Зараз ви читатимете статтю ШоТам зі спільного проєкту з OLX про історії бізнесів, дауншифтерів та переселенців, які перебрались в село з великих міст.
Цей проєкт важливий для нашої редакції тому… Більше
Ми розповідаємо про те, як люди з великих міст почали життя в сільських умовах, відремонтували будинки і створили сільський затишок, та навіть змогли розвивати власний бізнес чи інші проєкти.
На скромне подвір’я в селі під Луцьком вже другий рік приїздять жінки з різних міст України. Нинішня господиня обійстя Світлана Скшетуська — колишня столична фотографка й іпотерапевтка. Її ж часті гості — це учасниці авторського арттерапевтичного проєкту для жінок з родин військових.
Як поєднала стародавню вишивку і фотосесії для терапії українських жінок, Світлана розповіла ШоТам.
Світлана Скшетуська
фотографка, майстриня вишивки
Інтереси змінилися з початком війни у 2014
Я народилася й до 35 років жила Києві. Працювала фотографкою та тренеркою на Київському іподромі, згодом також почала займатися іпотерапією.
Багато років у центрі мого життя були коні, і здавалося, що так буде завжди.
Світлана Скшетуська під час роботи на Київському іподромі. Фото надала Світлана
Усе змінилось у 2014 році. Я почала займатися волонтерством: спочатку відправляла на Схід тушкованку, потім — ґуму й авто. Це дуже повпливало на моє коло спілкування: в ньому зʼявилися волонтери, військові, їхні родини. Вже тоді я думала про те, що ця війна буде дуже довгою, і про те, що буде після — багато, дуже багато людей, які потребуватимуть реабілітації не лише фізичної, але й психологічної.
Я почала вивчати масажні лікувальні техніки, цікавитися психологією. Мріяла, що колись знайду кошти й відкрию під Києвом базу реабілітації, де будуть і коні, і масажі, і психотерапія. Звісно, в моїх мріях це було в селі, але доля склалася так, що в село я потрапила раніше.
Пів хати під Луцьком
З моїм чоловіком Павлом я познайомилася в інтернеті — навіть не пам’ятаю, хто кому додався в друзі. Переписувались, потім розвіртуалились: він приїздив з Луцька до мене в Київ, я їздила до нього. Саме Павло повіз мене в село під Києвом, де я в дитинстві проводила кожне літо. На той момент я не була там уже кілька років. А іншого разу він приїхав і сказав, що купив хату, точніше, пів хати в селі під Луцьком — так у 2020 році я опинилась на Волині.
Цей переїзд був не просто забаганкою пожити в селі — Павло чотири роки воював у зоні АТО, мав кілька контузій. Після останньої його звільнили за станом здоров’я.
Павло Скшетуський зі своїми сокирами. Фото з сімейного архіву Скшетуських
Після всього, що він пройшов, йому потрібне було не лише медичне лікування, але й щось, за що можна було зачепитися в уже чужому для нього цивільному житті. Щоб не поїхати дахом і не спитися, він занурився в роботу з металом — виготовляв сокири, ножі.
У селі ми змогли облаштувати йому невелику майстерню, де він годинами працював у тиші та спокої. Це була його власна дієва реабілітація.
Ніяких курей-свиней-городів
На щастя, наші уявлення про ідеальне життя в селі збігалися: ніхто з нас категорично не хотів ніяких курей-свиней-кролів-городів, бо кожен «наївся» того всього хазяйства донесхочу ще в дитинстві: Павло раніше жив з батьками у селі, а я допомагала бабусі влітку.
У мене була мрія жити в селі, але так, щоб садок, газон і все. Тож коли ми приїхали, перше, що зробив Павло — спалив старі кролячі клітки, які тут були звалені купою мало не до неба, а я взяла тример і викосила під нуль порослі бур’янами колишні грядки.
Так це місце стало домом, де нам добре. Чоловік робив сокири, я їх красиво фотографувала й виставляла в інтернеті. Народ оцінив, особливо з-за кордону замовляли.
