Колонки
Відновлення Маріуполя: відбудувати не стіни, а життя
Підтримай ШоТам
ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.
Моя історія з Маріуполем починається у 2018 році – тоді я вперше там побувала. Золотий час для розвитку міста – коли до влади приходить нова команда, відкрита до свіжих ідей та експертизи. Так сталося і з Маріуполем, коли в муніципалітеті відбулися зміни після Майдану. І хоча команда ще не дійшла до інфраструктурних проєктів, вона помітно налагодила управлінську роботу і закрила базові потреби Маріуполя. Було відчутно, що містом займаються.
Першими проєктами нашого урбан-бюро для Маріуполя стали стратегія розвитку спорту і культури. А моє особисте знайомство з містом відбулося через розвиток бізнесу. Саме завдяки цьому проєкту я органічно перейшла від консалтингу до роботи з містами, з приватного сектору – до публічного.
Якщо раніше я мала справи безпосередньо з бізнесом, розуміла його потреби і проблеми, підбирала шляхи розвитку – тут потрібно було зробити крок назад і подивитися масштабніше. На весь сектор МСП одразу. Розібратися, які інструменти може використосувати місто, аби охопити весь бізнес та позитивно вплинути на його розвиток.
В усіх проєктах ми фокусуємося на людях
Неважливо, яким проєктом у місті ми займаємось: у кожному ключовими є мешканці. У Маріуполі ми не лише допомагали із реалізацією стратегій, а й запустили центр підтримки бізнесу за допомогою USAID, зібрали і навчили команду, продумали і заклали процеси розвитку міста, проєктували публічні простори.
В усіх проєктах ми насамперед спілкуємося з людьми, проводимо партисипації, вивчаємо думки мешканців, знайомимось із локальними контекстами. Адже без цього розуміння неможливо запропонувати рішення.
Наприклад, аби розробити стратегії розвитку бізнесу, варто провести інтерв’ю з підприємцями. І для цього ми колабились із компанією Civitta. А щоб створити і запустити стратегію розвитку спорту, потрібно детально вивчити причини, які заважають мешканцям активно ним займатися. Так ми з агенцією Banda запустили кампанію, у якій доводили, що спорт – для всіх, незалежно від віку чи фізичних можливостей. А ще прописали рішення в стратегії, які цьому допоможуть статися. І ця ідея прижилася.
Щоб спроєктувати парк Гурова в Кальміуському районі, ми включили мешканців в розробку, провели опитування всіх, хто живе навколо. Ми поставили за мету наповнити його життям, активностями, зробити однаково цікавим у різні пори року, збільшити середній час відвідування з години до чотирьох. Поки вивчали місто, знайомились із мешканцями, їхнім побутом, звичними маршрутами та сенсами, якими вони наповнюють місто, Маріуполь зайняв особливе місце в моєму серці.
Але не тільки в моєму. Маріуполь розквітав, активно розвивався і завойовував серця. Наприкінці 2021 року місто завершило Стратегію розвитку 2020-2030 рр, і в центральному офісі USAID казали, що це, певно, найкращий документ в Східной Європі.
Того ж року Маріуполь виграв звання великої культурної столиці України. Восени, напередодні вторгнення, ми навіть реалізували спроєктований парк – відкрилась перша черга реконструкції, бульвар і площа з садами та сценою. А я навіть не встигла там побувати. Збиралася поїхати навесні. Не поїхала.
Культура, парки та музеї – усе відкинулося на 10-30 років
Ми працюємо із фізичними просторами по всій країні, і це не просто робота. Щоразу, коли я щось створюю, будую – відчуваю проєкт наче свою дитину. Я страшенно переживала за всі прикордонні міста, але Маріуполь… Навіть не могла дивитися на світлини.
Коли руйнується місто – це не про будинки, а про людей. Це багаторічна дружба, міцні зв’язки, частинка душі. Коли маріупольці, з якими ми разом розвивали місто, були змушені тікати через Крим в росію, коли ми безкінечно довго чекали, аби вони вийшли на зв’язок… Коли таких історій безліч – дуже важко.
