Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Колонки

Відновлення Маріуполя: відбудувати не стіни, а життя

Опубліковано

Моя історія з Маріуполем починається у 2018 році – тоді я вперше там побувала. Золотий час для розвитку міста – коли до влади приходить нова команда, відкрита до свіжих ідей та експертизи. Так сталося і з Маріуполем, коли в муніципалітеті відбулися зміни після Майдану. І хоча команда ще не дійшла до інфраструктурних проєктів, вона помітно налагодила управлінську роботу і закрила базові потреби Маріуполя. Було відчутно, що містом займаються. 

Першими проєктами нашого урбан-бюро для Маріуполя стали стратегія розвитку спорту і культури. А моє особисте знайомство з містом відбулося через розвиток бізнесу. Саме завдяки цьому проєкту я органічно перейшла від консалтингу до роботи з містами, з приватного сектору – до публічного. 

Якщо раніше я мала справи безпосередньо з бізнесом, розуміла його потреби і проблеми, підбирала шляхи розвитку – тут потрібно було зробити крок назад і подивитися масштабніше. На весь сектор МСП одразу. Розібратися, які інструменти може використосувати місто, аби охопити весь бізнес та позитивно вплинути на його розвиток.

В усіх проєктах ми фокусуємося на людях

Неважливо, яким проєктом у місті ми займаємось: у кожному ключовими є мешканці. У Маріуполі ми не лише допомагали із реалізацією стратегій, а й запустили центр підтримки бізнесу за допомогою USAID, зібрали і навчили команду, продумали і заклали процеси розвитку міста, проєктували публічні простори. 

В усіх проєктах ми насамперед спілкуємося з людьми, проводимо партисипації, вивчаємо думки мешканців, знайомимось із локальними контекстами. Адже без цього розуміння неможливо запропонувати рішення. 

Наприклад, аби розробити стратегії розвитку бізнесу, варто провести інтерв’ю з підприємцями. І для цього ми колабились із компанією Civitta. А щоб створити і запустити стратегію розвитку спорту, потрібно детально вивчити причини, які заважають мешканцям активно ним займатися. Так ми з агенцією Banda запустили кампанію, у якій доводили, що спорт – для всіх, незалежно від віку чи фізичних можливостей. А ще прописали рішення в стратегії, які цьому допоможуть статися. І ця ідея прижилася. 

Щоб спроєктувати парк Гурова в Кальміуському районі, ми включили мешканців в розробку, провели опитування всіх, хто живе навколо. Ми поставили за мету наповнити його життям, активностями, зробити однаково цікавим у різні пори року, збільшити середній час відвідування з години до чотирьох. Поки вивчали місто, знайомились із мешканцями, їхнім побутом, звичними маршрутами та сенсами, якими вони наповнюють місто, Маріуполь зайняв особливе місце в моєму серці.

Парк Гурова у Маріуполі
Рендер парку імені Гурова, Big City Lab + PUPA 

Але не тільки в моєму. Маріуполь розквітав, активно розвивався і завойовував серця. Наприкінці 2021 року місто завершило Стратегію розвитку 2020-2030 рр, і в центральному офісі USAID казали, що це, певно, найкращий документ в Східной Європі. 

Того ж року Маріуполь виграв звання великої культурної столиці України. Восени, напередодні вторгнення, ми навіть реалізували спроєктований парк – відкрилась перша черга реконструкції, бульвар і площа з садами та сценою. А я навіть не встигла там побувати. Збиралася поїхати навесні. Не поїхала.

парк Гурова в центрі Маріуполя
Фото відкриття парку Гурова із освітленням Expolight

Культура, парки та музеї – усе відкинулося на 10-30 років

Ми працюємо із фізичними просторами по всій країні, і це не просто робота. Щоразу, коли я щось створюю, будую – відчуваю проєкт наче свою дитину. Я страшенно переживала за всі прикордонні міста, але Маріуполь… Навіть не могла дивитися на світлини.

Коли руйнується місто – це не про будинки, а про людей. Це багаторічна дружба, міцні зв’язки, частинка душі. Коли маріупольці, з якими ми разом розвивали місто, були змушені тікати через Крим в росію, коли ми безкінечно довго чекали, аби вони вийшли на зв’язок… Коли таких історій безліч – дуже важко.

