NewСхід
Виходимо на протести та фільмуємо викиди. Як на Донбасі борються з проблемою забруднення повітря
Маріуполь зараз посідає перше місце в Україні за рівнем забруднення атмосферного повітря. Ситуація зі станом повітря загалом на Донбасі також не тішить.
ШоТам запускає атлас екологічних проблем Донбасу та способів їхнього вирішення “Cxiд Ekomap”. На мапі зібрані екологічні проблеми регіону – забруднення повітря та річок, сміттєзвалища, лісові пожежі, тліючі терикони та інші. Завдяки інтерактивному атласу можна дізнатися детальну інформацію про проблему, а також інструменти та методи, необхідні для її вирішення, які пропонують науковці. Перший крок до розв’язання проблеми – розуміння її масштабності. І головна мета “Cxiд Ekomap” – розпочати діалог про вирішення екологічних проблем шляхом збору даних і допомоги тим, хто працює з питаннями екології Донбасу. Перелік на мапі є ще неповний, тому кожен із вас може долучитися до її наповнення та сприяти розв’язанню проблеми.
Маріуполь зараз посідає перше місце в Україні за рівнем забруднення атмосферного повітря. Ситуація зі станом повітря загалом на Донбасі також не тішить. Попри те, що на початку військових дій на сході потужності заводів дещо зменшилися, сьогодні вони працюють майже на повну і щороку викидають в атмосферу сотні тисяч тонн бруду. Змінити цю ситуацію може модернізація обладнання, але бізнес не готовий витрачати на це свої кошти. Голова «Ініціативної групи «Разом!» Максим Бородін розповів, як організовані ними протести робітників та встановлені відеокамери дозволяють розв’язувати проблему забрудненого повітря на Донбасі та які ініціативи можуть збільшити цей тиск у майбутньому.
Максим Бородін
Екоактивіст, очільник громадської організації «Ініціативна група «Разом!», лідер партії «Сила людей» у Маріупольській міській раді
Бруд у повітрі вбиває людину
Забруднення повітря — це катастрофа, в першу чергу, для людей. Якщо раніше вчені думали, що головна проблема від цього — захворювання легень різних форм, то зараз вже відомо, що ситуація значно серйозніша. Останні американські та європейські дослідження свідчать про те, що дрібні частинки пилу потрапляють також у кровотік, і циркулюють у ньому. Це викликає різні серцеві захворювання, інфаркти та інсульти.
Також вже доведено, що забруднене повітря викликає хвороби мозку та деменцію, особливо у дітей. Одне з досліджень науковців показує, що діти, які живуть у брудних містах, гірше навчаються, ніж їхні однолітки з чистих населених пунктів. Тому ця проблема дуже серйозна.
Їхати було нікуди — довелося боротися
Я займаюся темою промислового забруднення з 2012 року. Тоді на Донбасі була дуже скрутна ситуація з викидами в атмосферу від різних заводів, зокрема з маріупольських. Їхнє застаріле обладнання тоді досягло свого піку. До того ж постійно були погані погодні умови, а підприємства ще й масово збільшували свої потужності. Все це стало дуже серйозним ударом по екології міста.
Повітря Донбасу сьогодні найбільше забруднюють металургійні виробництва. Люди, які живуть «під трубами», звикають до бруду й вже не помічають нічого незвичного. А тоді, у 2012 році, навіть вони побачили, що ситуація — жахлива. Днями без перестанку в усьому Маріуполі стояв нестерпний смог. Раніше таке бувало лише у промислових районах. Неможливо було нікуди виїхати. Для мене це була надзвичайно серйозна проблема, тому що моя дружина була вагітною, і ми чекали дитину. Я за них дуже хвилювався і розумів, що нам потрібно виїжджати. Але їхати було нікуди. Другий вихід — щось робити з цим брудом. Так почалася моя боротьба.
Вивів людей на вулиці
Я того ж року став одним з організаторів Маріупольського форуму, де ми зібрали ініціативну групу та запустили перший протест у місті. Участь у ньому взяли від 500 до 700 людей, вони виступали за те, щоб заводи припинили забруднювати повітря. Другий мітинг став на той час одним із найбільш масових у Маріуполі — на 13 тисяч людей. Тоді на вулицю виходили навіть люди, які працювали на заводах, попри те, що боялися втратити роботу. І нам тоді вдалося змусити частину підприємств закритися на модернізацію.
Через два роки, у 2014-му, в мене вже було серйозне коло однодумців, і ми вирішили створити громадську організацію «Ініціативна група «Разом!» яку я очолив. Сьогодні активними її членами є 10 людей, а ще є багато прихильників, які періодично нас підтримують та допомагають нам. Займаємося ми, в першу чергу, питанням екології, промислового забруднення і моніторингу якості повітря. З точки зору екології, це і Ми постійно стежимо за якістю повітря у місті та законодавчими змінами, встановлюємо камери, які знімають викиди, та самостійно фільмуємо подібні незаконні речі. А ще ми багато спілкуємося з мешканцями — доступно пояснюємо їм, чому промислові викиди — це погано, і я їх можна позбутися. Паралельно ми ще розвиваємо місцеве самоврядування та антикорупційну діяльність, створюємо проєкти для міської ради, щоб зробити її роботу більш прозорою.
Заводи викидають у повітря сотні тисяч тонн бруду
Коли почався збройний конфлікт на Донбасі, спочатку це зменшило промислове забруднення. Причина у тому, що до заводів стали возити менше сировини, адже їхати транспортом було небезпечно. Через це й самого виробництва стало менше. Але в останні роки логістика покращилася, і ми бачимо, що рівень забруднення знову зріс. Зараз ситуація трішки краща, ніж була у 2012 році. Хоча Маріуполь сьогодні залишається на першому місці в рейтингу найбільш брудних міст України, згідно з рейтингом Центральної геофізичної лабораторії імені Срезневського. Звичайно, і я, і решта мешканців розуміємо, що так не повинно бути.
На Донбасі забруднене повітря сьогодні переважно на окупованих територіях, і оцінити, наскільки сильно, зараз складно. З підконтрольних — це Маріуполь, меншою мірою Краматорськ та Курахове. Війна напряму не сильно впливає на рівень забруднення, однак у снарядах використовують хімічні речовини, які мають поганий вплив на екологію та повітря зокрема.
Заводи самі рахують свої викиди
З точки зору викидів, у 2010 році в Маріуполі вони сумарно становили 216 тисяч тонн на рік, 2011-й рік — 233 тисячі, 2012-й — 205 тисяч, 2013-й — 245 тисяч. У 2014-му було 210 тисяч тонн на рік, 2015-му — 179 тисяч, 2016-му — 178 тисяч. Потім знову почався ріст: 2017-й — 195 тисяч тонн, 2018-й — 226 тисяч, 2019-й — 247 тисяч і 2020-й — 254 тисяч тонн. Тобто, зараз викидів навіть більше, ніж було 10 років тому. Водночас менше майже вдвічі стало викидів пилу, який заводи знизили завдяки модернізаціям. Якщо у 2010 році цей показник становив 19 568 тонн, то зараз це 9 547 тонн. Водночас частина інших забруднювальних речовин все ще залишається.
Хоча варто розуміти, що ці цифри — неточні, адже їх надає сам забруднювач. Тобто, ніхто не вимірює, скільки завод реально викидає бруду. Без онлайн-датчиків, як у Європейському Союзі та США, це перевірити просто неможливо. Власники багатьох великих підприємств зараз виступають проти законопроєкту №4167, який підготували парламентарі. Закон зобов’язує з часом встановити пиломіри й газоаналізатори на кожному великому джерелі викидів. Це дозволить людям та інспекції бачити, скільки реально бруду викидають заводи, тому що від цього залежить сума податків. А так зараз фактично вони самі собі їх нараховують.
Повітря страждає і від людини
Серед інших причин забруднення повітря — спалювання листя. Це глобальна проблема, тому що весь приватний сектор так робить. Частіше за все ця проблема випливає десь восени або взимку, і люди починають масово в себе все палити. У листі, що тліє без доступу кисню, виділяється бензопірен, який здатен викликати у людини ракові захворювання. Розв’язати цю проблему зможе компостування: мешканцями домоволодінь прямо на подвір’ях або комунальниками на полігоні.
Забруднення є також йде зі шлакових гір, але вони фактично є власністю тих же забруднювачів. Певне забруднення у містах йде з міських водоканалів, якщо, як у Маріуполі, там старі станції біологічного очищення стоків. Не до кінця очищена вода забруднює як повітря, так і море, до якого вона протікає. Таку проблему може вирішити заміна чи модернізація обладнання.
Також повітря забруднює використане вугілля в приватному секторі для опалювання. І хоча на Донбасі та й загалом в Україні — на відміну від Польщі — ця проблема менш поширена, є родини, які продовжують генерувати тепло таким чином. Їм вже давно варто перейти з твердопаливних котлів на альтернативні джерела.
Автомобільний транспорт також повітря забруднює, зокрема застарілий. Попри те, що останнього залишилося в мешканців Донбасу не так багато, але він робить більше викидів за кількістю, ніж весь сучасний транспорт, який їздить містами. Єдиний вихід — заміна автівок. Ще одна проблема — перевезення автомобільними дорогами через міста металопродукції й сільгосппродукції — це теж значне забруднення повітря. Тут потрібно, щоб державні інстанції обмежували й контролювали такі перевезення.
Зачинити завод — не вихід із ситуації
Мешканці Донбасу сьогодні виступають не проти існування заводів, а проти шкідливих викидів. Вони розуміють, що, з одного боку, підприємства платять податки й дають робочі місця. А з іншого, вони отруюють повітря й воду, безкоштовно використовують Азовське море та створюють великі шлакові гори. І тому питання не в тому, щоби просто зачинити завод — треба змусити його модернізувати своє обладнання. Такі оновлення є, але це відбувається дуже повільно. Тому що законодавство дозволяє це робити не дуже швидко.
Самі компанії без державного тиску модернізуватися не будуть. Не весь великий бізнес, на жаль, соціально-відповідальний. Я бачив внутрішні звіти деяких заводів, які вони показують своїм директорам. І там було написано приблизно так: «Газоочищення не працювало, але ми змогли уникнути штрафів, тому що екологічна інспекція не змогла до нас потрапити». Вони про це прямо так і пишуть.
Показали людям, чим їх травлять
Щоб контролювати рівень забруднення повітря, наша організація першою поставила онлайн-камеру напроти одного з металургійних заводів. Ми хотіли, щоб люди могли бачити, як їх травлять. І зараз у Маріуполі постійно працюють вже 8 таких камер — навіть вночі можна відстежувати, є викиди чи немає. У нас є відео, де конкретно видно, як бурі хмари прямують у житлову зону. Завдяки участі й перемозі в конкурсі «Нові лідери» я зміг виграти один мільйон гривень, і ці кошти повністю витратив на таке обладнання.
Читайте також: EcoCity: як школярі створили першу в Україні мережу моніторингу якості повітря
Хоча українські закони сьогодні не дозволяють покарати забруднювачів. Ми фіксуємо реальний стан ситуації забруднення, але нічого не можемо з цим зробити, окрім повідомлення мешканців про реальні ризики. Наша організація ініціювала багато кримінальних справ, але вони поки що не закінчуються нічим — просто по 4-5 років лежать у ящиках слідчих. Через це у людей пропадає віра в те, що можна щось змінити. Але ми впевнені, що все зміниться, просто треба постійно працювати над цим.
Заводам дадуть достатньо часу на заміну обладнання
Змінити ситуацію з забрудненням повітря на Донбасі можуть запропоновані законопроєкти № 4167 і 3091, які повністю змінюють державний контроль за шкідливими викидами. У них врахували найкращі європейські практики. Вони не створюють якісь «драконівські» речі, а навпаки бізнесу так стане краще. Зокрема, тому що під час перевірки інспектори повинні будуть при собі мати камери, які вестимуть запис. Тому вони не зможуть вимагати від заводів щось незаконне.
Також запропоновані закони змусять модернізувати старе обладнання. Це стосується і металургійного виробництва, й електрогенерувальних станцій. Досягти європейського рівня якості повітря ми точно не зможемо найближчим часом, навіть якщо ці закони ухвалять вже завтра. Там прописані терміни, за які заводам слід покращити своє обладнання — це від 4 до 12 років, залежно від виду виробництва. Потрібно буде встановити електрофільтри або спеціальні рукавні фільтри, які ловлять пил. Хоча є певні заводи, як от Маріупольський коксохімічний завод «Маркохім», які не можна модернізувати. Кокосові батареї під час будівництва встановлюють як піч, і коли закінчується термін їхньої експлуатації, їх просто замінюють на нові. Хоча це радше виняток, ніж поширена практика.
Електрофільтри як «пилососи» для міст
Ще один варіант боротьби з забрудненням повітря — перехід на альтернативні джерела енергії. Це стосується як громадян, так і підприємств. Але варто розуміти, що вони коштують дуже дорого, тож далеко не кожен буде готовий їх встановлювати. Заводам не цікаво повністю знищувати чинне виробництво і будувати з нуля. Тому більш реалістичний сценарій — модернізація вже наявного обладнання.
Допомогти покращити повітря на Донбасі можуть також очищувальні вежі. Для цього перед трубами окремо будують газоочисні станції висотою у 3-5-поверхові будівлі. Старі технології очищували повітря за допомогою зрощування водою, нові ж пропонують електрофільтри й рукавні фільтри. В електрофільтрах пил отримує заряд від одного електроду і прилипає до іншого, і потім змивається або струшується. В рукавних фільтрах це роблять тисячі спеціальних рукавів за принципом пилососа. Пил забиває пори до певного рівня, і тоді струшується в бункер, і так відбувається циклічно. Рукавні фільтри — це більш сучасна технологія, яка дозволяє зупиняти майже всі викиди.
Якщо будувати ці фільтри правильно і коректно їх використовувати, тоді це допоможе побороти проблему з викидами у повітря. Особливість цих технологій у тому, що їх виготовляють під конкретне виробництво. До уваги беруть температуру повітря, швидкість потоку, склад викидів. Якщо типовий фільтр поставити на підприємство, яке використовує іншу сировину, то можна мати меншу ефективність роботи. А якщо придбати конкретно для себе і своїх потреб, це досить хороше рішення.
Проєкт реалізується за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Чеської Республіки в рамках Transition Promotion Program. Погляди, викладені у цьому матеріалі, належать авторам і не відображають офіційну позицію МЗС Чеської Республіки.
Коментарі
Громадська організація «Станція Харків» оголосила конкурс мініпроєктів для активістів зі східних областей України.
Про це повідомили на фейсбук-сторінці організації.
«Партисипація у громаді» – ініціатива, реалізована за підтримки NED (Національний фонд на підтримку демократії). За задумом організаторів, конкурс має допомогти активістам зі сходу України реалізувати власні проєкти, спрямовані на посилення демократії участі в їхніх громадах.
Мікропроєкти учасників мають орієнтуватися на запровадження, вдосконалення чи оцінку інструментів залучення громадськості до прийняття управлінських рішень в територіальних громадах сходу України.
Читайте також: Куди звертатися, аби захистити свої права? Добірка правозахисних організацій України
На конкурс можна подати проєкт за один із трьох напрямів:
- аналітичний – місцева громадська організація проведе оцінку ступеня поширення інструментів партисипативної демократії в територіальних громадах свого району/регіону;
- практичний – місцева громадська організація перевірить дієвість наявних в громаді інструментів партисипативної демократії шляхом використання одного з них;
- інструментальний – місцева громадська організація забезпечить впровадження відсутньої процедури партисипативної демократії в органі місцевого самоврядування конкретної територіальної громади.
Які умови
До участі запрошуються громадські організації, зареєстровані в Донецькій, Луганській, Полтавській та Сумській областях (включно із ГО, які евакуювалися до інших регіонів після початку російсько-української війни у 2014 році).
Термін реалізації проєктів не має перевищувати 3 місяці (включно із поданням фінальних описових та фінансових звітів). Проєкти мають бути реалізовані у період з 10 січня 2023 року до 10 квітня 2023 року.
Розмір міні-гранту: у середньому – 50 000 грн., але не може перевищувати 54 000 грн. Кінцевий термін прийому заявок – 25 грудня 2022 року 23:59.
Як подати заявку
Пакет документів, необхідних для участі в конкурсі:
- Заповнена коротка форма за посиланням https://forms.gle/L7BPY6y6eAdens2H8
- Опис проєкту (форма тут, в форматі Word з назвою “коротка назва_організації_мінігрант_NED”, не більше 3-х стрінок 12 кегелем шрифта)
- Бюджет проєкту (форма тут, у форматі Excel з такою назвою “коротка назва_організації_бюджет_NED”)
Вимоги до заявки:
- Проєктні заявки з додатками подаються в електронному вигляді: форма заповнюється онлайн, опис проєкту та бюджет завантажуються у кінці форми. Максимальний розмір файлів 1 Мб.
- Програма не надає грантів політичним партіям, державним чи муніципальним установам та афілійованим з ними організаціям.
Нагадаємо, Фонд підтримки Google надав гранти третій групі українських стартапів. Кошти отримали 25 компаній.
Крім того, понад 260 українських підприємців отримають мікрогранти на загальну суму 62,5 млн грн у межах програми «Власна справа».
Фото:
Коментарі
NewСхід
У громаді на Хмельниччині мешкає ціле поселення переселенців зі сходу нашої країни. Більшість із них опинилися в безпеці завдяки волонтеру Антону Черьомушкину та його команді. З перших тижнів повномасштабної війни чоловік взявся за доставку гуманітарних вантажів та евакуацію людей з прифронтової території.
Сьогодні переселенці живуть у облаштованому волонтерами дитячому садку та приватних будинках, які безкоштовно надали місцеві мешканці. Крім того, сусідня громада виділила під гуртожиток триповерхову школу. Однак для її ремонту необхідно зібрати чималу суму – три мільйони гривень.
Про перші евакуаційні рейси до рідного Слов’янська, розширення команди, адаптацію дітей та підтримку родини Антон Черьомушкин розповів команді ШоТам.
Антон Черьомушкин
підприємець, волонтер благодійного фонду «Янголи Спасіння»
Ми навіть не припускали, що війна знову прийде до Слов’янська
До повномасштабної війни у мене було звичайне життя. Я займався власним бізнесом з лісопереробки, а 20 січня разом із родиною повернувся з відпустки в єгипетському Шарм-еш-Шейху. Ми відпочивали, жили, будували плани на майбутнє. Усе було добре.
Але Слов’янськ вже добре знав, що таке окупація та російська агресія. Через це ми з дружиною довго вагалися, чи варто купувати власний будинок. Ці сумніви тривали ще з 2014 року, але зрештою ми наважилися й придбали домівку. Протягом двох років робити ремонт, створювали все під себе. Але не склалося.
Напередодні великої війни якоїсь особливої напруги в місті не було, як і думок про ймовірне вторгнення російської армії. До лінії фронту – близько 100 кілометрів, і я, якщо чесно, не очікував, що станеться щось настільки масштабне. Думав, будуть якісь переговори або, скажімо, просто заморозять конфлікт, як це сталося в Молдові. Тому жодної підготовки чи якихось «тривожних» валіз у нашої родини не було. Ми навіть не припускали, що війна знову торкнеться нашого міста й нас особисто.