Звісно, це не унікальна історія. Як і в багатьох українців, рік тому не просто перевернувся весь світ – зруйнувалося все, до чого я йшла роками. Парки, музеї, заповідники, культурні проєкти – Україні знадобилося 30 років, щоб закрити базові потреби мешканців і зайнятися такими просторами. Тепер це неможливо. Ви не уявляєте, скільки перспектив для розвитку у нас відібрала росія. Скільки прекрасного мало статися торік.
Ми фокусувалися саме на таких проєктах. У 2021 наше бюро Big City Lab запустило декілька пілотних ідей, які мали масштабуватися в інших містах. Це все мало втілитися в реальність у 2022 році. І коли ти вже доклав стільки часу, сил, експертизи, досвіду, зробив усе, аби запустити десятки проєктів, і вже навіть бачиш верхівку цієї гори… Раптом все різко обривається. Усе, що ми разом із командою вирощували, придумували, деталізували.
І тепер ніхто не розуміє, чи є у цих ідей майбутнє. Приходить усвідомлення, що їх точно не реалізують найближчим часом. Навіть якщо ми переможемо завтра, культура, публічні простори, парки та музеї – це не те, про що думають, поки в людей немає житла, поки діти не мають шкіл, поки зруйновано мости та базову інфраструктуру. І розуміти, що те, що ти наскільки любиш і вмієш робити, буде неможливим ще 5-10-30 років – боляче.
Найскладніше – робити речі, про які ніхто не просив
А втім, влітку нам вдалось відновити роботу над деякими проєктами. Один із них – Альбом безбар’єрних рішень в межах ініціативи першої леді. Ми адаптували його до вимог воєнного часу – це один із базових напрямів, в які я стовідсотково вірю. Про те, як міста повинні зустріти наших героїв.
Також влітку я отримала стипендію на програму з urban planning в Університеті Амстердаму. Потім об’їхала 10 країн, десь 20 міст, вивчала, як працюють муніципалітети, розширила міжнародний нетворк, разом із командою провели воркшоп у Ганновері. До таких речей, як відбудова країни, потрібно бути готовими – і морально, і професійно. Бо відбудова і розвиток міст – це зовсім різні завдання.
Я з повагою ставлюся до колег, які проактивно розробляють та адвокатують міські проєкти. Києву пощастило зі спільнотою урбан-активістів, які захищають столицю від забудов і бережуть спадщину. Але для мене найскладніше – робити речі, про які ніхто не просив. Якщо на перших етапах не включити всіх стейкхолдерів – депутатів, мешканців, активістів, бізнес – ймовірність реалізації ідеї буде мізерною.
З кожним проєктом я живу в своїй голові. Живу довго. Усі міські проєкти – це роки, і потрібно мати довгу волю, не відволікатись на нові сяючі цяцьки, аби штовхати проєкт, аж допоки не реалізуєш. Робити «в стіл» для мене – емоційно важко.
Маємо відбудувати життя, а не стіни
І тут міська рада Маріуполя попросили нас подумати, яким може бути місто після війни. Неймовірна честь. По-перше, це важливо особисто для мене. По-друге, це наше багаторічне партнерство, добре знайоме місто і контексти.
Ми залучили до проєкту 37 фахівців з різних країн світу. Це архітектори-урбаністи, економісти, спеціалісти з екології, вивчення конфліктів, комеморіалізації, стійкого розвитку тощо. Команду одночасно і переповнює ентузіазм, і, по-чесному, трохи страшно. Бо завдання складне і подібного ніхто не робив вже багато десятиліть. Успішних кейсів відбудови міст не так багато. Перед нами стоїть завдання відбудувати не стіни, а життя.
У цьому проєкті з багатьма невідомими постали нові запитання, з якими ми ще не зіштовхувались: як працювати з відновленням міста, яке ще перебуває під окупацією? *звуки цикад*
Друге, що важливо розуміти, – ми працюємо не над конкретним мастерпланом міста. Це неможливо, поки достеменно не розуміємо, в якому стані Маріуполь. Коли ми візьмемо всі напрацювання, пройдемося по вулицях – можна буде приземлити ідеї і створити реальний мастерплан. Але щоб дійти до цього етапу, потрібно розібратися, як вирішити низку концептуальних проблем. Тож зараз ми працюємо над всім, що можна зробити, аби бути максимально готовими до моменту деокупації міста.
Хіба не рано думати про відновлення Маріуполя?
Багато хто запитує: чому вже зараз, хіба не рано думати про відновлення? Уявіть: звільнення Маріуполя і… У нас немає жодних планів, що робити в першу чергу. Аби продумати навіть верхньорівневі рішення, потрібно дуже багато часу. Тим паче, щоби провести таку глибоку аналітику, зустрітися з маріупольцями, проговорити їхнє бачення. У нормальних умовах така робота займає щонайменше пів року.
Натомість у наших умовах, коли більшість експертів працюють pro bono, мешканці Маріуполя розкидати по світу, а ті експерти, що в Україні, стикаються із обстрілами й блекаутами, – це завдання ще більш розтягнуте в часі. Уявіть, що місто звільнили, а ми сидимо всією країною ще 6-9 місяців і думаємо, що робити. Тому логічно починати думати про відновлення зараз – щоб встигнути зробити все, що можемо, до деокупації.
Ми пропрацьовуємо довгострокові сценарії розвитку, паралельно з нами міська влада Маріуполя працює над планом fast recovery – як забезпечити мешканців, що ремонтувати чи лагодити в першу чергу, чим безпосередньо займатися перший рік, в перший день. Це дуже грамотний підхід, як на мене.
Наше завдання – розробити таку візію відновлення, аби досягти балансу між збереженням душі й ідентичності Маріуполя та відбудовою. Адже радянська забудова – не завжди логічна, з купою проблем, тож розумно використати відбудову як можливість їх вирішити, а не вкотре зацементувати.
Не можна обговорювати відбудову без самих маріупольців
Крім того, ми досліджуємо, як розвернути місто до моря, як зробити його більш екологічним. Але найскладніше питання – з якого боку взагалі підходити до відбудови. Маріуполь – не те місто, де можна почати відбудову з центру до периферії. У нього інакша структура: це кілька не дуже зв’язаних між собою районів, адже раніше до кожного заводу будували по житловому масиву. Тепер цілі квартали зруйновані. Люди, які повернуться – а вони дуже хочуть повернутися – будуть жити на рознесених острівцях посеред руїн. Але кожен з цих острівців повинен стати оазисом, мати власний план. А потім зруйновані «пробіли» між цими острівцями почнуть поступово заповнюватися – така структура і каркас мають продумуватися одразу.
Найбільшим хвилюванням та найскладнішим аспектом цього завдання були люди. Неправильно думати про відбудову Маріуполя без тих, кому там жити. Як це зробити? Я розумію, як проводити партисипації з людьми, в яких є місто. А як говорити про місто із тими, хто його не має? Так, щоб маріупольці почувалися комфортно, щоб процес був не травмуючим, а терапевтичним. Аби змістити фокус із болю та втрати – на надію і погляд в майбутнє.
Коли ми провели перший воркшоп у Литві і запросили на нього експертів та маріупольців, він пройшов надзвичайно добре. Я побачила бажання людей говорити і планувати. Наступну зустріч у київському центрі «ЯМаріуполь» ми попросили фасилітувати Діану Проценко – президентку Національної асоціації медіаторів України. Її команда допомогла зробити обговорення максимально етичним і надихаючим для всіх учасників. Мені здається, такі зустрічі – це перший крок у лікуванні травми. Це нагадує і запевняє: у нас є майбутнє.
Підтримай ШоТам
ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.
Дуже складно вести дискусії, в яких ти намагаєшся переконати іншу сторону, що ти просто людина. Особливо, коли ця інша сторона в дискусії не знає, що розмова йде про тебе, і тобі доводиться вислуховувати всі прoкльoни, фрази про псиxiчнoхвоpих, гpiшникiв-coдoмiтiв, пpoпaгaндиcтiв, що отримали грошей від сopoса – весь оцей набір.
Ти намагаєшся аргументувати позицію, розповідати про права людини, але іноді просто хочеться взяти за плечі, струснути і сказати «Я тут. Усі твої слова – про мене. Я людина. Я маю право жити, маю право кохати, маю право бути собою».
Але жити відкрито – лячно. І ти мовчиш. І говориш в дискусіях про «їхні» права та слухаєш відповіді про «цих от неадекватних». Водночас, і жити в секреті – виснажливо. Мої сили на це закінчились. Я відмовляюсь прикидатись і бути не собою. У часи, коли наші життя може в будь-яку хвилину обірвати російська ракета, – я відмовляюсь витрачати ще хоча б одну секунду свого життя на утримання цього секрету.
У розвиненому суспільстві цього тексту не існувало би. Бо я в принципі не повинна була б нікому так офіційно про це писати.
Я – частина ЛГБТ+ спільноти. Не просто союзниця, не просто правозахисниця, не просто авторка тексту законопроєкту #9103. Я – не є гетеросексуальною. Частина моїх друзів вже знають про це більше року. Але зараз я вирішила, що пора це зафіксувати не лише для мого внутрішнього, безпечного кола, а для всіх.
У розвиненому суспільстві цього тексту не існувало би. Бо я в принципі не повинна була б нікому так офіційно про це писати. І це не якась подія, це не робить мене якоюсь особливою, інакшою тощо.
Але в Україні поки що – такі реалії, що треба продовжувати щодня боротись за свої рівні права. Наприклад, за визнання державою твого союзу з коханою людиною.
Коли ми зареєстрували законопроєкт #9103 «Про інститут реєстрованих партнерств», мій найближчий друг Петро Жеруха, який є ЛГБТ-військовим, написав мені, що нам треба створити петицію саме на його підтримку. Я трохи засумнівалась, бо начебто вже була петиція минулого літа, дотична до цього питання. Так, вона була про шлюби, але у відповіді йшлось про партнерства, то чи дійсно треба ще?
Цей законопроєкт не про якихось далеких, незрозумілих людей, яких ви навіть не знаєте. Він для вашої подруги, колишньої однокласниці, знайомої, родички чи коліжанки.
Але те що відбувається останні два тижні – включно з реакцією Ради Церков, десятками листів депутатам проти проєкту і реєстрацією петиції з проханням його відхилити – мене остаточно переконали, що нам треба підтвердити нашу підтримку як суспільства. Показати, що більшість за. Що нам це важливо. І що це питання не можна знову відкладати в довгий ящик.
Можливо, тим, хто мене знає, цей текст допоможе усвідомити, що цей законопроєкт не про якихось далеких, незрозумілих людей, яких ви навіть не знаєте. Він для вашої подруги, колишньої однокласниці, знайомої, родички чи коліжанки. Він для вашого друга, однокурсника, брата, сина, колеги, знайомого, який пішов служити. Для тих, хто відкритий, чи тих, хто ще мовчить.
Ми поряд із вами, ми такі ж як ви. Ми ходимо тими ж вулицями, купуємо продукти в тих же магазинах, гуляємо по тих же парках, ховаємось з вами в одних бомбосховищах. Хтось з нас взяв зброю в руки і пішов воювати за цю країну, хтось тримає тил. Ми українці і українки. Ми просто люди.
Будь ласка, підтримайте своїм підписом петицію Петра №22/185864-еп. Для мене побачити там знайомі прізвища у списку – буде надзвичайно цінно.
Підтримай ШоТам
ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.
Я переїхала в Одесу з окупованої Донеччини у 2020 році. Мені було 17, коли вперше спробувала перейти на українську. Виїжджаючи з окупації, я думала, що тут більшість розмовляє українською. Уявіть мій шок, коли дізналася, як є насправді. Я намагалася гнути свою лінію, однак тоді в Одесі не вистачило підтримки та однодумців.
Загалом передумови такого жорсткого зросійщення Півдня України були відомі та зрозумілі, однак після повномасштабного вторгнення на собі відчула, як одеситам неймовірно важко відмовитись від чогось російського, особливо від мови. То чому так сталося?
Почнімо з російської імперії
Одесити, кожен з вас повинен знати рік заснування рідного міста. Який? 1794? А що ви скажете, якщо це зовсім не так? Справді, за московитською історією, 27 травня 1794 року єкатєріна видала наказ про заснування порту в Гаджибеї, однак, родзинка в тому, що на місці вже побудованого міста. Але чому знати це так важливо для нас зараз? Бо саме цим впевнено маніпулюють московити: Одеса не існувала без російської імперії. Хоч ми бачимо протилежне. Коли в петербурзі ще кумкали жаби, на території сучасної Одеси вже функціонувало місто.
Справді, Одеса була дуже потрібна імперцям: портове місто, тож навколо продажу зерна оберталися шалені гроші. Тому московити не бажали віддавати цю територію, а понад усе боялись пробудження української ідентичности. Костянтин Зеленецький писав, що мова одеситів настільки багата «малоросіянізмами та галицизмами», що є питання в тому, що це російська чи все таки малоросійська (читай: українська) мова? Український чинник тут був достатньо серйозним. Він впливав на ті слова, які тут вживались, хоч зросійщення і було масштабним.
Лише усвідомте, що за часи існування імперії було створено 31 указ для утиску української мови, а ще Валуєвський циркуляр та Емський указ. Також російська імперія намагалася асимілювати українців, призначаючи росіян на керівні посади в українських селах та містах. Приїжджаючи сюди, “очільники” не намагалися пізнати нашу культуру, а навʼязували свою. Українці ж були вимушені заради бодай мінімального кар’єрного росту переходити на російську. Це головна причина, чому міста були більш зросійщені, ніж села. Українське ж село, як бастіон ідентичности, витримав натиск російської імперії.
Одеса часів окупації радянським союзом
Коли у 1917 року російська імперія розпалася, Одеса, як і инші території України, потрапила під радянський контроль. І почалося справжнє пекло. Імперські репресії виявилися лише демо-версією, більших «успіхів» досягла радянська влада.
Спочатку репресії щодо нашої мови: списки «небажаних» слів, втручання в орфографію та правопис. Вони нахабно забороняли, виправляли, спрощували, знищували нашу мову. Наступний етап — вбивство української інтелігенції. Першим судовим процесом став розгляд справи «Спілка визволення України» у березні 1930 року. Метою арешту була дискредитація української інтелігенції. За офіційною версією, ця спілка була створена для збройного повстання з метою повалення більшовицького режиму. На лаві підсудних опинилися 45 осіб, звинувачених за цією справою. Серед них був і одесит Андрій Ніковський.
Комуністична партія боялася наших митців, бо розуміла, що вони воюють на культурному фронті. Мрію, щоб це зараз зрозуміли всі українці, і припинили толерувати російську культуру. Але не відходьмо від теми. 2 липня 1937 року Сталін підписав рішення, за яким Народний комісаріат внутрішніх справ СРСР мав розшукувати «ворогів режиму». На жаль, невідомі точні втрати серед української інтелігенції у період Розстріляного відродження, однак імовірно ця цифра сягала 30 000 осіб. А у 2021 році в Одесі виявили 29 могил жертв НКВС. У 1930–1940 роках в Овідіопольському районі біля Одеси функціонував спецоб’єкт НКВС, де проводилися масові страти. Історики вважають, що там поховано від 5 до 20 тисяч жертв Великого терору.
Увесь цей період в історії України залитий кровʼю репресованих громадян. На Одещині масові репресії застосовувалися проти представників усіх народів регіону: євреїв, болгар, молдаван й инших, але найбільше жертв було серед українців.
Голодомори
Радянський союз намагався знищити не лише українську інтелігенцію, а й українське село. Вони бачили загрозу кривавому режиму в селянах, бо ті, хто вчора тримали в руках лопату, сьогодні могли взяти зброю. Для цього штучно було створено голод. Одещина пережила жах усіх трьох Голодоморів.
