Суспільство
«Я не можу сказати: наберіть завтра, подумаємо». Як киянин на байку став Святим Миколаєм для наших бійців
Максим – киянин, який захоплюється мотоциклами й присвятив цій справі частину свого життя. До повномасштабного вторгнення він займався продажем та ремонтом байків, а після 24-го лютого став волонтером.
Оскільки за кермом автівки хлопець бував всього кілька разів, улюблений мотоцикл став єдиним і головним способом доставляти допомогу нашим захисникам. На байку Максиму навіть вдалося заїхати під Гостомель, коли там намагався висадитися російський десант.
Сьогодні він продовжує волонтерити, адже війна пішла з Києва, але не з усієї України. Максим закриває запити бійців і вигадує, як доставити необхідне спорядження туди, де не замовкають снаряди окупантів. Каже, поки українські бійці стоять – не має права опускати руки.
Мотоцикл і я – одне ціле
За свої 30 років на машині я їздив двічі. По парковці. Решту свого життя я провів на двох колесах. Спершу це були велосипеди, потім мопеди, а вже зараз це мотоцикли. У авто я почуваюся невпевнено: ним не можна маневрувати. А от з мотоциклом – я одне ціле. Я точно знаю, що у відповідальний момент на нього можна покластися.
Початок повномасштабної війни я проспав. Прокинувся на енний дзвінок коханої. Вже за 20 хвилин був у неї під будинком. На вулицях Києва був хаос: люди йшли групами, з сумками та котами у руках, на заправках водії мало не билися за бензин, а дороги були забиті в усіх напрямках. Але для мотоцикла – це не проблема. І поки усі стояли в заторах – я швидесенько доїхав.
Перший і другий день я не знав, що краще, який варіант обрати: найголовнішим завданням було зберегти життя своїй дівчині. Тож я знайшов бензин, вивіз кохану до Білої Церкви і разом з іншими волонтерами попросив її їхати на захід. Сам повернувся до Києва.
Від кухаря морпіхів до волонтера – один крок
До 24-го лютого я продавав мотоцикли, екіпірування до них і займався ремонтом цих залізних коней. Звісно, що з початком повномасштабного вторгнення робота зупинилася миттєво. Що робити і як допомогти? Ці питання, як і в кожного з нас, вирували в моїй голові.
Довго думати не довелося – подзвонив знайомий, сказав, що потрібні кухарі: годувати морських піхотинців. Я погодився одразу, бо досвід готувати на сотні людей був. Три дні разом з командою я годував щонайменше 200 військовослужбовців, які боронили столицю від ворога.
На щастя, продукти нам привозили і шукати їх необхідності не було. Але я знав, що армійцям бракує військового оснащення, і взяв на себе цю відповідальність. Спальники, каремати, наколінники, дрібне оснащення, яке зміг – дістав. А от де взяти ті ж шоломи чи бронежилети – навіть не здогадувався.
На четвертий день ранок почався з дзвінків до волонтерів. Я зателефонував кожному, кого знав і чий номер був у мене в телефоні. Я забирав все, що давали волонтери і віз у частину морських піхотинців. Тягати речі довелося на собі, брав велетенський рюкзак, запаковував так, що він мало не тріщав. А те, що не влазило у наплічник, – кріпив до мотоцикла. Скотчем чи просто прив’язував мотузками. І віз.
Так минуло кілька днів, у частині зрозуміли, що я потрібен їм, як волонтер, а не кухар. Адже, як з’ясувалося, домовлятися про різноманітні та необхідні речі для військових я вмію не гірше, ніж кермувати залізним конем.
Перша поїздка на позиції
Буквально за тиждень у нас сформувалася команда з 4 людей: я, моя дівчина і її дві подруги. Вони у Львові, я – в Києві. У соцмережах дівчата збирали гроші, аби придбати необхідне. Почали з дріб’язку: трошки наколінників, трошки плитоносок, трошки шкарпеток. Вони закуповувалися на заході, поки столиця стояла порожньою, і відправляли до мене через інших волонтерів.
Перша поїздка на позиції до бійців запам’яталася найдужче. Ранок і дощ стіною. Хлопці вже виїхали з частини. У них не було ані дощовиків, ані навіть рукавичок. Купити, щоб передати їм, я вже не встигав. І раптово, ніби той грім, мені доїхала посилка зі Львова від дівчат. Я не знав, що в ній, думав, може, ще наколінники. Але ні. Це були такі потрібні рукавички і дощовики.
Читайте також: ЗСУ б’ють окупантів, а ми – тату. Як Саша Енімал організував благодійну тусовку тату-майстрів і зібрав ₴500 тис. на армію
Я не думав, просто зібрав все, що було у рюкзак, ще трохи причепив до мотоциклу і поїхав. Відверто, я не знав, де точно розташовані позиції наших військових. Але втрачати час – було би безвідповідально. Найбільший бонус мотоциклу – оперативність. З одного кінця міста в інший я доїхав дуже швидко, настільки, що мало не загубився і не поїхав далі. Зупинився вчасно, щоби спробувати подзвонити і дізнатися куди далі.
Бійці зорієнтували мене і вже чекали, коли я під’їжджав. Кажуть, що почули здалеку. Бо мінус мотоциклу – його гучність. І ці щасливі очі військових, коли я почав витягати з рюкзака дощовики і рукавички. Ніби малі діти, розбирали все одразу з рук, натягали на себе і дякували. Здавалося б, просто рукавички, а скільки слів подяки я почув.
Страшно їхати не до військових, а повертатися від них
Вдячність військових і розуміння, що є можливість їм допомогти – підбадьорили до наступних поїздок. Їхати до найближчого блокпосту біля зони бойових дій чи позицій не страшно. Чесно. Пам’ятаю, як завіз посилку під Гостомель. Там гатили з артилерії так, що мотоцикл ніхто не чув, але і страшно не було. Бо є розуміння: я їду до тих, хто мене захищає. Я знаю, що зобов’язаний доїхати, бо везу важливі речі.
Це можуть бути плити для бронежилетів (і від надважкого рюкзаку спина відмовляється вирівнюватися), це можуть бути дорогі тепловізори (і ти не маєш права впасти, бо ніхто міняти на нові не буде). А ще бійці завжди чекають з чаєм і намагаються нагодувати, бо хочуть віддячити. Звісно, якщо дозволяє ситуація довкола. А от їхати геть завжди неприємно. Здавалося, наче залишаю їх сам на сам з ворогом.
Понад 10 підрозділів підопічних
За місяць наша маленька команда почала забезпечувати більш як 10 підрозділів. Тих, хто увесь березень захищав столицю. Я шукав і знаходив те, що було потрібно найбільше: від баулів (великих сумок) та магазинів для набоїв до коптерів. Тут і знадобилися мої робочі навички: знайти, перевірити якість і ще й про знижку домовитися.
Пам’ятаю своє здивування, коли дівчата за три години зібрали 100 тисяч гривень і вже зранку я забрав новенький тепловізор. А на позиціях він з’явився через півгодини з того моменту, як я вперше взяв його до рук.
Щодня від ранку й до вечора я не випускав телефон із рук. А у перервах мотався по місту. Бо волонтерство – це про вічні телефонні дзвінки, повідомлення і про десятки коробок. У руках, або примотаних до мотоциклу.
Дозволяв собі відпочити тільки вже пізно ввечері, коли нарешті повертався додому. Я колекціоную вінілові платівки, тож слухав музику і дивився спалахи війни у столиці з вікна 24-го поверху.
Бійці кажуть, я для них, як Святий Миколай: з бородою і подарунками
Окупантів відбили від столиці подалі. Це означало, що й бійці, яких ми забезпечували, будуть переміщатися вглиб країни. Тож наша маленька команда почала працювати на випередження. Я дізнавався, коли орієнтовно той чи інший підрозділ буде вирушати на схід, і що з нагального їм потрібно.
Дівчата почали закуповувати амуніцію партіями, а моя квартира перетворилася на справжнісінький склад.
Коробки стояли в коридорі, біля ліжка, за ліжком, навіть на підземному паркінгу, поруч з мотоциклом – всюди, де я міг їх поставити. Крім військового оснащення, вдома почали з’являтися «сувеніри» від бійців. Хлопці передавали гільзи від набоїв, уламки російських літаків і консерви. Без жартів, консерви з м’ясом та рибою, казали, щоб я не голодував.
За час повномасштабного вторгнення я проїхав близько 6 тис. км
За чотири місяці мого волонтерства з’явилася невелика, але злагоджена система. Працює періодично зі збоями, але ж працює! Я знайшов підрядників майже під кожен запит військових.
Вже точно знаю, якої якості мають бути підсумки під гранати, де спробувати на міцність плити для бронежилетів і як доставити посилки під самий Бахмут мало не в руки бійцям. Так, це складно і трохи втомлює, але поки стоять українські бійці – я не можу опустити руки і сказати: «Наберіть завтра, подумаємо».
«Я себе вважаю українцем. Ніяк інше!» — казав Любомир Романків, що більшість життя прожив не в Україні. Та він лишився її вірним сином, продовжував говорити українською й назавжди вписав своє ім’я у світову історію.
Як Любомир повпливав на майбутнє світових технологій, дослідили у ШоТам.
«Якби я лишився в Україні, то був би в Сибіру або розстріляний»
Любомир Романків народився в 1931 році в сім’ї вчительки та правника у Жовкві Львівської області. Його батьки були активними в громадському житті, якийсь час навчали сина вдома. Згодом він вступив у Львівську гімназію. Але дитинство закінчилося швидко — фронт Другої світової невпинно посувався до домівки Любомира.
«Коли увечері до Жовкви прийшли совєтські війська, то вже вночі з’явилися списки тих, хто має бути розстріляний наступного ранку. У тих списках був мій батько, котрий працював адвокатом у Жовкві. Його встигли вивезти, а мене, сестру та маму вивезли наступної ночі. Якби я лишився в Україні, то був би в Сибіру або розстріляний», — пригадував Любомир Романків.
Хлопцю було всього 13 років, і попереду на нього чекало ще багато перешкод. Сім’я переїжджала часто — побувала в Польщі, Словаччині, Австрії, жила в таборі для біженців. А після закінчення війни вони осіли в Канаді, де Любомир почав навчатися в українській католицькій школі:
«Мої знання з фізики, хімії, технологій та інженерії були набагато вищі, ніж у моїх канадських однокласників».
Але родині доводилося виживати, і паралельно з навчанням хлопець ще й працював. Спочатку мріяв про фах архітектора, але можливості вступити на такий факультет не було, тому Любомир обрав хімічну інженерію в Університеті Альберти. Щоб заробити на вступ, йому довелося копати на заводі рови для труб.
«Це була дуже важка праця, у мене буквально не було сил повечеряти. Тоді я мав лише одну думку: будь-якою ціною я маю вступити до університету, щоб не працювати фізично все життя», — пригадував Любомир.
«Виявилося, що я знав більше, ніж вони думали»
Після університету Любомир влаштувався на роботу в місцеву металургійну компанію. Перший з багатьох його винаходів стався саме там — хлопець вигадав хімічний спосіб видобування цинку з руди, що був набагато простіший і дешевший, ніж на підприємстві:
«Я не зміг переконати інженерів і керівників тієї фірми, що ці винаходи розв’язують проблеми та їх варто розробляти. Вони жартували: “От що ти знаєш, якщо ти лише два роки тому закінчив університет?!”. Виявилося, що я знав більше, ніж вони думали».
Декан місцевого навчального закладу рекомендував Любомира найкращим університетам Штатів — так молодий науковець подався до Массачусетського технологічного інституту. Там продовжив роботу над винаходом з видобування цинку та в 1962 році отримав докторський ступінь.
«Мою технологію використовують у видобуванні цинку вже майже 40 років», — ділився Любомир.
Науковець підшуковував роботу в США — у нього було аж 16 пропозицій. З усіх він обрав ІВМ (International Business Machines). Найважливіший винахід Любомира Романкова був попереду.
«Так з’явилася Apple»
«Щоразу, коли ви натискаєте кнопку “Пуск”, якась частинка в комп’ютері, яку я винайшов, уже активізувалася й працює для вас», — казав Любомир Романків.
І це справді так, адже в списку винаходів науковця аж 68 ідей! Завдяки його наполегливості й вірі в результат компанія Apple зараз така, яка вона є:
«Стів Возняк був одним з тих, хто купив у нас такий п’ятидюймовий диск, і, як він сам сказав, у своєму гаражі бавився, як сполучити процесор з цим диском. Він це показав Стіву Джобсу, а той умів гарно продавати. Так з’явилася Apple».
Що це за винаходи? Спочатку комп’ютер складався з двох елементів: процесора та пам’яті. Магнітні голівки для плівок, що зберігали інформацію, виготовляли дуже повільно (це було дорого і складно), а Любомир вирішив використати свої знання з хімічної інженерії та металургії:
«Замість 30 головок на площі 5×5 сантиметрів я продукував приблизно тисячу таких головок. За дві години можна було зробити кілька тисяч магнітних головок. Кожна з них була однакова, менша за 1/4 людського волоска. Спосіб записування інформації став дешевим і швидким».
Але це не був одномоментний винахід — знадобилося 3 роки, щоб все запрацювало. Попри прогресивність ідеї, Романків не називав її на свою честь:
«В електроніці є багато людей, що винайшли важливі речі, але ніхто не додає своє прізвище до винаходу. Я міг би заявити, що це “головки Романкова” — науковці між собою так колись говорили. Але мені здається, що людина понижує себе, якщо хоче назвати щось своїм ім’ям».
У 70-х Романків мав ще одну ідею, але так її й не втілив, — це мав бути невеличкий комп’ютер, який можна носити в кишені, сполучений з мозком певним чіпом, щоб «запам’ятовувати» інформацію одразу на диск. З цієї ідеї тоді посміялися, але невдовзі й вона може стати реальністю, чи не так?
«На кожному кроці, де міг підкреслити, що я українець, я це робив»
У його будинку була велика бібліотека з українськими виданнями — і довоєнними, і тими, що з’явилися після відновлення незалежності України. Новини Любомир читав також українською, а не англійською. Попри те, що чоловік більшість свого життя прожив не в Україні, йому вдалося зберегти свою національну ідентичність. Він не раз пригадував «правило» свого дому: «Переступаєш цей поріг — ти вступив до нашої України. Тут говорять лише українською».
Вперше на батьківщину йому вдалося потрапити в 70-х роках: спочатку він читав лекцію в Москві, а тоді йому дозволили відвідати Київ і Львів:
«На кожному кроці, де міг підкреслити, що я українець, запрошений як українець і винаходи, зроблені українцем, а не, наприклад, канадцем чи американцем, я це робив. І тому говорив рідною мовою».
Любомир пригадував, що за ним постійно стежили, і він з великими труднощами зміг зустрітися з родиною у Львові — для цього виходив з чорного ходу готелю.
«Я припускав, що мене можуть підслуховувати або підглядати за мною. Тому коли увійшов до номера, став шукати настінні гачки, на яких нічого не висить. Так я й знайшов на одній стіні такий гачок і повісив на нього свій капелюх», — розповідав українець.
Після 1991 року Любомир часто навідувався на батьківщину: читав лекції в університетах, розбудовував український «Пласт», членом якого був з 1940-х (спочатку підпільно).
За життя Любомир Романків отримав багато нагород. Зокрема його портрет розмістили в Залі національної слави США поряд з портретом Стіва Джобса. Помер винахідник у червні 2024 року. А світ досі користується його винаходами й не завжди здогадується, що це справа рук і світлого розуму саме українця.
Освітня платформа uBoost, що безплатно підтримує молодь з малих міст і сіл, презентувала блокнот «Самотворці». У ньому зібрали реальні історії підлітків, які мріють про власну справу.
Про це повідомили uBoost.
Що відомо про ініціативу
Кожен, хто задонатить 650 гривень, отримає примірник блокнота і допоможе зібрати 80 тисяч гривень на мінігранти для переможців проєкту «Створюй ТУТ! Старт в підприємництві та кар’єрі». Кошти підуть на реалізацію першого мінібізнесу підлітків.
«Кожен примірник — це шанс для підлітка запустити свій перший мінібізнес. Цей блокнот — про тих, хто тільки починає. Про молодь, яка мріє, вчиться, ризикує. І запускає свої перші проєкти — попри війну, брак ресурсів і страх»‚ — написали в uBoost.
Читайте також: 11-річний хлопчик із Данії зібрав понад 8 000 доларів на допомогу українським дітям
У вересні команда uBoost планує випустити оновлену версію блокнота «Самотворці», яка міститиме історії підлітків, що реалізували свої ідеї завдяки мінігрантам. До нього ввійдуть зокрема такі ініціативи: облаштування логопедичних кімнат, запуск екологічних проєктів, створення одягу, організація хабів для молоді та інші.
Підтримати молодь можна за посиланням.
Нагадаємо, що українська художниця та Rescue Now запустили ініціативу для допомоги дітям у Харкові.
Фото обкладинки: фейсбук-сторінка uBoost
Суспільство
28 квітня в Києві відбудеться благодійна подія «pls communicate responsibly: психологічний нетворкінг». Івент організовує платформа pleso у партнерстві з фондом «Вовки да Вінчі», ADASTRA CINEMA та Squat17b.
Про це повідомили організатори.
Що буде на заході
Перед подією учасники пройдуть коротке тестування на тип особистості та отримують браслети з кольоровим маркуванням, щоби полегшити комунікацію.
Спікерка івенту — психологиня та співзасновниця pleso Анна Ліссова. Вона розповість про внутрішні потреби, зв’язок з іншими та бар’єри у спілкуванні.
Під час події також відбудеться благодійний аукціон. Усі зібрані кошти передадуть на підтримку батальйону «Вовки да Вінчі».
Читайте також: У центрі Києва під час ремонту дороги виявили трамвайну колію початку 20 століття (ФОТО)
Як відвідати
Захід розпочнуть 28 квітня о 18:00 у просторі Squat 17b за адресою: Терещенківська, 17Б.
Вхід на подію вільний, але необхідно попередньо зареєструватися за посиланням.
Нагадаємо, що Лебіга, Магучіх, Байдак та інші долучаться до виставки «Третє дихання» у Києві: як відвідати.
Фото обкладинки: фейсбук-сторінка Squat 17b
