«Найважче — не бачити дітей». Бойова саперка про те, як бути мамою п’ятьох у війську

Коли шлях до дітей, які опинилися в окупації, був відрізаний, вона знайшла інший: склала присягу і пішла воювати. Без бойового досвіду стала саперкою і розміновувала землю на Київщині та Донеччині.

Засновниця благодійного фонду «Свої» і мама п’ятьох Леся Литвинова розповіла #ШОТАМ, як це — захищати майбутнє дітей і при цьому місяцями не бачити їх, та про інші моральні дилеми війни.

Леся Литвинова

доброволиця, саперка, засновниця благодійного фонду «Свої», мати пʼятьох дітей

Іншого вибору в мене не було — лише захищати своїх дітей

Я не планувала йти до військкомату в 2022 році. На той час наймолодшій дитині було півтора року. Також активно працював мій фонд «Свої», який допомагав вразливим верствам населення та медикам. Тож я була переконана, що моя допомога точно потрібна в тилу. Ми всі відчували, що велика війна наближається, але ніхто не знав, звідки буде удар. Чоловік готувався йти до війська, а я готувалася організовувати роботу й допомогу цивільним.

У перший день повномасштабного вторгнення ми з чоловіком поїхали на роботу, а ввечері вже не змогли повернутися додому через комендантську годину. Нам довелося переночувати на роботі. Наступ відбувався занадто швидко — наш напрямок, ближче до білоруського кордону, відрізали. Уже наступного ранку мої діти опинилися в окупації.

Іншого вибору не було — лише йти і захищати своїх дітей, зробити все можливе, щоб наблизити момент нашої зустрічі. Того дня у військкоматі ми отримали зброю, а під ранок стояли вже на позиціях. Діти знали, що я у війську — нам інколи вдавалося виходити на зв’язок. Наскільки це можливо для них, вони були морально готові до мого рішення.

Діти пробули в окупації два з половиною тижні. Вивести їх вдалося ще до повного звільнення території — пішки, без офіційного зеленого коридору, лише завдяки домовленостям з окупантами й містянами. Під час виходу російські військові відкривали вогонь, хоча обіцяли не стріляти.

Після пережитого дітям здавалося, що найстрашніше вже позаду: вони повернулися до мами й вірили, що тепер почнеться інше життя — у якому їх більше ніхто не образить. Але мама посадила їх на потяг в Луцьк до друзів, а сама пішла служити в 241-шу бригаду, 207-й батальйон тероборони ЗСУ.

БЗВП я так і не встигла пройти

Тоді не мало значення, що ти вмієш і чи маєш військовий досвід. Тобі давали зброю — і ти вчився вже в процесі. Навчальних центрів бракувало, а фронт потребував людей уже зараз. Неможливо було забрати всіх новоприбулих у тил і відправити їх вчитися, залишивши позиції порожніми. Ті, хто мали бойовий досвід ще з попередніх років війни, ставали інструкторами для інших. 

Перше офіційне навчання я пройшла лише через пів року після початку служби. Але на той момент за своєю спеціальністю я вже могла сама навчати новоприбулих і читати їм лекції. Базову загальновійськову підготовку, яку зараз обов’язково проходять усі військовослужбовці перед отриманням спеціальності, я так і не встигла пройти.

На службі немає часу згадувати про свій гендер

На Київщині ми з побратимами впорядковували мінні поля і готували нові позиції. Роботи залишилося багато, але принаймні тоді нам не прилітало щохвилини над головою. Вчили мене цієї справи досвідчені побратими між виконанням своїй бойових задач.

Коли ми вирушили на схід, я вже добре розуміла свою роботу. Головними моїми інструментами стали власні руки, саперний щуп, механічна машинка для зняття мін, яку для мене дістали волонтери, і кілька міношукачів. 

Про те, що я жінка, на службі взагалі не згадувала. Єдине питання: ти готовий чи ні, можеш виконати завдання чи не можеш. Із побутом у мене особисто не виникало жодних проблем. Можливо, для когось це було складно, але не для мене. 

Коли навколо війна і ти не знаєш, чи прокинешся завтра живим, то переодягнутися поруч із чоловіками або прийняти душ без приватності відходять далеко на задній план. Якщо є можливість помитися — це вже розкіш. 

Деякі речі можуть бути для жінки труднощами, та насправді це складно для всіх. Наприклад, перед виходом на бойові завдання багато хто намагався менше їсти й пити — незалежно від статі. Коли потрібно швидко дістатися позиції під обстрілами, ти не маєш можливості ходити в туалет. 

