Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Колонки

Європа, яка має майбутнє: про цінності та відповідальність сучасної цивілізації

Опубліковано

Історію складно ідеалізувати, якщо її знаєш. Двадцяте століття принесло дві руйнівні світові війни, страшні колоніальні війни, мільйони загиблих та тотальне розлюднення людини, символом якого став Голокост та нацистські концтабори. Жахливі уроки минулого змусили до рішучих дій. Відповідальність за вчинене була переосмислена у гаслі «Ніколи знову». Лідери держав створили систему ООН та підписали міжнародні пакти. Декларація Шумана поклала початок єдиному європейському проекту. Ідея, що кожна людина є вільною та рівною у своїй гідності та правах, стала новим поствоєнним гуманізмом.

Але зло не можна подолати раз і назавжди. Людина кожного дня робить вибір. До того ж демократія, верховенство права та права людини стали реальною практикою лише в частині Європи. Натомість радянський тоталітарний Гулаг ніколи не був ані засуджений, ані покараний. Зло постійно повертається різаниною у Сребрениці, знищеним півмільйонним Грозним, російським бомбардуванням Алеппо, стертим вогневим валом Маріуполем та тілами убитих людей на вулицях Бучі.

Як ми у двадцять першому столітті будемо захищати людину, її гідність, її права та свободу? Чи можемо ми покластися на право чи тільки зброя має значення? Я ставлю ці питання не тільки як громадянка країни, яка захищається від збройної агресії Росії. Я ставлю ці питання як громадянка Європи.

Європа має відповідати на виклики сучасності. Європа має виконувати свою роль у глобальному світі, де триває протистояння між авторитаризмом та демократією, інтересами та цінностями, силою та правом, швидкими вигодами та довгостроковою перспективою. Саме рішучість діяти визначає цивілізацію, яка має майбутнє.

Європа, якій вдалося

Об’єднання виробництва вугілля та сталі мало не просто забезпечити спільні підвалини для розвитку економіки. Будівничі зусилля фундаторів єдиного європейського проекту поглибили солідарність всередині спільноти країн, чиї відносини так довго були затьмарені кривавими суперечками. Європейський Союз спромігся їх подолати та забезпечити мирні відносини між країнами-учасницями. Постійні зусилля урядів для утвердження демократії, верховенства права та прав людини забезпечили десятиліття стабільного розвитку. Це та Європа, якій вдалося уникнути війни.

Європа, якій вдалося, досі проходить складний шлях до себе. Вона мусить навчитись бачити токсичну спадкоємність власного колоніального минулого, навіть якщо вона зараз оздоблена новонабутою добронаміреністю. Їй належить будувати єдність, але не одноманітність, забезпечувати цілісність, але не однорідність. Вона має спромогтися творити солідарності з розмаїтостей. Вона мусить не допустити проростання в нових поколіннях ідей авторитаризму та імперіалізму.

Покоління, які пережили Другу світову війну, змінилися іншими. Люди більше не були змушені проливати кров. Вони успадкували цінності демократії від своїх батьків. І почали сприймати права та свободи як даність. Люди все більше проявляють себе не як носії цих цінностей, а як їхні споживачі. Починають розуміти свободу як вибір між сирами у супермаркеті. І тому готові обміняти свободу на економічні блага, обіцянки безпеки чи власний комфорт. Недивно, що в країнах розвиненої демократії набирають вагу популістичні сили, що ставлять під сумнів принципи Загальної декларації прав людини.

До всього наш світ став дуже швидким, надскладним та взаємопов’язаним. Розвиток технологій, зміна клімату, наступ на приватність, зростання нерівності, знецінення знань та інші глобальні виклики вимагають відповідей, яких марно шукати в минулому. Десятиліття перебування у відносному комфорті  та зростаюче прагнення людей до простих рішень змінили оптику розвинених демократій. Вони перестали усвідомлювати, що мир в Європі неможливо забезпечити без зусиль, сумірних рівню небезпеки.

Європейський Союз – це далеко не вся Європа. Це Європа, якій вдалося втілити в життя принцип, що мир, прогрес та права людини нерозривно пов’язані. І тоді вона постала перед загрозою консервації. Європа, яка змогла, має підтримувати рух інших країн до європейського цивілізаційного простору. У світі, який постійно змінюється, виживають відкриті системи та трансформаційні культури. А стіни та кордони не рятують від глобальних викликів. Те, що втрачає енергію, гине.

Окрім рішень та дій Європи, якій вдалося, існуючий стан речей залежить від її оточення. Одна справа коли тебе оточують країни, які також визначили для себе в якості орієнтирів цінності демократії, верховенства права та прав людини. Зовсім інша справа, коли тебе оточують країни, які вважають ці цінності ворожими. Коли вони наберуться сили, то будуть прагнути тебе знищити.

