Партнерський матеріал
Історії зірок продуктових ринків України
Коли заходиш на ринок, тебе впізнають раніше, ніж встигнеш привітатися: «Вам, як завжди?». Тут продавці пам’ятають, що ти любиш рибу без кісточок, який сир купуєш дітям і коли починається сезон найкращої спаржі.
Вони знають своїх покупців на ім’я і залюбки говорять не лише про їжу, а й про життя. Вони працюють від світанку до вечора, майже без вихідних, а довіру здобувають роками.
До Дня працівників торгівлі у «Сільпо» вирішили віддячити продавцям за їхню любов і турботу й втілити мрії людей з різних міст України, — Києва, Дніпра, Львова та Одеси. #ШОТАМ ділиться історіями тих, хто став обличчям українських продуктових ринків.
Випадково потрапила на ринок 30 років тому — тепер не уявляє життя без нього
На «Привозі» мене всі кличуть: «Катюша Рибка». Я 33 роки торгую самою лише рибкою на ринку. Коли вперше прийшла на «Привоз», не знала, куди ставити продукти, на що дивитися, як порахувати, що покупцю сказати. Зараз ваги всі електронні, а тоді були ще з гирями. Я на цьому зовсім не розумілася, але згодом навчилася.
Пам’ятаю, як мені дали першу зарплату — сім купонів. Я була така щаслива, бо це були великі гроші на той час. Купила додому поїсти, щось до хати, на проїзд, і ще навіть залишилося.
Починала з тюльки, оселедця, копченої риби. Був на привозі Мойша — так його називали. Він зібрав команду хлопців, і серед них був мій чоловік. Вони звечора їздили ловити рибку на Дністровський лиман. А ми з дружиною Мойші до обіду весь причіп продавали. Вона багато чого мене навчила — їй тоді було десь 60 років, а мені 25.
Після тюльки був період, коли краще продавалася свіжа риба. Весь день торгуємо, а ввечері їдемо за товстолобом, судачком, карасиками в Ізмаїл, закупляємо і вранці знову на «Привозі». Оце в нас було життя. Це були 90-ті й треба було виживати.
Одна лише ферма закуповує 500 кілограмів риби у Катюші
Зараз я багато продаю товстолоба — це хіт моїх продажів. За ним йдуть судак, короп, бички, глосочка. Є ферми, які замовляють у мене по 500 кілограмів філе на місяць.
Думаю, що маю такий попит, бо коли до мене підходить покупець, я з ним і привітаюсь, і посміхнусь, і поцікавлюся, як його справи. Коли хтось купує рибу, обов’язково спитаю: йому почистити, порізати, порубати, насікти, філе чи стейки зробити. І до мене люди повертаються. Також я відправляю рибу по всій Україні.
До мене на ринок ходять поколіннями. Одна мама купувала рибу для своєї сім’ї, коли діти були маленькі. Потім донька виросла, завагітніла — вже їй брали судачка. Народилася дитина, то мамі в пологовий теж несли рибку. Потім і для малечі купували, а вже й онучка виростає.
Люблю свою роботу за спілкування з людьми. Продаю смачну рибку — і потім усі покупці вдячні. Якщо робиш комусь приємно, то добро повертається до тебе. І хочеться ходити на роботу. Та я і вимушена, бо маю двох маленьких дівчаток, онучок, яких треба ставити на ноги.
Мій син був моряком і загинув на війні. Я пів року не виходила на роботу, бо не могла, але згодом зібралася з силами. Дітки ростуть, їх треба одягати, розвивати.
Нещодавно на «Привоз» приходили із «Сільпо» і моїм дівчаткам подарували чотири пакунки гостинців. А ще ми разом їздили в біозоопарк. Це було захопливо: дівчата годували бегемота яблуками і кавуном, а черепах — капустою. Також побували на сафарі. Дівчата бігали такі щасливі — це дуже цінний подарунок для нас.
Як науковець продає спаржу на ринку
Я ніколи не думав, що стану продавцем на ринку. Сусіди, коли дізнаються, що я був народним депутатом, коли ухвалювали Конституцію України, питають: «Чого ви на базарі стоїте?». А я відповідаю, що мені не соромно чесно працювати.
Ліворуч від мене продають яблука, праворуч — інші овочі, а я стою зі спаржею. Кажу покупцям: «Купуйте яблука, вони вдесятеро дешевші». Старші люди сміються, а молодь часто бере одразу кілька пучків.
