«Втратив майстерню? Але ж руки на місці». Як донеччанин Олексій Ровдо створює ексклюзивні ножі на Прикарпатті

Олексій Ровдо – засновник майстерні ексклюзивних ножів, який двічі був змушений тікати від російської навали. Уперше – з рідної Макіївки, а в 2022 році – з Краматорська. Він покинув майстерню мрії, аби зберегти найцінніше – свою родину.

А почалося все із звичайного захоплення та бажання створити власний, неповторний та оригінальний ніж. Олексій буквально напросився на навчання до місцевого майстра, після чого взявся до роботи. І все вийшло! Його майстерня стала однією з найвідоміших та найбільших в Україні.

Сьогодні чоловік продовжує займатися улюбленою справою в Коломиї. Каже, росіяни могли відібрати в нього обладнання чи приміщення, але не знання та любов до роботи. Через повномасштабну війну авторська майстерня перетворилася на крафтову: тепер ексклюзивні ножі Олексій створює разом із родиною.

Хотілося створити ніж, який не буде повторюватися

Ножі почали цікавити мене дуже давно. Рік навіть вже й не пригадаю. Мені було цікаво їх розглядати, користуватися ними. Одного разу я зрозумів, що хочу спробувати зробити власний ніж. Своїми руками і таким, яким його бачу я. Адже те, що продавалося для загального користування, не було ексклюзивом чи чимось рідкісним. А мені хотілося створити своє. Ніж, який не буде повторюватися. 

Тоді я прийшов до майстра у якого частенько купляв ножі. Попросився на навчання, і він погодився. Та майстер одразу попередив: заняття буде лише одне. Для цього потрібно виділити цілий день і не пропускати крізь пальці нічого, що він говорить. Звісно, я погодився. Хіба так багато шансів дає нам життя? Пригадую, як прийшов до цього майстра і він присвятив мені цілий день. Майже без перерв, без відпочинку він показав мені увесь процес від «А» до «Я». 

Він пояснив мені, як почати робити ніж, що для цього потрібно, які матеріали та які інструменти. Ми пройшли кожен етап. І я усвідомив, наскільки це важка, але чудесна ручна праця. Коли кожен елемент ножа залежить лише від мене, від моїх рухів та від того, що я буду робити з цим ножем.

Я роби ножі вночі, а вдень ішов на звичайну роботу

Після цього я почав набивати руку. Ночами сидів над власними виробами, пробував щось нове і експериментував. Виробляти ножі тоді я міг лише вночі, адже вдень була основна робота, яка на той момент приносила мені гроші. А ножі були лише хобі. Хобі, на яке я витрачав увесь вільний час. 

Кожну вільну хвилинку я намагався вдосконалити себе і те, що я роблю. Який вигляд мав мій перший ніж, вже не пригадаю. Але він точно відрізнявся від масмаркету. Згодом я почав викладати свої ножі на онлайн-форуми, де збиралися однодумці. Я публікував фото і огляди на свої вироби: аби отримати відгуки і, звісно, щось продати. Спершу не йшло. Продати один ніж – це вже було перемогою. 

Тож я вирішив робити ножі під певні категорії людей і пропонувати їм. Наприклад, мисливців цікавить конкретна форма, довжина, руків’я. Я зробив кілька варіантів і виклав фотографії на форумі лише для мисливців. Ці ножі забрали майже одразу. Тішився, як дитина. Здавалося, що знайшов правильний підхід і можна продовжувати працювати. Але згодом усе змінилося. 

Побачив, яку якісну роботу можу робити

Після чергового проданого ножа я уважніше подивився на те, що роблю. Це був ексклюзив ручної роботи. Кожен ніж відрізнявся від попереднього. Тоді я зрозумів, що знайшов свій власний стиль. Пам’ятаю, як після цієї думки нарешті наважився на розробку макета у вигляді голови вікінга. Це було дуже дорого для мене, якщо враховувати, скільки я заробляв на той момент. 