З кінця 1932 року систематично конфісковували зерно, бо Одеська область «не виконувала своїх зобов’язань з віддавання хліба». У книжці Тані Пʼянкової «Вік червоних мурах» читаємо: «На початку зими ще в порту кораблі із зерном стояли. А люди вже тоді голодували… Обліплять берег та й чекають, аби хоч якось кілька зернин перехопити. А моряки на кораблі сидять, рейсу чекають, ну і сумно їм. Вийдуть, гадини, на палубу та й кидають звідти на берег у натовп людський зерно жменями, наче рибу годують чи гусей диких. А люд з берега зривається та й у воду скаче – дарма що лють зимова. Бабраються у крижаній воді, пісок руками риють – аби хоч щось там дістати…»
Пік Голодомору припадає на червень 33 року. Тоді щодоби помирало 28 тисячі осіб, щогодини — 1168 осіб, щохвилини — 20. Сучасні історики стверджують, що жертвами Голодомору стало 10,5 мільйонів українців. Люди помирали в муках, втрачали розум від голоду… Тому, так, їм було легше підлаштуватися під систему, почати з нею співпрацювати, забути своє коріння, зробити будь-що, аби вижити.
Зазначу, що голоду практично не було в регіонах, які не належали до УРСР. Це території нинішньої Львівської, Рівненської, Тернопільської, Івано-Франківської та Чернівецької областей України. Саме ця частина України не має такого масштабу зросійщености, просто цікавий факт, висновки робіть самі.
Переселення
Я сподіваюсь, ви не думали, що совєти на цьому зупинилися? О ні, після знищення українських сіл, було створено Всесоюзний переселенський комітет для переміщення в Україну 21 тисячі сімей колгоспників. Куди вони могли переселити ці сімʼї? Правильно, на місце замордованих, вбитих українців.
Існує унікальна карта «Голодомор 1932–1933 років», на якій позначено не лише локації «чорних дошок» (каральних заходів, коли голодне село оточували озброєними загонами, чим прирікали його на загибель), а й шляхи переселення на вимерлі території людей із московії та Білоруси. З Білоруської РСР до Одеської области направили 61 ешелон, з Горьківської області (московія) — 35 ешелонів з людьми.
Як ви думаєте, коли росіяни оселялися на наших землях, вони поважали нашу культуру, історію та мову? Звичайно, ні. Вони приїжджали зі своєю культурою і змушували нас підлаштовуватись. Чи залишилися ще питання, чому Одеса не говорить українською? Добре, перейдімо до останнього пункту.
Часи незалежности
У 1991 році ми не стали вільними від усього московитського. Прикметно, що Південь України був окупований близько 600 років. Те, як московія вплинула на суспільство, неможливо нівелювати за 31 рік незалежности. Наприклад, в Одесі аж до 2020 року існували російськомовні школи, в яких навіть у 2020-му були випадки цькування дітей за спілкування українською. Також тоді красувався білборд (нарешті забороненої) партії «ОПЗЖ» з обіцянкою «повернути Одесі — Одессу».
Наразі у нас багато питань до одеських владних сил: то ми чуємо, що у когось є російський паспорт, то хтось знову тягне російську культуру в Україну, то вони бояться залишитись без «вєлікіх» російських письменників, то єкатєріну вони не знають, куди припхнути. Однак це все можна вирішити, бо на наших очах вибудовується нова версія одеської ідентичности. Моє покоління вже не ностальгує за срср. Ми поважаємо та вивчаємо історію України, переходимо на українську мову.
…
Вони сотнями років намагалися знищити нас, навʼязати чуже. Вони захопили наші серця, наші голови й душі. Вони відібрали мову. московитам вдалось забрати мій дім, знищити його, і я дуже не хочу, щоб це сталося вдруге.
Одесі все ще багато треба буде відрефлексувати: Голодомори, репресії, переселення. От тільки тепер ми вільні, незалежні, ми боремось. І наша мова — зброя. Ми показуємо світові, що ми українці, ми існуємо й хочемо жити. І ніякої московії, московитів і нічого їхнього (зокрема й мови) Одесі не потрібно.
Підтримай ШоТам
ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.
Мала вчора складний день. Отримала кілька повідомлень: «Кажуть, що в нового міністра плагіат, можеш глянути?». І от я дивлюсь на звіт перевірки, а в голові два голоси:
— Ти ж не можеш зробити вигляд, що цього не бачиш?
— Не можу. Але… Те, що він зробив з МАН, – справжнє диво. Інші кандидатури, що розглядались, це зміна шила на мило.
— Але якби такі порушення були в студента, він не отримав би диплом.
— Але ж він з тих, хто точно хоче і може хитнути цю систему.
…
І далі, і далі по колу… Розмови з друзями і знайомими… Небажання приймати очевидне … І розуміння, що це можливість почати говорити про незручні, непопулярні , але важливі речі. Сьогодні я зібралась з думками. Зразу попереджу, що цей текст відображає мою особисту думку і не є позицією жодної з організацій, де я працюю. Принаймні поки що.
Здавалося б так просто – є плагіат, немає про що далі розмовляти. У Могилянці це правило застосовується вже давно. Робота, де виявлено плагіат, не зараховується, і це відповідно впливає на академічний результат. Тобто якщо це есе – то 0 балів за роботу, а якщо дипломна робота – то неотримання диплому. Одразу звернусь до колег-могилянців: наша бульбашка набагато менша, ніж здається. Вона росте, але не так швидко, як хотілося б. І якщо читаючи текст нижче, вам захочеться сказати, що все не так, то мушу вас засмутити.
Отже, я цілком розумію, що в цьому конкретному кейсі можна і треба говорити про позбавлення ступеня. Але зважаючи на те, в якій системі його було отримано, і не шкода. Врешті-решт ми всі знаємо, що наявність ступеня не гарантує ні інтелектуальних, ні етичних якостей.
Сама розбиралась в статистичних методах? Тобі робити немає що? Взяла в якомусь дисері формулу, поміняла цифри – і все. Усі так роблять.
Утім, є ще одне. Орієнтуючись на кращі світові чи вітчизняні практики, ми часто бачимо лише верхівку айсбергу. Для того, щоб студенти не списували, наприклад, в Могилянці, робиться колосальна робота, аби НАВЧИТИ їх писати доброчесно. От вас у свій час навчали тому, що таке дослідження, як користуватися статистичними методами, як визначати надійність і релевантність джерела, як робити парафраз і посилання? Мене – ні.
Я не навчалась в Могилянці. Але я дуже добре пам‘ятаю ось такі уроки, отримані в інших місцях:
- «Та все рівно, яка тема і спеціальність. Головне, що без ступеня тебе навіть слухати не будуть».
- «Та візьми чийсь дисер, поміняй вибірку і все».
- «А де посилання на роботи членів комісії? Ну і що, що нерелевантні?».
- «Мало ви посилаєтесь на українських дослідників. Ну і що, що у вас більшість джерел англійською?».
- «Ой, ви цей текст не захистите. Він написаний занадто простою мовою. Що значить, не вмієте інакше? Треба вчитись мислити академічно».
- «Сама розбиралась в статистичних методах? Тобі робити немає що? Взяла в якомусь дисері формулу, поміняла цифри – і все. Усі так роблять».
- «Тобто як це, ваші висновки суперечать попереднім дослідженням? Це треба переписати».
Можна ще продовжувати. Та в якийсь момент мені ці танці з бубнами набридли, бо замість «дурної роботи» хотілось займатися тим, що надає сенс. Зараз правила гри змінились (принаймні формально).
…
Поверхневий пошук в мережі показав, що перевіряти дисертації в Україні почали в 2015 році. І прекрасно, що правила змінились. Тепер у тих, хто пише, з‘явилась потреба шукати інформацію про те, як це робити доброчесно. З’явилася (не у всіх, звичайно) потреба НАВЧИТИСЬ.