Світлана та Павло Скшетуські. Фото з архіву родини
Коли вишивала, ставало легше
Автентичний український одяг мене цікавив давно. Була думка зібрати якусь невеличку колекцію й використовувати на фотосесіях — наприклад, уже кілька років у мене лежала стара сорочка, яку я знайшла в селі на Київщині.
Але про те, щоб робити щось таке самій, я не думала. У школі на уроках праці вишивала, але тоді мені це зовсім не подобалось — здавалося, що це дурня якась.
Мене, як це кажуть, «пробило» на вишивку у 2022 році. Якраз початок вторгнення наклався на особисту втрату, тож я дістала ту стару сорочку й почала вишивати, копіювати узор з неї.
І так вишивала, вишивала, вишивала… Якось із вишивкою мені було легше переживати все те, що коїлося в країні та в душі.
Світлана Скшетуська стоїть з вишиванням біля вікна у своєму будинку на Волині. Фото: ШоТам
Далі я захотіла вивчити всі ті старовинні техніки вишивки, крою, шиття. Почала шукати сорочки по друзях, знайомих. Деякі вже неможливо реставрувати — таке воно заплямоване, мишами поїдене чи вже полотно від часу розлазиться просто в руках. Але на більшості ще зберігся узор, можна побачити техніки шиття та мережання, хоча б їхні фрагменти. І я вирішила, що буду робити точні копії тих сорочок, і так ті вишиті кимось візерунки отримають нове життя.
Полювання за старовинними сорочками на OLX
Більшість своїх сорочок-взірців я знаходжу на OLX. Треба, звісно, регулярно й багато передивлятись, аби встигнути вихопити щось справді унікальне, бо охочих багато. Там мені подобається найбільше — я пробувала на інших сайтах шукати старовинний одяг, але тоді треба на сайт одразу закидати свої гроші, щоб мати доступ до аукціонів. Також звернула увагу, що приблизно тієї ж категорії речі на інших платформах значно дорожчі.
Тож я звикла полювати за сорочками на OLX. У мене там вже навіть улюблені продавці є: одна жінка з Лубен дуже часто виставляє старовинне все — в неї не лише сорочки, а й якісь унікальні штуки для побуту. Я вже купила дві красивенні ткані доріжки — фактура неймовірна, я їх як фототло використовую.
Частина колекції традиційних українських сорочок Світлани Скшетуської, фото надала Світлана
Найчастіше я купую куцики. Всі знають про додільні сорочки — це коли одне полотно з верху до низу, а куциком називають верхню частину, коли її робили не з однакового полотна. Не у всіх були гроші на великий шмат якісного полотна, тому часто верхню частину, яка на виду, робили з дорожчого та білішого, а нижню — з простішого. Відповідно, та нижня частина швидше зношувалася, а куциків до нашого часу збереглося більше. Ось я їх і шукаю, викупляю та копіюю — стараюсь повторити все детально.
На одну сорочку йде 4-5 місяців
Увесь процес від покупки до готової репліки займає в мене десь 4-5 місяців — залежить, чи вже знайомі мені там техніки, чи складний крій. Замовляю обов’язково OLX Доставкою, бо це безпека — можна впевнитись, що з річчю все гаразд.
І ось приїздить моя сорочка: я одразу обдивляюсь, яке полотно, який крій, чи зможу я так відтворити, чи є уставки, ластовинці під пахвами, пухлики (дрібні-дрібні рясні складочки на рукавах) — раніше я їх робити не вміла, але пішла на ютуб і там по відео навчилась. Прикидаю, скільки на репліку треба полотна та якої щільності. Замовляю тільки українське полотно з льону чи коноплі — у нас є чудові виробники, наприклад, «Едельвіка».
Вишиті рукави майбутньої сорочки та котик. Фото Світлани Скшетуської
Коли вже є полотно, роблю викрійку. Далі найскладніше — вишивка. Схему не роблю — вишиваю, дивлячись прямо на сорочку. Іноді дуже складно рахувати, бо хрестики дрібнесенькі, можуть бути й нерівні.
