Володимир Вірьовкін не уявляє свого життя без собак. Каже, вони його знаходили навіть у найпекельніших точках фронту: завжди ділився харчами й ласкою. А коли звільнився зі служби після інсульту, часто з тривогою думав про тварин, які залишаються на лінії фронту та у покинутих селах.
І доля підкинула йому можливість врятувати собаку, який місяць прожив у зачиненому будинку на Донеччині без їжі та води.
Як ветеран підкорив серце пса, якого хотіли приспати через агресивну поведінку, розповідає #ШоТам.
Пішов на фронт добровольцем у 63 роки
Коли почалось повномасштабне вторгнення, Володимиру з Черкас було 63 роки. Того лютневого світанку він, як завжди, вигулював свого пса Джузеппе. Щойно побачив чергу на заправці зранку, зрозумів: і в його місті почалася війна.
«Відвів Джузеппе додому і поїхав туди, де гуртувалась місцева тероборона. Місяць був там, а потім, коли нас переводили в ЗСУ, то мені сказали що я не підходжу через вік»,
— пригадує Володимир.
Але відмову чоловік не сприйняв і доєднався до Добровольчого українського корпусу, на основі якого пізніше сформували 67-му окрему механізовану бригаду «ДУК». Воював на Донеччині, Луганщині, Харківщині.
Після другої важкої контузії Володимир переніс ішемічний інсульт. Провів кілька місяців у шпиталі, але рухливість правої сторони тіла не відновилась. Лікарі обіцяли, що вдома та за умови регулярних занять координація поступово відновиться.
«Джузеппе ніби забрав чужу біду»
Та вдома на ветерана чекало ще одне потрясіння: раптово, на його очах помер улюблений Джузеппе, який 2 роки чекав господаря з війни.
«Це була містика якась. До нас у гості приїхав мій побратим зі Львова Віктор. І ось мій Джузеппе, який зазвичай від мене ні на крок не відходить, почав ходити за ним, як прив’язаний»,
— розповідає ветеран
А коли Віктор вийшов до магазину, пес сів на порозі й чекав, а як тільки той відкрив двері —Джузеппе радісно вискнув і… помер.
«Хлопці тоді мене втішали, що це він “забрав” собі якусь Вікторову біду. Після повернення на фронт Віктор справді потрапив під важкий обстріл і дивом вижив. Не знаю, може і справді мій Джуз щось відчув, перехопив щось»,
— зітхає Володимир.
Дізнався про цуценя, яке дивом вижило у зачиненому будинку
Після втрати чотирилапого друга ветеран довгий час не міг прийти до тями. Про рекомендовані лікарем щоденні піші прогулянки уже не йшлося: сама думка про те, щоб іти гуляти без Джузеппе була нестерпною для чоловіка.
І тоді донька Володимира побачила в соцмережах публікацію про молодого собаку, якого евакуювали з Донеччини. Сусіди знайшли 6-місячного пса у зачиненому будинку, в який понад місяць ніхто не навідувався. Інша собака на той момент вже загинула. Що сталось з господарями тварин — невідомо.
Врятований песик був у жахливому стані від голоду та зневоднення, почалися проблеми з суглобами та шкірою. Пережите вплинуло і на психіку тварини: кілька разів пса намагались прилаштувати, але через агресивну поведінку повертали.
Історія цуценяти породи кане-корсо (та сама порода, що і в Джузеппе) вразила всю родину, а Володимир одразу вирішив: «Їдемо і забираємо!».
«З нами він — просто лагідне дитя»
З першої ж зустрічі грізний собака, з яким попри його слабкий фізичний стан до того ніхто не міг впоратися, прийняв Володимира і його родину.
«Нам розповідали, що вже стояло питання про те, аби його приспати, бо були проблеми зі здоров’ям, він агресував. Як тільки я його побачив, зрозумів, що він — наш, саме наш пес, розумієте. Я ніколи не вірив ні в які такі речі, але він не просто схожий на нашого Джузеппе — в нього навіть шрам на лобі такий самий, як був у нашого пса!»,
– усміхається Володимир.
Нового члена родини Вірьовкіни назвали Оскаром. У новій родині пес не просто одужав, але й знову навчився довіряти людям.
«Дивлячись на нього, в це може і складно повірити, але з нами він — ну просто лагідне дитя»,
— тішиться ветеран.
З появою Оскара пішов на поправку й сам Володимир. Адже дбаючи про пса, він знову щодня гуляє щонайменше по дві години.
Якщо раніше ветеран ледь міг пройти 100 метрів, то тепер щодня проходить по 4-5 кілометрів. Завдяки цьому скинув зайву вагу, яку набрав за місяці лежання у шпиталі, а тренер, який займається з ним у центрі реабілітації, не може натішитись результатами: координація тіла повертається.
«От і думай — хто кого врятував: я його чи він мене? Я тепер знову маю надію, що ми ще повоюємо!»,
— сміється Володимир і хитро підморгує.
