Від підвалу в Миколаєві до виробництва дитячого текстилю в Яремчі: як переселенка відкрила бізнес на новому місці

Колону цивільних, що виїжджали з Миколаєва на початку березня 2022 року, обстрілювала російська артилерія. Тетяна Агєєва разом з родиною також потрапила під цей обстріл. Жінка прикривала собою дитину — її донечці Ніколь ледь виповнився місяць. У маршрутці їхали й інші діти — вони так верещали, що цей крик жінка ніколи не забуде.

«Їхала й не вірила в те, що відбувається. Думала, що в мене все життя зруйнувалося. Було дуже страшно. Я не знала, що далі. В голові було одне — врятувати дитину», — пригадує Тетяна. 

Про те, як адаптувалася на новому місці в Яремчі й будує нове життя та бізнес заради маленької донечки, жінка розповіла ШоТам.

Я повинна зробити все, щоб врятувати свою дитину

4 лютого в Миколаєві Тетяна народила Ніколь, а за 20 днів почалася повномасштабна війна. Тож жінка з крихітною донечкою та чоловіком Максимом майже весь час ночували в підвалі будинку. Місто штурмували. Тетяні було страшно засинати й переодягати дитину — а раптом знову обстріл? Одного дня в Ніколь у підвалі піднялася температура до 40 градусів. Швидку не викличеш — у місті вуличні бої. Лінії не працювали. Тетяна заледве додзвонилася до пожежників, просила допомогти, але нічого не виходило. Наважилася дати дорослий парацетамол: поділила на кілька частин, розтовкла й розвела водою. 

Тетяна Агєєва в підвалі будинку в Миколаєві на початку повномасштабного вторгнення. Позаду її чоловік Максим з донькою Ніколь на руках. Фото надала Тетяна

Тетяна пригадує, що це був день, коли в соцмережах ширилися повідомлення, що на Миколаїв іде велика колона танків, тож у підвалах та на перших поверхах небезпечно — можуть обстріляти. Треба було підніматися вище. Завдяки тому, що дитину винесли з підвалу в теплішу квартиру, Ніколь полегшало. Але в Тетяни було одне бажання — вивезти дитину з Миколаєва:

«Я в підвалі, на руках дитина. Їй ледве три тижні. Тож вирішила — я повинна зробити все, щоб врятувати свою дитину, я не можу ризикувати її життям. Бо яка тоді з мене мати?».

«Нічого не шукайте, приїжджайте до мене»

За рік до великої війни Тетяна з Максимом приїхали у відпустку в Яремче, де крім чудових краєвидів Карпат натрапили на невеличкий магазинчик з місцевими смаколиками — накупили грибів і повернулися до Миколаєва. Але запас карпатської їжі швидко закінчився, тож Тетяна зв’язалася з власницею магазинчика Олею: жінки здружилися, і Тетяна почала купувати в Олі все більше смаколиків. Та надсилала посилки з грибами, варенням і медом поштою в Миколаїв.

Сидячи під обстрілами, Тетяна почала писати всім знайомим, аби таки вибратися з міста в безпечне місце. Хтось не відповідав, хтось уже виїхав за кордон. Серед довгого списку контактів, яким тоді писала схвильована мама, була й Оля з Яремче. Тетяна спитала, чи раптом немає в місті вільних місць у готелях. Усе було зайняте, але Оля відповіла: «Нічого не шукайте, приїжджайте до мене».

Тож було вирішено: сім’я із собакою та кішкою зібралася в далеку дорогу за майже 900 кілометрів. Це було непросто, адже під час штурмів мости в Миколаєві розводили, а це відрізало місто від зовнішнього світу. Тетяна чула, що коли танки росіян зайдуть, то мости підірвуть, і виїхати буде взагалі неможливо, тож був ризик залишитися в окупації.

7 березня 2022 року сім’я наважилася їхати разом з іншими на маршрутці, бо їхня автівка була в ремонті. За 30 годин були в Яремчі. Таня каже, що це ще швидко — цю ж дорогу її знайомі долали за 60 годин.

Гарячий борщ і постіль для дитини

Перше, що Тетяна зробила в Яремчі — викупала Ніколь. Не бігом під обстрілами, а не боячись і не поспішаючи. Викупала, переодягла в піжаму й поклала спати в ліжко, а не в одязі на підлогу, як у Миколаєві. Тетяна пригадує, що Оля тоді приготувала борщ і сказала: «Їж, бо ти годуєш грудьми».

«Я так тоді наїлась! І відчуття було, коли ось зовсім чужа людина до тебе ставиться як найближча. Я буду вдячна Олі все життя, бо вона тоді врятувала нас — і врятувала мою доньку».

Зрештою Тетяна й сама змогла заснути — не під обстрілами, а далеко від небезпеки. Здавалося, що приїхали на зовсім трохи: побудуть і повернуться в Миколаїв. Але війна не стихала, тож сім’я вирішила залишитися я Яремчі. Спочатку жили в Олі, а тоді винайняли будинок разом з іншою родиною й живуть там досі.

Яремче — відоме туристичне місто. Тут і до війни були високі ціни на оренду будиночків для відпочинку, адже розміщення містечка дуже зручне: тут хороша дорога — за 70 кілометрів Івано-Франківськ, за 30 — Буковель. Житло в Яремчі здавали й за тисячу доларів на місяць, і за півтори — ціна на оренду однокімнатної квартири зросла на 83% після початку повномасштабного вторгнення. Але Тетяна каже, що з таким не зіткнулася — їй траплялися порядні люди.

«У нас прекрасна власниця. Вона ще до війни виїхала до Польщі, тож будинок пустує. Саме ця дівчина сказала дуже правильну річ, що не може брати з нас такі великі гроші, бо ми ж не від гарного життя виїхали з Миколаєва», — ділиться жінка. 

За кілька місяців, у жовтні, Тетяна дізналася, що навпроти їхнього будинку в Миколаєві був приліт ракети в квартиру. Усі вікна дитячої кімнати Ніколь вибило вибуховою хвилею.

«Я навіть не хочу думати, що могло статися з моєю дитиною, якби вона тоді спала у своїй кімнаті», — говорить Тетяна.

Жінка каже, що не могла відкрити в телефоні галерею протягом року, бо там були фото, зроблені до війни: 

«Для мене це такий біль — життя розділилось. Остання фотографія, де моя донечка на домашній гойдалці, зроблена 23 лютого о 21:00. А наступне фото — розбитий російський танк, який проїхав у місто вже після 24 лютого».

Омріяний бізнес заради доньки — «Ягідки Ніккі»

Оговтавшись, Тетяна з Максимом згадали про давню мрію — власний бізнес. Коли жінка завагітніла, то почала купувати дитячі речі, але якість її не задовільняла. Так з’явилася ідея розпочати бізнес із виготовлення дитячого текстилю: ковдрочок, коконів, матрациків і бортиків для дитячих ліжок. 

«Ми завжди знали, що хочемо відкрити справу, пов’язану саме з пошиттям, хоч ні я, ні мій чоловік не мали ніякого схожого досвіду. І шити ми не вміємо», — каже Тетяна.

У Яремчі вирішили вже нічого не відкладати на потім, хоч і зіштовхувалися зі скепсисом рідних, мовляв, війна ж у країні — який дитячий текстиль? Але діти народжуються щодня, навіть під час повномасштабного вторгнення, тож Тетяна вірила в спільну справу.

«Чому я працюю? Заради доньки. Я хочу, щоб у неї було все. Звісно, буває, що й руки опускаються, але я дивлюся на свою дитину й думаю: «Ні, ти не маєш права здаватися» — під лежачий камінчик вода не тече», — впевнена Тетяна.

Почали з техніки: купили швейну машинку й оверлок. Найняли приміщення в центрі міста — тут усе поруч: пошта для відправлення посилок, офіс, де замовляють наліпки для брендування. Почали шити. Знайшлася швачка з Харкова, що довго пропрацювала в Тетяни — саме з нею і будувався бізнес: вона й дизайни допомагала вигадувати, і тканину вибирати. 

До народження доньки Тетяна працювала бізнес-тренеркою, а зараз веде сторінку, фотографує вироби, спілкується з клієнтами. Максим же домовляється з постачальниками тканин, займається обслуговуванням швейних машинок і новим обладнанням, а також рекламою.

У «Nikkiberry» шиють бортики для ліжок, кокони, постіль, балдахіни, муслінові пледи, набори для прогулянкових візочків, конверти на виписку, дитячі сарафанчики. Фізичного магазину не мають, лише виробництво, але й туди часто заходять місцеві: роздивляються тканини й замовляють для своїх дітей текстиль. Більшість продажів роблять саме через сторінку в Інстаграмі — зараз там понад 12 тисяч підписників. 

Як і будь-який бізнес, виробництво Тетяни та Максима переживало й падіння, і злети. Деякі комплекти не купували, хоч Тетяна рекламувала їх в Інстаграмі. Але навесні 2023 року це змінилося: замовили тканину під назвою «Незалежна» в патріотичних написах, зробили з неї ковдри-конверти на виписку новонароджених, і це був бум. Текстиль розкуповували, охочих придбати патріотичний конверт ставало все більше — в день відшивали по 10 комплектів:

«У нас є відео, де тато-військовий у нашому патріотичному комплекті забирає свою донечку з пологового. Для мене це найбільша подяка!».

Такий конверт зі стрічкою коштує 650 гривень, із зимовим утеплювачем — на 100 гривень дорожче. Ціни на постіль з бавовни — від 1400 грн для колиски до 3800 за сімейний комплект. 

Тетяна сама молода мама, тож знає, що буває, коли ти хочеш дитину прикрити м’якенькою ковдрочкою, а вона стовбурчиться. Тому жінка обирає тільки м’які тканини — шиють в основному із сатину та бавовни. Багато роблять на замовлення за нестандартними розмірами.

«Шиємо будь-які дизайни: клієнт, буває, пише, що хоче щось із зайчиками — я підбираю всіх зайчиків, які в нас є. Маємо й тканини з морськими свинками чи черепахами», — розповідає Тетяна.

«Так, я — сонечко!»

Поки в Тетяни працює одна місцева швачка Надія, та скоро до неї приєднається й друга. Надія вперше прийшла на роботу в «Nikkiberry» в березні 2023 року. Тоді попрацювала недовго й повернулася у вересні, але на неповний робочий день, бо в неї, як і в Тетяни, є маленька дитина.

«Таня дуже добра, навіть занадто добра для бізнесу. Якщо я помилилася, пошила щось не те, поплутала розміри, то вона каже: «Це просто тканина. Нічого страшного, пошиємо ще раз», — ділиться Надія. 

Ніколь часто приходить на мамину роботу. Надія каже, що вона любить гратися з нитками й пробує натискати на педалі у швейних машинках — кортить спробувати пошити. Швачка пригадує, як Ніккі, бувало, зайде до них у жовтій курточці й шапочці — справжнє сонечко. Дівчинка сама теж про це знає і впевнено каже: «Так, я — сонечко!».

У Надії були стереотипи щодо переселенців. Каже, спочатку думала, що Таня буде зверхньою, бо вона з Півдня, але за кілька розмов усі сумніви розвіялися — жінка виявилася привітною та доброю. Часто допомагає, підтримує, а якщо щось не виходить — не просто дає завдання, а шукає рішення разом зі швачкою. З мовою теж були непорозуміння, але лише спочатку: Надія ніколи не вчила російську, чула її тільки в кіно, тож розуміла далеко не все, що казала Тетяна. Але зараз обидві звикли: Тетяна перейшла на українську, хоч трішечки проскакують російські слова, а Надія навчилася розуміти й ті слова, яких раніше не знала.

Дивилася «Роксолану», щоб вивчити українську 

Перше, що було складним для Тетяни в Яремчі — мова. Вона каже, що є багато слів, яких спершу не розуміла. Але саме тут жінка перейшла на українську — коли з’явилося більше досвіду з місцевими, то почала говорити. Вдома, буває, ще проскочить кілька російських висловів, але загалом вдалося адаптуватися. 

Жінка пояснює, що вдалося добре вивчити українську, бо вона щодня спілкується з місцевими. Тетяна вважає, що практика — найкращий учитель.

Крім спілкування з місцевими, жінка знайшла ще один спосіб вчити мову:

«Я дивилася серіал «Роксолана» українською. У мене гарна пам’ять, тому запам’ятовувала звідти цілі фрази. Були й смішні моменти. Наприклад, дзвонить наша знайома й каже: «Приходи до мене, я ріпу посмажила». Виявилося, що це картопля».

Але, попри смішні моменти й спроби розмовляти, було й кілька прикрих випадків у Яремчі:

«Якось я прийшла до аптеки, бо мені потрібні були ліки для дитини. Я не знала, як сказати це українською, а мені відмовили в обслуговуванні. Я запропонувала перейти на англійську, але її фармацевтка не розуміла. Я вважаю, що мову знати треба, але відмовляти — неправильно».

Попри складнощі, Тетяні в Яремчі подобається, адже тут дуже чисто — вже о 7 ранку підмітають вулиці. Також будують нові житла, супермаркети, ремонтують дороги. А ще доволі близько відомий гірськолижний курорт Буковель.

«Минулого року ми не їздили кататися, а цього, думаю, поїдемо з донькою. Багато людей кажуть: «Ну як так можна, щоб той Буковель працював. Це ж війна». Але я думаю, добре, що економіка працює. Люди заробляють гроші, відпочивають, а ще надають багато робочих місць».

Я хочу, щоб у Ніколь було спокійне дитинство

У Яремчі Тетяна розвиває бізнес — пробує робити не лише дитячий текстиль, а й дорослий, шиє постільну білизну для місцевих готелів. Тетяна каже, що на це є попит — у неї вже кілька разів замовляли таку послугу. Адже в садибах щороку змінюють текстиль — крім постелі це й штори чи чохли для стільців. 

Хоч на Франківщині вдалося адаптуватися, але Тетяна сумує за домом. У червні цього року жінка «випросила» в чоловіка поїздку в Миколаїв. Сім’я пробула там два тижні. 

У квартирі час зупинився — там усе ще було 24 лютого. На підлозі — кульки з виписки з пологового, дитяче ліжечко, і навіть пелюшка, якою Тетяна вкривала Ніколь під час перших вибухів. 

«Коли ми в’їхали в саме місто, я не могла стримати сліз. Який же Миколаїв розбитий! Бачила нашу адміністрацію з величезною діркою посередині. Я ж там з візочком гуляла, а наступного дня почалася війна», — ділиться жінка.

Тетяна дуже тяжко все переживала й багато плакала, допоки не з’їздила додому. У рідній квартирі зрозуміла, що їй легше не бачити руйнувань, а тут — осколки на власній кухні, розбите скло, вибиті рами. На вулицях — лунки від артилерії та градів.

У Миколаїв вона з сім’єю повернеться тільки після завершення війни: «Багато моїх знайомих повернулися до Миколаєва, але я не можу. Кожну ніч лунає сирена, чути вибухи. Я хочу, щоб у Ніколь було спокійне дитинство. Я не хочу, щоб вона все це чула», — пояснює Тетяна.