Насправді я науковець — кандидат біологічних наук. Усе життя займаюся захистом рослин, маю понад двадцять патентів і багато років досліджую, як вирощувати культури без зайвої хімії.
Агрономи пішли служити в армію, і я — єдиний чоловік, який залишився на підприємстві. Тому щоранку ще до світанку привожу на ринок спаржу, яку вирощуємо на нашому полі за 50 кілометрів від Києва.
Овочі можна вирощувати й без хімії
Ми садимо п’ять гектарів спаржі й уже кілька років працюємо без використання гербіцидів, фунгіцидів та інсектицидів. Зараз переходимо на органічні добрива, щоб отримати відповідний сертифікат. Для мене це не просто технологія, а справа життя. Я хочу довести, що в Україні можна вирощувати якісний продукт без хімії.
На ринку я найбільше люблю розмовляти з людьми. Багато хто бачить спаржу уперше, тому я пояснюю, як її приготувати, кому вона корисна, як правильно її зберігати. Часто ділюся рецептами. І постійно розповідаю щось нове про цей овоч, можете запитати будь-якого мого покупця.
Для мене важливо, щоб люди довіряли тому, що купують. Я ніколи не приховую, як вирощую спаржу. Якщо хтось захоче, готовий показати поле, розповісти про технологію, познайомити з людьми, які працюють разом зі мною.
На «Столичному» ринку наша спаржа одна з найкращих. Вирощуй для інших так, як вирощував би для себе — цей принцип для мене головний.
Навіть жуків прибирали вручну
Мрію, щоб в Україні ставало більше органічного землеробства. Щоб виробники думали не лише про прибуток, а й про здоров’я тих, хто купує їхню продукцію. Ми всі хочемо жити довше, менше хворіти, менше витрачати грошей на ліки. І починається це з того, що лежить у нас на столі.
Я маю 15 соток землі. Для мене найбільша радість — це рано-вранці вийти на город, зірвати те, що виростив власними руками. Знаєте, я навіть не мию, а так їм — прямо на городі. У мене все росте, крім картоплі, завжди брав її у мами. Вона навіть жуків збирала вручну, щоб без хімії.
Окрім роботи, полюбляю читати. А ще давно хотів вибратися до театру. Найбільше люблю старі українські постановки про село і селян. Досі пам’ятаю, як колись ходив на «Мартина Борулю», його слова, той гумор і просту сільську мудрість, яка там звучить. Завдяки «Сільпо» мав змогу знову подивитися виставу.
З дитинства «гралася» у продавчиню фруктів
Я змалечку любила щось продавати. Пам’ятаю, як до бабусі їздила в село, там збирала яблука і привозила додому. Їх гарненько розкладала на купки, і продавала на вулиці по 5 гривень. Це було моє з дитинства.
Понад 30 років тому я вийшла заміж. Одразу після весілля ми з чоловіком почали думати, чим займатися, і вирішили збудувати свою теплицю. Згодом почали вирощувати там зелену цибулю.
Щойно побудували ринок «Шувар», ми одразу ж там почали торгувати. Одного разу їхали з чоловіком від його батьків і побачили ще одну велику теплицю, де вирощували помідори та огірки. Так ми почали продавати ще й інші овочі, крім своєї цибулі.
30 років тому торгували «на картонці», а тепер — у своєму магазині
Спочатку ми торгували «на картонці». Пізніше у нас були сендвіч-панелі тільки при в’їзді на ринок, а тепер ми вже у магазині, який називається моїм іменем — «Леся».
Ми з чоловіком усе життя разом працюємо — окремо не були ніколи. Розуміємо одне одного з першого погляду. Тільки глянули, і вже знаємо, про що йде мова. У нас дві донечки. Одна працює за кордоном — айтівиця, а друга — лікарка-кардіологиня в Україні. Вони з дитинства допомагали цибулю вирощувати. Ми нікого не брали собі на поміч, усе в родинному колі.
Цибульку вирощували до минулого року. Перестали, бо нам тяжко. Восени закупляли 10–20 тонн цибулі. Щодня її готували до посадки, обрізали, садили, тоді доглядали за саджанцями. Коли дозріла, то кожну цибулину треба вирвати, витерти, скласти в пучок, перев’язати гумкою, запакувати й завезти на ринок.
Ці історії існують завдяки читачам
Долучайся до 1181 людини, які дають нам свободу знаходити й розповідати їх.
Підтримати
Ці історії існують завдяки читачам
Долучайся до 1181 людини, які дають нам свободу знаходити й розповідати їх.
Підтримати
Ці історії існують завдяки читачам
Долучайся до 1181 людини, які дають нам свободу знаходити й розповідати їх.
Підтримати
Ця праця перестала окуповуватися. До того ж нам з чоловіком важко вирощувати цибулю лише вдвох, а діти вже мають свою роботу. Тому теплиця зараз пустує. Закінчили епопею, яка тривала 30 років.
Тепер торгуємо у роздріб. На ринку є постачальники, які привозять все необхідне. У нас є до 50 видів товару в магазині — це овочі та фрукти.
Люблю свою роботу за спілкування з людьми. Але торгівлю треба справді любити — до неї або маєш хист, або ні. Якщо ця справа тобі до душі, вона приносить задоволення.
Волонтерити можна і на ринку
Наш магазин добре знають покупці, бо він весь у прапорах від різних бригад. З 2014 року я почала допомагати військовим буквально всім, чим могла. Я в організації «Солдатські матері — за нову армію». Ми хлопців одягали, годували, купляли бронежилети.
На ринку збираємо фрукти та овочі, які не мають товарного вигляду, та передаємо на волонтерську кухню, там вони все сушать і відправляють на фронт. Також даємо свої продукти на лоти. Волонтерство з роботою поєднувати не важко, треба просто захотіти. Я не можу собі сказати, що сьогодні допомагаю армії, а завтра — ні.
За всім цим забуваю про свої маленькі мрії. Давно хотіла зробити сімейну фотосесію. Коли діти були менші, ми робили напам’ять, а тепер хочеться повторити. Пізніше якось не випадало часу на це, бо сьогодні відправляю пральну машину на фронт, а завтра — збираю фрукти на ярмарку. Яка я була щаслива, коли отримала від «Сільпо» красивий букет квітів і сертифікат на бажану фотосесію.
Перші крафтові сири у Дніпрі
У 19 років я почала займатися молочним бізнесом. Ми з батьком закуповували молоко, фільтрували його, охолоджували і продавали на великі виробництва. Починала, як помічниця бухгалтера, але вчилася, і стала керуючою виробничого кооперативу.
Мені було 25 років, коли почали будівництво великого маслоцеху. Вчилися на своїх помилках, викидали, варили, пробували різні варіанти вдосконалення.
Зупинилися на тому, що будемо розвивати крафтовий напрямок, чого на той час не було у Дніпрі. Так у нас з’явилася перша локація на «Нагорному ринку». Сьогодні вже маємо три магазини у Дніпрі, і ще два скоро відкриються. Також у нас є відкриті виробництва, де ми готуємо за склом, тобто ви можете прийти і подивитися, як все відбувається.
Ми виготовляємо більше 100 позицій власного асортименту — від розливного молока, сирів, чотирнадцяти видів глазурованих сирків, морозива до сирників і запіканок. Особливо пишаюся нашим морозивом і люблю його. Воно зроблене з натуральних вершків і бельгійського шоколаду.
Літні люди приходять до нас у день пенсії
Ми працюємо в преміум-сегменті, але родина з середнім доходом заповнює свій продуктовий кошик нашими продуктами. Вони відчувають різницю і знають, яке в нас ставлення до якості. Також купують літні люди, кажуть: «Я краще вип’ю пляшечку вашого кефіру, ніж магазинного кілька упаковок, бо від вашого мені краще». Наші продавці вже знають, коли у них пенсія, бо тоді ті й приходять до нас по продукти.
Ми довели, що натуральний продукт можна готувати, і його купуватимуть. Якихось стабілізаторів, згущувачів, підсилювачів смаку немає. Також працюємо з одним із найкращих постачальників шоколаду, напряму з імпортерами з Callebaut. Люди рекомендують одне одному нашу продукцію за столом.
Люблю свій продукт за унікальність, а роботу — за те, що можу тут втілити всі свої фантазії. Якщо запитати, чим би я займалась, аби не сиром, я б сказала: «Слава Богу, що я займаюся сиром і мені не доводиться обирати». Я знаю, що моя сила — в моїй справі.
Я багато працюю, тому не вистачає часу на себе та відпочинок. Давно хотіла сходити на концерт симфонічного оркестру, але не доходили руки, щоб купити собі квиток. Мені було дуже приємно, коли «Сільпо» прийшли на ринок, подарували букет і квитки на концерт. Ми пішли жіночим складом — я, мама та сестра. Вони теж причетні до родинної справи. А букетом я милуюся кожен день на роботі.
Твоя підтримка допомагає цим історіям надихати інших та показувати Україну світу.
Підтримати #ШОТАМ