Тривалий час Європа, якій вдалося, поводилася безвідповідально до інших країн регіону та сприяла укріпленню авторитарних режимів. Ця Європа забула, що держави, які вбивають журналістів, ув’язнюють активних людей чи розганяють мирні демонстрації, становлять загрозу не тільки для своїх громадян. Такі держави становлять загрозу для всього регіону та миру у світі в цілому. Тому на системні порушення прав людини потрібно було реагувати. Права людини мали бути не менш вагомим чинником у прийнятті політичних рішень як економічна вигода чи безпека. Цей підхід потрібно було застосовувати і в зовнішній політиці.

Це добре видно на прикладі Росії, яка послідовно знищувала власне громадянське суспільство. Але розвинені демократії тривалий час закривали на це очі. Вони продовжували тиснути руку російському керівництву, будувати газопроводи та вести «business as usual». Десятиліттями російські війська вчиняли злочини у різних країнах. Але завжди лишалися безкарними. Світ належно не відреагував навіть на акт агресії та анексію Криму, яка стала першим прецедентом у поствоєнній  Європі. Росія повірила, що може робити все, що захоче.

Європа, яка не змогла

У лютому 2014 року Росія розпочала війну проти України, окупувала півострів Крим та частину Донецької та Луганської областей. На той час в Україні закінчилася Революція Гідності. Мільйони людей сміливо виступили проти авторитарного та корумпованого режиму. Вони вийшли на вулиці по всій країні із вимогою до режиму продовжити рух до європейського цивілізаційного простору. Вони боролися за можливість будувати державу, в якій права кожної людини захищені, влада підзвітна, суди незалежні, а поліція не б’є мирні студентські демонстрації.

І заплатили за це найвищу ціну. Поліція розстріляла більше сотні мирних демонстрантів на центральній площі столиці. Люди вмирали під прапорами України та Європейського Союзу.

Коли авторитарний режим впав, то Україна отримала шанс на демократичну трансформацію. І щоб зупинити Україну на цьому шляху Росія розпочала цю війну у лютому 2014 року. І вже в лютому 2022 року розширила її до повномасштабного вторгнення. Тому що Путін боїться не НАТО. Диктатори бояться утвердження ідеї свободи.

Тепер Росія прагне зламати спротив та окупувати Україну через умисне завдання болю цивільному населенню. Російські війська цілеспрямовано знищують житлові будинки, церкви, школи, музеї, лікарні, розстрілюють евакуаційні коридори, ув’язнюють людей у фільтраційних таборах, проводять примусові депортації населення, викрадають, катують та вбивають на окупованих територіях. Європа не змогла це зупинити.

Ця війна має ціннісний вимір. Росія намагається переконати український народ, що його євроінтеграційний вибір був помилкою. Росія намагається переконати  весь світ, що демократія, верховенство права та права людини фальшиві цінності. Бо під час війни вони нікого не захищають. Росія намагається довести, що держава із потужним військовим потенціалом та ядерною зброєю може диктувати свої правила всьому міжнародному співтовариству та навіть змінювати міжнародно визнані кордони.

Тому це не війна двох держав, це війна двох систем – авторитаризму і демократії. Ця війна йде у нашому домі. Люди починають це розуміти тільки, коли бомби падають їм на голови, але війна, окрім мілітарного, має інші виміри – економічний, інформаційний, ціннісний. Незалежно від того, чи маємо ми сміливість це визнати чи ні, ця війна давно перейшла кордони Європейського Союзу.

Росія оголосила війну Європі. Росія бореться проти цінностей, які визначають європейську цивілізацію. Європа має взяти відповідальність. Демократія, верховенство права на права людини не не виборюються раз і назавжди. Цінності сучасної цивілізації треба захищати.

Європа, яка боїться

Європа  не знає як зупинити війну. І окремі голоси наполегливо закликають Україну до миру. Люди в Україні як ніхто хочуть миру. Але мир не настає, коли країна, на яку напали, складає зброю. Тоді це не мир, а окупація. Окупація – це інша форма війни.

Росія запровадила терор на окупованих територіях, щоб утримати їх під контролем. Це означає, що російські військові та спецслужби винищують місцевих активних людей – мерів, громадських діячів, журналістів, волонтерів, священників, митців тощо. Не має значення ні вік, ні стать, ні стан здоров’я. Люди не мають жодної можливості захистити свободу, власність, життя та своїх найрідніших.

Окупація – це не про зміну державного прапору одного на інший. Окупація – це про катування, депортації, примусові усиновлення, заборону ідентичності, фільтраційні табори, масові могили.

В одній із таких могил під номером 319 на звільненій Харківщині знайшли убитого Володимира Вакуленка. Він був дитячим письменником. Писав чудові твори для дітей і цілі покоління виросли на його книгах. Під час російської окупації Володимир зник. Його родина до останнього сподівалася, що він живий та як тисячі інших людей знаходиться в російському полоні. Їм складно змиритися із результатами ідентифікації.

Стійкий мир – це свобода жити без страху та мати довгу перспективу. Потрібно перестати маскувати відкладені воєнні загрози під «політичні компроміси». Заклики до України припинити захищатися та вдовольнити імперські апетити Росії не просто помилкові. Вони аморальні.

Не можна залишати людей на окупованих територіях на смерть та тортури. Життя людей не може бути «політичним компромісом». Боротися за мир – це не піддаватися на тиск агресора, а захищати людей від його жорстокості.

Росія – це сучасна імперія. Поневолені народи Білорусі, Чечні, Дагестану, Татарстану, Якутії та інші проходять через нав’язану русифікацію, експропріацію природних ресурсів, заборону власної мови та культури, примусову зміну ідентичності. Імперія має центр, але не має кордонів. Імперія завжди прагне до розширення. Тому якщо Росію не зупинити в Україні, вона піде далі.

Це не війна однієї людини. Це війна народу, який у своєму прагненні відновити «російську велич» втратив здатність розрізняти добро та зло. І тому радіє захопленню українських територій та доносить на батька Маши Москальової, яка намалювала антивоєний малюнок у школі. І тепер її батько в тюрмі, а сама вона у притулку.

Російський народ буде нести відповідальність за цю ганебну сторінку своєї історії та прагнення силоміць відродити колишню імперію. Саме усвідомлення цієї відповідальності спонукає чесних людей протистояти злу та називати речі своїми іменами, навіть всупереч пануючій суспільній думці. У Росії ці люди становлять маргінальну меншість, але саме завдяки їхній сміливості росіяни ніколи не зможуть сказати, що вони просто не знали, що вбивати людей – це зло.

Після повномасштабного вторгнення Україна вистояла завдяки готовності українського народу захищати свободу та демократичний вибір, а також завдяки підтримці розвинених демократій. Вони сказали, давайте допоможемо Україні не програти. Зараз вони говорять, ми будемо з вами так довго, як це все триватиме. Але потрібно змінити цю парадигму. І замість того, щоб допомагати Україні не програти, мислити і діяти так, щоб допомогти Україні швидко виграти.

Європа, яка боїться, має спокусу уникати відповідальних рішень. Європа, яка боїться,  поводиться так, ніби глобальні виклики самі колись зникнуть. Але правда в тому, що вони тільки загострюються. Ми просто втрачаємо час.

Європа, яка має майбутнє

Війна перетворює людей на цифри. Масштаби воєнних злочинів зростають так стрімко, що просто неможливо розказати усі історії. Але я розкажу вам одну. Історію Світлани, яка втратила усю свою родину після влучення російської ракети в її будинок.

«Я чула, як вони помирали. Чоловік дихав, тужився, наче намагався скинути з себе плиту, але не зміг. Якоїсь миті він просто застиг. Бабуся та Женя загинули миттєво. Я чула, як заплакала донька. За мить вона також затихла. Про сина мама казала, що він кілька разів покликав мене і замовчав».

Поки мілітарний вимір війни обмежується кордонами України, Європа, якій вдалося, може виключити новини про воєнні злочини та уникнути дивитися на страшні фото і відео. Мільйони людей в Україні не можуть цього зробити. Ми не можемо виключити війну. Цей жах став нашим життям.

Люди – не цифри. Ми повинні забезпечити справедливість для всіх людей, незалежно від того, хто вони, їхнього соціального статусу, виду злочину та жорстокості, яку вони зазнали, і чи цікавляться іноземні медіа та міжнародні організації їхньою долею. Потрібно повернути людям їхні імена. А з ними і людську гідність. Бо життя кожної людини має значення.

Ми досі дивимося на світ через призму Нюрнберзького трибуналу, де воєнних злочинців засудили, лише коли нацистський режим впав. Але справедливість не має залежати від стійкості авторитарних режимів. Зрештою, ми  живемо у новому столітті. Правосуддя не має чекати.

Нам належить розірвати це коло безкарності та змінити підходи до правосуддя за воєнні злочини. Ми маємо створити міжнародний трибунал та притягнути Путіна, Лукашенка та інших воєнних злочинців  до відповідальності. Так, це сміливий крок. Але потрібно довести, що демократія ефективна, верховенство права працює, а правосуддя існує, бодай і відкладене в часі.

Це роль Європи, яка визначає її майбутнє. Бути європейцем – це значить проявляти солідарність у боротьбі за цінності демократії, верховенство права та прав людини. Це значить займати не позу, а активну позицію.

Мова не тільки про питання, як ми будемо захищати людину у 21 столітті. Завдяки мультикультурності та складній історії Європа має потенціал переосмислити що таке гуманізм в епоху стрімкого розвитку технічного прогресу та надати нові виміри значенню людяності.

Європа, яка змогла, може допомогти вибудувати світ, який зміг. Європа може відіграти ключову роль у створенні міжнародної системи співробітництва, яка об’єднує розвинені демократії та держави, що проходять чи впевнено стають на шлях демократизації. Такий союз має визначатися не спільним минулим, економічним розвитком чи географічним континентом, а спільними цінностями та цивілізаційними установками.

Бо права людини – це про спосіб мислення, про певну парадигму сприйняття світу, яка визначає як людина думає та буде діяти. Тому недостатньо прийняти правильні закони чи створити формальні інституції. Цінності суспільства все одно будуть сильніші.

Це значить, що нам потрібен новий гуманістичний рух, який буде працювати із суспільством на рівні сенсів, займатися просвітництвом, формувати масову підтримку та залучати людей до захисту прав та свобод.  Цей  рух має об’єднувати інтелектуалів та громадянські суспільства різних країн, адже ідеї свободи та прав людини універсальні.

Коли право тимчасово не працює, і ми не можемо на нього покластися, все-одно можна завжди покладатися на людей. Навіть якщо у нас немає політичних інструментів, завжди лишається власне слово та власна позиція. Звичайні люди мають набагато більше впливу, ніж вони самі собі думають. Голос мільйонів людей у різних країнах може змінити світову історію швидше, ніж втручання ООН.

Наше майбутнє невизначене та негарантоване. Європа 21 століття може стати світом гуманізму, а може знову вразити небаченими за своєю жорстокістю злочинами. Європа несе спільну відповідальність, щоб подолати глобальні виклики та вийти на новий шлях світорозуміння.

Європа – це не так про географію, як насамперед про цінності сучасної цивілізації. Ми живемо у світі, де цінності не мають державних кордонів. І тільки поширення ідеї свободи робить наш світ безпечним.

Це текст промови Speech to Europe, який Олександра Матвійчук виголосила 9 травня 2023 року – у День Європи. Щороку Інститут гуманітарних наук у Відні (Institut für die Wissenschaften vom Menschen, IWM) запрошує публічного інтелектуала, який запропонував би поживу для роздумів щодо майбутнього «європейського проєкту». IWM – це інститут поглибленого вивчення гуманітарних і соціальних наук, який з 1982 року сприяє інтелектуальному обміну між Сходом і Заходом, між академічними колами і суспільством, а також між дисциплінами і науковими школами.

Джерело.

Колонки

Гучніше води, вище трави: чи варто говорити про лінгвоцид?

Опубліковано

Учора похвалила свою бабцю за те, що вона вживає багато репресованих слів із реєстру Орисі Демської-Кульчицької, на що вона мені шикнула. Себто то слова “неграмотні, бабські, нормальні люде так не балакають”, і недайбог їх хтось почує. У моєї бабці, як і в багатьох українців, не вкладається в голові, що наші мовні особливості – гідні та унікальні. Та їм втокмачили у голови про штучність і ницість української.  

Здавалося б, змусити здорових мислячих людей зневажати свою мову і соромитися її – нереально. Але чорта з два! Саме цим займалися окупанти нашої землі, вчиняючи лінгвоцид. Якщо ви читаєте цей текст, то ви пане чи пані, так чи інакше ознайомлені із підлістю й жорстокістю московитів. На жаль, ви лиш вкотре підтвердите цю аксіому, дізнавшись про історію української мови. 

Першим у цій жахливій і болючій хронології був московський патріарх, який у 1620 наклав анатему на книги українського друку. Трохи більше ніж чотириста років тому наклали прокляття на нашу мову. Це стало фатальною точкою відліку в історії знущання і знищення української. Відтоді кожен, хто відчував силу і багатство мови українців, намагався її розчавити своїми наказами, інструкціями, таємними указами й заборонами. Кожен новий спосіб був жорстокішим за попередній і все більше клював цвіт мови. Її забороняли повсюди: в освіті, у церкві, в офіційних установах, в літературі, в науці – і завсіди намагалися знищити її в думках. І совєтський союз став найближчий до цієї пожадної, імперської мети, бо крім утисків в усіх сферах діяльности, він кліщем заліз всередину мови, заражаючи інфекцією світ її морфем і фонем. Совєти пожирали унікальні особливості мови, згладжуючи різницю між російською та українською, паплюжачи мову до невпізнаваности.

А тим часом в катівнях убивали так звану “відсталу частину українських мас, в яких спостерігаються націоналістичні тенденції”, тобто тих, хто досліджував по-справжньому мову, творив нею, писав наукові статті, ба навіть просто спілкувався українською.  Так, метою совєтів було знищити щонайбільше носіїв мови.

Будь-яким способом. Жорстоко. Нещадно. Стражданнями.

Голодом.

1921-23, 1932-33, 1946-47 – найчорніші роки в нашій історії, коли відбирали чесно-й-тяжко зароблене до останньої крихти, до найостаннішої, найзахованішої, найприбереженішої. Совєти забирали все, змушували матерів дивитися, як пухнуть їхні діти та віднімали природню потребу, доводячи до божевілля та смерти мільйони українців. І ми знаємо що, коли росіяни нас знищують вони хочуть забрати не лише хліб, а й душу. Люди на тваринячому рівні зрозуміли – щоб вижити, треба змінюватись, підлаштуватись під систему і не висовуватись. Хочеш мати роботу і можливість прогодувати сім’ю? Відмовляйся від своєї ідентичности, засунь подалі свою національну свідомість, переходь на російську і шикай, щоб твої онучки робили так само. Цей наратив глибоко всотався в думки багатьох українців, які й після прийняття незалежности із звірячою дикістю тримаються за московський язик. Про трансгенераційну травму говорить Оксана Забужко: «Маємо усвідомити, що ми народилися (ми – «російськомовні українці») в російськомовних сімʼях тому, що колись із нашими предками (в не такому далекому коліні) – дідусями, прадідусями, а часом навіть батьками – зробили щось дуже погане». ⠀

А доки в українських селах люди гинули від лютого голоду, праці українських мовознавців комуністи оголосили «шкідницькими й націоналістичними», «спрямованими на відрив української мови від російської”. Як парадоксально, правда ж? Штучно споріднюючи ці мови, навпаки називали вигаданими ті питомі риси української, які не зближують її з російською. Плюють межи очі і кажуть, шо то дощ. 

Передусім, совєти полізли в нашу фонетику, себто у звукову частину нашої мови. Хоч вся ця історія із “третім місцем серед мов світу” виявилась побрехенькою, ні для кого не секрет, що українська – досить милозвучна. І все це завдяки питомій правописній системі, яку намагався зламати срср (читайте “сересере”, будь ласка). Правописна комісія 1933 p. займалась ліквідацією «нaцioнaлiстичних пpaвилa щoдo пpaвoписy». Насамперед слід зауважити, що вилучили літеру ґ, яку понад 300 років активно вживали в давно засвоєних иншомовних та питомих українських словах типу гедзь, гудзик, ґирлиґа, ґелґотати тощо. Ба більше ця буква мала розрізняльний статус, адже ж є різниця поміж «грати» і «ґрати», «гніт» і «ґніт». На щастя, ми відновили цю букву в 90-х, однак не встановили чітких правил вживання. Нам досі треба врегулювати, що чужі h, g у новіших запозиченнях – передаються г, ґ відповідно (гобі, а не хобі; геловін, а не хелоувін; інстаґрам, а не інстаграм), натомість у словах запозичених давніше, особливо грецького походження – г (газета, фігура, гама). Тоді ж вилучили букву т на місці грецької літери θ (тета). І коли в редакції правопису 2019 було відновлено цю норму, багато мовців, привчених до російського способу передачі иншимовних слів, збентежилися від «Атен», «катедри», «мітології» тощо. Але єдине, за що варто переживати – це варіятивність цього правила. Правописна комісія ніби співає «дитирамби» мовознавцям, але й дозволяє далі проводити «ефіри» з попередніми, змосковщеними формами.

Також була проведена операція «и», що намагалась навчити нас вживати правильні проізношенія без букви «и» на початку слова, і ніяк по-инакшому, навіть инколи, навіть коли під ивою напала икавка. Ще у 1933 вилучили таке красиве, я на мене, правило: «Завсіди чуже ia передаємо через ія, ie – через іє, iu – через ію (у загальних іменниках), але io через іо». Себто до змосковщення ми казали «соціяльний», «радіюс», «фіялки», «авдієнція» тощо. З останнього слова можна помітити ще одний штучно забутий спосіб передачі иншомовного au, ou: до споріднення з російською ми читали «Фавста», слідували філософії Шопенгавера, робили павзу у стосунках та вивчали фавну десь на просторах Таврії.

Так само дотошно і, на жаль, філігранно правописна комісія залізла і в нашу морфологію, наприклад, взоруючи на московську. мову, вилучили закінчення -и в іменниках жіночого роду: осени, смерти, соли, пам’яти, а також у словах імени, племени, тімени. І якщо в Редакції 2019 відновили деякі слова ІІІ відміни, то іменники IV відміни із вставним суфіксом –ен- чомусь залишили без змін, хоча в нас є дивом вбережені «курчати», «котеняти». Зaдля yпoдібнення двoх мовних систем – yкpaїнськoї i poсiйськoї творці правопису виходили за всі рамки і навіть змінювали рід іменників. До «примусової маскулізації» наше мовлення рясніло «екстазою» «генезою», «желатиною», «діягнозою» та ще велетенським списком.

Позаяк цілковито споріднити мови лише змінами в правописі важко – совєти вирішили вилучити цілі слова. У більшости се наукові терміни, щоб опісля сказати, що в Україні немає науки. Я наведу лиш кілька слів, викреслених за «націоналістичну тенденцію, штучну розбіжність між російською й українською мовами»: гордівниця — гордовита жінка, середкутня — бісектриса, сурядна і рядна — координата й ордината, на взір — на зразок, долішній — нижній. Більше репресованих слів – у реєстрі Орисі Демської-Кульчицької. 

А бабуся досі хвилюється, що я порпаюся в мовній темі, кажучи передане від її батьків, що пережили голод “тихо будь і не висовуйся, людям краще такого не розказувати». Розумію тебе, бабусю, але для нації бути “тихіше води, нижче трави” – це шлях у могилу, що нижче цієї трави. Адже ми маємо гучно про себе заявляти, тягнутися високо до сонця і виборювати своє почесне місце під ним, а не мовчки йти під землю – до могили. 

Це авторська колонка. Публікація відображає особисті думки авторки, що можуть не співпадати з позицією редакції ШоТам.

Читати далі

Колонки

Від HR-менеджерки до вчительки іноземної мови

Опубліковано

Кажуть, що від долі не втечеш. Це мені і вдалось перевірити та кардинально змінити сферу роботи – від HR-менеджерки до вчительки іноземної мови.

Мене звати Людмила Сакович, я вчителька польської та української мов та літератури Львівського ліцею. В рамках премії Global Teachers Prize Ukraine 2024, на яку вчителі ще можуть подати анкету, хочу поділитись власною історією вчительства.

Я походжу з педагогічної династії – моя прабабуся була вихователькою в дитсадку, а бабуся і мама – вчителі. Більше того, численні тітки, дядьки, брати і сестри теж педагоги. Тому в мене ніби і не було іншого виходу, хоча в університеті моєю мрією був захист дисертації і мовознавчі дослідження. 

Не дивлячись на це, я вирішила піти дещо іншим шляхом. На 2 курсі мені вдалось потрапити на роботу в банк, де я працювала в сфері HR. Там я отримала багато навичок та вмінь, зокрема і в сфері комунікацій. Навчання в університеті я закінчила на відмінно, з червоним дипломом та рекомендаціями. Але до аспірантури я не потрапила, оскільки там не було місця. 

Ризикована пропозиція, яка повністю змінила мою діяльність

Можливо, відсутність місця для вступу до аспірантури було кращим рішенням від долі. Через рік я дуже важко народила сина та наші життя були під загрозою. Ми лежали в реанімаціях різних лікарень, за нас боролись різні лікарі та намагались стабілізувати стан. В той момент я геть не думала про кандидатське дослідження, адже це нікому не врятувало б життя. Я вирішила залишитися в банку. Ця робота мені подобалась і приносила непоганий дохід, тому інших варіантів я не розглядала. 

А коли синові виповнився рік, я отримала дуже цікаву, але ризиковану пропозицію. До мене звернулись з проханням допомогти впровадити другу іноземну мову в одній зі шкіл Львову. І я ризикнула! Та зараз, дивлячись на свій шлях розумію, що не жалкую про це рішення. Бекграунд банківської сфери дав мені багато досвіду, який допоміг стати не такою вчителькою, як інші. 

Зараз я відчуваю, що я на правильному шляху – маю багато друзів серед випускників, відчуваю учнів і готова їх підтримати у будь-якій ситуації. Мої уроки – це радше тренінги, де я поширюю філософію НУШ та допомагаю впроваджувати проєкт “Школа повного дня”. Крім роботи з учнями в школі, я працюю також з учителями. Та особливо ціную свою роботу в неформальній освіті, як тьютор і ментор молодих людей. 

Чи слід звертати увагу суто на високі результати?

Для мене поняття “високі результати” є дуже суб’єктивним. Мій учень, який загинув на передовій, далеко не був відмінником, проте він був чудовою людиною. Двоє моїх учнів зараз захищають територіальну цілісність України – вони пішли добровольцями в перші дні повномасштабної війни. З обома я підтримую стосунки та зустрічаюся під час їхньої відпустки. Як зараз пам’ятаю, першими словами одного з цих учнів були: “Мабуть, коли ми ще вчилися в школі, Ви не думали, що ми будемо зустрічатися в такий спосіб…”.

Суто зі сфери освіти я маю різні досягнення – 197 балів на ЗНО в учениці, яка не мала репетитора та вступ випускника в омріяний Ягеллонський університет. Проте подібні досягнення не є моєю ціллю. Моя місія, як вчительки, допомогти кожному і кожній розкритися, зрозуміти себе та свої уподобання. Тому я приділяю багато часу комунікації, роботі в групах, парах, пропоную цікаві завдання та проєктну діяльність. 

І найважливіше – я сама багато навчаюсь та беру участь у всіх можливих проєктах. Часто це відбувається в ролі тренера, оскільки я переконана в тому, що мотивувати найкраще власним прикладом. Наприклад, я проходила тестування з англійської мови і навчалася разом з учнями в тій самій групі. Старшокласники були приємно вражені та здивовані, коли побачили, що я теж пишу з ними тест і маю високий результат. 

Наші стосунки з учнями дуже покращились та стали довірливими. Цьому сприяло об’єднане навчання, під час якого ми стали “однокласниками”. Навіть у школі я не веду звичні уроки – я завжди знаходжусь серед учнів. У моєму класі парти не стоять фронтально, якщо треба – я буду стояти на парті або сидіти під нею. Для мене це не про приниження вчителя, а про повагу до учнів і про шлях, який ми проходимо разом. 

Якщо ви теж вчитель або вчителька, та маєте власні інноваційні підходи до навчання – подавайтесь на премію Global Teacher Prize Ukraine 2024 та отримайте шанс виграти 1 000 000 гривень для власного освітнього проєкту!

Це авторська колонка. Публікація відображає особисті думки авторки, що можуть не співпадати з позицією редакції ШоТам.

Читати далі

Колонки

Я залишаюсь: як вчитель географії врятувався з окупації та повернувся в Україну

Опубліковано

Вітаю, я Михайло Катралєєв, вчитель географії на Луганщині та учасник цьогорічної премії Global Teacher Prize Ukraine 2024, яка покликана відзначити досягнення вчителя та підкреслити важливість педагогів в Україні. 

Моя історія почалась з невдалого вступу до медичного університету, де мені не вистачило достатньої кількості балів для бюджету. Тоді я вирішив, що цей рік буду працювати, а на наступний знову спробую вступити. Проте класна керівниця внесла свої корективи в мій план та повідомила, що ще є час подати документи на факультет природничих наук. 

Так я вступив до університету на спеціальність “Вчитель географії”, що було доленосним рішенням. Через рік навчання я вже був впевнений в тому, що хочу стати висококваліфікованим учителем, а не лікарем. Екскурсії, туристичні походи та спілкування з учнями під час практики надихнули мене стати не просто педагогом. Це надихнуло мене очолити заклад освіти та зробити його таким, яким учні будуть пам’ятати завжди теплим словом.

Початок карʼєри вчителя географії

Я почав працювати вчителем в Севастополі, а через рік повернувся до Луганської області. Там я працював в декількох школах Лисичанська, а згодом перейшов до свого рідного закладу, з якого колись випускався.

З першого року роботи я продемонстрував високі результати своєї роботи – мої учні займали призові місця на міських та обласних олімпіадах. Було отримано 2 гранти та реалізовано успішні проєкти до війни, першим з яких був на 50 тисяч гривень за підтримки ПРООН. Завдяки цьому було облаштовано радіо по всій школі.

Наступним став проєкт School Food Generation, де на отриманий бюджет було зроблено капітальний ремонт шкільної їдальні. За ці проєкти з 2021 року мене призначили заступником директора з виховної роботи. Крім цього я також займався інклюзивною освітою.

Повномасштабна війна та відновлення освітнього процесу 

Але потім наступив важкий 2022 рік, коли відбулось повномасштабне вторгнення в Україну. Перед нами став новий виклик — запустити освітній процес наново, але морально було важко зрозуміти, з чого взагалі починати. Поступово ми почали шукати учнів та вчителів. Згодом мені та моїй колезі запропонували очолити школу. На той момент в мене був лише рік досвіду на посаді заступника директора з виховної роботи. Але після такого досвіду було відчуття, що я працюю вже багато років. 

Проте ситуація погіршилась і ми потрапили в окупацію. Це були складні дні, які супроводжувались страхом та нерозумінням подальших дій. Згодом мені вдалось виїхати з окупації через росію до Польщі. Вже там я працював на заводі з виробництва кебабів. Але мене не залишало відчуття відданості школі та любові до своєї роботи. Я сумував за колективом, який залишився разом зі мною працювати та довіряв мені. За учнями, які постійно виходили на зв’язок. Я мріяв повернутися додому. І саме підтримка колективу та готовність до навчання від учнів не залишили в мене жодних сумнівів. Я купив квиток з Варшави і 23 серпня був вже в рідній Україні. А на День Незалежності вже приїхав до Дніпра та пішов в управління освіти. Саме там я приймав повноваження директора від керівництва громади. Разом зі мною продовжили працювати 17 вчителів із 58. Ми радісно телефонували та писали батькам, що продовжуємо наше навчання. 

Гострою проблемою стало забезпечення ноутбуками, хромбуками та планшетами учнів та вчителів, з чим нам допомогли благодійні фонди, яким ми дуже вдячні. Морально було важко зрозуміти, що ми втратили все, що мали. Але наші учні нас завжди підтримували та навіть у такі складні часи вони продовжували усміхатися та вірити, що всі люди повернуться додому. 

Що я роблю для школи зараз

Як директор гімназії, я роблю все можливе для створення позитивної атмосфери у школі та в спільноті:

  • Підтримую відкритий та прозорий діалог з батьками учнів та громадськістю, організовуючи зустрічі, форуми та інші заходи для обговорення питань, які стосуються школи та освіти загалом. 
  • Встановлюю партнерські відносини з місцевими організаціями та підприємствами для спільної реалізації проєктів та ініціатив, спрямованих на підтримку розвитку школи та місцевої спільноти. Нашими постійними партнерами є БО БФ “Схід-СОС”, які допомагають нам матеріально та морально, влаштовуючи різні види тренінгів і семінарів. 
  • Для поповнення матеріально-технічної бази налагодили партнерство з БО Сергія Притули, які надали нам ноутбуки для якісного навчання. 
  • Знайшов партнерів в Чехії, які разом з вчителями впроваджують проєкт “Митці після школи”, готуємо виставку у Львові в червні та в жовтні плануємо показати роботи наших учнів в Празі.

Також ми піклуємось про учнів, які переселилися через війну. Ми розуміємо, що вони можуть відчувати соціальну ізоляцію та віддаленість від освітніх можливостей. Тому я сприяю створенню комітету підтримки серед учнів, організовую додаткові навчальні та позакласні заходи, щоб зменшити цю віддаленість, а також проводжу зустрічі в безпечних місцях з вчителями, беручи участь у проєктах. Крім цього, ми окремо зустрічаємось педагогічним колективом в різних містах України.

Педагоги в Україні дуже важливі, особливо в наш час. Тому якщо ви є вчителем або вчителькою та робите видатний внесок в професію – номінуйтесь на премію Global Teacher Prize Ukraine 2024 та отримайте шанс виграти 1 000 000 гривень для власного освітнього проєкту!

Це авторська колонка. Публікація відображає особисті думки авторки, що можуть не співпадати з позицією редакції ШоТам.

Читати далі

 РЕКЛАМА:

Шопочитати

Можливості10 хв. тому

Мільйон на простір для ветеранів та інших жителів. Ці громади отримали грант на створення інклюзивних громадських центрів

Близнюківська, Ніжинська та Снігурівська — ці громади на Харківщині, Чернігівщині та Миколаївщині виграли гранти на...

Суспільство19 години тому

Табір, як у дитинстві, але для дорослих. Як працює перший в Україні кемпінг на деревах

Ви колись пробували спати в повітрі, коли поряд ліс, гори та зоряне небо вночі? А...

Суспільство6 днів тому

Вклали в бізнес по 2 тисячі гривень. Як друзі заснували власну СММ-агенцію у 20 років

Друг-однодумець, жага до авантюризму та добре бойківське вино — так чотири роки тому почалася історія...

Суспільство2 тижні тому

Щоденні обійми, заробіток і козяче щастя: як невістка зі свекрухою вдвох розвивають маленьку ферму на Черкащині

«У нас є сир, налітайте», — з цього повідомлення в соцмережах минулого року почалася історія...

РЕКЛАМА: