На скромне подвір’я в селі під Луцьком вже другий рік приїздять жінки з різних міст України. Нинішня господиня обійстя Світлана Скшетуська — колишня столична фотографка й іпотерапевтка. Її ж часті гості — це учасниці авторського арттерапевтичного проєкту для жінок з родин військових.
Як поєднала стародавню вишивку і фотосесії для терапії українських жінок, Світлана розповіла ШоТам.
Світлана Скшетуська
фотографка, майстриня вишивки
Інтереси змінилися з початком війни у 2014
Я народилася й до 35 років жила Києві. Працювала фотографкою та тренеркою на Київському іподромі, згодом також почала займатися іпотерапією.
Багато років у центрі мого життя були коні, і здавалося, що так буде завжди.
Усе змінилось у 2014 році. Я почала займатися волонтерством: спочатку відправляла на Схід тушкованку, потім — ґуму й авто. Це дуже повпливало на моє коло спілкування: в ньому зʼявилися волонтери, військові, їхні родини. Вже тоді я думала про те, що ця війна буде дуже довгою, і про те, що буде після — багато, дуже багато людей, які потребуватимуть реабілітації не лише фізичної, але й психологічної.
Я почала вивчати масажні лікувальні техніки, цікавитися психологією. Мріяла, що колись знайду кошти й відкрию під Києвом базу реабілітації, де будуть і коні, і масажі, і психотерапія. Звісно, в моїх мріях це було в селі, але доля склалася так, що в село я потрапила раніше.
Пів хати під Луцьком
З моїм чоловіком Павлом я познайомилася в інтернеті — навіть не пам’ятаю, хто кому додався в друзі. Переписувались, потім розвіртуалились: він приїздив з Луцька до мене в Київ, я їздила до нього. Саме Павло повіз мене в село під Києвом, де я в дитинстві проводила кожне літо. На той момент я не була там уже кілька років. А іншого разу він приїхав і сказав, що купив хату, точніше, пів хати в селі під Луцьком — так у 2020 році я опинилась на Волині.
Цей переїзд був не просто забаганкою пожити в селі — Павло чотири роки воював у зоні АТО, мав кілька контузій. Після останньої його звільнили за станом здоров’я.
Після всього, що він пройшов, йому потрібне було не лише медичне лікування, але й щось, за що можна було зачепитися в уже чужому для нього цивільному житті. Щоб не поїхати дахом і не спитися, він занурився в роботу з металом — виготовляв сокири, ножі.
У селі ми змогли облаштувати йому невелику майстерню, де він годинами працював у тиші та спокої. Це була його власна дієва реабілітація.
Ніяких курей-свиней-городів
На щастя, наші уявлення про ідеальне життя в селі збігалися: ніхто з нас категорично не хотів ніяких курей-свиней-кролів-городів, бо кожен «наївся» того всього хазяйства донесхочу ще в дитинстві: Павло раніше жив з батьками у селі, а я допомагала бабусі влітку.
У мене була мрія жити в селі, але так, щоб садок, газон і все. Тож коли ми приїхали, перше, що зробив Павло — спалив старі кролячі клітки, які тут були звалені купою мало не до неба, а я взяла тример і викосила під нуль порослі бур’янами колишні грядки.
Так це місце стало домом, де нам добре. Чоловік робив сокири, я їх красиво фотографувала й виставляла в інтернеті. Народ оцінив, особливо з-за кордону замовляли.
Коли вишивала, ставало легше
Автентичний український одяг мене цікавив давно. Була думка зібрати якусь невеличку колекцію й використовувати на фотосесіях — наприклад, уже кілька років у мене лежала стара сорочка, яку я знайшла в селі на Київщині.
Але про те, щоб робити щось таке самій, я не думала. У школі на уроках праці вишивала, але тоді мені це зовсім не подобалось — здавалося, що це дурня якась.
Мене, як це кажуть, «пробило» на вишивку у 2022 році. Якраз початок вторгнення наклався на особисту втрату, тож я дістала ту стару сорочку й почала вишивати, копіювати узор з неї.
І так вишивала, вишивала, вишивала… Якось із вишивкою мені було легше переживати все те, що коїлося в країні та в душі.
Далі я захотіла вивчити всі ті старовинні техніки вишивки, крою, шиття. Почала шукати сорочки по друзях, знайомих. Деякі вже неможливо реставрувати — таке воно заплямоване, мишами поїдене чи вже полотно від часу розлазиться просто в руках. Але на більшості ще зберігся узор, можна побачити техніки шиття та мережання, хоча б їхні фрагменти. І я вирішила, що буду робити точні копії тих сорочок, і так ті вишиті кимось візерунки отримають нове життя.
Полювання за старовинними сорочками на OLX
Більшість своїх сорочок-взірців я знаходжу на OLX. Треба, звісно, регулярно й багато передивлятись, аби встигнути вихопити щось справді унікальне, бо охочих багато. Там мені подобається найбільше — я пробувала на інших сайтах шукати старовинний одяг, але тоді треба на сайт одразу закидати свої гроші, щоб мати доступ до аукціонів. Також звернула увагу, що приблизно тієї ж категорії речі на інших платформах значно дорожчі.
Тож я звикла полювати за сорочками на OLX. У мене там вже навіть улюблені продавці є: одна жінка з Лубен дуже часто виставляє старовинне все — в неї не лише сорочки, а й якісь унікальні штуки для побуту. Я вже купила дві красивенні ткані доріжки — фактура неймовірна, я їх як фототло використовую.
Частина колекції традиційних українських сорочок Світлани Скшетуської, фото надала Світлана
Найчастіше я купую куцики. Всі знають про додільні сорочки — це коли одне полотно з верху до низу, а куциком називають верхню частину, коли її робили не з однакового полотна. Не у всіх були гроші на великий шмат якісного полотна, тому часто верхню частину, яка на виду, робили з дорожчого та білішого, а нижню — з простішого. Відповідно, та нижня частина швидше зношувалася, а куциків до нашого часу збереглося більше. Ось я їх і шукаю, викупляю та копіюю — стараюсь повторити все детально.
На одну сорочку йде 4-5 місяців
Увесь процес від покупки до готової репліки займає в мене десь 4-5 місяців — залежить, чи вже знайомі мені там техніки, чи складний крій. Замовляю обов’язково OLX Доставкою, бо це безпека — можна впевнитись, що з річчю все гаразд.
І ось приїздить моя сорочка: я одразу обдивляюсь, яке полотно, який крій, чи зможу я так відтворити, чи є уставки, ластовинці під пахвами, пухлики (дрібні-дрібні рясні складочки на рукавах) — раніше я їх робити не вміла, але пішла на ютуб і там по відео навчилась. Прикидаю, скільки на репліку треба полотна та якої щільності. Замовляю тільки українське полотно з льону чи коноплі — у нас є чудові виробники, наприклад, «Едельвіка».
Коли вже є полотно, роблю викрійку. Далі найскладніше — вишивка. Схему не роблю — вишиваю, дивлячись прямо на сорочку. Іноді дуже складно рахувати, бо хрестики дрібнесенькі, можуть бути й нерівні.
Але я кайфую від цієї ювелірної роботи. Думаю: от я знайшла цю столітню сорочку — і в мене такі емоції від того, що це історія вже. Може, потім хтось колись знайде мою сорочку, і для нього це теж будуть мурашки.
Спочатку були фотосесії для подруг
Фотосесії в традиційному українському вбранні почала робити без якоїсь мети: хотілося побачити ті сорочки в повній красі, тож запрошувала подруг у моделі. А оскільки в мене ще з 2014 року сформувалося конкретне коло спілкування, то це переважно були жінки з родин військовослужбовців чи волонтерки. Я збирала повний лук і наряджала своїх моделей від голови до п’ят — від вінка до чобіт.
І ось ці дівчата — одна, друга, третя — починають мені казати, що після моїх фотосесій їм так класно стає. І я собі подумала: «Ага-а-а! Таки, мабуть, щось у цьому є!».
Так у 2023 році стартував мій арттерапевтичний фотопроєкт на підтримку жінок з родин захисників — я почала безкоштовно влаштовувати для них фотосесії в унікальних національних образах, де міксувала й стародавні речі, і власноруч створені репліки. Почала до кожного вбрання сама створювати прикраси, збирати намиста. В деякі образи дуже просилися шаблі, які викував Павло.
Робочий стіл Світлани Скшетуської, де вона збирає намиста. Фото Світлани
Багатьох жінок фотографувала просто в реабілітаційних центрах разом з їхніми чоловіками, синами, нареченими… Хтось приїздив до нас у село, і це було як додаткове психологічне перезавантаження.
Того ж року я вступила на факультет психології до Волинського університету імені Лесі Українки — це вже третя моя професійна освіта. Хочу фахово надавати психологічну допомогу ветеранам і їхнім родинам. Паралельно навчаюсь для сертифікації в програмі СЕТА — це кризова психологічна допомога.
Фототерапія у вінках і дукачах
Щось таке є в цих сорочках, цих узорах… Я ще коли починаю одягати моделей, підперізую крайку, надягаю вінок, дукачі, рясне намисто, — у них вже міняється вираз обличчя, постава. Я бачу, як загоряються пригаслі чи заплакані очі, й ось вона вже й дивиться по-іншому, починає себе нести зовсім по-іншому. Мені від цього так класно, і я бачу, що моделі теж класно — це терапевтично й для мене, і для учасниць.
Коли потім обробляю це все, передивляюся всі кадри, я сама іноді дивуюся: невже це моя робота? І головне, що цей ефект якоюсь мірою зберігається й після фотосесії.
Фото, зроблене Світланою Скшетуською в рамках її арттерапевтичного проєкту для жінок з родин захисників
За порадою свого наукового керівника в університеті я почала писати магістерську роботу на тему «Фототерапія як частина арттерапії для відновлення військових і їхніх дружин». Хочеться дослідити це все глибше, зрозуміти, як можна ще розвивати.
