Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Колонки

Як нам нав’язали чужу історію, або Чому одесити не знають своїх справжніх героїв

Опубліковано

Як часто вам розповідали про Пушкіна в школі? Погодьтеся, майже кожен знає, що поет-московит рік жив в Одесі. А чи відомо про Всеволода Змієнка або Ніну Строкату-Караванську? Можливо, звернули увагу, що на Таїрова є провулок Всеволода Змієнка. З’ясуймо, хто це, адже нам роками нав’язували чужу історію. Як наслідок, ми не знаємо про справжніх героїв та видатних одеситів, які боролися за волю України.

Всеволод Змієнко – військовий діяч Української революції, Ніна Строката-Караванська – дисидентка, фахівчиня з мікробіології та імунології. Попри часову асинхронність їх об’єднувала Одеса, любов до Батьківщини та боротьба за незалежність України.

Наші погляди та переконання починають формуватися ще в дитинстві. І хто би що не казав, але оточення та середовище відіграють в становленні особистості не останню роль. Всеволод Змієнко і Ніна Строката-Караванська народилися, навчалися та тривалий час жили в Одесі. Пані Ніна з дитинства виховувалася в патріотичному дусі. Вона чи не єдина свідомо послуговувалася українською мовою в побуті. Ніна Строката-Караванська закінчила Одеський медичний університет з відзнакою, опублікувала 23 наукові праці та підготувала кандидатську дисертацію. Проте з науковою роботою не склалося через активне просування української мови та культури, що тоді було невигідно владі.

Отже, зрозуміло, чому нашому поколінню постійно розповідали здебільшого про пушкіних, лєрмонтових та достоєвських. Принаймні у молодших класах. Се ж нав’язували нашим батькам, бабусям та дідусям. Час заповнювати лакуни історичної пам’яти. Ми маємо нарешті розплющити очі та усвідомити нав’язані факти, навчившись відрізняти кукіль від пшениці.

Всеволод Змієнко та Ніна Строката-Караванська: погляди та діяльність

Усе життя Всеволод Змієнко усвідомлював себе українцем і бачив у розпаді імперії справжню можливість для відродження незалежної Української Держави. Тому після початку революційних подій 1917 року він відразу повернувся до Одеси, доклавши чимало зусиль для формування українських національних військових сил. Завдяки йому була сформована одеська гайдамацька дивізія військ УЦР. Своєї активної праці він не полишав і в еміграції. Працюючи в уряді УНР в екзилі (уряд тієї чи иншої держави, що через унеможливлення його діяльністи у рідній країні, працює закордоном), обіймав посаду голови розвідувальної спецслужби. Завдяки діяльности генерала Змієнка та инших розвідників в уряді УНР знали про голод 1932-1933 років в Україні.

Ніна Строката-Караванська активно займалася дисидентською діяльністю. На жаль, тоді владі було достатньо лише одного безпідставного зізнання, щоб засудити жінку на 4 роки табору суворого режиму за антирадянську пропаганду. Навіть у таборі пані Ніна не зупинялася в прагненні утверджувати все українське, завдяки чому познайомилася з иншими дисидентками. А згодом уже в еміграції опублікувала збірку «Ukrainian Women in Soviet Union: documented persecution» («Українки в Радянському Союзі: документоване переслідування»), яка стала безцінним ресурсом для дослідників феміністичного руху та проблематики насильства над жінками, а також пам’яттю про жахи радянського ув’язнення.

Окрім цього, в еміграції пані Ніна ​​організовувала допомогу жінкам, чиї сім’ї переслідувалися радянською владою, надсилала допомогу політв’язням та збирала кошти на підтримку дисидентського руху.