Але я кайфую від цієї ювелірної роботи. Думаю: от я знайшла цю столітню сорочку — і в мене такі емоції від того, що це історія вже. Може, потім хтось колись знайде мою сорочку, і для нього це теж будуть мурашки.
Спочатку були фотосесії для подруг
Фотосесії в традиційному українському вбранні почала робити без якоїсь мети: хотілося побачити ті сорочки в повній красі, тож запрошувала подруг у моделі. А оскільки в мене ще з 2014 року сформувалося конкретне коло спілкування, то це переважно були жінки з родин військовослужбовців чи волонтерки. Я збирала повний лук і наряджала своїх моделей від голови до п’ят — від вінка до чобіт.
І ось ці дівчата — одна, друга, третя — починають мені казати, що після моїх фотосесій їм так класно стає. І я собі подумала: «Ага-а-а! Таки, мабуть, щось у цьому є!».
Так у 2023 році стартував мій арттерапевтичний фотопроєкт на підтримку жінок з родин захисників — я почала безкоштовно влаштовувати для них фотосесії в унікальних національних образах, де міксувала й стародавні речі, і власноруч створені репліки. Почала до кожного вбрання сама створювати прикраси, збирати намиста. В деякі образи дуже просилися шаблі, які викував Павло.
Робочий стіл Світлани Скшетуської, де вона збирає намиста. Фото Світлани
Багатьох жінок фотографувала просто в реабілітаційних центрах разом з їхніми чоловіками, синами, нареченими… Хтось приїздив до нас у село, і це було як додаткове психологічне перезавантаження.
Того ж року я вступила на факультет психології до Волинського університету імені Лесі Українки — це вже третя моя професійна освіта. Хочу фахово надавати психологічну допомогу ветеранам і їхнім родинам. Паралельно навчаюсь для сертифікації в програмі СЕТА — це кризова психологічна допомога.
Фото, зроблене Світланою Скшетуською в межах її арттерапевтичного проєкту для жінок з родин захисників
Фототерапія у вінках і дукачах
Щось таке є в цих сорочках, цих узорах… Я ще коли починаю одягати моделей, підперізую крайку, надягаю вінок, дукачі, рясне намисто, — у них вже міняється вираз обличчя, постава. Я бачу, як загоряються пригаслі чи заплакані очі, й ось вона вже й дивиться по-іншому, починає себе нести зовсім по-іншому. Мені від цього так класно, і я бачу, що моделі теж класно — це терапевтично й для мене, і для учасниць.
Коли потім обробляю це все, передивляюся всі кадри, я сама іноді дивуюся: невже це моя робота? І головне, що цей ефект якоюсь мірою зберігається й після фотосесії.
Фото, зроблене Світланою Скшетуською в рамках її арттерапевтичного проєкту для жінок з родин захисників
За порадою свого наукового керівника в університеті я почала писати магістерську роботу на тему «Фототерапія як частина арттерапії для відновлення військових і їхніх дружин». Хочеться дослідити це все глибше, зрозуміти, як можна ще розвивати.
Переселенці змушені полишити все: рідні стіни, улюблену подушку, теплий плед, який так довго дарував відчуття безпеки. Вони шукають порятунку в чужих стінах, і тепер там прагнуть створити «свій» куточок затишку серед невідомості.
Саме це допомагає зробити Юлія Дудишева, яка від початку повномасштабної війни запустила проєкт безкоштовних ремонтів для переселенців.
Я знаю, що означає втратити дім, з власного досвіду: у 2014 році переїхала з Криму на Чернігівщину й відчула, як це — починати все з нуля в новому місці.
Зараз живу в селі Сосниця. 24 лютого, коли почалися перші обстріли, російські війська вже проходили нашими вулицями. Мости були зруйновані, ліків і продуктів не вистачало, а Чернігів опинився в жахливій облозі. Це був час, коли разом з відчуттям страху з’явилася неймовірна підтримка. Люди допомагали одне одному, відкривали свої домівки для незнайомців і ділилися останнім. У цей період і з’явилася ідея допомагати переселенцям створювати затишок у нових оселях і робити для них ремонт.
