися також разом. Я завжди вірила у нашу команду, в те, що нас об’єднує щось більше, ніж просто одна футбольна форма чи любов до футболу. І ось ці три тижні тільки підтвердили це: ми стали ще згуртованішими, ще більше командою чи родиною, якщо хочете. Адже нам треба було разом добувати їжу, носити воду, пиляти та рубати дрова.

Ми просиділи у підвалі 21 день. А коли уже вибухало зовсім поруч і посипалося скло з наших вікон, ми зрозуміли, що більше не можна зволікати і треба їхати. Дуже тяжко вибирались з міста, під кулями, під обстрілами, ніяких «зелених коридорів» не було. Як і жодних гарантій, що ми зможемо виїхати. Але й залишатися у Маріуполі більше не можна було. Ми не знали маршруту і просто прилаштувались у колону цивільних.

Чекали на «зелений коридор», але його все не було. По місту ходили чутки, що всіх, хто виїхав на власному авто на свій ризик, розстріляли… Щоби дізнатись хоч щось, не було зв’язку. Зате були ракети. Ракети літали над нашим будинком щодня, місто все щільніше брали у кільце. Мій будинок, де ми з дівчатами перебували, опинився на лінії вогню.

230 кілометрів за 29 годин

15 березня з Маріуполя таки виїхала колона машин і поповзли чутки, що з ними все гаразд. Ми рушили 17 березня. Нам вдалося виїхати з міста в сторону Бердянська через Мангуш. Відстань між Маріуполем та Мангушем 30 км, але цю відстань ми долали 11 годин…

До Бердянська ми не встигли доїхали, бо почалась комендантська година. Вся колона машин зупинилась. Ночували у машині. У нашому авто було 6 людей, 5 котів і великий собака, було тісно сидіти, не то що спати. Надворі – 12°С, але пічку не вмикали: економили бензин. Про сон не могло бути й мови, ми просто просиділи у машині до 6 ранку, а тоді колона знову рушила.

Коли ми в’їхали у Токмак Запорізької області, нас зустрічали волонтери і просто місцеві. Люди пропонували нам якось заклеїти ті зяючі вікна, простягали печиво, цукерки. А коли доїхали до Запоріжжя, то зрозуміли фразу: серед своїх і дихати легше. Для розуміння: 230 км із Маріуполя до Запоріжжя ми їхали 29 годин!

Частина наших дівчат виїздили через рф, тому що вони жили на лівому березі міста і після руйнування мостів просто не було можливості приєднатися до нас. Єдиним варіантом виїхати з-під бомбардувань було пробиратися через росію. Одразу скажу, що на сьогоднішній день усі дівчата змогли вибратись. Хтось зараз у Європі, хтось уже з нами тут. Та найголовніше, що всі вони вціліли і змогли виїхати.

Вижити допомогли наші напівфабрикати

Яна Винокурова: Я людина дуже запаслива. У мене завжди був запас їжі, звісно ж, нашої марки. Ми всі, до речі, любимо і самі сидимо на нашій продукції. А це ще раз підтверджує, наскільки ми самі впевнені у її якості, адже для спортсменок здорове харчування – це дуже важливо. Тож у мене вдома був гарний запас наших напівфабрикатів. І це врятувало не лише нас, команду та наших рідних, але і також сусідів та деяких містян.

Ми готували все просто на вогні. Ті сирники, які ми їли щойно з вогню під першим скупим, але вже весняним сонечком, я не забуду ніколи. Думаю, дівчата теж. То було наче свято – вийти з темного підвалу на світло і поїсти. А коли ми вирішили їхати з Маріуполя, у нас залишилось ще два морозильних короби, набитих заготовками і ми все віддали людям.

У Болгарії спекли 1156 пасок за один день

Яна Винокурова: Шукаючи безпечне місце для нашої команди, ми дізнались що у Болгарія надає українцям можливість проживання з харчуванням. Вирішальним аргументом стало те, що нас без проблем приймали разом з нашими тваринами. Адже ми їх вивезли з Маріуполя не для того. щоб залишати! А ще у Болгарії багато готелів і ми розуміли, що матимемо шанс знайти там підробіток та пропонувати наші страви.

Каріна Кулаковська: У Болгарію ми поїхали у пошуках безпеки. Це було напередодні Великодня і як виявилося, традиція пекти паски там не поширена.В перші дні після приїзду було дуже важко. Було дуже важко усвідомити, що у переддень такого родинного і світлого ми не вдома і що в нас його взагалі більше немає… І ми такі були не одні, Болгарія прийняла багато українських сімей. І тоді ми вирішили влаштувати спільне свято, наше українське свято.

