«Вакцинація рятує не гірше за молитву». Історія лікаря з Сум, який став священником та руйнує стереотипи серед вірян

Після майже 20 років у лікарській справі директор Сумського обласного медичного центру соціально небезпечних захворювань Тарас Злиденний згадав про свою дитячу мрію. Чоловік почав поєднувати медицину з навчанням на священнослужителя і працею дияконом у місцевому соборі. Нині вже лікар-священник допомагає пацієнтам з медичними та духовними потребами, руйнує стереотипи та бореться зі стигматизацією й дискримінацією уразливих груп в релігійних громадах.

Побачив потребу пацієнтів в духовній допомозі

Бажання стати священником у мене з’явилося ще в дитинстві, у шкільні часи. Тоді я не повністю не розумів, що це: у нас не було релігійних знайомих, та й похрестили мене пізно, десь у дев’ятому класі, адже це були радянські часи. Але мене цікавила ця тема. Тож згодом, у переломних 90-х роках, ми з батьками почали періодично ходити до церкви.

Та оскільки і мати, і батько були лікарями – звичайно, подальша доля вже була визначена. Я вступив до медичного інституту в Запоріжжі, а після закінчення вишу почав працювати лікарем. За ці 20 років поступово дійшов до посади директора обласного медичного центру соціально небезпечних захворювань. 

Коли сформувався як лікар і як керівник, я побачив серед своїх пацієнтів потребу не лише в наданні медичної та соціальної допомоги, а й духовної, яка б мотивувала далі по життю долати ті хвороби й перешкоди. Я й нині бачу цей вакуум, прогалину, і в нашому закладі, і по всій Україні. Насправді священників вистачає, їх дуже багато, але фаховість, компетентність і бажання захоплено працювати з людьми, надавати духовну допомогу, є не у всіх. Тому я вирішив, що треба спробувати поєднати в собі ці два напрями: бути ще ближчим до Бога і доводити до нього людей.

Психіатрія у чомусь близька до священнослужіння

Я почав цей шлях приблизно 2 роки тому – звернувся до свого владики, й той не відмовив. Мій фах – наркологія і психіатрія, а психіатрія і психологія в чомусь близькі до священнослужіння. Обидва напрями допомагають духовно, але по-різному. 

Спочатку мене висвятили на диякона: декілька разів на тиждень ходив на служби, виконував усю дияконську роботу і так поступово освоївся. Тоді колеги та владика запропонували висвятити мене у Свято-Воскресенському кафедральному соборі Сум. Зараз мінімум раз на тиждень я на службі, причащаюся. А весь інший час намагаюся допомагати церкві по місту, проводжу заняття зі священнослужителями з різних церков і конфесій, аби передати знання і покращити їхню взаємодію з парафіянами. Але я й досі навчаюсь: це важка робота, тут, як і в медицині, – навчання триває впродовж усього життя.

Священники не мають відмовляти хворим у допомозі

У часи пандемії держави звертаються до рад церков для профілактики коронавірусу на службах, популяризації вакцинації та тестування серед парафіян. Так і ВІЛ-інфекція, наркотична й алкогольна залежність, психіатричні хворі – про них не треба забувати, вони нікуди не поділися.

Візьмемо будь-яку область у нас в Україні: демографічна ситуація поступово погіршується, кількість населення зменшується, а ці патології чи статистично стоять на місці, чи поступово зростають у кількості. У нас зменшується запит на кількість наборів на антиретровірусну терапію, на замісну підтримувальну терапію, тобто пацієнти менше звертаються за медичною допомогою. 

Це свідчить про те, що проблематика нарощується. У найближчому майбутньому ми будемо мати сплески цих хвороб. І так само, як медичні працівники повинні реагувати на ці виклики, так і священнослужителі не мають відмовляти хворим у духовній допомозі.

Читайте також: «Нам просто хотілося жити». Як благодійна організація «100% життя» вже 20 років рятує ВІЛ-позитивних українців

Одні кажуть «це нав’язано Заходом», інші – «це все від диявола»

Є приклади, коли священнослужителі різних конфесій переорієнтовують пацієнтів, наголошують, що не треба лікуватися, не треба тестуватись на ВІЛ. Мовляв, «лише Господь Бог і молитва допоможуть». Я знаю купу священників, які не сприймають це все: категорично відмовляються від вакцинації, від профілактичних заходів ВІЛ-інфекції, вони категоричні в плані тестування на ВІЛ, лікування терапією. 

І як ти їм цього не пояснюй, які приклади не наводь – все одно низький рівень фаховості цих священнослужителів ставить усе під питання. А вони ж мають величезний вплив на маси. І аргументація у кожного своя: одні кажуть, що «це нав’язано Заходом», інші – що «це все від диявола». Хтось просто не сприймає сучасні методи лікування, те, що створюється вченими, державою. А деякі взагалі не мають аргументів.

Інколи на заняття для священнослужителів я кличу пацієнтів, аби вони розповіли свою історію, поділилися, що їм насправді допомогло. Наприклад, ВІЛ-інфікованих наркозалежних, які приймають і антиретровірусну терапію, і замісну підтримувальну терапію.

Вони приходять і пояснюють, що раніше мали таку долю, що через неї захворіли, але зараз живуть щасливим життям, отримують препарати, мають дружину і дітей. І все одно буває категоричне «Ні». Усі люди різні: і медики, і священнослужителі. Тож наше завдання – донести якомога більше інформації, постійно наголошувати, бо проблеми мають бути на слуху.

Освіта духовенства має бути ширшою

Ми проводимо круглі столи зі священнослужителями будь-яких конфесій, які не проти взяти участь: навчання, пояснення, приклади. Ці тренінги проходять і онлайн, і офлайн – у лікувальних закладах, на базі церков, на громадських організацій по всій Україні. Також я запрошую туди пацієнтів, представників неурядових організацій, медичний персонал, інфекціоністів, наркологів, психіатрів, щоб вони експертно пояснили, в чому проблема. 

Якщо священник фахово консультує людину, відправляє до відповідного фахівця – це ж лише підвищує його рівень, додає авторитету серед парафіян. Освіта духовенства має бути більшою за психологічну чи духовну допомогу, має містити знання основних напрямів роботи медичної сфери. Адже до церкви приходять і онкохворі пацієнти, і ті, хто перехворіли на коронавірус та не можуть вийти з цього постковідного стану.

«Батюшко, як скажете, так я і зроблю»

Багато людей йдуть до церкви не лише помолитися чи поставити свічечку, а й за порадою до служителя. І є дуже багато людей, які кажуть: «Батюшко, як скажете, так я і зроблю». Це добре, якщо вони потрапляють до фахового батюшки. До священника, який орієнтується і точно знає, куди перенаправити людину, аби їй справді допомогти. Це допомагає попередити випадки, коли пацієнти приходять до лікарів вже на останніх стадіях хвороби, коли медицина вже безсила.

До мене, наприклад, насамперед звертаються як до священника-лікаря. Основні проблеми, з якими найчастіше приходять люди – здоров‘я і фінансова незабезпеченість. Нині завдяки державі ми маємо змогу лікувати таких пацієнтів безкоштовно. Адже часто запитують: куди нам звернутися, аби отримати фахову медичну допомогу, а коштів витратити якомога менше. 

Ба більше, до церкви звертаються і медичні працівники – цілими відділеннями і лікарнями – аби ми згадували їхні імена у молитвах на службах. Попит – постійний, і ми готові всім допомогти. Моє основне завдання в ролі керівника закладу – зорієнтувати лікарів і священнослужителів, пояснити, що робити в екстрених ситуаціях, передати знання, пропрацювати стигматизацію серед них.

Церква дуже сильно впливає на громадян. Чималий відсоток населення йде за церквою і духівником. Добре, коли це українські церкви з українськими священниками, тоді вони йдуть за нашою ідеєю і державою. У Сумській області я бачу багато інших церков, що трошки суперечать нашій політиці. А освічений священник скерує як на лікування, так і проти нього.

Читайте також: $2 млн за життя. Як порятунок малюка з Одеси перетворився на всеукраїнський рух допомоги дітям із рідкісною хворобою СМА

На території лікарні вже знайшли вільне місце для каплички

Віднедавна з’явилися зміни в наказах про комплектування лікувальних закладів новими спеціалістами: священники, імами та пастори внесені як спеціальність. З наступного року, якщо наш заклад буде мати непоганий контракт із НСЗУ, ми почнемо бодай на 0,25 ставки запрошувати на роботу священнослужителя. Я, як директор такого складного закладу, де лікуються ВІЛ-позитивні, нарко- та алкозалежні пацієнти, бачу необхідність в роботі священника на базі лікарні. 

Запит є, але священнослужителів, які б справді хотіли працювати, ми поки не знаходимо. Ті одиниці, що приходили, – за 3-5 місяців зникали, бо на волонтерських засадах довго не проживеш. А якщо людина буде мати хоча б якусь заробітну плату, запис у трудовій книжці – нічого не буде заважити робити свою роботу. 

Крім того, на території лікарні ми вже знайшли вільне місце для каплички, й наступним етапом плануємо провести там ремонт. Я розумію, що бувають не лише парафіяни Православної Церкви України чи Української Православної Церкви. За лікуванням звертаються і мусульмани, і баптисти, і протестанти. Я хочу, аби це було приміщення для релігійних обрядів, а кожен зі священнослужителів міг прийти та провести службу. 

Цей текст з’явився завдяки Добродіям та Добродійкам ШоТам – нашим читачам, які підтримують нас фінансово на щомісячній або одноразовій основі. Завдяки їхній підтримці ми можемо:
• безкоштовно рекламувати малий український бізнес;
• допомагати важливим громадським та волонтерським проєктам шукати однодумців;
• розповідати історії успіху простих українців.
Добродії мають можливість обирати теми матеріалів, які вони проспонсорували. А ми регулярно звітуємо перед ними про витрачені кошти. Хочеш більше позитивних змін в нашому суспільстві? Ставай добродієм ШоТам і допомагай нам підтримувати змінотворців!