Дізналися про Лошківці – і без вагань поїхали
Перші три дні повномасштабного вторгнення стали суцільним шоком та нерозумінням, що робити далі. Ми ходили на роботу, намагалися продовжувати «нормальне» життя. Та водночас я попереджав своїх працівників, що статися може що завгодно, а тому треба до цього готуватися.
Десь на четвертий чи п’ятий день війни, побачивши темпи просування російської армії, ми наважилися на виїзд зі Слов’янська. Було очевидним, що першочергова ціль окупантів – це Донеччина та Луганщина.
Хмельницька область стала для нас абсолютно спонтанним та практично випадковим вибором. Я просто зібрав всю родину, завантажив мікроавтобус речами першої необхідності, дізнався безпечні маршрути – і ми поїхали. Дісталися Умані, переночували в місцевому готелі «Турист», а зранку почали шукати, куди їхати далі.
Через знайомих дізналися, що в селі Лошківці Новодунаєвецької громади можуть виділити будинок для проживання. Насправді ми навіть не роздумували, просто поїхали. Альтернативи у нас не було: я готувався до робочого сезону, а тому всі кошти були вкладені в бізнес.
«Патики» – що це таке?
У Лошківцях ми поступово почали облаштовувати виділений будинок. Щось купували за власні кошти, з чимось нам допомогли. Зробили невеликий ремонт, відремонтували сантехніку. Але це вже було після кількох тижнів проживання та знайомства з місцевими мешканцями. Коли ми зрозуміли, які тут люди та як до нас ставляться.
Спочатку я не знав, як реагуватимуть жителі села, адже наша родина російськомовна. Та вже через місяць я вільно говорив українською і побачив, що люди оцінили мої старання. Так, вони казали, що можна спілкуватися будь-якою мовою. Але я все одно намагався перейти на державну.
Перші тижні це було доволі смішно, у мене виходив цікавий суржик. Але нічого, вивчив. А ще дізнався багато нових слів. Скажімо, хтось каже: «Їдемо збирати патики». А я думаю, що таке «патики», куди вони їдуть? Згодом зрозумів, що це звичайні дрова.
Поїхав до Слов’янська, аби забрати речі, а повернувся з людьми
Згодом ми зібралися поїхати до Слов’янська, аби забрати з будинку інші речі. Оскільки я їхав мікроавтобусом, вирішив прихопити з собою гуманітарну допомогу, тож звернувся з цією ідеєю до голови Новодунаєвецької сільради Антона Камінського. Ми разом проїхалися селами громади, зібрали цілу автівку різної консервації, картоплі, цибулі, моркви. І все це я повіз до Слов’янська.
У той самий час моя дружина разом із сестрою знайшли в Лошківцях кілька вільних будинків, які власники погодилися безкоштовно надати для проживання переселенців. Лише з однією умовою – сплачувати комунальні послуги. А тому на зворотному шляху, крім особистих речей, я взяв кількох людей, які також хотіли евакуюватися зі Слов’янська. Власне, це і стало початком повноцінної волонтерської діяльності. Так ми зрозуміли, чим маємо займатися.
Найскладніше – переконати людей покинути домівки
Насправді найскладніше в цій роботі – переконати людей, що там, на Хмельниччині, справді безпечно, і ніяких проблем не виникне. Звісно, чимало людей відмовлялися від переїзду. Тому доводилося показувати, де ми живемо, яке житло надаємо, які там умови. Також обіцяли підтримувати гуманітарною допомогою. І тих, хто погоджувався, ми забирали до Лошківців.
Загалом привезли до села приблизно 120 людей. Також були переселенці, які приїхали сюди самостійно, або вирушили з нами у спільній колоні на своїх автівках. Бувало й таке, що вже евакуйовані люди просили забрати їхні машини. Тоді ми шукали водія, а сам автомобіль також використовували для евакуації. Жодна наша машина не їхала порожньою: ані з Хмельниччини, ані зі сходу.
Поступово наша команда розширилася
Трохи легше стало, коли ми офіційно зареєструвалися як волонтери через фонд «Янголи Спасіння». Я став представником організації на Хмельниччині, і шукати гуманітарну допомогу було вже простіше. Адже зайти в якийсь кабінет і сказати: «Вітаю, мене звати Антон, дайте мені щось» було складно. В умовному селі це ще могло спрацювати, але за його межами – ні.
Коли я вкотре поїхав до Слов’янська, то зустрівся з давнім другом, який вагався, чим займатися. У нього був власний мікроавтобус, тож товариш приєднався до нашої команди. Пізніше Дмитро Мішенін допоміг нам отримати ще одну автівку, й ми взяли водієм друга, який виїхав до Лошківців ще в перші дні повномасштабної війни. Так нас стало троє.
Загалом ми проїхали вже близько 50 тисяч кілометрів, тобто виконали приблизно 25 рейсів. Але щоразу ми повертаємося до Лошківців із різною кількістю людей. Адже хтось прагне просто покинути небезпечну територію, комусь необхідно дістатися вокзалу чи певного населеного пункту на нашому маршруті. Тому буває, що зі Слов’янська з нами їдуть п’ятеро людей, а до Хмельниччини доїжджають двоє. Трапляється й навпаки: ми можемо повернутися з десятьма переселенцями.
Перетворили дитячий садок на тимчасове житло для переселенців
Складно сказати, що Лошківці готувалися до прийому переселенців. Під розміщення людей підходив хіба що дитячий садок, але й ця будівлі потребувала додаткової роботи. Завдяки допомозі фонду та небайдужих людей ми встановили там душ, поставили бойлер. А благодійна організація «Голоси дітей» придбала велику пральну машину. Сільрада підтримала нас із закупівлею дров для опалення дитсадка.
Частину гуманітарної допомоги ми виділяли на Лошківці. Домовилися із сільським головою та облаштували приміщення в будівлі місцевого старостату. Решта продуктів та засобів гігієни вирушала нашими автівками на Краматорський та Слов’янський напрямки.
Влаштували свято для дітей з родин переселенців
Паралельно моя дружина разом із сестрою та близькою подругою почали займатися адаптацією дітей з родин переселенців. Вони влаштовували різноманітні заходи, проводили конкурси, а ще підготували свято до Дня захисту дітей.
Тоді фонд «Голоси дітей» допоміг нам придбати подарунки для малечі: фарби, фломастери, альбоми для малювання та фрукти. А місцевий костел приготував десять великих піц. Також ми придбали фарби холі жовтого й блакитного кольорів – усі були в захваті. На свято запросили місцевих дітей, і приблизно 30 із них були переселенцями. Це все було нашими спробами якось відволікти людей, повернути їх бодай на кілька годин до колишнього життя.
Бувають і смішні моменти. Скажімо, ми організували концерт на свято Івана Купала, а костел сприйняв це практично як обряд проти церкви. Навіть закликав місцевих мешканців прийти на сповідь та причастя. Тож такі цікаві моменти в нашій роботі також трапляються.
Сусідня громада виділила школу під гуртожиток для переселенців
Під час роботи я познайомився із головою сусідньої Солобковецької громади Сергієм Когутом. Це людина, яка надала нам найбільше підтримки. Від нього постійно надходять якісь ідеї, пропозиції. А ще громада погодилася виділити закинути школу під облаштування гуртожитку для переселенців. А це цілих три поверхи, величезні приміщення, простора кухня, спортзал.
Там можна було б зробити справді класний гуртожиток. Крім того, неподалік від школи нам запропонували дві земельні ділянки, що ідеально підходять під овочеві теплиці та сади. Тим паче поруч із громадою розташований завод із переробки фруктів. Але через брак коштів на ремонт ідею зі школою довелося відкласти. На облаштування будівлі потрібно приблизно три мільйони гривень. Насправді це не такі вже й великі гроші, але сьогодні пріоритет – це підтримка ЗСУ.
Солобковецької громада також виділила під житло для переселенців перший поверх місцевої лікарні. Там вже зробили якісний ремонт, облаштували туалети, душові кімнати та кухню з побутовою технікою. І все це – силами й коштами громади. Утім грошей вистачило лише на половину поверху. Це дозволило поселити 12 людей, але друге крило лікарні поки чекає свого часу. Ми намагалися залучити фінансування від європейських благодійників, але, на жаль, нашу заявку не підтримали. Можливо, в майбутньому ми спробуємо податися на грант знову.
Війна зблизила нашу родину
Ця війна перевернула все наше життя з ніг на голову. Я зрозумів, що існує не лише робота, почав більше спілкуватися з дітьми, розуміти їх. Нещодавно я перевіз родину до Європи. У мене доволі велика сім’я, дев’ятеро людей, з яких половина – це діти. Я в ній – єдиний чоловік, а тому вся відповідальність лежить саме на мені. Було вкрай важливо відчути підтримку родини під час ухвалення цього рішення. І я її відчув. Рідні розуміють, наскільки мені складно.
Тут, у Франції, моїй сім’ї виділили велику квартиру й забезпечують всім необхідним. Я приїхав разом із ними, аби налагодити контакти з європейськими благодійниками. Однак волонтерська робота нашої команди не зупиняється ні на мить: поки я за кордоном, то керую всім дистанційно. Найближчим часом планую повертатися до України й надалі допомагати людям з прифронтових територій.
Коментарі
NewСхід
Сергій Войтюк – керівник компанії «ТАНА», що займається виробництвом полімерних композиційних матеріалів. Їхня продукція використовується мало не у всіх галузях, які стосуються виробництва автомобілів, електротехніки, будівництва тощо.
Коментарі
Сергій Войтюк – керівник компанії «ТАНА», що займається виробництвом полімерних композиційних матеріалів. Їхня продукція використовується мало не у всіх галузях, які стосуються виробництва автомобілів, електротехніки, будівництва тощо.