Волонтерська організація «Український дім» надала нам продукти і ми взялися до роботи. За одну добу наша команда спекла 1156 пасочок та пофарбувала 2500 яєць – щоби вистачило всім-всім. Ми навіть запросили священника місцевого, щоб освятив наші паски і крашанки, для нього це було вперше.

Почали ліпити пельмені, бо дуже любимо футбол

Яна Винокурова: Бізнес на напівфабрикатах з’явився, бо ми дуже любимо футбол. Правда! Коли у 2019 році ми здобули чемпіонство у Першій лізі і вийшли до Вищої ліги, це уже був професійний рівень. А за омріяним статусом стояли контракти, зарплати і багато інших фінансових потреб. Оскільки ми не любимо та й не вміємо просити гроші, умовляти спонсорів, ми вирішили самі заснувати бізнес, який би нас годував як команду. І ми стартували з виробництвом напівфабрикатів. І так вийшло, що цей бізнес став також улюбленим годувальником і для багатьох маріупольців.

Як тільки ми запустили свій пельменний цех, нам вдалося вийти на директора нашої місцевої торговельної мережі «Грація» і переконати його взяти нашу продукцію на пробу. Гадаю, ми настільки цього хотіли, так у нас горіли очі, що він просто не зміг нам відмовити. За три місяці ми дуже здорово рвонули вперед: нарощували швидкість та обсяги виробництва, уже мали власну адресну доставку продукції та відкрили перші фірмові точки. Все йшло так добре, що ще за три місяці ми планували повністю вийти на фінансування команди за рахунок «Власного виробництва».

Футболістки навчились крутити голубці та ліпити вареники

Яна Винокурова: До 24 лютого команда була задіяна на виробництві лише частково. Бо ми наймали професійних кухарів, а дівчата допомагали за власним бажанням, хто хотів додатково підзаробити, бо ми все це оплачували, як найманим працівникам. А сьогодні все інакше. Виробництво працює у особливому режимі, і все, майже все тримається якраз на дівчатах. Деякі з них до того ніколи не ліпили вареників, не крутили голубців, але нічого – навчились, і виходить чудово!

Каріна Кулаковська: У нас завжди у команді діяла демократія. Ми поговорили з дівчатами, хто що може-хоче взяти на себе. Розподілили ролі, як це було, до речі, і під час виживання у Маріуполі. Спробували, помінялись місцями, визначили, що у кого виходить найкраще – і працюємо!

Особисто я займаюся закупами продуктів. Шукаю і відбираю нам лише найсвіжіше м’ясо, це у нас одне з головних правил. А ще у мене відповідальний і дуже приємний обов’язок: я куштую пробу з кожної партії, яку ми віддаємо на реалізацію. За мною також візуальний контроль: щоб сирнички чи голубці манили уже і своїм виглядом.

Читайте також: Конвертують ґвару в допомогу. Релоковані айтівці створили застосунок, що дозволяє донатити на ЗСУ без грошей

Яна Винокурова: Коли ми виїхали з окупованої території і потім у пошуках безпеки поїхали ще далі, у Болгарію. Там ми змогли знову тренуватися, щоб підтримувати форму. Ну а оскільки ми не хотіли сидіти на шиї ні в своєї держави, ні в тієї, яка нас прийняла, ми почали знову готувати напівфабрикати. Ми класно вміємо робити дві речі: грати у футбол і робити смачні пельмені та сирники. Тим і жили. Футбол, тренування допомагали триматися морально, напівфабрикати – матеріально.

Не все одразу вийшло. Як я уже казала, до великої війни у нас на виробництві процесами керували професійні кухарів, а тут нам доводилося все самим робити, довчати рецептуру, технологічні карти. Перші відгуки були погані, ми цього не приховуємо, ми навіть у себе на сторінці їх показуємо. Тому що це показує наш ріст. Ось так ми починали, а вже за кілька днів змогли усе підтягнути і довести продукцію до того смаку, який знали і любили у Маріуполі. Тож сьогодні, коли ви купуєте у Києві напівготові страви марки «Власне виробництво» – це унікальна нагода скуштувати те, що приготовлено футболістками улюбленої команди. Фанати, налітай!

Ми повернулись, бо Україні зараз дуже важко

Яна Винокурова: Цікаво, що у Болгарії ми були практично монополістами. Там такі страви не дуже поширені. Є мережа, російська, здається – «Березка». Але у них якісь гірша, а ціни вищі. Це нам самі покупці говорили. Нас дуже підтримували українці, які як і ми опинились за кордоном через війну. Вони купували наші голубці та вареники, це теж було для них підтримкою – можливість їсти рідні страви. Коли ми вирішили їхати з Болгарії, засмутилось дуже багато постійних покупців.

Чому ми поїхали, що бізнес йшов так добре? Бо завжди, з самого початку, це був бізнес не заради бізнесу, а заради футболу! І щойно Україна оголосила про відновлення чемпіонату, ми рвонули додому. Сумнівів ніяких не було, це було одностайне і легке рішення: їдемо додому грати у футбол! Ми просто не могли упустити можливість знову грати і кожною грою нагадувати, що Маріуполь – це Україна, що маріупольці не здаються! Коли ми виходимо на поле з нашими прапорами на плечах – це варте всього, всіх ризиків і залишених бізнесів. Тим паче, що ми знову запустили виробництво в Україні. Поки готуємо для киян, а далі видно буде. Сподіваємось, що на нас знову спрацює якість нашої продукції, як це було в Маріуполі.

Каріна Кулаковська: Ми повернулись, бо Україні зараз дуже важко. І треба працювати і відновлювати і наш спорт, і наш бізнес, і нашу економіку. А ще ми всім серцем любимо футбол. Ми цю команду розвивали 7 років! Ми йшли до вищої ліги дуже довго і тяжко. Тож не могли втратити своє місце у чемпіонаті. Тож зараз ми граємо у 6-ому турі чемпіонату України вищої ліги із жіночого футболу. 17 вересня відбулася наша перша гра у Чемпіонаті України Вищої ліги сезону 22/23. Ми перемогли «Пантер» із Умані з рахунком 5:2.

Ми хочемо самі себе забезпечувати

Каріна Кулаковська: Ми дуже хочемо самі себе забезпечувати. Але поки не вдається, бо для цього треба вийти на серйозні масштаби виробництва і продажів. Тож ми вже двічі оголошували збір грошей серед наших вболівальників, підписників. Першого разу на екіпірування, бо ж ми повернулись, щоб грати, а навіть форми не мали, втратили її у Маріуполі. Ну і другий збір – на лікуванні наших двох дівчат. Так сталося, що наші дві головні гравчині Юля Дехтяр та Іра Щербаньова отримали травми на полі. Це складні травми, кожній потрібна операція, це мінімум по 50 000 гривень. І поки без допомоги людей ми не можемо самі осилити ці виклики.

Українці та спонсори допомогли нам купити форму і допомагають зібрати кошти на лікування дівчат. Також актуальними залишаються наші потреби в екіпіруванні: нам потрібен ще один комплект форми, термофутболки, вітровки, тренувальні костюми. У Маріуполі у нас були однакові куртки, шапки та кросівки однакові, взагалі для команди це норма, але зараз це розкіш.

Але ми готові і хочемо заробляти самі! Ми завжди були самі за себе. Не до нас було до війни, і не до нас, звісно ж, зараз. Ми намагаємося відновити наш бізнес, щоб протриматися. Ми не просимо допомоги, ми просимо дати можливість нам самим заробити кошти. Я звертаюсь до великих магазинів, до супермаркетів: ми класна футбольна команда і ми робимо класні продукти, тож якщо ви будете працювати змогу, ви не лише дасте нам змогу заробити гроші, але й підтримаєте жіночий футбол в Україні!

У нас дуже багато дівчат цікавляться футболом

Яна Винокурова: Я у Маріуполі була досить успішними підприємцем, мала там багато нерухомості. Тобто матеріально втратила дуже багато. І мабуть, якби у мене не було моїх дівчат, ЖФК «Маріуполь», я би, можливо, здалася. Мені самій багато грошей не потрібно, так завжди було. Гроші – це лише інструмент. Але гроші потрібні моїй команді, щоби грати у футбол. А значить, я все зроблю, що ці гроші у нас були. Тож дівчата мене ого-го, як мотивують! Коли я бачу їхні сяючі очі, бачу, як вони викладаються, попри все пережите і всі труднощі, в тому числі і фінансові, це мотивує мене зробити все, щоб вони мали гарні умови для тренувальних зборів, виїздів та і просто мали де жити зараз. Ми, до речі, живемо зараз усі гуртом, разом винаймаємо житло.

Я мрію, що команда «Маріуполь» вийде у Лігу чемпіонів і буде прославляти Маріуполь ще і за межами України. Мрію в майбутньому створити дитячу футбольну школу для дівчаток, яка би охопила всі регіони України. Хочу виховувати крутих українських футболісток, тому що насправді у нас багато дівчат цікавляться футболом, дуже багато з них талановиті, але мало хто ними готовий займатися.

Обов’язково повернемося у наш любий Маріуполь: там дуже багато роботи буде! І ми її не боїмося. Будемо відбудовувати спортивний Маріуполь, він був таким і ми це повернемо і примножимо.