Звісно, це не унікальна історія. Як і в багатьох українців, рік тому не просто перевернувся весь світ – зруйнувалося все, до чого я йшла роками. Парки, музеї, заповідники, культурні проєкти – Україні знадобилося 30 років, щоб закрити базові потреби мешканців і зайнятися такими просторами. Тепер це неможливо. Ви не уявляєте, скільки перспектив для розвитку у нас відібрала росія. Скільки прекрасного мало статися торік. 

Ми фокусувалися саме на таких проєктах. У 2021 наше бюро Big City Lab запустило декілька пілотних ідей, які мали масштабуватися в інших містах. Це все мало втілитися в реальність у 2022 році. І коли ти вже доклав стільки часу, сил, експертизи, досвіду, зробив усе, аби запустити десятки проєктів, і вже навіть бачиш верхівку цієї гори… Раптом все різко обривається. Усе, що ми разом із командою вирощували, придумували, деталізували.

І тепер ніхто не розуміє, чи є у цих ідей майбутнє. Приходить усвідомлення, що їх точно не реалізують найближчим часом. Навіть якщо ми переможемо завтра, культура, публічні простори, парки та музеї – це не те, про що думають, поки в людей немає житла, поки діти не мають шкіл, поки зруйновано мости та базову інфраструктуру. І розуміти, що те, що ти наскільки любиш і вмієш робити, буде неможливим ще 5-10-30 років – боляче. 

Найскладніше – робити речі, про які ніхто не просив

А втім, влітку нам вдалось відновити роботу над деякими проєктами. Один із них – Альбом безбар’єрних рішень в межах ініціативи першої леді. Ми адаптували його до вимог воєнного часу – це один із базових напрямів, в які я стовідсотково вірю. Про те, як міста повинні зустріти наших героїв. 

Відновити Маріуполь: альбом безбар'єрних рішень

Також влітку я отримала стипендію на програму з urban planning в Університеті Амстердаму. Потім об’їхала 10 країн, десь 20 міст, вивчала, як працюють муніципалітети, розширила міжнародний нетворк, разом із командою провели воркшоп у Ганновері. До таких речей, як відбудова країни, потрібно бути готовими – і морально, і професійно. Бо відбудова і розвиток міст – це зовсім різні завдання.

Я з повагою ставлюся до колег, які проактивно розробляють та адвокатують міські проєкти. Києву пощастило зі спільнотою урбан-активістів, які захищають столицю від забудов і бережуть спадщину. Але для мене найскладніше – робити речі, про які ніхто не просив. Якщо на перших етапах не включити всіх стейкхолдерів – депутатів, мешканців, активістів, бізнес – ймовірність реалізації ідеї буде мізерною. 

З кожним проєктом я живу в своїй голові. Живу довго. Усі міські проєкти – це роки, і потрібно мати довгу волю, не відволікатись на нові сяючі цяцьки, аби штовхати проєкт, аж допоки не реалізуєш. Робити «в стіл» для мене – емоційно важко. 

Маємо відбудувати життя, а не стіни

І тут міська рада Маріуполя попросили нас подумати, яким може бути місто після війни. Неймовірна честь. По-перше, це важливо особисто для мене. По-друге, це наше багаторічне партнерство, добре знайоме місто і контексти.

Ми залучили до проєкту 37 фахівців з різних країн світу. Це архітектори-урбаністи, економісти, спеціалісти з екології, вивчення конфліктів, комеморіалізації, стійкого розвитку тощо. Команду одночасно і переповнює ентузіазм, і, по-чесному, трохи страшно. Бо завдання складне і подібного ніхто не робив вже багато десятиліть. Успішних кейсів відбудови міст не так багато. Перед нами стоїть завдання відбудувати не стіни, а життя. 

У цьому проєкті з багатьма невідомими постали нові запитання, з якими ми ще не зіштовхувались: як працювати з відновленням міста, яке ще перебуває під окупацією? *звуки цикад*

Друге, що важливо розуміти, – ми працюємо не над конкретним мастерпланом міста. Це неможливо, поки достеменно не розуміємо, в якому стані Маріуполь. Коли ми візьмемо всі напрацювання, пройдемося по вулицях – можна буде приземлити ідеї і створити реальний мастерплан. Але щоб дійти до цього етапу, потрібно розібратися, як вирішити низку концептуальних проблем. Тож зараз ми працюємо над всім, що можна зробити, аби бути максимально готовими до моменту деокупації міста. 

Хіба не рано думати про відновлення Маріуполя?

Багато хто запитує: чому вже зараз, хіба не рано думати про відновлення? Уявіть: звільнення Маріуполя і… У нас немає жодних планів, що робити в першу чергу. Аби продумати навіть верхньорівневі рішення, потрібно дуже багато часу. Тим паче, щоби провести таку глибоку аналітику, зустрітися з маріупольцями, проговорити їхнє бачення. У нормальних умовах така робота займає щонайменше пів року. 

Натомість у наших умовах, коли більшість експертів працюють pro bono, мешканці Маріуполя розкидати по світу, а ті експерти, що в Україні, стикаються із обстрілами й блекаутами, – це завдання ще більш розтягнуте в часі. Уявіть, що місто звільнили, а ми сидимо всією країною ще 6-9 місяців і думаємо, що робити. Тому логічно починати думати про відновлення зараз – щоб встигнути зробити все, що можемо, до деокупації. 

Ми пропрацьовуємо довгострокові сценарії розвитку, паралельно з нами міська влада Маріуполя працює над планом fast recovery – як забезпечити мешканців, що ремонтувати чи лагодити в першу чергу, чим безпосередньо займатися перший рік, в перший день. Це дуже грамотний підхід, як на мене.

Наше завдання – розробити таку візію відновлення, аби досягти балансу між збереженням душі й ідентичності Маріуполя та відбудовою. Адже радянська забудова – не завжди логічна, з купою проблем, тож розумно використати відбудову як можливість їх вирішити, а не вкотре зацементувати. 

Не можна обговорювати відбудову без самих маріупольців

Крім того, ми досліджуємо, як розвернути місто до моря, як зробити його більш екологічним. Але найскладніше питання – з якого боку взагалі підходити до відбудови. Маріуполь – не те місто, де можна почати відбудову з центру до периферії. У нього інакша структура: це кілька не дуже зв’язаних між собою районів, адже раніше до кожного заводу будували по житловому масиву. Тепер цілі квартали зруйновані. Люди, які повернуться – а вони дуже хочуть повернутися – будуть жити на рознесених острівцях посеред руїн. Але кожен з цих острівців повинен стати оазисом, мати власний план. А потім зруйновані «пробіли» між цими острівцями почнуть поступово заповнюватися – така структура і каркас мають продумуватися одразу. 

Найбільшим хвилюванням та найскладнішим аспектом цього завдання були люди. Неправильно думати про відбудову Маріуполя без тих, кому там жити. Як це зробити? Я розумію, як проводити партисипації з людьми, в яких є місто. А як говорити про місто із тими, хто його не має? Так, щоб маріупольці почувалися комфортно, щоб процес був не травмуючим, а терапевтичним. Аби змістити фокус із болю та втрати – на надію і погляд в майбутнє. 

Відбудова Маріуполя: дискусія мешканців

Коли ми провели перший воркшоп у Литві і запросили на нього експертів та маріупольців, він пройшов надзвичайно добре. Я побачила бажання людей говорити і планувати. Наступну зустріч у київському центрі «ЯМаріуполь» ми попросили фасилітувати Діану Проценко – президентку Національної асоціації медіаторів України. Її команда допомогла зробити обговорення максимально етичним і надихаючим для всіх учасників. Мені здається, такі зустрічі – це перший крок у лікуванні травми. Це нагадує і запевняє: у нас є майбутнє. 

Колонки

Конституція Пилипа Орлика: нездійснена або чинна й досі?

Опубліковано

Угоди і конституції (Pacta et Constitutiones) Пилипа Орлика — документ, який ніколи не був Конституцією. Та все ж ми і досі залишаємося під його впливом, а наші вороги знецінюють його. Очевидно, його фактична роль є значно вагоміша формальної.

«Договір Пилипа Орлика з Військом Запорозьким не тільки не стався як Конституція, а нею ніколи й не був, хибне сприйняття документа могло статися через некоректний переклад його назви», — запевняє дослідник, заступник Голови Конституційного Суду Сергій Головатий. Оригінальну назву латиною «Pacta et Constitutiones» переклали як «Пакти і Конституції». Та пакти в міжнародному праві набули популярности тільки через кілька століть (як от Міжнародні пакти про права людини, прийняті ООН у 1966 році), а про Конституцію в сучасному розумінні цього слова тоді ще не чули, вважає Головатий. Натомість поруч із латиною документ був укладений і староруською мовою (можна знайти ще визначення «староукраїнська» чи «старокиївська» мови), де та ж назва може перекладатися сучасною українською як «Домовленості і Постанови».

Безперечно, така критика заслуговує уваги, адже й у формі, і у змісті є «конституційні недоліки». Конституція — це найвище юридичне закріплення існування держави. Чи то пак паспорт із іменем, походженням, зовнішністю і найголовнішими рисами власника. Усе це є в Конституції Орлика, але бракує формальности — існування української держави як суверенного суб’єкта. Значить: немає незалежної держави — не може бути й Конституції! Саме ця прикрість і завадила документу Пилипа Орлика офіційно стати першою Конституцією цивілізованого світу. Адже на той час минуло понад 50 років, відколи, за словами Орлика: «…Московська держава численними винахідливими способами змогла права та вольности військові, нею ж підтверджені, порушити і вщент зруйнувати, а на вільний козацький народ, нею ніколи не завойований, накинути невільниче ярмо».

Критикують і форму документа, що був складений саме як договір. Та чітких вимог щодо форми її укладання немає, особливо враховуючи, що правники знають про  неписані конституції. А якщо поглянемо в перспективу всього XVIII сторіччя, то побачимо, що перші  конституції побачать світ саме у формі договору.

А як щодо змісту? Стосовно нього історики і правники одностайні: документ містить преамбулу, 16 статей, що вичерпно регулюють публічні відносини, встановлюють принципи правління й обґрунтовують право України на незалежність, вони сповнені передових політичних поглядів свого часу, духу республіканства і демократії. Цей документ майже на 100 років випереджає «першу Конституцію в світі», що з’явиться в США 1787 року. Однак тут теж є нюанс: положення Конституції Орлика могли набрати повної чинности лише після звільнення Українських земель з-під московського ярма. Але, на жаль, жаданням Козацької держави не судилося здійснитися, а їхній законодавчий акт діятиме лиш кілька років на деяких українських територіях. 

Критики конституційности Акту Орлика вказують і на те, що документ утверджував нерівність українського народу, передбачаючи поділ на класи. Такий поділ там звісно є, але викладені положення захищають усі верстви населення, покращуючи їхнє становище, і прагнуть розвинути суспільну думку до майбутньої рівности усіх людей в українській державі. 

За красивими метафорами, якими щедро наділена Конституція Орлика, можна мимоволі втратити розуміння, чим же є цей документ. Через те, що акту не судилося набрати повної чинности, може скластися враження, що він не мав реального впливу на тогочасну Українську державу. Та хіба це так?

Найперше — про що мало хто згадує — Конституція Орлика затвердила право стародавнього козацького народу не просто на становлення, а саме на відродження власної держави. Конституція встановила головні напрямки розвитку Української держави: звільнення від зовнішнього ворога — Московського царства і внутрішнього — необмеженої влади Гетьмана. Після здобуття незалежности від московитського іга мала бути відновлена і «первісна влада Київського митрополитського престолу» надана раніше Вселенським Константинопольським Патріархатом. Незалежній державі — незалежна церква! 

Цей документ очевидно був прогресивним на той час. Отримавши підтвердження Шведським Королем Карлом ХІІ, гетьман, уклавши його, заявив про існування Козацької державности на всю Европу й отримав визнання серед її політичної еліти. 

Щоб оцінити новаторство у Конституції Пилипа Орлика, повернімося на початок XVIII століття. У тодішній Французькій Монархії, до прикладу, за правління Людовика XIV вирує абсолютизм. Рабовласництво стає офіційним, через прийняття «Чорного кодексу», який деякі історики вважали «найжахливішим юридичним документом, створеним в наші часи». Він встановлював суворе покарання за найдрібніші проступки, а мінімальні прописані права для підневільних на ділі ніяк не реалізувалися через тиск рабовласників на правосуддя. Непривілейовані верстви населення потерпали від беззаконня, а до Великої Французької Революції і прийняття першої Французької Конституції лишається ще близько 90 років. Аж у 1792 році Франція стає республікою, а отже, влада обирається народом. Козацька ж держава прийшла до договірної форми державного устрою і вільного обрання Гетьмана раніше, і Конституція Орлика лише констатує це!

Окрім цього, ще на початку XVIII століття Козацька держава взяла курс на демократичні засади, зокрема непорушности прав: як козаків, так і селян. Заборонялося чинити гніт, захоплювати землю чи майно, примушувати до невільної праці. Гетьман не міг займатися судочинством, а суд мав бути непідкупним. Вже тоді Пилип Орлик не тільки розумів необхідність розділення влади на окремі гілки, але й дбав про їх незалежність й заклав основи боротьби з хабарництвом. 

У той же час московський цар Петр І впроваджував реформи під гаслом «прорубування вікна в Європу». Така метафора є показовою: чи то нащадки орди були настільки здичавілими, що до европейської цивілізації могли наблизитися хіба що через видовбаний отвір у стіні, чи то не знали, що аби кудись увійти, користуються дверима. Вся державна влада зосереджувалася в руках одного органу, який Петр призначав сам. За якими критеріями йшов відбір невідомо. Це може свідчити про корупцію, і, в результаті, цілковиту відсталість державного устрою. 

Конституція 1710 року черговий раз підтвердила істину, що дуже дратує нашого давнього ворога: Україна це Европа. І це не просто політичний слоган чи зображення на географічній мапі в школі, а звичний порядок речей: наша держава є питомою частиною Европейської спільноти,  пройшла разом з нею один шлях розвитку суспільної думки, і як показує цей прецедент, часом навіть трохи випереджала її. 

Тож, Конституція Орлика не тільки була прогресивна, вона заклала основи для розвитку нашої держави щонайменше на 300 років, допоки 1917, хоча й ненадовго, і потім аж 1991 не відновилась незалежність від московії, а 2019 — незалежна церква. І українці й дотепер сумлінно працюють над метою, визначеною колись славетним Гетьманом Пилипом Орликом разом зі Старшинами Війська Запорозького.

Це авторська колонка. Публікація відображає особисті думки авторки, що можуть не співпадати з позицією редакції ШоТам.

Читати далі

Колонки

Гучніше води, вище трави: чи варто говорити про лінгвоцид?

Опубліковано

Учора похвалила свою бабцю за те, що вона вживає багато репресованих слів із реєстру Орисі Демської-Кульчицької, на що вона мені шикнула. Себто то слова “неграмотні, бабські, нормальні люде так не балакають”, і недайбог їх хтось почує. У моєї бабці, як і в багатьох українців, не вкладається в голові, що наші мовні особливості – гідні та унікальні. Та їм втокмачили у голови про штучність і ницість української.  

Здавалося б, змусити здорових мислячих людей зневажати свою мову і соромитися її – нереально. Але чорта з два! Саме цим займалися окупанти нашої землі, вчиняючи лінгвоцид. Якщо ви читаєте цей текст, то ви пане чи пані, так чи інакше ознайомлені із підлістю й жорстокістю московитів. На жаль, ви лиш вкотре підтвердите цю аксіому, дізнавшись про історію української мови. 

Першим у цій жахливій і болючій хронології був московський патріарх, який у 1620 наклав анатему на книги українського друку. Трохи більше ніж чотириста років тому наклали прокляття на нашу мову. Це стало фатальною точкою відліку в історії знущання і знищення української. Відтоді кожен, хто відчував силу і багатство мови українців, намагався її розчавити своїми наказами, інструкціями, таємними указами й заборонами. Кожен новий спосіб був жорстокішим за попередній і все більше клював цвіт мови. Її забороняли повсюди: в освіті, у церкві, в офіційних установах, в літературі, в науці – і завсіди намагалися знищити її в думках. І совєтський союз став найближчий до цієї пожадної, імперської мети, бо крім утисків в усіх сферах діяльности, він кліщем заліз всередину мови, заражаючи інфекцією світ її морфем і фонем. Совєти пожирали унікальні особливості мови, згладжуючи різницю між російською та українською, паплюжачи мову до невпізнаваности.

А тим часом в катівнях убивали так звану “відсталу частину українських мас, в яких спостерігаються націоналістичні тенденції”, тобто тих, хто досліджував по-справжньому мову, творив нею, писав наукові статті, ба навіть просто спілкувався українською.  Так, метою совєтів було знищити щонайбільше носіїв мови.

Будь-яким способом. Жорстоко. Нещадно. Стражданнями.

Голодом.

1921-23, 1932-33, 1946-47 – найчорніші роки в нашій історії, коли відбирали чесно-й-тяжко зароблене до останньої крихти, до найостаннішої, найзахованішої, найприбереженішої. Совєти забирали все, змушували матерів дивитися, як пухнуть їхні діти та віднімали природню потребу, доводячи до божевілля та смерти мільйони українців. І ми знаємо що, коли росіяни нас знищують вони хочуть забрати не лише хліб, а й душу. Люди на тваринячому рівні зрозуміли – щоб вижити, треба змінюватись, підлаштуватись під систему і не висовуватись. Хочеш мати роботу і можливість прогодувати сім’ю? Відмовляйся від своєї ідентичности, засунь подалі свою національну свідомість, переходь на російську і шикай, щоб твої онучки робили так само. Цей наратив глибоко всотався в думки багатьох українців, які й після прийняття незалежности із звірячою дикістю тримаються за московський язик. Про трансгенераційну травму говорить Оксана Забужко: «Маємо усвідомити, що ми народилися (ми – «російськомовні українці») в російськомовних сімʼях тому, що колись із нашими предками (в не такому далекому коліні) – дідусями, прадідусями, а часом навіть батьками – зробили щось дуже погане». ⠀

А доки в українських селах люди гинули від лютого голоду, праці українських мовознавців комуністи оголосили «шкідницькими й націоналістичними», «спрямованими на відрив української мови від російської”. Як парадоксально, правда ж? Штучно споріднюючи ці мови, навпаки називали вигаданими ті питомі риси української, які не зближують її з російською. Плюють межи очі і кажуть, шо то дощ. 

Передусім, совєти полізли в нашу фонетику, себто у звукову частину нашої мови. Хоч вся ця історія із “третім місцем серед мов світу” виявилась побрехенькою, ні для кого не секрет, що українська – досить милозвучна. І все це завдяки питомій правописній системі, яку намагався зламати срср (читайте “сересере”, будь ласка). Правописна комісія 1933 p. займалась ліквідацією «нaцioнaлiстичних пpaвилa щoдo пpaвoписy». Насамперед слід зауважити, що вилучили літеру ґ, яку понад 300 років активно вживали в давно засвоєних иншомовних та питомих українських словах типу гедзь, гудзик, ґирлиґа, ґелґотати тощо. Ба більше ця буква мала розрізняльний статус, адже ж є різниця поміж «грати» і «ґрати», «гніт» і «ґніт». На щастя, ми відновили цю букву в 90-х, однак не встановили чітких правил вживання. Нам досі треба врегулювати, що чужі h, g у новіших запозиченнях – передаються г, ґ відповідно (гобі, а не хобі; геловін, а не хелоувін; інстаґрам, а не інстаграм), натомість у словах запозичених давніше, особливо грецького походження – г (газета, фігура, гама). Тоді ж вилучили букву т на місці грецької літери θ (тета). І коли в редакції правопису 2019 було відновлено цю норму, багато мовців, привчених до російського способу передачі иншимовних слів, збентежилися від «Атен», «катедри», «мітології» тощо. Але єдине, за що варто переживати – це варіятивність цього правила. Правописна комісія ніби співає «дитирамби» мовознавцям, але й дозволяє далі проводити «ефіри» з попередніми, змосковщеними формами.

Також була проведена операція «и», що намагалась навчити нас вживати правильні проізношенія без букви «и» на початку слова, і ніяк по-инакшому, навіть инколи, навіть коли під ивою напала икавка. Ще у 1933 вилучили таке красиве, я на мене, правило: «Завсіди чуже ia передаємо через ія, ie – через іє, iu – через ію (у загальних іменниках), але io через іо». Себто до змосковщення ми казали «соціяльний», «радіюс», «фіялки», «авдієнція» тощо. З останнього слова можна помітити ще одний штучно забутий спосіб передачі иншомовного au, ou: до споріднення з російською ми читали «Фавста», слідували філософії Шопенгавера, робили павзу у стосунках та вивчали фавну десь на просторах Таврії.

Так само дотошно і, на жаль, філігранно правописна комісія залізла і в нашу морфологію, наприклад, взоруючи на московську. мову, вилучили закінчення -и в іменниках жіночого роду: осени, смерти, соли, пам’яти, а також у словах імени, племени, тімени. І якщо в Редакції 2019 відновили деякі слова ІІІ відміни, то іменники IV відміни із вставним суфіксом –ен- чомусь залишили без змін, хоча в нас є дивом вбережені «курчати», «котеняти». Зaдля yпoдібнення двoх мовних систем – yкpaїнськoї i poсiйськoї творці правопису виходили за всі рамки і навіть змінювали рід іменників. До «примусової маскулізації» наше мовлення рясніло «екстазою» «генезою», «желатиною», «діягнозою» та ще велетенським списком.

Позаяк цілковито споріднити мови лише змінами в правописі важко – совєти вирішили вилучити цілі слова. У більшости се наукові терміни, щоб опісля сказати, що в Україні немає науки. Я наведу лиш кілька слів, викреслених за «націоналістичну тенденцію, штучну розбіжність між російською й українською мовами»: гордівниця — гордовита жінка, середкутня — бісектриса, сурядна і рядна — координата й ордината, на взір — на зразок, долішній — нижній. Більше репресованих слів – у реєстрі Орисі Демської-Кульчицької. 

А бабуся досі хвилюється, що я порпаюся в мовній темі, кажучи передане від її батьків, що пережили голод “тихо будь і не висовуйся, людям краще такого не розказувати». Розумію тебе, бабусю, але для нації бути “тихіше води, нижче трави” – це шлях у могилу, що нижче цієї трави. Адже ми маємо гучно про себе заявляти, тягнутися високо до сонця і виборювати своє почесне місце під ним, а не мовчки йти під землю – до могили. 

Це авторська колонка. Публікація відображає особисті думки авторки, що можуть не співпадати з позицією редакції ШоТам.

Читати далі

Колонки

Від HR-менеджерки до вчительки іноземної мови

Опубліковано

Кажуть, що від долі не втечеш. Це мені і вдалось перевірити та кардинально змінити сферу роботи – від HR-менеджерки до вчительки іноземної мови.

Мене звати Людмила Сакович, я вчителька польської та української мов та літератури Львівського ліцею. В рамках премії Global Teachers Prize Ukraine 2024, на яку вчителі ще можуть подати анкету, хочу поділитись власною історією вчительства.

Я походжу з педагогічної династії – моя прабабуся була вихователькою в дитсадку, а бабуся і мама – вчителі. Більше того, численні тітки, дядьки, брати і сестри теж педагоги. Тому в мене ніби і не було іншого виходу, хоча в університеті моєю мрією був захист дисертації і мовознавчі дослідження. 

Не дивлячись на це, я вирішила піти дещо іншим шляхом. На 2 курсі мені вдалось потрапити на роботу в банк, де я працювала в сфері HR. Там я отримала багато навичок та вмінь, зокрема і в сфері комунікацій. Навчання в університеті я закінчила на відмінно, з червоним дипломом та рекомендаціями. Але до аспірантури я не потрапила, оскільки там не було місця. 

Ризикована пропозиція, яка повністю змінила мою діяльність

Можливо, відсутність місця для вступу до аспірантури було кращим рішенням від долі. Через рік я дуже важко народила сина та наші життя були під загрозою. Ми лежали в реанімаціях різних лікарень, за нас боролись різні лікарі та намагались стабілізувати стан. В той момент я геть не думала про кандидатське дослідження, адже це нікому не врятувало б життя. Я вирішила залишитися в банку. Ця робота мені подобалась і приносила непоганий дохід, тому інших варіантів я не розглядала. 