Компанія розвивалася поступово, й торік сягнула таких масштабів, що половина товару експортувалася за кордон. А за два тижні до початку великої війни Сергій планував розвиток альтернативних джерел енергії. Однак вчасно відмовився від цієї ідеї та зберіг інвестиції.
Із рідного Сєвєродонецька компанія виїжджала під звуки війни . А коли стало зрозуміло, що наступні поїздки можуть вартувати життя працівників, евакуація завершилася. Усе, що встигли евакуювати, команда перевезла до Умані. Тут вони вже відновили виробництво та навіть встигли знову налагодити експорт продукції.
Сергій Войтюк
керівник компанії «ТАНА»
За 30 років ми закріпилися на ринку та вийшли на стабільний експорт
Компанію з виробництва полімерних композиційних матеріалів ми заснували ще 30 років тому. А вже в 2021 році наші потужності сягнули таких масштабів, що половина виробленої продукції прямувала на експорт. Сьогодні можна сказати, що наші матеріали «зайшли» у всі галузі, де тільки могли знадобитися. Будівництво, автомобілі, електротехніка тощо.
Звісно, ми планували розширюватися й зростати ще далі. За два тижні до повномасштабного вторгнення я мав підписати договір про розвиток альтернативної енергії – сонячних систем. Але в останню мить відмовився.
Навряд чи це можна назвати передчуттям. Ні, просто мені здалося, що варто зачекати з такою величезною інвестицією. І, як з’ясувалося вже зранку 24-го лютого, я не помилився. Адже росія атакувала всю Україну і, зокрема, й наше місто – Сєвєродонецьк.
У місті була паніка, а звідусіль лунали звуки війни
Не можу сказати, що був абсолютно готовим до повномасштабного вторгнення. Адже я до останнього не міг повірити, що росія здатна на таке звірство. Напередодні великої війни я думав, що всі ці розмови та заклики – хіба що перебільшення. Утім, на жаль, це все виявилося правдою.
Того дня, як і всі в місті, я прокинувся під звуки вибухів. Я бачив, як над моїм містом пролітали крилаті ракети. А вже наступного дня, 25 лютого, Сєвєродонецьк чітко відчув, що таке війна.
Звісно, про жодну роботу тоді не йшлося. Більшість наших співробітників навіть фізично не змогли б дістатися до виробництва. Адже те, що відбувалося на вулицях Сєвєродонецька, я, напевно, не зможу передати словами. Це була паніка, люди скуповували продукти в магазинах, тоді як звідусіль лунали звуки війни.
Кожен намагався просто вижити під жахливим терором росії
Я порівнював усе, що відбувалося, із тим, що довелося побачити в 2014-му році. Але насправді це було геть інакше. Тоді якась «банда» залетіла у місто й спробувала «покачати права». Однак у неї нічого не вийшло. А цього разу була справжня жорстока війна.
Ми зупинили виробництво й навіть не думали про те, що потрібно робити. Йшлося виключно про виживання всіх, хто залишився в місті або намагався звідти поїхати. Так тривало кілька днів.
А вже на п’ятий чи шостий день зник зв’язок та будь-який спосіб комунікації з нашими співробітниками. Тоді ми ще не знали, де і в якому становищі вони перебувають. Думати про те, що робити з виробництвом чи як його рятувати, просто не було часу. Повторюся, кожен із нас намагався просто вижити під жахливим терором росії.
План евакуації народжувався просто в дорозі
Коли я вирішив, що вже час їхати геть, дороги нашого міста були всипані фрагментами будівель, склом, рештками снарядів. Настільки, що на блокпостах нам довелося змінювати колеса тому, що їх просто пробивало осколками. Мені пощастило і довелося змінити лише одне, але були люди, які пробивали всі чотири колеса.
Власне, такими були дороги в Сєвєродонецьку після російських обстрілів. Можу точно сказати, що окупанти намагалися знищити все, до чого могли дотягнутися. І це були геть не об’єкти військової інфраструктури. Навпаки: житлові будинки, магазини, все без розбору.
Читайте також: Викорінюємо російське. Як ІТ-компанія з Краматорська переводить підприємців на український софт
Разом із родиною ми проїхали Лисичанськ, а згодом доїхали до Дніпра. Там було значно спокійніше, ніж у Сєвєродонецьку. І в мене просто в дорозі почав народжуватися план, як евакуювати наше виробництво. Із кожною наступною думкою дедалі більше здавалося, що цей план нереалістичний. Але все вдалося – завдяки безстрашним та відважним людям.
Обладнання вивозили мало не під кулями
Усе складалося з двох етапів: спочатку необхідно було демонтувати обладнання, а потім вивезти його. Та, крім того, потрібно було підшукати місце, де ми могли б бодай просто скласти всі прилади та оснащення. А вже потім – думати, як і де починати все з нуля.
Наше виробництво – це доволі масштабне. У нашому розпорядженні були великогабаритні автомобілі, а простіше – «фури». І, звісно, водії. Саме з ними мені вдалося домовитися про вивіз усіх необхідних нам речей.
Звісно, це дороговартісна «операція». Але інакше бути й не могло. Демонтувати обладнання й вивезти його мало не під кулями – хіба це може коштувати копійки? Особливо, коли йдеться не просто про здоров’я співробітника, а про його життя.
Практично все необхідне нам вдалося вивезти впродовж двох місяців кропіткої роботи. Нам пощастило, що виробництво було розташоване поруч із «Азотом», і туди доволі рідко прилітало. Принаймні, до наших останніх поїздок. Тоді через «прильот» нашим працівникам довелося самотужки гасити пожежу, а напівпричіп однієї з автівок потрапив снаряд .
Відновити виробництво під час війни складно, але можливо
Через надмірну небезпеку нам довелося припинити поїздки до Сєвєродонецька. Я вирішив, що решта обладнання не вартує таких ризиків. А поки водії ще вивозили те, що могли, я шукав приміщення для нашої подальшої роботи.
Зізнаюся, побував у багатьох містах та регіонах України, допоки врешті не зупинився на Умані. Тут місцева влада запропонувала нам варіант, який не ідеально, але точно підходив під усі вимоги. Крім того, вартість нас також влаштовувала.
Читайте також: Кайдашеві бджоловози. Майстер із Запоріжжя створює унікальні причепи, що рятують пасіки та завойовують міжнародний ринок
Тому я вирішив, що ми зупиняємося тут, в Умані, і починаємо відновлювати наше виробництво. Однак зробити це в умовах повномасштабного вторгнення було не так просто. Та все ж можливо. І все ж спочатку ми подбали про наших працівників, знайшли їхнім родинам місця для проживання.
Відновили виробництво і почали налагоджувати експорт
Місцева влада Умані практично постійно була з нами на зв’язку. Ми намагалися вирішувати всі недоліки та проблеми, що траплялися, максимально швидко. Робити все можливе, аби запуститися якомога скоріше.
На щастя, так і сталося. Ми відновили виробництво і навіть почали налагоджувати експорт нашої продукції. Маю зазначити, що нам було надзвичайно приємно отримати таку підтримку від влади й відчути, що ми справді їм потрібні.
Адже хто не захоче в місті підприємство, яке чітко й регулярно сплачує податки та наповнює місцевий бюджет. Натомість ми отримали саме те, чого потребували. Зрештою, деякі наші напрямки довелося зовсім зупинити. Тоді як інші сьогодні навіть перевищують довоєнні показники.
Кропітка робота не дозволила нам зникнути з цього ринку
Та загалом, безумовно, сьогодні ми далекі від стану нашого виробництва в 2021-му році. Але намагаємося зробити все можливе, аби це повернути. Хоча й певні моменти взагалі не залежать від нас.
Найперше, що спадає на думку, – це зламана логістика. Порти не працюють, небо – закрите. Залишається лише суходіл. А сьогодні це найдорожчий логістичний варіант. Крім того, кількаразово зросла й вартість сировини, якої ми потребуємо. Для нас це неприємно, адже в критичні моменти хочеться витрачати менше коштів, а не навпаки.
Утім саме завдяки тому, що ми маємо широкий асортимент продукції, нашій компанії вдалося вижити. По суті, саме наша кропітка робота й не дозволила виробництву зникнути з цього ринку. Навіть попри російську агресію.
Умань, як і Сєвєродонецьк, – доволі компактне місто
А ще нам пощастило з вибором місця для оренди під нашу роботу. Умань, як і Сєвєродонецьк, – доволі компактне місто. Нам не доводиться витрачати неймовірні суми на закупівлю й доставку потрібних матеріалів у межах міста. А це не може не тішити.
До того ж, вартість оренди – це взагалі окрема тема. Коли я шукав приміщення, то завітав на захід України. Я дуже здивувався, коли побачив різницю між цінами. Тут, в Умані, ми орендуємо у кілька разів дешевше, аніж це було б, умовно, у Рівненській області.
Завдяки цьому ми можемо сплачувати вартість житла для наших працівників та забезпечувати їх соціальним пакетом та заробітною платою. Я вважаю, це доволі важливий аспект для компанії. Особливо, якщо врахувати, що ми забрали з собою основу нашої команди із Сєвєродонецька й працюємо з ними.
Віримо, що повернемося до Сєверодонецька
Сьогодні єдина мрія для всіх нас, хто залишився без житла, без рідного міста, без друзів, – це повернутися додому. Та я вважаю, що найближчі два-три роки ми залишимося в Умані, оскільки повертатися у зруйноване й понівечене місто немає сенсу.
Але сподіваємося й віримо, що в майбутньому, після активної фази війни, все ж повернемося до рідного міста. Тоді, коли це буде дійсно можливим та безпечним для кожного з нас. Адже вдосконалюватися й розвиватися хочеться саме там – вдома.
Коментарі