Проєкт почала з допомоги моїм друзям, які переїхали з Донецька на Чернігівщину. Вони винайняли будинок, який потребував оновлення, тож я запропонувала їм зробити ремонт в одній кімнаті на свій смак.
Ми витратили всього 3 тисячі гривень: купили штори та плед у секонд-хенді, люстру змайстрували з яєчних лотків, а меблі знайшли в будинку й переробили.
Тоді я почала знімати відео, як занедбану хатинку можна зробити цілком затишною. Перше відео навіть набрало 1,5 мільйона переглядів. Я зрозуміла, що навіть з мінімальним бюджетом можна створити комфорт. Головне — це бажання, трохи креативності й багато зусиль: як від мене, так і від тих, для кого проєкт існує. Я почала ділитися досвідом у соцмережах, і люди стали підтримувати мій проєкт.
Перший ремонт для родини з Донеччини. Фото надала Юлія Дудишева
Не замовлення «під ключ», а спільна робота
У фейсбуці в місцевих пабліках я написала допис, що шукаю родини переселенців, яким безкоштовно допоможу облаштувати нову оселю, але головна умова — активна участь родин.
Ті, для кого робимо ремонт, роблять його разом з нами: фарбують стіни, перетягують меблі, готують їжу для команди. Це не замовлення «під ключ», а спільна робота.
Так на мене натрапила дівчина з Норвегії, батьки якої змушені були переїхати з Харківської області на Чернігівщину. Вони — пенсіонери, які втратили свій дім. На той час у мене вже було 20 тисяч підписників, і люди надсилали донати. У той будинок потрібно було підключити воду, купити холодильник, пофарбувати стіни. Тоді я й почала шукати партнерів, які могли б допомагати з матеріалами для ремонту.
Ремонт для родини переселенців з Харківщини. Фото надала Юлія Дудишева
Як знайти партнерів? Писати всім листи
Я принципово почала писати вітчизняним виробникам, і на мій лист відгукнулися перші партнери — харківський виробник фарб Skyline. Ця компанія не лише надає безкоштовні матеріали для наших проєктів, а й розробила спеціальний ґрунт для фарбування меблів за нашими запитами. Це виробництво пережило обстріли Харкова та переїзди, але продовжує працювати та підтримує мою ініціативу.
Для того, щоб проєкт міг існувати, мені потрібно забезпечувати себе фінансово, тому Skyline запропонував мені роботу. Я щомісяця отримую зарплату за те, що розповідаю про фарби та їхнє використання в наших ремонтах, а самі матеріали для проєкту виробник надає безкоштовно.
Усі гроші на ремонти — це благодійні внески моїх підписників і небайдужих людей. Для кожного проєкту я відкриваю банку та у своїх відео звітую про роботу. Співпрацюю лише з українськими виробниками, а також підтримую бізнес, який постраждав під час бойових дій.
Кожен ремонт — не просто відновлення стін, а відродження надії
Третій проєкт був з родиною з Луганщини — для них ми створили нову кухню. Перед початком ремонту я завжди дізнаюся в сімей про їхні побажання щодо кольорової гами. Цього разу мене попросили залишити стіни білими, але додати зелений акцент. Ми пофарбували старі меблі, дали другий шанс кухонним фасадам, переробили стільці зі смітника.
Одним з найскладніших завдань було замаскувати труби, лічильники та дроти декоративними панелями. Утім, в цьому допомогла дизайнерка, яка працювала зі мною в режимі реального часу. Цей проєкт став одним з найпопулярніших у соцмережах — відео про нього набрало майже 4 мільйони переглядів.
