Уперше Ярослава Шевцова зустрілася зі своїм коханим на українському кордоні. «Якби ви бачили, як я летіла у ті перші обійми: валізу кинула, куртку кинула», — пригадує дівчина. Нарешті вона змогла переконатися, що він справжній — той самий «Сімба», який писав їй листи з окопів.
За кілька місяців після зустрічі «Сімба» загинув під Бахмутом. Після смерті коханого Ярослава звільнилася з роботи в Страсбурзі та переїхала до Вінниці, щоб відкрити кав’ярню на його честь — у місті, де вони мріяли жити.
#ШОТАМ розповідає історію кохання й сили переселенки з Луганщини.
Ярослава Шевцова
співвласниця сімейної кав’ярні «Сімба»
Я родом із міста Сватове, що на Луганщині. Виховую сина Еміля, йому 8 років. У Сватовому в мене була власна фітнес-студія, орієнтована на молодих матусь: поки мами займаються, діти граються у спеціально облаштованому просторі.
Це було дуже популярне місце. Я орендувала велике приміщення на місцевому стадіоні, на 140 кв. м. Регулярно приходили займатись 80 жінок! Я душу вклала в ту залу, все там відремонтувала, як для себе. Але прийшли «спасатєлі», а мене не треба було спасати, я була в себе вдома.
Нескінченна страшна мить
24 лютого 2022 року. Цей день назавжди залишиться в моїй пам’яті. Близько п’ятої ранку ми з сином прокинулися від жахливого вибуху. Нічого не розуміючи, ми вхопили якісь речі і просто побігли.
На вулицях — паніка, було страшно. Тоді здавалося, що час сповільнився, і ми так довго біжимо й біжимо. Зараз мені здається навпаки – все пролетіло, як одна мить, але яка жахлива. Як би все віддала, щоб стерти її з пам’яті свого маленького сина.
8 березня окупанти вже увійшли в наше місто. За кілька днів я дізналася, що моя знайома буде виїжджати зі своїми дітьми, і я попросила забрати й нас з Емілем. Так ми вирушили до Ужгорода.
Їхали від вокзалу до вокзалу
Я одразу вирішила їхати далі за кордон, бо в Україні не мала до кого їхати. Усі мої рідні й близькі жили в місті, яке вже було окуповане. Перетнувши кордон України, ми з малим їхали далі від вокзалу до вокзалу: Польща, Чехія, Німеччина. Скрізь казали, що місць у прихистках уже немає, і ми їхали далі, спали з сином просто на сумках. Врешті у Франції нам сказали, що є місце в монастирі. Туди ми й поїхали.
Якось я приготувала український борщ і почастувала гостей монастиря, серед них був ресторатор зі Страсбурга. Мій борщ йому так сподобався, що він запропонував мені роботу у своєму закладі.
Так у мене з’явився стабільний заробіток, і я нарешті змогла винайняти нам з Емілем житло та влаштувати його у дитячий садочок.
Він робив мене щасливою навіть на відстані
З Сашею нас познайомили мої куми. Чоловік хрещеної Еміля служить в ЗСУ ще з 2014 року, і він дав мій номер своєму побратиму. Йому здалося, що ми дуже один одному підходимо.
Я була в Страсбурзі, а Саша бився за Сумську область. Він був старшим солдатом 8-го полку окремого підрозділу у Силах Спеціальних Операцій. За період своєї служби з 2020 року він захищав Луганську, Донецьку області, брав участь у визволенні Ізюму в Харківській області.
Перші три дні ми спілкувалися лише через повідомлення — і я закохалася вже в саме наше листування.
Він писав мені між бойовими виходами. Не можу пояснити, але навіть у словах відчувалася його сила
На третій день ми вперше зідзвонилися по відеозв’язку, і тоді я остаточно закохалась. Такої людини я ще ніколи в житті не зустрічала, і таких почуттів — ніколи не відчувала.
Справжній лист від «Сімби»
Саша надіслав мені справжній лист — той, що в конверті поштою відправляють. До Франції він ішов 3 тижні. А якось я відкрила поштову скриньку, а там — пакунок з «Нової пошти». Дивлюся, написано «Коломієць Олександр» — це Сашине повне ім’я. Розгортаю пакунок, а там — його футболка, збризнута парфумами. Він хотів, щоб я знала, як він пахне ще до зустрічі.
Він умів зробити так, що навіть на відстані я почувалася з ним немов принцеса. До зустрічі з Сашею я майже все життя відчувала самотність, навіть у своєму першому шлюбі.
Перша зустріч – на українському кордоні
Якби мене запитали, як я назвала б нашу з Сашею історію, я б сказала: «Неймовірна історія кохання в прискореному режимі». У нас все було так швидко!
Ми познайомилися 2 жовтня 2022 року й проспілкувалися три місяці. 2 січня 2023-го ми вперше зустрілися на українському кордоні й провели разом цілий місяць. Що ми тільки не пережили — навіть встигли захворіти разом і одужати. Це був найшвидший і водночас найповільніший, найкращий місяць у моєму житті.
Те, що досі освітлює зсередини
Потім Саша поїхав на навчання по службі, а я — у Францію. Ми вирішили, що в червні одружимось. Я їхала з України з легким серцем, певна, що скоро повернуся з сином і буду тут назавжди щасливою.
Після навчань Саша з побратимами вирушив на Бахмутський напрямок. Вранці 27 березня мені повідомили страшну звістку, що Саша потрапив під мінометний обстріл, його серце зупинилося в лікарні. Вдруге я мала їхати до Саші, щоб вийти за нього заміж, але приїхала вже на могилу.
Саша назавжди лишиться частинкою мого серця. Я оберігатиму пам’ять про нього, щоб вона завжди освітлювала мене зсередини. Я й досі його безмежно люблю. Він зайняв одну з найголовніших ролей в моєму житті. Я вже сама не знаю, у що я вірю, але я вдячна Богові, Всесвіту, життю за те, що Саша з’явився у моєму житті.
Олександр та Ярослава танцюють під час романтичної фотосесії. Фото надала Ярослава.
Робити щасливим місто, яке він любив
Рішення про переїзд до Вінниці було швидким і однозначним — я більше ніде себе не уявляла. Саша вважав Вінницю найкращим містом на землі.
За ті пів року, які він був у моєму житті, Саша зумів зробити мене щасливою. І тепер це найменше, чим я можу віддячити йому — робити щасливим місто, яке він так любив.
Я загорілася ідеєю відкрити кав’ярню у пам’ять про свого Сашка. Ця мрія давала мені сили прокидатися щоранку. Коли Саша показував мені свою Вінницю, ми мріяли, що колись відкриємо тут свою пекарню. Але я розуміла, що сама цього не потягну, тому вирішила відкрити невеличку кав’ярню із назвою «Сімба». Це був Сашин позивний.
Кава, яка змінила все
Коштів на відкриття кав’ярні в мене не було. Я влаштувалася у спорткомплекс і знову почала працювати тренеркою з фітнесу, але зрозуміла — так потрібної суми не назбираю. Тоді я вирішила знову поїхати до Франції, хоча б на рік, щоб заробити необхідні кошти.
Буквально перед запланованим від’їздом я зустрілася на прощальну каву з Юлею Картавенко — вона ходила до мене на тренування, і ми подружилися. Та кава змінила все.
Ми просто сиділи й говорили, ділилися своїми мріями і страхами. Я розповіла Юлі, як мені насправді не хочеться їхати до Франції, і що не бачу іншого виходу, бо не можу відмовитися від мрії про кав’ярню. Юля зізналася, що вони з чоловіком теж давно думають про власну справу, і запропонувала об’єднатись. Ідея кав’ярні, яка зберігатиме пам’ять про героя, їй дуже відгукнулася.
Ми одразу поїхали дивитися приміщення під оренду, а дорогою вже планували, які напої й десерти будуть у нашому кафе.
Побратими «Сімби» підтримали ідею
Ідею про відкриття кав’ярні ми з Юлею вирішили не афішувати, поки не буде конкретних результатів. Але коли на День народження Саші подзвонили його побратими, я не стрималась — розповіла про наш задум.
Реакція хлопців мене вразила — й досі, коли про це розповідаю, мурашки по шкірі — вони підтримали мене фінансово, щоб ми швидше змогли зробити ремонт у приміщенні. І тепер, коли вони приїздять до Вінниці й заходять у кав’ярню кожен такий візит для мене особливий. Я пишаюся тим, що вони полюбили це місце.
Левеня у формі й «неправильне» тату
У дизайні кав’ярні є деякі деталі, які завжди нагадуватимуть про Сашу: на стіні його фотопортрет і символічне левеня у військовій формі. У майбутньому ми хочемо саме цього персонажа зробити символом кав’ярні й пошити такий костюм.
На стіні — неоновий напис, який повторює Сашине татуювання: «credo te in»
Як виявилося, правильно було б «credo in te» — «вірю в тебе». Я не знаю, хто набивав Саші тату, коли йому було шістнадцять, та ми вирішили залишити напис саме таким, яким він був у нашого героя.
Цільовою аудиторією обрали мам
Ще під час розробки концепції ми з Юлею проаналізували, що кав’ярня розташована в не надто людному місці, тож треба було вигадати щось особливе. Ми обидві — мами, і добре знаємо, як же інколи хочеться випити чашку кави не на ходу, не похапцем на кухні, а в атмосферному, затишному місці — водночас щоб і дитина при цьому не нудьгувала. Тому ми облаштували безкоштовний дитячий лабіринт у кав’ярні. Тобто мама чи тато просто замовляють собі каву, а дитина в цей час може гратися в лабіринті.
Батьки Вінниці оцінили нашу задумку, адже зазвичай ігрові лабіринти — це платний атракціон. Тепер ідуть до нас не лише на каву, а й святкувати Дні народження з дітьми, або на активності з аніматорами чи майстер-класи, які ми влаштовуємо для дітей.
Інколи я думаю: чи пишається мною Саша, чи сподобався б йому заклад, який ми створили?
Думаю, що так, бо він дуже любив дітей — а дітям у нас дуже й дуже подобається.
Це не волонтерство
Також ми з Юлею вирішили, що кав’ярня максимально підтримуватиме всіх захисників. Тому ми на постійній основі проводимо благодійні збори для Сашиних побратимів та інших підрозділів, які до нас звертаються. Я не називаю це волонтерством — ми просто зобов’язані це робити. Я вже надто добре знаю, що таке окупанти, і завдяки кому ми можемо жити, працювати. Мені дуже хотілося б, щоб про це пам’ятали всі власники закладів харчування.
Я пам’ятаю моє рідне Сватове таким затишним, зеленим, квітучим, з купою дитячих майданчиків. Буває, прокидаюсь вночі й уявляю, куди б я пішла і що зробила б, якби могла поїхати туди зараз. Чи не щодня думаю: а що я роблю для того, щоб наблизити той час, коли зможу повернутися додому?
Я безмежно вдячна Франції й усім людям, які допомагали нам із сином. Шеф ресторану, де я працювала, дав мені безліч корисних знань. Це неймовірні люди! Але я відчуваю, що тут, в Україні, я потрібніша. Я вдома, на своєму місці — і це найголовніше для мене.
