Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Суспільство

«Я врятувалася з пекла». Вчителька з Маріуполя викладає для українських школярів у Польщі. Ось її історія

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Наталія Ровицька протягом 13 років працювала директоркою 66-ї школи в Маріуполі. Навіть після вторгнення, коли місто щодня обстрілювали, вона приходила до шкільної будівлі, аби перевірити, чи все з нею гаразд. Утім 12 березня навчальний заклад знищили окупанти.

Після цього Наталія наважилася покинути рідне місто та виїхати до Польщі. Тут, у Варшаві, вчителька з Маріуполя очолила «Першу українську школу» та продовжує викладати для українських школярів. Паралельно освітянка дистанційно керує рідним навчальним закладом, адже вчителі та учні роз’їхалися по всьому світу.

Наталія Ровицька

Директорка школи №66 у м. Маріуполь, керівниця «Першої української школи» у Варшаві

Чергували біля школи, аби нічого не розікрали

24 лютого окупанти вже обстрілювали Маріуполь. І хоча всі вчителі та учні залишилися вдома, ми з адміністрацією прийшли до школи. Ми розуміли, що треба сховати десь трудові книжки, печатку, особові справи учнів та інші цінні папери. Впоралися швидко, закрили школу, здали її під сигналізацію і пішли додому. Біля школи стали кругом і сказали одна одній: «Дівчата, ми вже виходили зі школи 5 років тому, коли починався капітальний ремонт. А отже, знаємо, що повернемося сюди, й все буде добре».

Із цими словами ми вийшли зі школи. Востаннє я відвідала школу 9-го березня. Щодня з початку великої війни ми бігали дивилися, що відбувається, чи все стоїть. Дуже багато батьків, які живуть поруч зі школою, теж слідкували, аби не було мародерства, адже сторожі на роботу вже не виходили. У місті не було світла та зв’язку, тому школа стояла просто закритою на ключ. І все. А першого березня снаряд влучив у сусідню школу. Вбило нашого випускника.

Ми пишалися нашою школою

У нас була дуже гарна школа. Ми мали чудову традицію: випускники щороку садили біля школи зелені ялинки – як подарунок. І цьогоріч випускники продовжили традицію, висадивши три дерева.

І ось 12 березня до мене додому прийшли батьки й показали світлини: у 66-ту школу було пряме влучання бомби з літака. Вибух був дуже потужним: центральний вхід і центральний блок – повністю знищені. Батьки говорили, що діти плакали, бо всі, хто живуть неподалік від школи, бачили, як це сталося.

Дні та ночі суцільних бомбардувань

З 24 лютого над Маріуполем активно працювала авіація: окупанти бомбили інфраструктуру. Як правило, вдень. Вони розбомбили пологовий будинок, центральну пошту, будівлю технічного університету. Я живу якраз у центрі міста, і всі ці будівлі знаходилися поруч. Хліба вже не можна було купити, оскільки з 27 лютого не працював жоден магазин. Не було води. Не було світла. Газу. Ми готували на вулиці.

9 березня пішов сніг. Багато снігу. Ми збирали його, сніг танув, і завдяки цьому у нас була вода. Але коли почали бомбити вночі, коли літаки працювали весь день і всю ніч, то залишатися в квартирі було вкрай небезпечно. А тому ми переховувалися в підвалі. Разом нас було 26 людей. Зокрема, діти: троє віком 3-6 років, і одна тримісячна дитина. Ми дуже хвилювалися, щоб у її мами було молоко, адже харчування для тримісячної крихітки вже було не дістати. Варили манну кашу, аби мама їла і в неї було молоко для Даринки.

Після 15 чи 16 березня – точно вже не пам’ятаю дат, їх тоді просто не існувало – не було жодних евакуаційних коридорів. Просто ніч суцільних бомбардувань. Зранку ми зрозуміли, що треба їхати з міста. Біля нашого дому стояли якісь автомобілі, тож ми з сусідами сіли в ті машини, взяли з собою те, що було в підвалах (подушки, ковдри, документи), та й поїхали. Під снарядами та бомбами, які розривалися навкруги.

На Бердянськ – і в Польщу

Ми намагалися покинути місто. Був тільки один шлях – на виїзд, і дуже багато машин з такими самими жителями Маріуполя. Ми доїхали до Бердянська, і там я нарешті змогла передзвонити рідним. Починаючи з 27 лютого я не знала, де перебувають мої діти та онуки. Дізнавшись, що вони у Вінницькій області, я сказала чоловіку, що вирушаємо до Запоріжжя, а там уже будемо думати, що робити далі.

У перший день ми доїхали до Василівки, міста у Запорізькій області. Там нас зупинили чеченці з автоматами, і з сьомої години вечора до сьомої ранку ми та ще декілька машин стояли просто на трасі. Уночі температура на вулиці опустилася до 7 градусів морозу, а в салоні автівик – до нуля. Ми не могли навіть увімкнути обігрівач, адже боялися, що чеченці нас помітять і почнуть стріляти.

На щастя, ми все ж проскочили. Спочатку доїхали до Запоріжжя, а згодом і у Вінницьку область. Покупалися, поїли. Невістка з онуком не змогли залишити мого сина самого в Україні, тому вирішили залишатися. А ми з чоловіком поїхали до Варшави: аби якось жити далі й працювати.

Сказати, що там пекло – це не сказати нічого

У місті відбувалися страшні речі. Щодня, коли ми сиділи у підвалі, починаючи з першого березня, думали – завтра буде краще. Натомість з кожним днем ставало дедалі гірше… Одного разу тато з донькою, якій 4 роки, вийшли на вулицю, щоб зігріти окріп і випити чаю. Аж раптом прилетів снаряд… І немає ані дівчинки, ані тата. Або родина лягає спати, а вночі у кватиру прилітає бомба. Як це назвати? Чому це відбувається у наш час? Це пекло? Що це? Хто звільняє нас і від чого?

У той самий день, коли ми виїхали з Маріуполя, наш будинок почали закидати фосфорними бомбами. Будівля горіла три дні й вигоріла дотла. У нашому підпіллі ще залишилися люди, а температура там піднялася до 50 градусів. Вони боялися поворухнутися, щоб не підвищувати температуру власного тіла. Але, на щастя, до підвалу пожежа не дійшла, і вони змогли вийтии звідти.

Ми робили все, аби допомогти колегам та знайомим

Станом на травень у Маріуполі залишалося ще дуже багато моїх школярів, їхніх батьків і 15 колег-педагогів. Ще тоді вони не могли вибратися з міста, бо жодної машини не випускали. Люди хотіли виїхати на підконтрольну Україні територію, але це було неможливо. Декого силою чи обманом вантажили в автобуси і вивозили на росію. Наші люди не хотіли їхати туди, тому залишалися в Маріуполі. У місті діяв пропускний режим, води, світла і газу не було. Воду давали лише на перших поверхах деяких будинків, і люди цьому раділи.

Спочатку в мене було відчуття в душі, наче я когось зрадила. Адже евакуювалася з міста, а майже 60% педагогічного колективу тривалий час не виходили на зв’язок. Мене гнітило почуття, що я не можу їм допомогти. Ми шукали їх, писали списки, мололися, словом, робили все, на що були здатні в тих умовах.

Зараз я знаю, що більшість наших людей змогли евакуюватися. Кожен своїм способом, хто як зміг. Знаю, що у квітні виїхала і родина вчительки, яка перебувала на території заводу Азовсталь з 27 лютого. Щоб зрозуміти, що відбувалося в Маріуполі, треба було там побувати….

Викладаю для школярів з Маріуполя та інших міст України

Я приїхала до Польщі 29 березня. А вже 1 квітня почала працювати в «Першій українській школі». За кілька днів фундації на чолі з Вікторією Гнап вдалося організувати стаціонарне навчання. Спочатку воно було в другу зміну в існуючій польській школі. Весняний семестр у нас закінчили приблизно 100 учнів, 13 з них – з Маріуполя, троє – з моєї 66-ої школи.

На осінній семестр ми взяли значно більше школярів – понад 400. І тепер у нас своє власне велике приміщення. Ця офлайн школа не просто дає нам змогу нормально працювати у колективі, як колись, а й фактично повернула до життя. Завдяки роботі я не зосереджуюся постійно на тому, що болить. Мені 60 років, і в Маріуполі я втратила все. Не знаю, що було б зі мною, якби одразу після евакуації я не почала працювати.

Авторки: Зоряна Гошовська та Марина Юсин.

Суспільство

На аукціоні у Чикаго зібрали $4,4 тис. для лікарень Львівщини

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

У Чикаго відбувся благодійний аукціон, під час якого зібрали $4400 на придбання медичного обладнання для лікарень Львівщини.

Про це повідомили у фейсбуці Львівської обласної ради.

Зазначається, що зібрані з продажу мистецьких лотів гроші скерують на придбання медичного обладнання для лікарень Львівщини, у яких проходять лікування та реабілітацію постраждалі від війни.

Відомо, що на аукціоні були виставлені дві картини, передані із Львівщини. Зокрема, мармурову картину «русский воєнний корабель…» продали за $3500. Власниками цього лоту стали лікарі Іван та Наталія Кухар з Бетендорфа у штаті Айова.

Також була виставлена картина медика з 24-ї бригади Михайла Гавриліва. Її за 900 доларів придбав Андрій Крук із Чикаго.

Дивіться відеоВолонтер із Донеччини змінив десятки професій, щоб допомагати людям

Нагадаємо, олімпійський чемпіон з Одеси виставив свої медалі на благодійний аукціон.

Також на аукціоні в Нью-Йорку гітару Пола Маккартні продали на підтримку України.

Окрім того, ми повідомляли, що на благодійному аукціоні у Полтаві зібрали 2,8 млн грн для ЗСУ.

Фото: facebook.com/lvoblrada.

Читати далі

Суспільство

У Чехії стартували навчання українських військових

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Українські військовослужбовці почали курс навчання у Чехії під керівництвом місцевих інструкторів.

Про це повідомили у твітері чеських Збройних Сил.

Зазначається, що тренування проводять у військовому окрузі Лібава.

«Мета полягає в тому, щоб Збройні Сили України були здатні самостійно вести бойові дії та ефективно захищати свою територію та суверенітет. Ми робимо це і для нашого захисту», – розповіли чеські військові.

Передбачається, що до кінця наступного року відбудуться п’ять чотиритижневих курсів, які пройдуть 800 українських військових.

Також відомо, що чеські інструктори можуть брати участь у підготовці українських солдатів в інших країнах Євросоюзу, але їхня кількість не має перевищувати 55.

Читайте також: Замість імпорту з Китаю – наш крафт. Як харківський бренд TARLINI home популяризує українських майстрів

Відзначимо, що Чехія схвалила навчання українських військових минулого тижня.

Нагадаємо, у Британії показали, як українські військові повертаються з навчання.

Також ми повідомляли, що Укроборонпром та Міноборони Чехії створюють оборонний кластер.

Фото: twitter.com/ArmadaCR.

Читати далі

Суспільство

На Буковині відкрили соціальне кафе, де працює молодь з інвалідністю

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

У Чернівецькій області у Мамаївській громаді відкрили соціальне кафе «Горнятко», де працює молодь з інвалідністю.

Про це повідомили на фейсбук-сторінці Мамаївської ОТГ.

Зазначається, що у соціальному кафе молодь може навчатися, відпочивати і працювати.

У дописі йдеться, що молодь щаслива від того, що їхня робота комусь потрібна, вони чудово відчувають настрій відвідувачів, вміють бути надзвичайно тактовними і ненав’язливими.

«Смаколики й усмішки ви отримаєте, якщо відвідаєте кафе “Горнятко”, яке знаходиться за адресою: смт Лужани, вул. Центральна, 47а», — йдеться у дописі.

Читайте також: «Евакуація – це двосторонній процес». Як Fight for Right допомагають людям з інвалідністю під час війни

Нагадаємо, у Запоріжжі відкрили першу в місті інклюзивну бібліотеку.

Окрім того, у Києві відновлюють роботу «соціального таксі» для перевезення людей з інвалідністю.

Також ШоТам розповідав, як перше в Україні інклюзивне ательє допомагає армії і переселенцям.

Фото: facebook.com/Mamayivskaotg.

Читати далі