Як достукатися до тих, хто не знає, що таке війна? Дар’я Коломієць про культурну дипломатію в США

У перші дні війни українці записували їй голосові повідомлення: «Ми в підвалі, зв’язку майже немає», «У Маріуполі пекло!». Вона зберегла 41 історію, щоб світ почув їх зі сцен театрів Нью-Йорка, а американські актори зачитали «Щоденники війни» українців, які пережили обстріли, окупацію та полон. 

Вона змусила американців відчути війну серцем. Якою має бути комунікація з іноземцями, Дар’я Коломієць розповіла для ШоТам.

Закарбовую голоси українців 

Ще на початку повномасштабного вторгнення я створила подкаст Diary of War («Щоденник війни»), у якому зібрала 41 історію українців про те, як вони переживали перші дні великої війни. Це були розповіді людей з Маріуполя, Бучі, людей, які пережили окупацію чи народжували під обстрілами — вони записували мені голосові повідомлення. Згодом я залучила волонтерів з усього світу, і ми переклали історії англійською, іспанською, японською та навіть жестовою мовами.  

Коли я вперше приїхала до Нью-Йорка, у мене була єдина мета — зробити так, щоб голоси українців почули: не просто з новин, а від живих людей, які переживають цю війну.

Фото: Julia Eva

Американці для американців про Україну 

Я почала шукати тих, хто міг би допомогти втілити це в життя. Спочатку відвідувала відкриті читання сценаріїв у спільноті Naked Angels, де збираються драматурги й актори. Я знайомилася з людьми, пояснювала, чому важливо почути українські історії. Знадобилися кілька місяців та комунікація з багатьма людьми, перш ніж мені вперше дали можливість прочитати щоденник. Коли мені подзвонили й сказали, що «ти можеш зачитати одну історію» — це був мій маленький «Оскар». 

У спільноті я познайомилася з режисеркою Музою Гурніс, а через неї — з польсько-американською акторкою серіалу «Пліткарка» Зузанною Шадковскі, що зіграла Дороту — вона викладає акторську майстерність для американських ветеранів.

Коли Зузанна на нашій благодійній події вперше прочитала щоденник українки Олени Нікуліної та її чоловіка Максима, який перебуває в полоні, вона зійшла зі сцени та сказала: «Чому ми не даємо Україні зброю? Чому ми досі це обговорюємо?». Після цього вона запропонувала мені принести історії на репетицію до її студентів-ветеранів — це були американські військові, які пройшли свої війни, але нічого не знали про нашу. Згодом, в червні 2024 року, зʼявилась наступна подія, де щоденники українців вперше прочитали американські ветерани — вони стали частиною акторського складу для нових читань разом з професійними акторами, а Зузанна стала режисеркою показу.

Паралельно в нас із режисеркою Вірляною Ткач з Yara Arts Group народилася вистава «Маріуполь. Щоденники війни та дерево життя», яку ми показали минулого року в США. Актори читали свідчення людей, які вижили в оточеному місті, бачили смерть на власні очі, втрачали близьких. Зала була переповнена, люди плакали. Після вистави до мене підходили глядачі зі словами «Я ніколи не думав, що війна така реальна».

Вистава Mariupol: Diaries of War and the Tree of Life. Фото: Анастасія Крашеніннікова

Я зрозуміла, що для мене надважливо долучати саме американських акторів та акторок, аби простір всередині цих людей змінювався. Так у вересні минулого року ми провели в Бруклінському центрі театральних досліджень (BCTR) благодійне читання «Щоденники війни. Жінки». Режисеркою стала Муза Гурніс, історії читали Зузанна Шадковскі, Аннабель Кеппер, Мерлінда Акінделе та інші. Загалом для кожної нової події акторський склад змінюється — частково або повністю, — і нам вдається залучати до проєкту все більше прекрасних акторів. 

Переглянути цей допис в Instagram

Допис, поширений Daria Kolomiec (@dariakolomiec_)

Розповідаємо правду так, щоб її неможливо було ігнорувати

Дуже важливо, що актори, яких я запрошую, справді хочуть розповідати про Україну й надалі. Багато з них читають матеріали про війну, дивляться документальні фільми, щоб краще зрозуміти контекст.  

Американці діляться, що вистави змінюють їхнє сприйняття війни — для них це не просто черговий театральний проєкт, а можливість через мистецтво впливати на світ. Зараз ми залучаємо до читань і американських військових, адже їхні голоси додають ще більшої сили історіям. Так документальний театр стає не просто мистецтвом, а справжнім актом культурної дипломатії. Підтримка від союзників не може базуватися лише на політичних рішеннях — вона має йти від людей. 

Тепер кожне читання збирає повні зали, а американські актори й ветерани стають голосами українців. Це найбільша перемога, бо так ми змушуємо світ не просто чути нас, а відчувати. А ще ми потужно фандрейзимо й допомагаємо ЗСУ та парамедикам — з пʼяти останніх подій вже зібрали більше 60 тисяч доларів.  

Переглянути цей допис в Instagram

Допис, поширений Daria Kolomiec (@dariakolomiec_)

«Вперше відчув, що ця війна може застати мене»

Іноземці можуть підтримувати Україну, дивитися новини, навіть донатити, але війна все одно залишається для них чимось далеким. Після перформансів я часто отримую фідбек від глядачів: «Я чув про війну, але тільки зараз зрозумів, як це — прокинутися від вибухів».

Одного разу після вистави до мене підійшов американець і сказав: «Я так багато чув про Україну, ходив на різні заходи, але після вистави вперше відчув, що ця війна може застати мене». Цей чоловік ніколи не був в Україні, але задумався над тим, що б поклав у свою тривожну валізу, а ще — чи пішов би він так боротися за свою державу, як ми.  

Цього я й прагнула. Я хочу, щоб Україна перестала для них бути просто точкою на мапі, а натомість стала живою історією, яка торкається кожного. Коли люди сидять у темній залі, слухають голоси акторів і проживають ці історії разом з нами, вони вже не можуть просто прогорнути стрічку новин — вони хочуть допомогти, вони стають нашими голосами. 

Благодійні читання Diary of War: Women, листопад 2024. Фото: Анастасія Крашеніннікова

На річницю великої війни у Нью-Йорку пройде благодійне читання «Щоденників війни»

За роки повномасштабної війни я здійснила п’ять культурних поїздок до США, де через музику, документальні театральні перформанси та сторітелінг відкрила американцям нашу країну. Цього місяця повернулася вшосте, аби зробити перформанс до 24 лютого — третьої річниці великого російського вторгнення. 

Для мене ця дата — не просто черговий день у календарі. У моєму домі в Києві довгий час висів відривний календар, і 24 лютого 2022 року він завмер. Це застрягло в пам’яті кожного українця, але для світу це просто ще один день. Я хочу, щоб іноземці також його запам’ятали.

Благодійні читання Diary of War у співпраці з ветеранською програмою театру Bedlam, червень 2024. Фото: Анастасія Крашеніннікова

Саме тому 24 лютого в театрі Bedlam у Нью-Йорку ми зробимо благодійне читання, де збиратимемо кошти для добровольчого медичного батальйону «Госпітальєри» з благодійною організацією United Help Ukraine. Усі учасники вистави погодилися працювати над перформансом безкоштовно. У зірковому складі акторів є Лайла Робінс, Джей О. Сендерс, Ісменія Мендес, Бі, Джейк Гарт, Карсон Елрод та інші.

Для читання я обрала сім історій, які мені важливо персоналізувати й промовити зі сцени театру. 

• Це історія Юлії Кочетової — журналістки, яка з 2014 року фіксує російські злочини в Україні. У своєму щоденнику вона розповідає, як це — доносити до  світу правду й водночас лишатися самотньою у своїй боротьбі.

• Історія парамедикині «Госпітальєрів» Ірини Цибух, яка мріяла створити школу домедичної допомоги. Після її загибелі кожне моє читання присвячене збору коштів для «Госпітальєрів» — так, як хотіла Ірина, — адже вони відкладають своє прекрасне професійне, особисте життя, мрії та рятують, стають тилом для військових.

• Денис Христов — мій друг і колега. З початку вторгнення він евакуює людей зі сходу України, з міст, яких уже немає, як-от Бахмута й Авдіївки.
  
• Марат Шевченко виїжджав з окупованого Куп’янська на старому мотоциклі, везучи з собою дві найдорожчі речі — вишиванку та колекцію вінілових платівок. 
  
• Оля Булкіна — клоунеса з «Охматдиту». Вона працює з дітьми, хворими на рак, і на початку вторгнення записала мені щоденник про те, як пояснити дитині, що тепер їй загрожує не лише хвороба, а й ракети. Коли я читаю її історію, розповідаю, як влітку 2024-го росія вдарила по «Охматдиту».
  
• Юрій Марченко — відомий журналіст. Він записав щоденник не про себе, а про свого пса, який не пережив першу воєнну зиму. Це історія про втрату, яку зрозуміє кожен, хто любить тварин.
  
• Олена Нікуліна — дружина захисника Маріуполя Максима Нікуліна, яка дізналася про свою другу вагітність, коли Максим був в оточенні на заводі «Азовсталь», народила сина й досі чекає на чоловіка з полону. 

Домовитися про сцену в Нью-Йорку — складний процес: театри мають щільний графік вистав, і знайти вікно для документального читання про Україну — завдання не з простих. Але завдяки культурній дипломатії, яку я побудувала за ці роки, нам вдається проводити такі заходи. Тому, я сподіваюся, ми зберемо гарну суму, бо з кожним разом нам вдається збирати все більше донатів. 

Афіша читань. Фото з Eventbrite

Як давати відсіч російській пропаганді в США 

Під час своїх поїздок я бачила, як росія створює в США власний наратив. Це не хаотичні вкиди в медіа — це стратегічна, добре профінансована інформаційна кампанія.  

Російська пропаганда намагається показати українців як людей, з якими «неможливо домовитися», а війну — як щось, що можна «заморозити», якщо Україна просто погодиться на поступки. Вони використовують медіа, впливають на політиків, а в соцмережах створюють ілюзію втоми від підтримки України. Це органічно накладається на тези республіканців про America first — тобто припинення міжнародної підтримки для інших країн на користь покращення добробуту всередині США. 

Наприклад, під час спілкування деякі американці повторювали тези російської ІПСО, але я знайшла спосіб давати цьому відсіч. Коли хтось запитує: «Чому Україна не хоче переговорів?», я пояснюю, яку ціну ми платимо, аби боротися з росією, і переводжу розмову, розповідаю про кожну історію з щоденників. 

Фото: Анастасія Крашеніннікова

Історії українців — не лише про біль, але й про наш успіх. Розповідайте їх 

Кожен з нас, хто розповідає правду, хто говорить про Україну за кордоном, хто пояснює іноземцям, що насправді відбувається, робить внесок у цю боротьбу. Продовжуйте комунікувати з іноземцями та розказувати персоналізовані історії про війну й про те, як змінилися наші життя. Треба пам’ятати, що ви можете стати першим українцем чи українкою, яку побачить іноземець, і саме завдяки вам він сформулює для себе образ цілої держави. 

Часом у тебе є лише 30 секунд, щоб поговорити з людиною. Не втрачайте цю можливість: обмінюйтеся контактами, допоможіть підписатися на українців, які рухають країну вперед, аби іноземці дізнавалися про нас не тільки з новин, а й через персоналії.

Розповідайте реальні історії своїх рідних, знайомих і ваші особисті, щоб світ не просто нас чув, а міг відчувати серцем.

Американці люблять історії успіху. Це частина їхньої культури — надихатися тими, хто зміг пройти через труднощі та досягти чогось великого. Коли я розповідаю про Україну, намагаюся балансувати між трагедією та силою духу. Наша історія — не лише про втрати та біль, але й про силу, винахідливість, незламність. 

Наприклад, Ірина Цибух мріяла створити школу домедичної допомоги. Вона загинула, але її друзі продовжують справу. Це не просто трагедія — це історія про спадщину, про те, що одна людина може змінити світ навіть після смерті.  Або Марат Шевченко, який вивозив з окупації вінілові платівки й вишиванку — це не просто факт, це символ нашої любові до культури навіть у найтемніші часи.  

Фото: Анастасія Крашеніннікова

Я хочу, щоб історії українців почули якомога більше людей, і роблю все для того, щоб їхні голоси звучали гучніше.