«Прийомний син спочатку казав на мене “тьотя Руслана”, бо його мама жила через дорогу»: як вчителька з Херсонщини виховує 11 дітей

Зараз ви читатимете статтю ШоТам з проєкту про переселенців, які втратили дім, але продовжили свою діяльність у нових містах і селах.

Чому ми його робимо? Більше

Зараз ви читатимете статтю ШоТам з проєкту про переселенців, які втратили дім, але продовжили свою діяльність у нових містах і селах.

Чому ми його робимо?

Наші герої є прикладом активізму та незламності українських переселенців, які попри війну продовжують власну справу або починають новий бізнес.

58-річна вчителька з Херсонщини — мама для трьох власних та вісьмох прийомних дітей. Четверо наймолодших взяла в родину кілька років тому.

«Коли вони потрапили до мене, то найстаршому Стасику було 10 років, а найменшому Макару — 6. Вони не вміли читати й писати, були дуже насторожені», — пригадує Руслана Бутенко.

Через війну родина залишила свій дім у Нововоронцовці та переїхала до Житомира. Тут благодійники вже зводять для Руслани та її дітей новий дім.

Як стала мамою для свого учня та будує заново життя на Житомирщині, Руслана розповіла ШоТам.

Руслана Бутенко

багатодітна прийомна мати

Завжди хотіла велику родину

Я народилася та виросла в селищі Нововоронцовка Херсонської області. У мене було щасливе дитинство, хіба що хотіла брата чи сестру — у всіх друзів були. Коли мені виповнилося 11, у мене з’явилась сестричка Світлана.

За фахом я педагогиня, все життя працюю з дітьми. На сьогодні за моїми плечима 36 років роботи в школі, і я продовжую вчити дітей, викладаю на курсах мистецтвознавства та здоров’я.

Не знаю, звідки це бажання, але я завжди хотіла велику родину, і щоб у домі звучали дитячі голоси. Я народила трьох своїх дітей: Валіка, Тамару та Дашу. Ми з чоловіком Сергієм і трьома дітьми жили у квартирі, було тіснувато. У власний будинок переїхали, вже коли діти підросли. Валік одружився й оселився в Житомирі, Тамара поїхала навчатися до Кривого Рогу. З нами лишилася лише найменша Даша.

Була класною керівницею, а стала прийомною мамою

Перша дитина, яку ми з Сергієм взяли до себе — син нашої сусідки, в якої проблеми з алкоголем. Вові тоді було 12. Я працювала в школі й була класною керівницею його класу. Вова почав приходити до мене, щоб я допомагала йому робити уроки, потім вечеряв у нас і біг додому.

Якось взимку 2012 року на вулиці було -20 °C, і він сказав: «Можна, я у вас залишусь ночувати, бо в нас удома холодно, не топиться?». Звісно, що ми його залишили.

Наступного дня я в магазині зустріла Вовину маму. Вона здогадалася, що хлопчик залишився в нас, не заперечувала — точніше, їй було все одно. Я її попросила написати таку записку, що її дитина в нас буде жити, і вона це зробила. За півтора року його біологічну маму позбавили батьківських прав. 

Я запропонувала чоловікові, щоб ми пройшли навчання та подали заяву на створення прийомної сім’ї, щоб офіційно взяти ще дітей на виховання — бажання є, місце в домі є. Сергій погодився. Наші старші діти нас підтримали.

Вова спочатку казав на мене «тьотя Руслана». Як могло бути інакше, коли його кровна мама жила майже через дорогу? Щоправда, вона ніколи до нього не приходила, хоча ми були б не проти.

З Вовою бувало складно, бо він був навчений красти, обманювати. Але все це ми змогли подолати ласкою та добром. Вова жив з нами до 18 років, а потім поїхав вчитися в Каховку та на вихідні приїжджав додому. 

Зараз йому вже 24. Він, на жаль, перебуває на окупованій території. Оскільки служив в АТО, Вову просто не випустять звідти. Коли є можливість, телефонує нам. Часто повторює, як він нам з Сергієм вдячний, що ми його тоді взяли до себе, і він «не пропав».

Кожна дитина мені дорога

Ми з чоловіком пройшли спеціальні курси для прийомних батьків та у 2013 році взяли до себе ще брата й сестру з Херсона — Катю й Віталіка, а потім ще Алінку. Зараз вони всі вже дорослі. 

Віталій служить у ЗСУ. Каті, сестрі Віталіка, вже 19. Вона живе зі мною. Зараз вона — студентка Житомирського державного університету імені Франка, напряму «Соціальна робота». Уже перейшла на третій курс. Хочеться, щоб і в решти дітей була можливість принаймні спробувати свої сили там, де вони захочуть. Аліна переїхала й живе в Кривому Розі. 

Усі мої діти дуже хороші. Звісно, як у кожній родині, у нас бувають якісь непорозуміння — ну, це нормально. Але кожна дитина мені дорога.

За два місяці навчила писати й читати

Три роки тому нам запропонували взяти під опіку одразу чотирьох дітей з однієї родини, щоб їх не розлучати. Ми погодились та оформили дитячий будинок сімейного типу. Держава виплачує мені заробітну плату як мамі-вихователю. Але для мене цей статус ДБСТ — лише умовність. Вважаю так: якщо ти береш дитину у свою родину, то це стає твоя дитина, якою ти живеш, а також її бажаннями та мріями. 

Зараз у мене четверо діток-школяриків. Макару найменшому — 8 років, Ліді — 10, Таї — 12, Стасику буде скоро 14.

Коли мені подзвонили з соціальної служби, чоловік був в АТО, тож я сама поїхала знайомитися з ними. Їхня мати не була позбавлена батьківських прав, але вони жили в дитбудинку.

Я їм сказала тоді: «Діти, хай собі мама вирішує свої справи, а ви поки можете жити зі мною. А мама, коли буде до цього готова, приїде й забере вас». Ну, вони й згодилися, але вона так і не приїхала.

Усі четверо були наїжачені спочатку, не довіряли людям. До школи вони не ходили — не вміли ні читати, ні писати. Мама їх ховала від людей. Переконувала, що вона в них одна, і якщо тільки якісь люди прийдуть забирати від неї, то треба кричати, ховатися, дряпатися й кусатися. А сама вона мала проблеми з алкоголем.

Коли я вперше подала їм гречану кашу, ці діти були шоковані: «А хіба її треба варити?». Ці бідні діти їли крупу сирою й макарони теж, бо ніхто їм того не готував, а вони самі не знали.

Пам’ятаю, як вперше ми з Таєю пішли в магазин. В неї очі розбігались, вона ніколи раніше не була в магазині. Я купила нам тоді два чи три кілограми м’яса, а вона: «Ого, ви така багата!». Можна лиш уявити, що ті діти пережили.

З цих чотирьох їжачків Лідочка перша назвала мене мамою. Каже якось мені: «Можна, я буду казати на тебе “мама”?» — «Звісно, можна». Десь за місяць і решта почали називати мамою.

Звісно, з таким харчуванням і доглядом у цих дітей були проблеми зі здоров’ям. Та ми все те подолали. Діти приїхали до нас у червні, а вже у вересні Сергій звільнився зі служби за віком, приїхав додому, і вони одразу до нього прикипіли.

А ще до його приїзду я навчила їх читати й писати, адже ж у вересні вони мали піти до школи — інші варіанти ми навіть не розглядали. Того літа в мене не було відпустки від вчителювання: вчила з ними літери, цифри. Кожного дня ми з ними читали. Навчила всього за 2 місяці. Зараз хтось із них вчиться краще, старанніше, а хтось лінується — діти як діти.

Перші 13 днів я нікуди не збиралася виїжджати

24 лютого 2022 року я прокинулась, як завжди, рано, щоб усіх зібрати в школу та самій зібратись. І, як завжди, о пів на сьому набрала батьків. Кажу: «Тату, добрий ранок!», а він мені: «Який же він добрий — війна!».

Я була вдома з дітьми сама, бо Сергій тоді влаштувався працювати сторожем під Києвом. Дзвоню йому — він каже, що столицю бомблять. У мене була паніка, я не знала, що робити.

І решта людей у селищі теж. Нас згуртував місцевий активіст Діма Бурлай, і ми вже почали приходити до тями та думати, що ми можемо робити корисне. Так утворилася спільнота «Волонтери Нововоронцовщини». Ми збирали допомогу, й перші 13 днів я нікуди не збиралася виїжджати. Але дітям казала правду про те, що відбувається. Вони вже досить дорослі — все розуміють і люблять свою країну. Ми навіть знімали ролики з закликами до НАТО закрити небо над Україною.

10 березня російські війська увійшли в сусідні села, а за три дні знищили наш блокпост. Я страшенно злякалася за життя дітей. А ще ж Сергій — військовий.

У нас вдома були всі його грамоти, медалі, форма. Ми пишалися й пишаємося нашим татом. Що буде з дітьми, якщо окупанти все це знайдуть — навіть думати про це було страшно.

Місцевий пастор вивіз нас на «жигулях»

Я почала шукати, хто нас може вивезти. Всі боялися, бо це було небезпечно. Нас повіз пастир місцевої церкви Василь Зінченко. Так ми виїхали його старенькими «жигулями»: я, п’ятеро дітей і наша такса. Ми доїхали до Кропивницького, а там нас уже зустрічав Сергій.

Місяць ми були з ним у селі під Києвом. Усі жили в одній кімнаті, спали на підлозі. Сподівались, що скоро все втихне, і ми всі разом поїдемо додому.

А коли зрозуміли, що чекати треба довше, вирішили їхати в Житомир. Тут навчається на ветлікарку моя найменша кровна дочка Даша та живе найстарший син Валентин. Знайшли й орендували квартиру, і вже третій рік тут живемо.

Серце рветься додому, але дітям краще в Житомирі

Рідна Нововоронцовка для мене — найкраще селище на землі: квітуче, привітне. Там живуть дуже чуйні та лагідні люди. Красива природа. До вторгнення там мешкали 4000 людей, працювало дві школи. 

Моє серце рветься додому, але я думаю насамперед про дітей. Поки що там небезпечно. Крім цього, я розумію, що в Житомирі більше можливостей для них: тут є різні гуртки, секції, часто місто організовує якісь свята. Звісно, в нашому селищі такого не було. Тож тут я їх скрізь воджу, бо хочу, щоб вони побільше отримали для свого розвитку.

Це місто дуже мені подобається. Мабуть, першочергово своїми людьми. Може, нам так щастить, але нам тут зустрічаються тільки добрі та чуйні люди, кожен намагається чимось нам допомогти.

Аби відволікти дітей від війни, Сергій придумав нову сімейну традицію: родинні поїздки в лазню на вихідних: плавали в басейні, Сергій дітей віничками парив.

Головний план життя — щоб усі діти були щасливі

Цього року наша родина втратила Сергія. Чоловік пішов з життя раптово. Це страшний удар для мене — він був моєю опорою в усьому, ми разом прожили 33 роки. Але в мене є діти, заради них я тримаюсь. Вони дуже сумують за батьком — ми пропрацьовуємо це з психологом.

Зараз планувати мені щось складно. Та головний план мого життя — щоб усі мої діти були щасливі, і всі мої сили направлені на те, щоб виховувати їх хорошими людьми, дарувати свою любов і турботу.

Коли я взяла перших прийомних дітей, моя мама мене не розуміла. Вона казала: «Навіщо воно тобі треба? Живи для себе». Мене часто питають, чи я не втомилася, мовляв, одні виросли, й одразу інші. А я навпаки балдію з ними. Якщо їх немає, то я не живу. Діти — це моє життя.

Благодійники, які опікуються нашою родиною — Ольга Бібла й Ольга Пашко — залучили нас у програму «Адреса дитинства». Це проєкт від фундації Олени Зеленської. Коштом міжнародних донорів у восьми областях України зводять будинки для прийомних родин, які через війну втратили житло. 

Естонські партнери проєкту будують у Житомирській області три дитячі будинки сімейного типу, й один з них призначений для нашої родини. 1 червня було урочисте закладення фундаменту. Будівництво триває — ми вже знаємо свою майбутню адресу. Періодично їздимо туди з дітьми, дивимось, як просуваються роботи, та мріємо, як ми будемо там жити.

Команда проєкту обіцяє, що в грудні ми вже заселимося в наше нове житло та цьогорічне Різдво зустрічатимемо вже у власній оселі.

Я продовжую викладати онлайн для дітей з Нововоронцовки, на пенсію поки не збираюся. Чи готова я брати під опіку ще дітей? Так, авжеж. 

У новому будинку в нас буде аж сім кімнат, тож місце є. І сили в мене є. Тим паче, мої діти вже підросли, в усьому мені допомагають. Ми готуємо, прибираємо разом. Я вже говорила з ними про нових дітей у родині. Так, у нас тепер немає тата, але є мама. І у світі є багато дітей, яким потрібна мама. Мої діти розуміють це, як ніхто.