У 1976 році, незавдовго до еміграції, Строката-Караванська разом із дисидентками, з якими познайомилася в таборі, а також Левком Лук’яненком, Василем Стусом, В’ячеславом Чорноволом заснувала Українську Гельсінську спілку (УГС), яка була покликана наглядати за виконанням владою Гельсінських угод. Олександр Птащенко писав про неї та її чоловіка: 

«Вигнання. Скитання в чужих світах…
Але – не страх.
Робота і боротьба – така їхня судьба…»

Для докорінної зміни поглядів неймовірно важливо мати однодумців. Спільноту, яка поділяє твої цінності та переконання, або близьких людей, які завжди поруч. Ніна Строката-Караванська та її чоловік Святослав Караванський – активний дисидент та учасник ОУН, були справжньою підтримкою один одному. Можливо, тому подружжя впевнено продовжувало свою діяльність, незважаючи на всі перешкоди влади.

Всеволод Змієнко йшов по життю разом зі своїм найкращим другом та військовим побратимом – Марком Безручком, з яким він познайомився ще в одеській юнкерській школі. Вони разом очолили легендарну українську 6 Січову стрілецьку дивізію, яка стала спадкоємицею корпусу Січових Стрільців. Саме під командуванням двох друзів вдалося відстояти польську фортецю Замостя, зупинивши наступ більшовиків на Варшаву. Командири компенсували нестачу людей грамотною тактичною побудовою оборони міста.

За цю перемогу обидва полковники здобули звання генерал-хорунжих Армії УНР. На жаль, про українців Безручка та Змієнка, які не пустили більшовиків в Європу, майже ніхто тоді не знав. Упевнена, не знають і досі.

Прикро, що ми не вивчаємо біографії таких людей.

Прикро, що ми не знаємо наших героїв. 

Прикро, що й досі називаємо вулиці на честь нав’язаних нам героїв. 

Всеволод Змієнко казав: «Своїми діями 6-а Січова стрілецька дивізія не поганьбила української армії і українського народу, а навпаки, своєю бойовою діяльністю високо піднесла прапор УНР в очах усього світу».

Мені, як і будь-кому зі справжніх українців, хотілося б асоціюватися з героїчними вчинками славних пращурів. Нещодавно на вулиці зі мною почав розмову старенький поляк. Дізнавшись, що я з України, він в усіх барвах та подробицях почав розповідати мені те, що він знає про Волинську трагедію. Я не відчула від нього негативу, напевно, він просто хотів розповісти молодшому поколінню, що знає, адже дуже цікавиться історією. Мені важко вербалізувати змішані почуття від того, що за кордоном люди иноді взагалі не знають нічого про героїчні вчинки українців або знають дуже мало.

Всеволод Змієнко та Ніна Строката-Караванська – взірці  видатних одеситів, про яких ми маємо знати.

Звичайно, ми не можемо викреслити певні події з історії, однак ми можемо посприяти тому, щоб такі факти, як зупинення наступу більшовиків на Варшаву завдяки грамотному командуванню Безручка та Змієнка або навіть дисидентська діяльність Ніни Строкатої-Караванської та її чоловіка, були більш відомими не лише серед нашого населення, але й серед населення инших країн. 

Тодішній режим не передбачав можливості чинити опір владі. Не можна було висловлювати відмінних від загальноприйнятих поглядів чи вести активну дисидентську діяльність, інакше – внесення в перелік політичних злочинців, які розшукувалися радянською розвідкою, як Всеволода Змієнка, або ув’язнення в таборі суворого режиму та переслідування, що переживала Ніна Строката-Караванська, а також инші члени УГС. Про дисидентську діяльність не модно, та й не можна було говорити. Усі свої справи дисиденти, певна річ, приховували. Пані Ніна збирала однодумців у приватній квартирі, адже радянська влада, як вже було зазначено, намагалася унеможливити всі спроби такої діяльности.

Всеволод Змієнко та Ніна Строката-Караванська – взірці  видатних одеситів, про яких ми маємо знати. Вони боролися за незалежність України не лише перебуваючи на її території, але й поза її межами. І я переконана, вони це робили не для того, щоб ми забували вшановувати власну історію… Тому коли матимете нагоду та бажання розповісти про історію Одеси, згадайте насамперед про цих людей, а не про Пушкіна, який тут жив і нічого для Одеси не зробив.

У мене немає жодних сумнівів, що це те, з чого почнуться зміни у нашій колективній свідомости, баченні нашої історії, усвідомленні себе, своєї сили та свого спадку. Це те, що послугує потужним фундаментом для нашого світлого, вільного майбутнього. Такого майбутнього, яким його бачили та заради якого боролися і Всеволод Змієнко, і Ніна Строката-Караванська.

Колонки

Як працювати з малою громадою в евакуації на прикладі Вугледару

Опубліковано

Вугледар, або, як його називають місцеві, «Вуглик» — це невеличке місто на Донеччині. До повномасштабної війни тут проживало понад 16 тисяч людей, а зараз залишилося близько 130 осіб. Вугледар продовжує жити попри лінію фронту, яка невпинно наближається. Тим людям, які залишилися в громаді, продовжують везти гуманітарну допомогу. Авто для цих потреб вдалося отримати завдяки підтримці Мережі робочих груп з безпеки та соціальної згуртованості  Донецької області.

Поспілкувавшись із Максимом Вербовським, головою Вугледарської робочої групи з безпеки та соціальної згуртованості, ділимось досвідом цієї команди та планами на майбутнє. Поговорили про те, як зараз живе місто, де його люди, та які проблеми вирішує міська влада у співпраці з робочою групою. 

Вугледар: навіщо громаді казати про свої проблеми не лише у Facebook

Вугледарську робочу групу з безпеки та соціальної згуртованості створили у 2017 році. Одна з причин її заснування — це, власне, ініціатива громади та проблема комунікації з владою. Нерідко можна побачити обурливі коментарі до влади саме у дописах Facebook, а от вживу заявити про ці ж проблеми важче, бо не завжди є можливість поговорити з ОМС або немає кому це говорити. 

Саме тому Мережа робочих груп допомагає громадам великих та малих міст формувати групи безпеки та соціальної згуртованості, аби люди та влада могли працювати над своїми проблемами не паралельно, а разом.

«Ми хотіли почути про те, що інколи не чує влада. А от коли є взаємодія між населенням і владою — це дуже добре. На базі робочої групи ми створили цей майданчик для спілкування з населенням. У нас вийшов діалог. Так, інколи було неприємно чути про якісь проблеми, але інакше вони б не вирішилися. У першу чергу група створювалась для того, щоб розуміти, що хоче населення, та як розв’язувати ці питання», — каже Максим Вербовський.

Вугледарська робоча група зараз починає роботу в евакуації, а в лютому 2024 року буде перше її засідання після тривалого простою. 

У 2019 такі зустрічі проводили офлайн — на них запрошували місцеві навчальні заклади, громадські організації, ОСББ, представників/-ць ДСНС, поліцію, і лікарні. Люди розказували про свої проблеми та разом із робочою групою шукали рішення. Як виявилося, саме такий спосіб був найбільш ефективний. Спочатку група налічувала близько 10 людей, а в 2022 році — вже понад 20 осіб.

«На засідання приходило багато мешканців — ми інформували людей про деталі й коли воно відбудеться. Часто, найбільше людей турбувало питання безпеки, бо наші території межували із зоною бойових дій — це село Тарамчук. Тут були проблеми з вибухонебезпечними предметами, мінами, гранатами тощо. А ще людей турбували безпритульні собаки, яких потрібно було вакцинувати», — розказує Максим Вербовський.

Як працювати з малою громадою в евакуації

У першій половині березня більша частина робочої групи евакуювалася, засідання проводили онлайн. Група значно зменшилася, бо люди виїхали за кордон, але ті, хто залишися, продовжували працювати. В більшості допомагали вугледарцям, які залишилися в місті. Їжа, гігієна, буржуйки — все це доставляли автомобілем, який був придбаний за сприяння ПРООН за ініціативи робочої групи.

«Зараз в місті залишилося 130 людей, а цей автомобіль досі працює — тепер уже в іншому напрямку. Ми їздимо в села, які знаходяться під контролем України, ним розвозимо гуманітарну допомогу. Це Богоявленка, Новоукраїнка, Причистівка, Максимівка, Водяне. Починали ми возити продуктові набори та набори гігієни, а далі пішли в хід будматеріали, вода, генератори, ліхтарі, павербанки. Зараз на кожні три двори Вугледарської громади, де залишилися люди, є генератор», — пояснює Вербовський.

Допомогу для населення отримували частково завдяки співпраці з Мережею робочих груп, які направляли запити до різних організацій та фондів. 

Федір Сорокін, директор Агенції розвитку Вугледара, був відповідальний за діяльність робочої групи в плані громадської участі. Федір розказує, що для того, аби залучати громаду до змін, він разом з членами та членкинями команди проводив опитування. Так вдавалося визначити основні проблеми в громаді, серед основних було безробіття та гендерно обумовлене насильство. Відтак Агенція ініціювала відкриття прихистку для жінок, які постраждали від домашнього насильства.

А щоб розв’язувати питання з роботою для вугледарців — людей вчили писати гранти, аби створювати власні бізнеси, а також робочі місця. Завдяки Агенції вдалося налагодити контакт між громадою та владою.

Пан Федір пригадує, що не завжди легко було долучити людей до змін, бо все ще побутує думка, що «все вирішують депутати й місцева влада». Поетапно Агенція знайомила людей з тим, як насправді працюють ОМС, хто може на них впливати, яку зарплату отримають чиновники/-ці, а коли люди краще познайомилися з цим процесом, то стали ініціативніші. 

«Мені цікаво було працювати над розвитком своєї громади, бачити, як вона змінюється. Люди приходили до нашого офісу, писали у соцмережі, було помітно, що вони стали сміливіші, відвертіші, бо розуміли, що їх почують. Дуже важливо розуміти, що Агенція та робоча група не розв’язували питання за людей, ми сприяли їх вирішенню. Давали вудку, так би мовити, а не рибу. Ми розказували, як написати проєкти, які документи потрібні, освітні лекції робили, працювали з молоддю, старшокласниками  й це дало свої результати, бо Вугледар розвивався», — каже Федір Сорокін.

Зараз пріоритетним для робочої групи залишається допомога людям з Вугледару вже в евакуації, хоча це не буде легко, бо громада роз’єднана, в осередку планують долучати активістів/-ок із різних міст України, які є рупором переселенців.

Група збирає дані про кількість переселенців у різних містах, далі розглядає варіант підписання Меморандумів між ВЦА. Планують надати юридичну допомогу, особливо вугледарців турбує питання компенсації за зруйноване житло, й хоча це не зовсім напрямок діяльності робочої групи, до цього питання залучатимуть експертів/-ок.

На думку Максима Вербовського, найцінніше, що дає Мережа робочих груп Донеччини — це насамперед досвід.

«Ми можемо переймати найкращий досвід розв’язування проблем, розуміти, які рішення будуть працювати в громаді, а які ні. Також цей майданчик став такою платформою, де можуть спілкуватися напряму різні адміністрації. Саме досвід інших допомагає розуміти, як можуть працювати органи місцевого самоврядування з населенням», — резюмує Максим Вербовський.

Федір Сорокін підтримує цю думку, директор Агенції розвитку наголошує, що робоча група стала майданчиком для змін Вугледарської громади.

Це авторська колонка. Публікація відображає особисті думки автора, що можуть не співпадати з позицією редакції ШоТам. 

Читати далі

Колонки

Як кропива врятувала Одещину від тотального зросійщення

Опубліковано

Звичайно, мовиться не про мітологію чи про отруйні властивості рослини (а хотілося б). Ідеться про мову, а саме про діялекти, що не дозволили московитам викорінити українську з одеських терен. 

То ж при чому все-таки кропива? Справа в тім, що в одеситів є власна назва для цієї жалкої рослини – «бджолиця». І є ще чимало цікавих, забарвлених одеським колоритом слів: «горгоші» – плечі, трохи зневажений «лапсердак» – незграбний піджак, «пшонка» – кукурудза, «синенькі» – баклажани, «тараконити» – базікати, «хвирса» – завірюха, «цибати» – стрибати, «цигея» – жвава дитина, «чумацький дощ» – дрібний дощ, «вилітитися»  – легенько одягнутись абощо. Ця лексика самобутня й оригінальна, вона відповідає фонетичним і морфологічним нормам української мови. Себто це ще один доказ, що Одещина живе українською. Живе тихо, адже все нав’язана московська мова була (і, на жаль, досі є) гучнішою.

Ви можете поставити цілком логічне питання: чому ж російська заглушила рідну мову одеситів? А відповідь достатньо проста і журлива: українськість мала в собі потенціял зруйнувати російську імперію, тому імперія знищувала будь-який прояв національної самобутности. московія діяла тотально і пожадливо, асимілюючи українців, призначаючи на керівні посади московитів разом з їхньою культурою. Тому аби отримати посаду, українці мусили переходити на московську і зменшити вжиток «малоросійської», забороненої більше 100 разів мови. Та поки українську витіснили з науки, літератури, урбаністичного розвитку, вона тихо переливалася добрим (инколи й не дуже) словом з-поміж народу, особливо в селах, куди не досягла «залізна рука города». І так села, насичені бджолицями, водянками (глечик для води), запридухами (горілка), гунками (плащ), хрустиками (вергун), вакарами (пастух), чапкуванням (сапанням) стали фортецею української мови.

Як суржик впливає на мову?

Як і в найміцнішій фортеці є свої діри, так і сільське населення не змогло втримати нашу мову в її первісному вигляді без московсього втручання. Нав’язаний «язик» вчепився реп’яхом у нашу мову, утворюючи суржик: відмінюючи українські слова за правилами російської, будуючи словосполучення всупереч українським історично-природним моделям, вживаючи слова в нехарактерній граматичній формі тощо. Суржик – це недуга мови, такий собі хворий зуб, на який не звертаємо уваги, аж доки не стане зовсім боляче й нестерпно. А коли біль (читати: суржик) буде перекривати всі радощі життя (мовні норми), тоді вже не так легко буде лікувати (мову). Щоби завчасно запобігти хворобі, треба знати симптоми:

  • надмірне вживання росіянізмів замість нормативних українських відповідників – даже (навіть), нє (ні), щас (зараз), навєрно (мабуть), імєнно (саме);
  • «українізовані» форми російських дієслів – уїхав (поїхав), щитав (вважав), включив (увімкнув);
  • порушення дієслівного керування – «вибачте мене», що від «извините (кого?) меня», правильно «вибачте (кому?) мені»;
  • «українізовані» форми російських числівників – первий, послєдній;
  • вживання прийменників і відмінків за російським зразком – по містам (замість містами), на польській мові (замість польською мовою);
  • вимова невиразного звуку [о] – «нага балить», «надворі сильний мароз»;  
  • деформовані слова та словосполучення: принімає, получає, спортився (хоча існують українські слова приймає, одержує, зіпсувався);
  • слова і вирази, кальковані з російської – міроприємство, прийняти міри, прийняти участь, так як, бувший у користуванні, на протязі, повістка дня, під відкритим небом тощо.

Можна ще довго продовжувати цей список, але не псуймо собі настрій і перейдімо ліпше до вирішення проблеми.

Як побороти в собі мовну хворобу?

Насамперед пам’ятаймо, що, вживаючи суржик, ми не шануємо ні мови, ні себе. Адже чиста мова – це  ознака любови до себе та свого оточення. Ваше досконале мовлення формуватиме у вашій свідомості довершені думки, потім дії і зрештою життя. Удосконалюйте свій мовний смак, читаючи українську літературу та дивлячись фільми в якісному перекладі. Старайтеся практикувати літературну мову в кожній сфері життя: у побуті, на роботі, у соцмережах. Звичайно, миттєво позбутися від суржику неможливо, але головне вірити в себе, і результат буде вартий ваших зусиль. 

А поєднувати красиву українську мову із особливими діялектами вашого регіону – це давати потужну відсіч ворогу, який атакує нас не лише зовні, а й зсередини. Дослухаймося до поради активіста Романа Ратушного, який загинув, захищаючи Україну: «Випалюйте в собі всю російську субкультуру… Інакше це все випалить вас». Отож, випалюйте, обпікайте і жаліть бджолицею все нав’язане москвою і турбуйтеся про чистоту свого мовлення та мислення.

Це авторська колонка. Публікація відображає особисті думки автора, що можуть не співпадати з позицією редакції ШоТам. 

Читати далі

Колонки

Торгівельна війна – це помилка

Опубліковано

Польські, угорські та словацькі чиновники ввели односторонню заборону на імпорт української аграрки. Наші почали погрожувати торговими бар’єрами у відповідь. Тепер з Польщі – нашого традиційного союзника – лунають заяви про можливе зниження загальної підтримки.

Питання, а навіщо це все?

Коли польські урядовці починають займатися протекціонізмом, то від цього в першу чергу страждає їхній народ. Адже що відбувається, коли вони обмежують імпорт агропродукції? Одиничні фермери виграють, але більшість поляків почнуть втрачати гроші, бо “захищений” від іноземної конкуренції бізнес завищить ціни. А ще цей бізнес стратить мотивацію розвиватися. Захист місцевих виробників від конкуренції завжди закінчується їхнім програшем, бо «тепла ванна» дестимулює розвиток продуктивності та зводить нанівець інновації.

Для нас ефект стане прямо протилежним. Так, для підприємців-експортерів це шкода, вирощували полякам зерно, кукурудзу або яблука, мали дохід, а тепер така халепа. Але підприємці – вони тому і підприємці, що вміють викручуватись в складних ситуаціях, пристосовуються та щось вигадують. Заробили менше, зробили висновки, відкоригували бізнес-процеси і поїхали далі! У перспективі наші агропідприємці вийдуть з цієї битви сильнішими. А що споживачі? Вони теж виграють, бо ціни стануть нижчими, а купівельна спроможність зросте.

На жаль, мало людей по обидва боки кордону розуміють як працює економіка. Через це політики обох країн керуються політичною доцільністю і тому втягуються в незрозумілу торгівельну війну з негативними наслідками для всіх сторін.

Які висновки та кроки маємо зробити ми?

По-перше, нам не можна воювати на всі фронти одночасно.

По-друге, від торгівельних воєн, які розв’язують чиновники, найбільшої шкоди зазнають громадяни їхньої власної країни. Тож не потрібно вестися на провокації та відповідати симетричними заборонами. Ба більше, нам потрібно знімати бар’єри на імпорт, знижувати мита та зменшувати навантаження на бізнес всередині країни, щоб компенсувати втрати, які понесла українська сторона від протекціонізму. Це одночасно зніме напругу у відносинах замість нікому не потрібної ескалації.

В жодному разі не можна повторювати хибні дії, через які страждатимуть українці. А зі шкодою для польських споживачів через дії їхніх політиків нехай розбираються вони самі.

Будь-яка перешкода торгівлі завдає шкоди всім учасникам вільного обміну. Проте більше страждає сторона, що “захищає” своїх підприємців від імпорту. Підприємців не треба захищати, їм головне не заваджати.

Це авторська колонка. Публікація відображає особисті думки автора, що можуть не співпадати з позицією редакції ШоТам. 

Читати далі

 РЕКЛАМА:

Шопочитати

Суспільство1 день тому

“Глядачі полюбили нас за українську виставу”: як харківський лялькар лікує депресію у військових

Там, де болю не видно зовні, всередині він може бути гострішим. Українські воїни, які щодня...

Суспільство6 днів тому

«На такій печериці можна хоч піцу робити!». Переселенець з Донеччини за грант відродив бізнес із вирощування грибів-гігантів

Юрій Душенко з Донеччини розпочав справу наприкінці 2015 року. Двічі втрачав бізнес, вимушено змінив три...

Суспільство1 тиждень тому

Зробив теплиці на бабусиному городі. Як підприємець з Вінниччини отримав грант на полуничний бізнес

Дмитро Гринь з Ладижина з радістю та гордістю оглядає свої володіння — довгі рівненькі рядки...

Суспільство1 тиждень тому

Думав, що гранти виграють лише «свої». Як кондитер з Київщини почав створювати українські макарони

Його соцмережі — це поєднання естетичного задоволення та вибуху смакових рецепторів. А різнокольорові макарони, які...

РЕКЛАМА: