Зараз ви читатимете статтю ШоТам з проєкту про переселенців, які втратили дім, але продовжили свою діяльність у нових містах і селах.
Чому ми його робимо? Більше
Зараз ви читатимете статтю ШоТам з проєкту про переселенців, які втратили дім, але продовжили свою діяльність у нових містах і селах.
Чому ми його робимо?
Наші герої є прикладом активізму та незламності українських переселенців, які попри війну продовжують власну справу або починають новий бізнес.
Олена Паталаха будувала собі життя, яке хотіла: заснувала стоматологічну клініку, зібрала колектив професіоналів. Але втрутилася війна.
Двічі її клініку хотіли знищити. У 2022 році в заклад у Сєвєродонецьку влучив ворожий снаряд — рятувати не було чого. У 2023 році — знову «привіт» від ворогів, уже в Києві, де вдалося відродити клініку та знову зібрати команду мрії:
«Нас вирішили ще трохи випробувати, перевірити на міцність. Дістати ще раз. Не вийде».
Обстріл у серпні 2023-го вселив у команду не страх, а тільки бажання рухатись уперед і відновлюватися, попри все. Як знайшла в собі сили відновити роботу та знову зібрати колектив з таких самих переселенок, як і вона, — Олена розповіла ШоТам.
Я народилася в Ужгороді, та більшість свого життя прожила в Сєвєродонецьку. Після навчання обирали з чоловіком, де поселитися — тицьнули пальцем у мапу й так опинилися в молодому місті, де дуже потрібні лікарі. Тепер нам здається, що це було найкраще місто на землі.
З 1991 року я там працювала лікаркою: спочатку в міській поліклініці, потім створила власну клініку. Та війна змусила мене починати життя заново.
Клініка Олени Паталахи у Сєвєродонецьку. Фото надала героїня
У 2014 році ми з сім’єю нікуди не планували виїжджати: у нас був власний будинок, троє дітей — двоє доньок якраз закінчували школу. У професійному житті теж усе склалося — власна клініка просто в центрі міста. Шукати інше місце для життя ніхто не хотів.
Ти наче стаєш учасником якогось кіно, де не погоджувався брати участь. Це тривало кілька місяців. Тоді владу отримали люди, які ніколи ніде не працювали, але їм дали зброю та гроші, й вони робили все, що хочуть, — забирали автівки чи все, що їм сподобається.
Обстріли були постійно, а в клініці ми з колегами приймали й вагітних, і дітей, і військових, які масово зверталися. Та обстріли змусили-таки нас вивезти дітей. Пізніше мені запропонували очолити кафедру стоматології Луганського державного медичного університету, що перемістився в Рубіжне, тож я оселилася там. А 22 липня 2015 року Сєвєродонецьк звільнили. Це був такий радісний день — його ми святкуємо й досі.
Сиділи серед консервації під постійними обстрілами
Але війна для міста не закінчилася — 24 лютого почалося з обстрілів. Я одразу ж поїхала на кафедру, почала складати речі, пакувати все до сейфів, бо як завідувачка кафедри мала зберегти документацію. Ми з моїми дівчатами-лаборантками все це робили та навіть не думали, що, коли повністю виб’ють вікна і дах, усі ці сейфи та зачинені двері нічого не врятують.
Мені ледь вдалося заправити авто, і я відвезла сім’ю з Рубіжного до Сєвєродонецька — здавалося, що там буде безпечніше. Але й звідти довелося поїхати вже на початку весни. Рішення було вимушеним: у Рубіжне вже зайшли окупанти, обстріли були постійно — нервова система не витримувала. Ми просто зсипалися в підвал, не розбираючи, де сходинки. У підвалі ми зберігали консервацію, і я ніколи не думала, що нам доведеться його використовувати, як бомбосховище.
Такий вигляд має клініка Олени Паталахи після початку повномасштабного вторгнення. Фото надала героїня
Тож 3 березня ми зібрали речі, завантажилися в авто й поїхали. Ми виїжджали під такі обстріли… Я думала, що я спокійна людина, але якби не діти мої, які мене підтримували, то не знаю, як би витримала.
Опинилися в друзів у Дніпрі. У мене ще була надія повернутися додому, але, чесно кажучи, зі своїм будинком я встигла попрощатися. Він ще був прикрашений до Нового року — ми довго не знімали ні святкових кульок, ні гілочок. Я подивилася й зрозуміла, що, найімовірніше, бачу його востаннє.
Усі стоматологічні установки знищили снарядом
Після евакуації з Сєвєродонецька ми разом з сім’єю подалися до рідного Ужгорода. Я трохи працювала там, а потім мені запропонували роботу в Києві. Так з вересня 2022 року я опинилася в столиці: знайшла роботу в університеті, а своїх пацієнтів приймала в інших клініках.
Олена все життя працювала стоматологинею, бо обожнює цю роботу. Фото з соцмереж героїні
Я не можу без роботи — це моє життя. У мене 4 спеціалізації в стоматології: хірург, ортопед, терапевт і ортодонт. Я просто отримую величезне задоволення від того, що лікую своїх пацієнтів. Та все ж у мені зріло рішення, що хочеться забрати весь колектив з колишньої клініки в Сєвєродонецьку та працювати разом. Активів у мене не було — забрати з собою нічого не вдалося. Клініка була зруйнована прямим потраплянням снаряду — всі мої стоматологічні установки знищені.
Тож треба було починати заново. Якось дорогою на роботу в університет я побачила, що в будинку поруч на вікнах написано великими літерами «Оренда». Зателефонувала, домовилась, і так почалася нова історія — історія клініки Estetic Dental Studio.
Колишні колеги зібралися разом
У новенькій клініці Estetic Dental Studio в Києві працюють лише переселенці. Друзі допомогли фінансово — так я змогла купити необхідні стоматологічні установки.
Я не шукала жодної людини з персоналу — зараз клініка повністю укомплектована моїми шістьма колегами, з якими я працювала або знала раніше. Якось так вийшло, що всі вони приліпилися, як магнітики. Просто зателефонували мені чи написали, приїхали.
Це досвідчені лікарі, і я можу покластися на них, довірити їм своїх пацієнтів.
Перешкоди, звісно, були — росія спробувала дістати нас іще раз, у Києві. У серпні 2023 року через ворожий приліт у новенькій клініці повибивало вікна й скло знову засипало кабінет, де пацієнти мали б почуватися комфортно. Але ні мене, ні мою команду це не зупинило — і сльози нашої не побачите, лише рух уперед. Навіть у день, коли це сталося, ми не скасували прийомів: о шостій ранку затягнули вікна плівкою й уже о десятій продовжили працювати.
Працівниці клініки в Києві. Фото з соцмереж героїні
У нас дуже лояльна атмосфера. І мені дуже хочеться, щоб всі працівниці приходили і раділи тому, що прийшли на роботу. Бо я цьому дуже радію. Горя нам усім уже вистачило.
І плани на розширення та розвиток у клініки є — як же без них. Та зараз ми трошки отямимося від того, що з нами всіма відбулося, зберемо свої сили. Вони в нас від пацієнтів — і постійних, і тих, що підтримали нас на новому місці — від їхнього визнання, що надихає розвиватися, ставати кращими.
Буває, коли до мене, як до переселенки, ставляться упереджено, не завжди вірять у мої сили, але це розвіюється доволі швидко — досвіду в мене у професії багато. А от коли мені кажуть «це ви принесли війну в Україну», я маю що відповісти. Бо так не можна ставитися до переселенців. Ми точно не принесли війну ні в Україну, ні тим паче в наші регіони. У Сєвєродонецьку ми говорили українською, зробили найдовший прапор України — на весь проспект, у школах та університетах викладали нашою мовою. Тож переселенці такі ж люди, але побиті війною. Вони зазнали величезних втрат.
Те, що ми згуртувалися і працюємо разом, допомагає триматися і звикати до нової спільноти. Коли хтось з нас розповідає про свої переживання, достатньо кількох слів. Бо ми все розуміємо. Коли я працювала в інших клініках, мені казали: «Та вже пора забути, пора відпустити». А якщо воно не відпускається?
Тож нам просто комфортно всім. Нам не треба пояснювати, чому когось накрило сьогодні від новин. Бо реагуємо ми однаково. І розділяємо спільний біль.
Звісно, хочеться повернутися до того, що було в Сєвєродонецьку — великого медичного центру з багатьма спеціалістами. Не повністю повторити, але зробити щось схоже. Попри всі втрати та руйнування, ми зберегли колектив, силу духу та розуміння частки впливу кожного в цій величезній справі. А ще зрозуміли те, що ми всі дуже сильні й сміливі жінки.
Спеціалістки клініки постійно навчаються нового. Фото з соцмереж героїні
Мої мрії не оригінальні, такі ж, як у всіх, — щоб закінчилася війна. Для мене ця мрія має конкретне обличчя, адже мій син воює в лавах Збройних сил. Якщо є Бог у світі, то там уже сяє від цих українських мрій, які злилися в одне величезне послання — щоб залишилися живі хлопці, щоби Україна перемогла.
Занесення садиби до реєстру культурної спадщини означає, що її більше не можна зносити або замінювати сучасними житловими комплексами.
Активісти розповіли, що шлях до збереження будівлі був довгим і складним. Протягом трьох з половиною років небайдужі громадяни виходили на протести, перекривали рух транспорту, писали петиції, зверталися до прокуратури та навіть до президента України.
Ця безперервна боротьба завершилася перемогою – садибу було врятовано від знищення.
Організація «Цегла» нагадала, що влітку 2023 року активісти встановили меморіальну табличку на честь письменника Джона Стейнбека, який свого часу відвідував садибу Барбана. Окрім цього, над входом до будівлі було вивішено український та американський прапори.
Важливим етапом у цій боротьбі стало оприлюднення наказу Департаменту охорони культурної спадщини КМДА, згідно з яким садибу Барбана офіційно внесено до Переліку об’єктів культурної спадщини Києва. Це рішення дозволить зберегти історичну будівлю для майбутніх поколінь.
Активіст Дмитро Перов розповів, що забудовник ще з 2021 року намагався знести садибу, аби побудувати на її місці новий житловий комплекс. Проте активісти не дали цього зробити. Для того, щоб захистити будівлю, довелося провести 23 акції протесту, організувати 6 громадських толок та залучити Раду національної безпеки і оборони.
Про садибу
Садиба Барбана, зведена у 1891 році, є зразком одноповерхового житла середнього класу кінця XIX століття з характерним цегляним декором. Хоча будівля була частково зруйнована у 2021 році, завдяки спільним зусиллям активістів її історичну цінність вдалося зберегти.
Ця перемога – черговий крок у боротьбі за збереження архітектурної спадщини Києва та нагадування про важливість активної громадської позиції.
Нагадаємо, що на Чернігівщині молодь відбудувала власний простір.
Локація марафону облаштована пандусами, адаптованими інформаційними вказівниками, місцями для дітей та тварин. Для учасників з порушенням слуху та зору передбачені альтернативні сигнали старту та жестова підтримка.
Учасники можуть обрати дистанції від 5 км до 42 км, а також забіги для дітей. Реєстрація здійснюється через застосунок RaceNext. Мета марафону — зробити біг доступним для кожного, без бар’єрів.
«Мрія не має бар’єрів», — каже співзасновниця «Нової пошти» Інна Поперешнюк.
Коментарі