Є одна модель, яка ілюструє процес формування компетентності, процес навчання (Martin Broadwell). Згідно моделі, є чотири етапи формування компетентності:
- НЕсвідома НЕкомпетентність, коли ми чогось не вміємо і навіть не підозрюємо, що не вміємо, і прекрасно собі живемо.
- Свідома НЕкомпетентність, коли ми розуміємо, що чогось не вміємо і шукаємо можливості навчитись.
- Свідома компетентність – ми вміємо, свідомо виконуємо ті чи інші дії по-новому.
- НЕсвідома компетентність – нова поведінка настільки інтегрувалась, що ми виконуємо її не задумуючись.
Так от. У 2015 році багато хто лише зробив крок з першої сходинки на другу. Поява обов’язкової перевірки дала розуміння, що можна писати інакше. А попит стимулював появу навчальних матеріалів з академічного письма українською.
Добре, що правила гри змінились. Шкода, що змінились занадто різко. Немає способу вийти з незручної делікатної ситуації. Наприклад, коли людина, яка колись писала так, як вміла, могла б – не знаю – підтвердити, переписати, відкликати свою статтю чи дисертацію. Якби така можливість була, можливо, й знайшлися б ті, хто хотів би нею скористатись тепер, володіючи кращими практиками академічного письма. А раз такої можливості немає, то і проблема замовчується.
Я ходила на протести проти призначення Шкарлета не тільки і не стільки тому, що в його роботі плагіат. А тому що знала людей, які звільнились зі ЗВО, який він очолював. Розуміла, що станеться з реформами, які щойно почали розгортатись.
І це ми зараз говоримо лише про написання текстів. Я вже мовчу про математичні розрахунки при використанні статистичних методів, якість аналізу і аргументації чи взагалі про вміння сформулювати проблему.
Ну і не треба забувати про цілий ринок виконання оригінальних робіт на замовлення, який існує не лише в Україні, і де практично неможливо довести, хто саме писав роботу.
Формулювання правил і етичних норм – це завжди баланс між «покарати хороших» і «попустити поганим». Чи анулювати присвоєння ступеня, через наявність плагіату? Думаю, так. Чи відмовляти в посаді, не зважаючи на попередній досвід та потенційну користь для системи? Я ходила на протести проти призначення Шкарлета не тільки і не стільки тому, що в його роботі плагіат.
А тому що знала людей, які звільнились зі ЗВО, який він очолював. Розуміла, що станеться з реформами, які щойно почали розгортатись. Бо доброчесність – це не лише про плагіат. Я вірю, що правила насамперед мають створюватися для того, щоб запобігати порушенням, а не влаштовувати полювання на відьом.
Щодо Оксена Лісового, його робота в МАН говорить сама за себе. А відмова від ступеня, можливо, прискорить зміни в системі. У Шкарлета, між іншим, теж був шанс принести освіті користь…Як-то кажуть, прості рішення є, але, як правило, неправильні.
Авторка наголошує, що цей текст відображає лише її особисту думку і не є позицією жодної з організацій, де вона працює. Джерело – фейсбук Ольги Бершадської, текст передруковано з її дозволу.
Майбутнє пам’яток – у приватних руках. Хто рятує культурну спадщину України? Історія ініціативи «Спадщина.UA»
Що робити з культурними пам’ятками, які опинилися за крок до руйнування? Як зберегти історичну спадщину,...
«Зруйнуйте комунізм». Як уникнути помилок радянського минулого під час відбудови? Пояснює архітектор
Після перемоги на Україну чекає масштабна відбудова: окремих будинків, мікрорайонів, міст і навіть областей. Однак...
Жінкам від жінок. Хто шукає берці 35-го розміру для наших захисниць? Проєкт «Землячки» та його засновниця Ксенія Драганюк
Хто допомагає українським жінкам на передовій? Українські жінки в тилу! Громадська організація «Землячки» забезпечує наших...
Як створити рекламу, яку любитимуть? Кейс агенції Bickerstaff.369, яка перейменувала «Галичину» на «Донбас» і «Крим»
Минулого літа український бренд «Галичина» запустив креативну кампанію, перейменувавши свою продукцію на честь історичних регіонів...