Ремонт кухні для родини переселенців з Луганщини. Фото надала Юлія Дудишева
Дім-музей для родини з Херсонщини
Для сімʼї з Херсонщини ми робили спальню та вітальню. Переселенка Юлія любить автентичні речі, тож умовою було зробити кімнати, які б нагадували музей. До проєкту також долучилася дизайнерка, яка розробила ескізи. Нам вдалося зберегти автентичні балки, глечики, прялку, піч і старовинну скриню, знайдену на горищі. Пам’ятаю, як власниця оселі мріяла про крісло-гойдалку, і я розповіла про це в соцмережах, тож незабаром одна з підписниць надіслала кошти, щоб ми могли придбати омріяне крісло для Юлії.
А завдяки підписниці Ларисі з Києва родина отримала нову ванну та сантехніку. Лариса регулярно підтримує нас: купує текстиль, меблі та декоративні елементи для кожного нового ремонту. Вона не пропустила жодного проєкту та стала частиною нашої команди. Я рада, що «Затишок для ВПО» став об’єднанням небайдужих людей.
Ремонт для родини з Херсонщини. Фото надала Юлія Дудишева
Навіть з руїни можна зробити щось нове
Проєкт має свої складнощі. Є люди, які сприймають наші ремонти, як безкоштовну послугу. Часом я отримую повідомлення від людей, які вимагають зробити ремонт у їхньому домі та пишуть на кшталт: «Я зараз за кордоном. Чи можете зробити мені ремонт?». Я відмовляю. Ми завжди наголошуємо: наш проєкт — це спільна праця, і ми допомагаємо тим, хто дійсно готовий працювати разом.
Я не дизайнерка та не майстриня — я проста дівчина, яка колись у дитинстві через брак коштів почала робити редизайн своїх старих меблів. Так у мене виходило «з нічого» створити затишок в оселі. Пам’ятаю, переробляла старі табуретки й фарбувала двері, бо наша родина не могла дозволити собі нові речі. Зараз я використовую цей досвід, щоб допомагати іншим.
Через брак коштів Юлія почала займатися редизайном меблів ще в дитинстві. Фото надала Юлія Дудишева
Уже планую нові проєкти. Нині доробила ремонт для родини в Тернополі. Думаю про те, аби хоча б раз чи два на рік виїжджати в нові міста й створювати затишок там, де його найбільше потребують.
«Затишок для ВПО» — це проєкт любові й відновлення. Це про те, як з руїн можна створити щось нове, про віру в людей і в те, що кожна домівка має бути затишною — навіть у найскладніші часи.
«За легендою, у перегінному тунелі між депо та станцією сталося коротке замикання, яке спричинило пожежу в одному з вагонів потяга. Потужне задимлення, постраждалі, паніка — саме такі умови чекали на рятувальників», — написали в ДСНС.
До навчань долучилися представники Державного воєнізованого гірничорятувального загону та ДСНС Києва, Дніпропетровщини, Івано-Франківщини та Харківщини, а також майбутні фахівці з навчальних закладів Львова та Черкас.
Гасіння пожежі: рятувальники приборкали полум’я в задимленому вагоні. Двох постраждалих людей оперативно евакуювали на ношах і передали медикам.
Евакуація: пасажирів із задимлених вагонів вивели до безпечної зони.
Рятування під потягом: одна людина самостійно намагалася евакуюватися і потрапила під вагон. Тоді фахівець гірничорятувального загону деблокував постраждалого.
Відео: ютуб-канал ДСНС України
Нагадаємо, що на Київщині рятувальники ДСНС врятували лебедя з пастки на річці (ФОТО).
Біля Золотих воріт з’явився новий символ інклюзивності — артоб’єкт «Ключ Києва», виготовлений із 12 тисяч елементів. Урочисте відкриття відбулося 3 грудня, у Міжнародний день людей з інвалідністю.
За словами авторів із мистецького об’єднання «12», 300-кілограмовий ключ має нагадувати про важливість доступності міського простору для людей з інвалідністю.
Поруч із ключем встановили банер із зображенням київського князя Ярослава Мудрого, який сидить у кріслі колісному.
Коментарі