Але водночас це було важливо для мене. Тому я ризикнув і витратив на макет приблизно 15 тисяч гривень. Результат мене задовольнив. Відверто сказати, я був щасливий. Тієї миті я дійсно побачив, яку якісну роботу можу робити і наскільки ця робота крута. Цей ніж я виставив у фейсбук. Пам’ятаю, сидів і чекав, поки мені хтось напише коментар. Але буквально за кілька хвилин просто вимкнув телефон і ліг спати, бо я знав, що створив неймовірну річ. 

Як раніше, так і зараз я не знаю, яким буде ніж в кінцевому результаті. Коли клієнти просять намалювати ескіз, то я кажу, що можу намалювати їм сонечко. Бо вмію працювати руками і робити ножі, але не малювати їх. Клієнти довіряються мені й щоразу залишаються задоволеними. Адже тримають в руках саме той ніж, який повністю їм підходить. 

Макіївка – Київ – Краматорськ

У своєму житті я встиг двічі цілковито переїхати. І двічі через росію. Коли я примудрився налагодити роботу майстерні, майже доробити ремонт у батьківському домі, прийшла росія. Мені довелося залишити будинок, в якому я виріс, покинути майстерню і поїхати геть. Тоді я вже мав маленьку дитину і дружину – життя для них не поза Україною я не бачив. 

Ми зібрали те, що змогли, і поїхали до Києва. У столиці було надто складно для нас. Фінансово моя родина не потягнула це місто. Тож ми поїхали до Краматорська, там було відносно тихо і спокійно. До того ж, це рідне місто моєї дружини. Нам було, де зупинитися і почати знову. Я працював майже цілодобово, аби ми могли спершу знімати квартиру, а згодом – купити будиночок.

Для майстерні я теж знімав приміщення, але воно мені не підходило. Я підшукав гарний варіант і придбав його. Моя нова майстерня, яку я зробив ідеальною. Із зоною відпочинку, тенісним столом, чудесним робочим місцем і цілою купою дороговартісного обладнання, яке полегшувало роботу. Моя дружина, до речі, ображалася на мене. Бо майстерню я зробив за європейськими стандартами, а вдома ремонт робити не хотів. Та, якщо чесно, у мене було відчуття, що довго ми тут жити не будемо.

Ще пам’ятаю, як у мене питали: «А якщо знову війна? Що будеш з майстернею робити?». Я без сумніву відповідав, що кидатиму все й вивозитиму найдорожче – родину. Мені байдуже на матеріальні речі, головне – аби моя дружина і мої діти були живі. Це єдине, що мене бентежить.

У нас знову забрали дім, майстерню і змусили тікати

Одного разу, ще до повномасштабного вторгнення, Краматорськ обстріляли. Один з вибухів пролунав у дитячому садочку. Того дня моя донька не була там, бо прихворіла. Вже тоді я був готовий забирати її і бігти подалі, але мене вмовили залишитися. 

За кілька років життя в Краматорську я звик до темпу цього міста, збудував те, що хотів, і навіть взяв на навчання двох хлопців. Думав, що в майбутньому вони будуть моїми помічниками. Але знову прийшла росія. І вже вдруге вона забрала мій дім, майстерню та змусила мене тікати. 

І вдруге я вирішив їхати подалі від неї. Ні про яке Запоріжжя чи Київ вже не думав. Єдине моє бажання фокусувалося на тому, аби росіяни не змогли дотягнутися до рідних. Ми залишалися в Краматорську стільки, скільки це було можливо. До кінця березня. Тоді я почав спілкуватися з нашими захисниками і побачив, що їм потрібна допомога. 

Я організував охочих і взяв на себе відповідальність за їжу для частини бійців. Я не хотів, щоб воїни харчувалися просто сухпайками. Ми готували «перше», обов’язково з м’ясом – аби було смачно й ситно. Розвозили по блокпостах і не тільки. Так минув місяць. Гроші почали закінчуватися і в місті стало надто голосно. Я зрозумів, що вже час їхати. Так ми опинилися в Коломиї, що на заході України. 