А коли синові виповнився рік, я отримала дуже цікаву, але ризиковану пропозицію. До мене звернулись з проханням допомогти впровадити другу іноземну мову в одній зі шкіл Львову. І я ризикнула! Та зараз, дивлячись на свій шлях розумію, що не жалкую про це рішення. Бекграунд банківської сфери дав мені багато досвіду, який допоміг стати не такою вчителькою, як інші. 

Зараз я відчуваю, що я на правильному шляху – маю багато друзів серед випускників, відчуваю учнів і готова їх підтримати у будь-якій ситуації. Мої уроки – це радше тренінги, де я поширюю філософію НУШ та допомагаю впроваджувати проєкт “Школа повного дня”. Крім роботи з учнями в школі, я працюю також з учителями. Та особливо ціную свою роботу в неформальній освіті, як тьютор і ментор молодих людей. 

Чи слід звертати увагу суто на високі результати?

Для мене поняття “високі результати” є дуже суб’єктивним. Мій учень, який загинув на передовій, далеко не був відмінником, проте він був чудовою людиною. Двоє моїх учнів зараз захищають територіальну цілісність України – вони пішли добровольцями в перші дні повномасштабної війни. З обома я підтримую стосунки та зустрічаюся під час їхньої відпустки. Як зараз пам’ятаю, першими словами одного з цих учнів були: “Мабуть, коли ми ще вчилися в школі, Ви не думали, що ми будемо зустрічатися в такий спосіб…”.

Суто зі сфери освіти я маю різні досягнення – 197 балів на ЗНО в учениці, яка не мала репетитора та вступ випускника в омріяний Ягеллонський університет. Проте подібні досягнення не є моєю ціллю. Моя місія, як вчительки, допомогти кожному і кожній розкритися, зрозуміти себе та свої уподобання. Тому я приділяю багато часу комунікації, роботі в групах, парах, пропоную цікаві завдання та проєктну діяльність. 

І найважливіше – я сама багато навчаюсь та беру участь у всіх можливих проєктах. Часто це відбувається в ролі тренера, оскільки я переконана в тому, що мотивувати найкраще власним прикладом. Наприклад, я проходила тестування з англійської мови і навчалася разом з учнями в тій самій групі. Старшокласники були приємно вражені та здивовані, коли побачили, що я теж пишу з ними тест і маю високий результат. 

Наші стосунки з учнями дуже покращились та стали довірливими. Цьому сприяло об’єднане навчання, під час якого ми стали “однокласниками”. Навіть у школі я не веду звичні уроки – я завжди знаходжусь серед учнів. У моєму класі парти не стоять фронтально, якщо треба – я буду стояти на парті або сидіти під нею. Для мене це не про приниження вчителя, а про повагу до учнів і про шлях, який ми проходимо разом. 

Якщо ви теж вчитель або вчителька, та маєте власні інноваційні підходи до навчання – подавайтесь на премію Global Teacher Prize Ukraine 2024 та отримайте шанс виграти 1 000 000 гривень для власного освітнього проєкту!

Це авторська колонка. Публікація відображає особисті думки авторки, що можуть не співпадати з позицією редакції ШоТам.

Читати далі

 РЕКЛАМА:

Шопочитати

Технології5 днів тому

«Більше не залежимо від центральної системи електропостачання». Як одесити зробили свої багатоповерхівки автономними

День мешканців багатоквартирного будинку на вулиці Капітана Кузнєцова в Одесі починається зі сходу сонця, яке...

Суспільство2 тижні тому

Як юнак з ДЦП вступив до університету і здійснює свої мрії

Максимові 19 років. Він щойно закінчив перший курс університету — вивчає політологію, бо любить аналізувати...

Суспільство2 тижні тому

Як почати бізнес у місці, яке сховане від світу? Досвід засновниці «Твого райка»

Альона Лагно родом з Канева, за освітою програмістка, живе та працює за фахом у Києві....

Суспільство2 тижні тому

Історичний зміст у кожній прикрасі: як ювелірний бренд з Дніпра популяризує українську культуру

«Двозуб Святослава», Трипільські Мадонни й олійні каганці — це все про український бренд ювелірних прикрас...

РЕКЛАМА: