Єдиноріг на гербі, оригінальні креслення і два піаніно у вітальні. Як архітектори-реставратори відновлюють палац на Черкащині

Анатолій і Олександр — архітектори-реставратори, що взялися відновлювати палац Шувалових початку 20 століття у Тальному, на Черкащині. Будівля пережила чимало — радянський період і технікум у стінах, госпіталь для льотчиків Люфтваффе за німецької окупації, занепад і сміття після робіт 2006-2009 років. Та зараз палац змінюється, бо щодня над цим працює команда небайдужих людей.

ШоТам побували у Тальному і розпитали чоловіків про історію цього місця, процес реставрації та те, як це майже жити на роботі. 

Початок подорожі

До Тального їду автобусом з Києва — 3 години і я на місці. На карті знаходжу палац і прокладаю маршрут, спочатку треба йти містом, а тоді дорога звертає у все більш зелені місця. Йду через невеличкий ліс — пізніше дізнаюся, що це парк Шувалова. Відчуваю — от-от і побачу палац, люблю ці моменти перед зустріччю з чимось прекрасним. Палац не підводить — трішки скромно з’являється між деревами, але вже здалеку видно його тиху красу. 

Заходжу на територію — з дверей виходить Олександр Соломоненко, саме з ним домовлялася про екскурсію. Молодий хлопець у футболці та шортах бере ноутбук, поки я переводжу подих, і починає розповідь про це місце, час від часу він показує на ноутбуці креслення, старі фото, щоб краще уявити життя палацу.

Олександр каже, що інтерв’ю дати не зможе, але екскурсію провести — так. Він веде мене кімнатами палацу, показує, де заїжджали карети, де була вітальня, столова, більярдна графа, будуар графині і де вона мала тримати сукні та капелюшки — так-так, у проєкті було спеціально виділене місце під головні убори жінки.

Раніше на цьому місці був інший палац

Втричі більший, дерев’яний. У січні 1896 року він згорає через несправний димохід. Та на його місці невдовзі з’явиться ще один — з весни 1902 по серпень 1907 року тут будують палац для роду Шувалових. Його проєкт створив архітектор Андреас Лауріц Клемменсон з Данії у власному «палацовому стилі». 

Тут є господарське крило, башта з гвинтовими сходами, тераси, поверх для гостей, квадратова башта з системою водопостачання і центральна башта із гербом Шувалових з єдинорогом на щиті. Олександр розповідає, що гвинтові сходи виготовлені з піщанику, який доставлявся у Тальне з кар’єрів під містом Ямпіль Вінницької області. 

Центральний вхід палацу раніше мав високі двері — за радянські часи їх понизили і замінили. Але завдяки кресленням палацу можна зрозуміти, як мало бути насправді. Хоч двері понизили, зберегли завіси — вони незвичні, адже дають змогу дверям відкриватися на 180 градусів і не пошкодити лиштву з ямпільського піщанику. Олександр розповідає, що оригінальну черепицю зняли вже за часів Незалежності й замінили на сучасну металочерепицю.

Всі шляхи ведуть до Данії, Батьківщини Клемменсена

У вітальні, куди заходимо, зустрічали гостей — зараз тут на стінах фото і креслення, на столах — уламки, знайдені в палаці чи на його околицях, які допомагають зрозуміти більше про його історію. Олександр каже, що почали шукати креслення спочатку в Україні, та зрозуміли, що всі шляхи ведуть до Данії, Батьківщини Клемменсена. Його портрет тут також є. Тож архітектори-реставратори після довгих пошуків, завдяки своїм друзям з Одеси та Копенгагену, отримали 140 ескізних, проєктних, робочих та виконавчих креслень — навіть схеми інженерного забезпечення та шаблони декоративного оздоблення, а також 20 фотографій палацу у процесі будівництва.

— Це дуже цінний для нас скарб, бо інтер’єр, на жаль, доволі пошкоджений, а ці креслення дають змогу якраз побачити, як задумував Клемменсен, як все було реалізовано.

На столах розглядаю уламки плитки з ванної кімнати, з господарського крила, шматок мармурового підвіконня, механізми з дверей, частини електромережі, шматки оригінальної голландської черепиці, глазурованої чорним шклом.