Частину майстерні вдалося евакуювати за космічні ціни 

З дому виїжджали легковою машиною, багато взяти з собою не вдалося. З майстерні я забрав лише те, що зміг вмістити в авто. Щось посилками надіслав до Києва, але до столиці ці речі чомусь не дійшли. Я не засмутився, бо, на щастя, мої руки залишилися зі мною. А щоб робити ножі, мені багато не треба. 

Коли вже приїхали до Коломиї й трошки облаштувалися, знайомі з Краматорська почали надсилати частинками мою майстерню. Щось вивозили машинами за космічні ціни. Найдорожче, що там було – це прес для роботи зі шкірою, який я купив просто перед початком вторгнення. Подумки я вже встиг поховати його в своїй майстерні і думав, що вже ніколи не побачу. 

Але мені вдалося знайти порядного перевізника в Коломиї, а в Краматорську – тих, хто погодився допомогти завантажити прес у вантажівку. Варто сказати, що цей прес не тільки дуже дорогий, а й величезний та важкий. Забрати його було надзавданням, але за суми, які я не буду озвучувати, вдалося це зробити. Прес доїхав до Коломиї, наразі на ньому працюють мої батьки. За цей час я встиг їх навчити, як обходитися зі шкірою та допомагати мені створювати ножі. 

Формат майстерні змінився: я називаю її крафтовою, бо працюємо родиною

Перший час я взагалі не бачив місто. Був лише в майстерні, продуктовому магазині поруч і вдома. Це три місця, де я бував у Коломиї. До майстерні я приходив з самого ранку, а виходив – за п’ять хвилин до комендантської години. Працювати доводилося багато і постійно. Щастило з тим, що постійні клієнти залишилися зі мною, а ще додалося чимало нових. 

А ось формат майстерні змінився. Я називаю її крафтовою, бо сьогодні ми працюємо родиною. Моя дружина займається замовленнями, фотографуванням ножів, спілкується з клієнтами. Батьки допомагають зі шкірою, а я роблю те, що вмію найкраще. 

За цей час ми доволі якісно налагодили нашу роботу. Можу сказати, що я майже задоволений тим, як склалися обставини. Доволі великий плюс у Коломиї, що це маленьке місто. Воно дуже компактне, а тому, якщо мені потрібно вирішити кілька справ в місті, це вдається зробити за кілька годин. Це не Київ, де на одну справу потрібно виділяти цілий день. 

Але, звісно, є й мінуси: не завжди наявні всі необхідні матеріали, щось доводиться замовляти і чекати. Але я з впевненістю можу сказати: моя майстерня зараз – номер один в Україні з виробництва ексклюзивних ножів та за кількістю готової продукції. Росіянам не вдасться це відібрати, поки я займаюся своєю справою. 

Почали спілкуватися українською, бо тут хочеться говорити рідною мовою

У Коломиї я відчуваю, що моя родина в безпеці. Ми далеко від фронту, тут тихо і можна продовжувати робити те, що любиш. Ми почали спілкуватися українською, бо тут хочеться говорити рідною мовою. Не йде російська, ніби відвернуло від ворожої мови. Так, це складно, з однієї мови перейти на іншу. Але ж ніхто в спину не б’є, якщо я щось кажу не так. 

Кілька разів казали, що я говорю не чисто, а «суржиком». Але після мого зауваження, що в Коломиї ніхто не говорить літературною українською мовою, більше до цього питання ніхто не повертався. Бо це правда: діалектизмів тут більше, ніж власне української мови. Але я вже звик і знаю більшість із них. 

Приємно, що мене підтримала родина. Ми зробили цей крок разом, навіть моя маленька донечка тепер говорить лише українською. Сподіваюся, що поки вона подорослішає, то забуде ворожу. 

Було складно відривати дітей від друзів і місця, яке вони називали домом, але це було необхідно. Зараз доньку і сина ми віддали на різноманітні гуртки інтересів, щоб вони якнайшвидше знайти нових друзів. І щоб у них не було часу сумувати за Краматорськом, бо ми туди не повернемося. 

Я вирішив для себе, що залишатимусь на заході України навіть тоді, коли ми переможемо російську навалу. Відповідь дуже проста: тут я не переживаю, що діти можуть наступити на міну. А там це відчуття буде зі мною постійно.