Суспільство
З Одеси до Карпат – на протезі. Як ветеран зібрав 7 млн на пікапи для побратимів
У 2015 році Олександр Швецов опинився на фронті випадково. На передовій він отримав поранення, яке закінчилося ампутацією ноги, тривалою реабілітацією та зневірою у власних силах. У Відні фахівці змогли поставити ветерана на ноги: протез дав йому можливість продовжувати повноцінне життя.
З початком вторгнення Олександр вирішив допомагати побратимам у тилу. Для цього вигадав схему, яка мала допомогти зібрати 800 тисяч гривень на пікапи. Ветеран пішки вирушив до Карпат, а дистанцію скорочували українці – своїми донатами. Як це було та чи вдалося подолати весь шлях, Олександр поділився із ШоТам.
Олександр Швецов
Ветеран російсько-української війни. Зібрав для бійців мільйони гривень
На фронті опинився випадково
До початку війни у 2014 році я був звичайним хлопцем, мав молоде життя, любив дискотеки. Навчався в автодорожньому коледжі. Після цього пішов служити на строкову службу. Коли повернувся, працював у житомирському супермаркеті будматеріалів. Згодом поїхав до Польщі та влаштувався на завод TESCO. Далі був на будові, а після цього став електромонтажником.
Склалося так, що у «постмайданний період» я захотів будувати житло біля оселі матері, і для цього були потрібні кошти. Тому вирішив продати свою квартиру. Для цього треба було піти до військкомату – аби взяти «приписне посвідчення».
У військкоматі комісар сказав, що люди з моєю військовою спеціальністю зараз потрібні на передовій (я був командиром розвідувального відділення). Можливо, він це говорив усім, аби набрати якомога більше бійців. Тоді у військкоматі було чимало добровольців, і їхнє бажання захищати країну вплинуло на мене. Власне, відмовитися від пропозиції комісара я просто не зміг.
Усі знайомі трохи сміялися, коли я розповідав про своє рішення. Це сьогодні всі йдуть на фронт, розуміючи, чому і навіщо. А тоді було трішки інакше.
Так я опинився у складі 30-ї окремої механізованої бригади. Мене на три тижні відправили на навчання на полігон «Широкий лан», що у Миколаївській області. Там ми вчилися стріляти з усіх видів стрілецької зброї та бронетехніки, кидали бойові гранати, стріляли з ручних протитанкових гранатометів. А вже в перших числах травня я опинився в зоні бойових дій.
Обманював лікаря, бо боявся ампутації
На фронті я був два місяці – до поранення. Ми з побратимами перебували у Сєвєродонецьку, Рубіжному, Лисичанську, Щасті. Згодом нас відправили на передову – Веселу Гору під Луганськом. Прибувши туди, ми навіть не встигли «окопатися», як на нас із трьох сторін пішла ворожа техніка й артилерія. Там я й отримав поранення.
Пам’ятаю, як поруч щось сильно гупнуло. Мені стало дуже боляче. Я лежав на животі – головою у напрямку ворога. Спробував встати, але зрозумів, що не можу. Побратими відтягнули мене з поля бою, а далі гелікоптером відправили до Харкова.
В операційній лікар узяв щось гостре й почав колоти мою ліву ногу, запитуючи, чи я щось відчуваю. Я розумів: якщо казатиму «ні», її можуть ампутувати. Тому брехав, що відчуваю, підглядав, куди він тисне. Лікар попросив відвернутися, однак я все ще бачив його у відображенні вікна, тож продовжував обманювати. Дуже просив, щоб врятували ногу.
Через 2-3 дні лікар розповів, що був консиліум, під час якого медики вирішували, чи варто ризикувати моїм життям, аби зберегти ногу. Оскільки я втратив багато крові, лікарі вирішили рятувати мене, а не кінцівку. Так я залишився без лівої ноги.
Змусив себе стати на протез
Перший протез я отримав у 2015 році, коли рана загоїлася. Але півтора року майже не ходив на ньому, адже було незручно. Коли про це дізналися волонтери, запропонували мені поїхати до Відня у школу ходьби. Там я побачив, як старенькі люди, яким по 70-80 років, вільно ходять на протезах. А я, хлопець 29 років, сидів у візку. Тож змусив себе навчитися.
Я почав пробувати – через біль. Виявилося, що це не так просто: став і пішов. Треба, щоб нога звикла. Десь через півтора-два роки я зрозумів, що почав більш-менш нормально ходити.
У мене було два етапи: до поранення і після. Дуже не любив, коли до мене приїжджали знайомі, з якими я вів зовсім інший спосіб життя. Бачив у їхніх очах якусь печаль, і це мене дратувало. Тому намагався уникати таких зустрічей. Коли тренувався ходити на протезі, виїжджав в інше місто, аби не зустрічати знайомих з минулого життя.
Загалом реабілітація триває й досі. Два роки тому отримав новий протез у межах державної програми. Із ним я багато подорожую, бо дуже це люблю. Під час мандрівки до Риму проходив пішки цілий день і навіть не помічав, наскільки втомився.
Не вірив у вторгнення, та був до нього готовий
До повномасштабного вторгнення я працював у Житомирі торговельним агентом у найбільших компаніях міста. Я не готувався до великої війни, тривожної сумки не мав. Але коли виходив у магазин, завжди купував різні крупи, хоча вони й не були мені потрібні. Складав усе до комірки. Сусіди іноді заходили та сміялися. Проте дарма, адже все це знадобилося вже у лютому. Коли почалася велика війна, полички в магазинах швидко спорожніли, а мені було, що їсти та чим годувати собак у дворі.
Читайте також: «Зроблено в РФ, перероблено в Україні». Як уламки російських літаків перетворюються на мільйонні донати для ЗСУ
24 лютого мене розбудили сусіди зі словами: «Саня, вибухи!». Я чомусь їх не чув, хоча в Житомирі гуділо дуже сильно. Так зрозумів, що все почалося. Так ще склалося, що того самого дня у Житомирі прощалися з трьома бійцями, які напередодні загинули на Донбасі. Мене попросили допомогти, адже всіх військових терміново забрали до частин.
Збирати донати ставало дедалі важче
Я відправив маму до Польщі, а сам залишився в Житомирі. З перших днів почав допомагати побратимам. Збирав кошти на тепловізори, квадрокоптери, автівки та все необхідне, як-от ліхтарики та генератори.
Розумів, що не можу просто сісти й дивитися телевізор, їсти печиво та пити чай. Ми всі маємо виконувати свій громадянський обов’язок, аби здобути перемогу над росіянами.
На початку вторгнення люди реально дуже багато донатили. Але вже через пів року зібрати кошти на автівку для бійців було досить складно. Коли я вперше опублікував допис про збір 200 тисяч гривень, мені скинули всього 15. А вдруге після такої самої публікації я зібрав всього 5 тисяч. Було зрозуміло, що потрібно щось вигадувати, аби закрити цю потребу.
Вирішив іти до Карпат, щоб назбирати на пікапи
Раніше у соцмережах я бачив, як стендапер Марк Куцевалов ішов пішки до Говерли, збираючи кошти для фронту. Подумав, що колись можна повторити його досвід, аби показати іншим людям на протезах, що пройти таку відстань цілком реально. Але раптом я зрозумів, що це може бути ще й способом збору донатів. Вирішив пройти від Чорного моря до Карпат, щоб назбирати на автівки для бійців.
Я порахував, що два вживані пікапи коштуватимуть 800 тисяч гривень. Далі подивися на карті відстань від Чорного моря, аби було приблизно 800 тисяч метрів. Це вийшло місто Яремче. І вигадав таку схему: кожні 100 гривень донатів скорочуватимуть мою дистанцію пішої ходи приблизно на 100 кроків. І чим більше буде пожертв, тим менше мені доведеться йти на протезі.
Боявся, що не назбираю
Машиною 3 жовтня я доїхав до Одеси. Там переночував і наступного ранку вирушив від пляжу «Ланжерон». Відбувалося це так: пройшов я, наприклад, 15 кілометрів, сфотографувався біля певної точки та автостопом повернувся до своєї машини. Далі доїхав до місця, де минулого дня закінчив іти, та продовжив шлях. І так по колу.
Паралельно я знімав відео для соцмереж, щоб розповідати про свій шлях. Тож ще витрачав кілька годин на день. аби все змонтувати. Спав по 4-5 годин.
На четвертий день я зібрав приблизно 550 тисяч грн.У перші дні люди активно донатили, але згодом переказів ставало все менше. Найбільше боявся, аби не виявилося, що роблю все це даремно, а назбирати всю суму не вийде.
Зібрати кошти допомогла віра
Одного дня стався переломний момент у зборі. Дорогою я зустрів священника. Він запитав, куди йду і для чого. Я пояснив, що збираю гроші бійцям на пікапи. Батюшка попросив трохи почекати, а згодом приніс свої кошти та благословив. Того вечора я й сам помолився Богу, просив, щоб допоміг мені назбирати необхідну суму.
Наступного ранку я виставив відео з батюшкою і буквально через годину зрозумів, що можу далі не йти. Люди задонатили неймовірну суму! Але оскільки я налаштувався продовжувати шлях, то просто для себе пройшов іще 10 кілометрів.
Коли повернувся до машини, на рахунку вже було на пів мільйона більше необхідної суми. Загалом за вісім днів пішої ходи я зібрав сім мільйонів гривень. Знаю, зі цим мені допомогла віра. Замість тисячі гривень, яку дам батюшка, я поклав власні кошти, а ту купюру зберіг собі на вдачу.
За моїми підрахунками, я пройшов приблизно 85 кілометрів, хоча навігатор показує сотню. Між ходьбою я трохи відпочивав, бо здорова нога, на яку було сильне навантаження, частенько боліла.
Шахраї хотіли вкрасти донати
Автівки для побратимів купуватиму самостійно. Також я вирішив передати 1,5 млн грн відомим житомирським волонтерам, щоб вони закрили нагальні потреби. Крім того, уже замовив квадрокоптери для військових.
Одразу після мого збору закупівля обладнання трохи затягнулася. Річ у тім, що шахраї намагалися зняти гроші з моєї карти. Однак банк це заморозив, тож у негідників нічого не вийшло. Натомість люди могли й далі донатити на цей рахунок.
Мрію створити в Україні школу ходьби
Я не планую завершувати цей маршрут, але в планах маю інший, хочу пройти його з побратимами на протезах. Можливо, ми організуємо марафон, аби надихати інших повторювати наш досвід.
А ще до мене почали звертатися люди з питаннями щодо протеза. Намагаюся всім відповідати та щось радити. Думаю, я надихав їх своїми відео, адже бачу серед нових підписників чимало людей з протезами.
Хочу, аби в майбутньому в Україні зʼявилася школа ходьби – як у Відні. І щоб там працювали такі самі професіонали. Або взагалі попросити австрійських інструкторів навчити українців. Це був би дуже крутий проєкт. Можливо, цим займеться держава. А якщо ні – буду радий до цього долучитися.
Випробуйте себе в знанні історії Києва: на кожній сторінці — старовинна фотографія та факт про конкретне місце, а на звороті — його сучасний вигляд і відповідь.
Дізнайтеся разом з ШоТам, наскільки добре ви знаєте столицю та її еволюцію крізь час.
Під час археологічних досліджень цієї вулиці виявили систему підземних тунелів і катакомб. Ці ходи використовували в різні періоди історії міста, наприклад, під час Другої світової війни.
Клацніть, щоб перевернути
Це місце розташоване між сімома вулицями, а влітку по вечорах тут відбувається шоу світломузичних фонтанів.
Клацніть, щоб перевернути
До 1500-річчя Києва цю памʼятку реконструювали, хоча точний вигляд оригінальної споруди залишався невідомим.
Клацніть, щоб перевернути
З кінця 18 століття на цій площі проводили відомі ярмарки, на яких збиралися купці з усієї Європи.
Клацніть, щоб перевернути
На початку 20 століття ця будівля слугувала місцем проведення балів, концертів і театральних вистав для київської еліти.
Клацніть, щоб перевернути
У 2015 році під час розкопок на цій площі археологи знайшли цілу вулицю часів Київської Русі та стародавні артефакти.
Клацніть, щоб перевернути
До 2001 року через цю площу, яка була важливим пересадковим пунктом у міській транспортній мережі, проходила трамвайна лінія.
Клацніть, щоб перевернути
Share:
28 березня в Києві відбулася презентація дослідження «Жінки у війні: мотивації залишатися та причини виїжджати», під час якої експерти проаналізували, що спонукає українок залишатися в країні, попри війну, а що може змусити їх вирішити переїхати за кордон.
ШоТам відвідали презентацію та готові поділитися з вами результатами.
Про опитування
З 23 по 30 січня 2025 року Центр економічної стратегії спільно з American University Kyiv провів опитування серед жінок віком від 18 до 60 років, які живуть в Україні (за винятком тимчасово окупованих територій). Також експерти опитали українок, які після початку повномасштабної війни виїхали за кордон. У дослідженні взяли участь 2018 респонденток.
Як війна вплинула на переселення жінок
- 39% українок були змушені залишити свої домівки; з них 53% вже повернулися.
- 69% переміщених жінок залишалися в межах України, 24% виїхали за кордон, а 7% поєднували обидва варіанти.
- Більшість переміщень були тривалими: 39% опитуваних перебували поза домом понад рік.
Мотивація залишатися в Україні
Згідно з дослідженням, для 79% опитаних є важливим залишатися в Україні, 15% не визначилися з відповіддю, а 6% не вважають це принциповим.
Що повпливало на таке рішення:
- вік і соціальний статус: старші жінки частіше обирають залишатися;
- фінансовий стан: люди з вищими доходами менш схильні до еміграції;
- власність житла: наявність власного житла підвищує бажання залишитися;
- мова спілкування: україномовні громадянки частіше обирали залишитися.
На відміну від попередніх досліджень, нині жінки з вищими доходами менш схильні до виїзду.
«Так само окремо в нас була категорія підприємиць, тобто власниць своєї справи. Вони, в принципі, не хочуть виїжджати з України, хочуть залишатися тут», — відзначила заступниця директора Інституту поведінкових досліджень Наталя Заїка.
Всупереч очікуванням і поширеним стереотипам:
- жінки з дітьми мають таке ж бажання залишатися в Україні, як і ті, хто не має дітей;
- відсоток жительок сіл і містянок, які хочуть жити в Україні, приблизно рівний;
- для жінок, чиї населені пункти зараз розташовані в окупації або а зоні активних бойових дій, не менш важливо залишатися в Україні.
Читати також: Працювала в Лондоні, але повернулася в Україну: це управліниця, що цифровізує державу
Основні причини залишатися
«У відкритих відповідях часто повторюються фрази: “Тому що тут моя сім’я”, “Тому що тут мої діти”. Це підкреслює глибоку прив’язаність до рідних і бажання підтримувати їх у складні часи», –– зауважила Наталя Заїка.
Які ризики бачать в Україні та за кордоном
Жінки за кордоном значно гостріше сприймають потенційні ризики повернення до України, оцінюючи їх у півтора-два рази вище, ніж ті, хто залишився в країні. Водночас другі бачать більше загроз у разі переїзду за кордон, пов’язаних із соціальною адаптацією, фінансовою стабільністю та медичним забезпеченням.
Перспективи життя за три роки
Жінки, які залишаються в Україні, загалом дивляться в майбутнє з більшою надією, ніж ті, що перебувають за кордоном. Більшість українок вважають, що за три роки вони зможуть повернутися до своєї довоєнної спеціальності — так думають 59% респонденток. Серед жінок за кордоном таких менше — лише 47%, хоча вони частіше розглядають варіант зміни професії або перекваліфікації.
Щодо рівня життя, 46% опитуваних в Україні очікують на покращення своїх умов за три роки, тоді як серед людей за кордоном цей показник значно вищий — 80%. Проте ймовірність погіршення рівня життя бачать лише 7% жінок в Україні, а серед жінок за кордоном таких 20%.
Перспективи завершення війни для них також виглядають по-різному. Майже третина опитуваних в Україні (29%) вірить, що за три роки війна повністю завершиться. Однак серед жінок за кордоном такий оптимізм мають лише 5%. Водночас майже половина останніх (45%) вважає, що війна залишиться в стані замороженого конфлікту, тоді як в Україні таку думку поділяють лише 12%.
Читати також: Обʼєднані Маріуполем: ці переселенці запустили чи релокувати свої бізнеси й ініціативи
Про дослідників
Центр економічної стратегії (ЦЕС) — незалежний аналітичний центр, заснований у травні 2015 року. Його мета — підтримка реформ в Україні для досягнення стійкого економічного зростання. Центр проводить незалежний аналіз державної політики та сприяє посиленню громадської підтримки реформ.
American University Kyiv (AUK) — це приватний університет, розташований у Києві. Заснований у партнерстві з Arizona State University (ASU) та Cintana Education, AUK надає інноваційну вищу освіту за американськими стандартами на рівнях бакалаврату, магістратури й докторантури.
Фото обкладинки: UAExperts.
На правому березі Києва запустили першу екомашину, яка збиратиме використані батарейки на перероблення. Машина вивозитиме батарейки з усіх пунктів приймання руху «Батарейки, здавайтеся!».
Про це повідомили в русі «Батарейки, здавайтеся!».
Тест-драйв машини тривав упродовж місяця. Вона змогла перевезти понад п’ять тонн батарейок, які здавали кияни у магазинах-партнерах та будинках, що зареєстровані у програмі руху.
Читайте також: UAnimals оголосили лавреатів Всеукраїнської зоозахисної премії
Батарейки за принципом 100% перероблення залежно від типу передадуть таким заводам:
- Eneris Recupyl в Польщі;
- Accurec в Німеччині;
- EraSteel у Франції тощо.
Перероблення матеріалу повністю фінансують партнери руху, а саме виробники й дистриб’ютори батарейок: Panasonic, VARTA, Duracell, GP Batteries та інші компанії.
Нагадаємо, що розробники з України запустили платформу для бронювання будинків на природі.
Фото: фейсбук-сторінка «Батарейки, здавайтеся!»