Дні на Донеччині були надважкими в моєму житті

Іноді ми працювали разом із чоловіком. У саперній справі найлегше працювати з людиною, чий спосіб мислення ти знаєш і можеш передбачити. З точки зору родини це, мабуть, був поганий план — ризики подвоювалися. Але водночас це підвищувало наші шанси вижити, бо ми діяли як єдине ціле.

Пам’ятаю той день під Бахмутом, коли до нас прилетів снаряд з чоловіком. Це трапилось під час бойового завдання, на позиції, де нікого не мало бути, адже основні сили вже відходили. Але, як виявилося, ми викликали вогонь на себе, щоб дати змогу вийти іншим.

Я та чоловік отримали осколкові поранення та контузію. Моє праве око досі майже не бачить, і, здається, вже й не буде. Під’їхати до позиції було неможливо, і командування заборонило нас евакуйовувати — це було б занадто небезпечно. Але наші розвідники, попри наказ, на свій страх і ризик приїхали. Лише за кілька годин нас усе ж змогли евакуювати.

Мені була потрібна операція на хребті, яку мали зробити ще до повномасштабної війни, а через поранення стан погіршився. Тому я демобілізувалася за сімейними обставинами.

На війні ми навіть садили городину — щоб відчути, що життя триває

Я ніколи не любила Донеччину, але війна змусила побачити її інакше. Коли навколо пекло і шанси вижити мінімальні, будь-який прояв життя — як подарунок: квітка серед вирв чи зелень біля зруйнованого будинку викликають глибоку вдячність просто за те, що земля жива.

Весна там приходить раптово: ще вчора сніг, а сьогодні все цвіте — навіть на згарищах. Вона ніби пробудження після кошмару, а життя проривається крізь руїни, і ти мимоволі тримаєшся за нього.

Навіть донецькі фазани між позиціями нагадували: життя триває. Якщо бачиш лише смерть — ти приречений, але якщо помічаєш життя з’являється шанс. Тому на війні люди тягнуться до всього живого: до тварин, рослин, одне до одного. Ми навіть садили городину — щоб відчути, що життя триває.

Почувалася в боргу перед лісом після повернення з фронту

На кордоні з Білоруссю ми валили дерева, щоб зробити дороги непрохідними. Дерева, які росли десятиліттями, падали за хвилини — і за спиною залишалися кілометри завалів, серед яких лежали міни. Я розуміла, навіщо це потрібно, але кожного разу відчувала провину. Можливо, тому тепер мене постійно тягне саджати дерева. Я саджаю їх скрізь, де тільки можу, і місця біля дому вже майже не залишилося.

Пам’ятаю, як ми заходили до школи сховатися від обстрілів. Усередині була бібліотека. Я перегортала книжки — хороші, цікаві, фантастичні. І ловила себе на дивному відчутті: хотілося врятувати їх, винести кудись у безпечніше місце. Але водночас розуміла — їхнє місце тут.

Для мене фронтові вокзали — це не руїни, а місце зустрічей з дітьми

Найскладнішим на війні для мене виявилося зовсім не фізичне навантаження і не польові умови. Найважче — не бачити дітей. Майже два роки мене майже не було вдома. Ми мали короткі зустрічі й підтримували зв’язок телефоном або відеозв’язком, але це ніколи не замінить обійми вживу.

Коли дитина росте без тебе поруч, проходить свої складні етапи життя самостійно, коли ти не можеш її просто взяти за руку і бути поряд — ось це і є справжнє випробування. 

Якщо мені вдасться колись повернутися на Донеччину після війни, коли ці території знову будуть під контролем України, я не впевнена, що я хочу бачити те, що від них залишилося. Не хочу дивитися на фотографії вокзалів, яких більше не існує. Туди приїжджала моя донька, ми бачилися лише на годину між поїздами та могли обійматися.

Нещодавно я повновила свої навички на полігоні та отримала сертифікат. Не тому, що обов’язково планую завтра повернутися в бойову частину, а тому, що не хочу втратити те, що вже вмію. Я не можу спрогнозувати, що буде далі, але я розумію: війна не закінчиться ні завтра, ні післязавтра, і ніхто не знає, кому, коли й де доведеться воювати. Повертатися в стрій без форми, без підготовки, повторювати власні помилки — цього я собі дозволити не можу.

Коли мене питають про мотивацію жінок на війні, я завжди відповідаю: «А ви питаєте жінок, чому вони вирішують народжувати дітей?». Це та сама внутрішня готовність — відповідальність за життя, за майбутнє, за свій вибір.