Збирати підказки

Знання про палац доводиться деколи збирати несподіваними шляхами, наприклад, житель Тального до 2007 року встиг сфотографувати труби, через які йшов гарячий дим. І передав це фото архітекторам-реставраторам. Саме завдяки фото і відбиткам в приміщеннях котельні вдалося дізнатися, що повітря нагрівалось системою Гітчеля і Генненберга.

Фотографії з будівництва теж доволі цікаво розглядати — наприклад, робітники святкують завершення возведення стін палацу, у кожного у руці пляшка, деякі одягнені у вишиті сорочки. На таких фото можна помітити гіпсові форми елементів палацу, резервуари для води, інструменти. А фото даху до вкладання черепиці — дає змогу порахувати кількість дерев’яних рейок.

Інтер’єр теж дає своєрідні підказки — пошкоджена підлога розкриває замок кріплення паркетної дошки, сліди на стінах від панелей вказують, якої вони були висоти, є навіть сліди від світильника, розчищена ділянка стіни чи дверей дає змогу зрозуміти, які кольори були використані. 

Цей процес нагадує мені детективне розслідування і розплутання загадок, деколи це робота, що тягнеться і здається, не принесе успіху, але врешті стається прорив — розгледіли на фото деталь, відчистили шматок стіни, прибрали радянські нашарування.

У радянські часи у приміщенні палацу була вчительська семінарія

А ще сільськогосподарський, зоотехнічний та будівельний технікуми, музей хліборобства, редакція газети «Колос». Тож будівля постраждала — плитку зривали і переносили у інші місця, у дверні проєми вкладали панелі, знищували декор, заміняли двері, покриття підлог, переробляли гостьові дерев’яні сходи.

Всередині палац досить пошкоджений, не всюди можна пройти, але те, з якою відданістю його відновлюють — вражає, Олександр каже, можливо у ванній кімнаті за часів СРСР була бухгалтерія, підлога дуже пошкоджена. Та приміщення добре продумане — прохідне, одні з дверей були зі склом, через яке потряпляло вечірнє сонце. Адже ввечері зазвичай приймали ванну і це допомагало економити електроенергію.

Такі собі привіти з минулого також допомагають розібратися, яким був палац — на одному з дерев’яних елементів Олександр показує мені писану літеру N, каже зустрічають також цифри, написані простим олівцем. Це як відмітка, куди треба поставити елемент, адже на кресленні ці цифри теж проставлені. Олександр каже, що на вулиці біля палацу знайшли шматок деревини і на ньому номер 13 — у кресленні знайшли це місце теж. 

Гарні новини для картини

Стіну на сходах на другий поверх колись прикрашав олійний живопис — що саме було зображено ніхто не знає, поки видніється невеликий шматочок з туфелькою. Але Олександр каже, це може бути оригінальний живопис часів Шувалових. Зараз це повністю синя стіна з написом про славу КПРС. Та навіть це обернулося доброю новиною для картини, адже фарба подіяла наче консервація. Пізніше художник-реставратор буде міліметр за міліметром знімати шар фарби, щоб розкрити зображення, а потім укріплювати та доповнювати шари живопису.

На нижньому поверсі — приміщення для системи опалення. Перший поверх обігрівався котлами, а другий — печами і камінопечами. На жаль, вони втрачені. Але Олександр розповідає, що у 2021 році, коли обстежували палац, то знайшли частину оригінальних кахлів — їм 119 років!

Лишилися з палацом

Олександр навчався у Одеській державній академії будівництва і архітектури у спецгрупі, в якій Анатолій Ізотов зі своїми колегами і однодумцями викладав реставраційну справу.  Потім захистив диплом і почав працювати зі своїм викладачем. Разом приїхали до Тального. Олександр каже, не вони обрали палац, а він обрав їх. З 2021 року почали роботу з обмірних креслень і досліджень будівлі. Початок повномасштабного вторгнення у 2022 році реставратори зустріли у Тальному. Вирішили залишитися тут і таки відновлювати палац далі, звісно, минулого року коштів не було, тож потреби закривали власними силами і грошима. 

Сам Олександр з Білгород-Дністровська Одеської області. І хоче відновлювати рідне місто.

— Треба здобувати досвід, щоб повернутися до рідного міста і займатися пам’ятками там. Окрім фортеці є особняк Ярошевича та Олександрівські казарми біля берега Дністровського лиману. На жаль, в них стан теж поганий.

Екскурсія завершилася

На вулиці, під невеликим накриттям, розмовляю з Анатолієм Ізотовим, він головний архітектор-реставратор. 

Анатолій розповідає, що запрошували їх сюди кілька років, але були інші проєкти, тож не вдавалося весь час присвятити лише палацу — а іншого варіанту немає. Адже, щоб відреставрувати будівлю треба жити тут. Так власне і сталося. У 2021 році архітектори-реставратори зі своїми колегами: інженерами, конструкторами, істориками, культурологами, геологами, хіміками-технологами, художниками-реставраторами, приїхали до Тального. Повернулися додому, а тоді 17 лютого 2022 року приїхали уточнити розміри окремих елементів палацу. Тож 24 лютого зустріли тут.

— Ми залишилися тут. Подали документи до поліції, щоб приєднатися до сил ТрО. Нас не взяли, вже пізніше знайомі сказали, що тоді брали лише місцевих і тих, у кого була автівка та зброя. Тож ми лишилися з палацом.

Анатолій каже, розробили концепцію програми розвитку Тальнівського палацо-паркового комплексу Шувалових. Місцева влада зацікавилася, тож створили комунальне підприємство, яке займається проєктуванням, дослідженням та власне реставрацією. У 2022 році шукали кошти самі, щоб підтримувати життя палацу. Вкладали і свої гроші, аби закупляти матеріали, устаткування тощо. Анатолій каже, що також наповнюють інтер’єр, відвідувачі й просто небайдужі передають до палацу історичні меблі — наприклад, старовинний буфет та скрині. 

 — На сьогодні розробляємо сам проєкт реставрації. Далі — погодження та затвердження проєкту. Це дасть змогу розуміти, скільки коштів треба і як їх залучати. Міськрада платить зарплату 4 охоронцям, архітекторам-реставраторам та бухгалтеру, але всі інші кошти шукаємо самі — проводимо екскурсії, продаємо поштівки, хочемо зробити велопрогулянки. Залучили близько 15 турагенцій і вони постійно приводять екскурсії. Деякі організації пропонують свої реставраційні матеріали, як благодійний внесок.

У 2016 році громада почала процедуру взяття палацу на баланс. Знайшлися небайдужі охоронці, Анатолій каже: хранителі, які наглядали за палацом, щоб ніхто не розтяг те, що залишилося. Потім їх взяли на роботу офіційно. Один з таких хранителів — теж Анатолій, ходить територією і зараз.
Палац вражає, у ньому багато цікавого — від збережених технологій того періоду до власне самої будівлі. Адже це зразок «палацового стилю» данської національної архітектури в інтерпретації Клемменсена. І це унікально — в Україні це єдина пам’ятка, яка залишилася у цьому стилі. Неподалік був ще будинок керуючого Тальнівським маєтком. Решту споруд цього архітектора в Данії.

Менше 100 архітекторів-реставраторів

Анатолій говорить виважено і пояснює процеси.

— Я кажу, що директор цього комунального підприємства я за випадковістю. [сміється] Бо я головний архітектор-реставратор і науковий керівник проєкту реставрації палацу. Директорів комунальних установ у нас багато, а архітекторів-реставраторів — трошки менше 100 в Україні. І нових не готують.

Та Анатолій не опускає рук, кілька років тому навіть створював петицію про відновлення спеціальності на сайті Президента України. Каже, зараз у Верховній Раді є кілька архітекторів, що просувають реформи. Процес продовжується — формується основа відновлення спеціальності архітекторів-реставратора. Анатолій бере у цьому активну участь.

— Зараз для реставраторів існує лише спеціалізація. Це всього кілька годин. Чи можна за кілька годин навчити гарного нейрохірурга? Це має бути спеціальність — бо це інше мислення, ніж у будівництві, наприклад. Будівельник працює, а реставратор фактично розчиняється у мистецтві — бо ти відновлюєш, маєш розуміти, які були зміни в процесі будівництва, які особливості цього будівництва, що хотів зробити майстер, як він думав  — і ти розчиняєшся в його творчості. Найвищою майстерністю вважається, коли у реставраційному об’єкті не видно почерку реставратора.Тільки рука архітектора. Чим більше буде того архітектора, тим вважається вищий рівень реставрації.

Для кожного приміщення треба свій підхід, до того ж реставраційні роботи не можуть проводитися цілий рік. Анатолій пояснює, що навіть при теплій погоді не завжди можна працювати. Наприклад. його колеги в Одесі працювали у третю зміну — вночі, коли температура падала. Адже не можна реставрувати у +30. Це впливає на якість робіт.

Щоб пальці відпочили

Анатолій — киянин. Трохи працював в Одесі, де й познайомився з Олександром. Він — один з трьох його учнів, які залишилися. Одна дівчина працює на пам’ятках у Франції, хлопець виїхав до Німеччини. А Олександр залишився. Анатолій закінчив Національну академію образотворчого мистецтва і архітектури у Києві, захистив дисертацію і все життя присвятив збереженню минувшини. Каже, гени теж зіграли важливу роль. Його дідусь Білічко Юрій Васильович з плеяди шістдесятників займався збереженням рухомої культурної спадщини.

— З дитсадка я уже сидів у профільних архітектурних бібліотеках. Бабуся — директорка музичної школи, мама — вчителька-методистка початкових класів. Все це вкладалося. Я і сам працював на різних роботах, але всі вони були про відновлення і збереження культурної спадщини України.

Бабуся вчила Анатолія грати на фортепіано — каже, урок був доволі коротким, за фальшивою нотою стукнула і кришка інструменту. Тому грі на піаніно вчився сам із 6 років. Потім опанував скрипку, у музичній школі — акордеон, у старших класах школи — синтезатор, пізніше — на гітару.

Можливо, саме тут раніше було фортепіано

Раптом з палацу долинає інструментальна музика, запитую, що це, Анатолій відповідає, що це грає Олександр.

— Одного разу Олександрові було дуже неспокійно, він навіть хотів поїхати з палацу. Я погодився, але за однієї умови: як тільки вивчить одну мелодію на фортепіано, зможе поїхати.

Олександр таки навчився грати, але все ж не поїхав з Тального — попереду ще багато роботи. Але поки є час пограти — заходжу до палацу разом з Анатолієм, не хочу злякати чи перервати хлопця. У цьому місці музика звучить якось по-особливому. Можливо, саме тут раніше було фортепіано, а жінки у пишних сукнях танцювали у цих стінах і не думали про завтра. Тож вмощуюсь на кріслі й не думаю про те, що далі — бо звучить музика й заполонює собою все. Анатолій теж сідає за фортепіано — тут їх два, одне джазове. Грає кілька українських мелодій, наприклад, «Кохана», «Києве мій», «Я піду в далекі гори». Анатолій дуже віртуозний піаніст, каже, для реставраторів — це справжній відпочинок, адже пальці часто стомлюються від креслень, практичної роботи. Анатолій може навіть на слух підібрати мелодію — і підбирає «Чорнобривці» на моє прохання. 

Після музичної паузи купую поштівку на згадку. Адже, щоб підтримати палац Шувалова, можна придбати листівки або зробити будь-який благодійний внесок. На фейсбук-сторінці постійно з’являються звіти та детальні фото. Також є ютуб-канал палацу.

З палацу до автостанції їду з хранителем Анатолієм, щоб встигнути на автобус. По дорозі чоловік сигналить багатьом — каже, це його рідне місто і він тут усіх знає. 

Палац лишається позаду, але враження не гаснуть. Добре, що в палацу Шувалова знайшлися такі віддані люди, що з трепетом і любов’ю відновлюють його — цеглина на цеглиною, шар за шаром. Щоб відкрити усім його істинну красу і зберегти.