«Усі їхали з речами, а ми – з мікроскопом». Історія подружжя ветеринарів із Харкова

Марина Дашко разом з чоловіком здійснили свою мрію у Харкові. Вони продали квартиру, щоб відкрити власну ветеринарну клініку. Два з половиною роки подружжя працювало без вихідних, закуповувало нове обладнання і навіть запустило стаціонар для тварин. 

Усе змінилося, коли росіяни почали бомбити Харків. Марина разом із чоловіком та маленькою донечкою виїхали у передмістя. З собою взяли речі першої необхідності та обладнання, адже не хотіли залишати частинку свого життя окупантам. 

Понад місяць родина прожила у підвалі без зв’язку. Коли у доньки почався бронхіт, подружжя вирішило виїжджати. Забрали все, що змогли і поїхали на Черкащину. У новому місті вони почали нове життя, яке в них хотіла забрати Росія. 

Наша ветклініка працювала без вихідних

З чоловіком я познайомилася в Києві. Ми тоді закінчували навчання, пам’ятаю, як почали зустрічатися і вже тоді мріяли про власну клініку для тварин. Відкрити свою практику в столиці для нас було надто дорого, це були нереальні гроші для молодої родини з дитиною. Тому чоловік запропонував переїхати до його рідного міста – Харкова. Тут він продав квартиру, а на ці кошти ми закупили дороговартісне обладнання для діагностики хвороб у тварин. 

Як з’ясувалося вже трошки згодом, час для відкриття клініки ми обрали не найкращий. Це був 2020 рік, березень і пандемія коронавірусу. Понад пів року наша лікарня не бачила відвідувачів. Але минув час суворого карантину – і люди почали приводити своїх улюбленців. Робота закипіла. З декрету я вийшла, коли доньці виповнилося 5 місяців. Наша ветклініка працювала без вихідних два з половиною роки. Ми з чоловіком працювали день через день, аби мати змогу залишатися з дитиною, але водночас не покидати тварин, яких нам привезли на лікування. 

За два роки кропіткої праці ми створили чималу базу клієнтів. Примудрилися самостійно закупити додаткове обладнання, щоб наша діагностика була найбільш якісною та чіткою. Змогли навіть організувати стаціонар для тварин, які потребували цілодобової медичної допомоги. Пригадую, що про такий рівень роботи миколись і думати не могли. 

Я була готова до війни 

Наше 24-те лютого, думаю, було таким самим, як і у всіх. Хіба що я була до нього готова. Ще за кілька тижнів до початку повномасштабного вторгнення я запаслася продуктами, а «тривожна валізка» вміщала мало не пів квартири. Чомусь я була впевнена, що Росія піде на Україну з повномасштабною агресією, тому потрошки збирала свої та дитячі речі. Я не хотіла, щоб це стало для мене неочікуваністю. Особливо з маленькою дитиною та десятком тварин на руках. 

Того ранку я прокинулася першою. Почула перші вибухи, перші сирени і все зрозуміла. Чоловік та донька спали, я не хотіла будити їх до останнього. Хотіла, щоб їхнє мирне життя ще трошки продовжилося. Близько восьмої ранку чоловік піднявся, ми почали думати, що робити далі. Бо залишатися у самому Харкові, як нам здавалося, було небезпечно. Тому поки я збирала решту речей, які могли нам знадобитися, чоловік поїхав до клініки. Він обдзвонив всіх мешканців, чиї тварини були нашими пацієнтами.

Дехто забрав своїх хвостатих, а дехто – залишив. Спершу чоловік спакував усіх, навіть тих, які були під крапельницями, і повіз на хутір до своїх батьків. Це Харківська область, ми думали, що там буде спокійно й ми зможемо пересідити чи не всю війну. 

Другим заходом коханий забрав обладнання з клініки – те, якого ми потребували, аби підтримувати тварин на хуторі. І, звісно, забрав найдорожче. Ми не хотіли нічого залишати росіянам: ані мікроскоп, ані навіть УЗД. Чоловік заїхав за нами й ми всі разом поїхали до його батьків. 

Понад місяць у підвалі та без зв’язку

У будинку батьків був підвал. Вони встигли облаштувати його так, щоби в ньому навіть можна було жити. Він доволі міцний, з бетонними блоками, тому ми думали, що це найбільш безпечне місце для нас з дитиною. Перший час все, що ми чули, – це гуркіт снарядів, вибухи та літаки. На самому початку у нас ще був зв’язок і ми знали, що відбувається в країні. Але згодом він зник. 

Ми опинилися в інформаційному вакуумі. Єдині новини, які у нас були, – це чутки сусідів. Хтось щось почув і розказав. Більше місяця ми майже постійно жили у підвалі. Електрики не було, їжу готували на вогнищі, грілися теж від нього. Тієї миті я тішилися, що все ж закупилася продуктами. Вже зараз я потрохи забуваю, як почувалася у підвалі. Пам’ятаю лише свій страх за маленьку донечку. 

За цей час, поки ми виживали (бо життям це складно назвати), мою дитину ніби підмінили. Я вже думала, що її посмішку не побачу більше ніколи. З таким тягарем важко думати про щось інше. Донька спала в одязі на матрацах у підвалі, ми укутували її чим тільки могли, аби дитині не було холодно. Навіть десяток тварин, яких ми забрали з собою, не могли змусити посміхатися мою дівчинку. 

Ми вирішили виїжджати 

Через місяць «підвального» життя в нашої доньки почався бронхіт. Коли ми це помітили, вирішили терміново виїжджати. Ми розуміли: якщо затягнемо, то опинимося без допомоги лікарів і з пневмонією у маленької дитини. Почали шукати варіанти, як і куди їхати. Одні друзі нам запропонували вирушати до Києва, але ми побоялися, бо знали про облогу столиці. Тоді мені зателефонувала подружка з Черкас, яка колись теж мене прихистила. Коли я виїжджала з Луганська на навчання до Києва. І ось вона знову запропонували мені свою допомогу, запросила в Черкаси.

Читайте також: «Погані бандерівці? А хто це взагалі?». Громада на Хмельниччині прийняла сотні переселенців зі Сходу та Півдня країни

Доїхати до Черкас було не так просто, як здавалося. Без палива, з медичним обладнанням і тваринами. Задача з зірочкою, я б сказала. На хуторі у батьків ми знайшли водія. Але за дві тисячі гривень він погодився нас вивезти лише до Харкова. Ми спакували речі, взяли все, що змогли забрати, і поїхати. Я ще сміялася: «Усі їдуть з речами, а ми з мікроскопом і апаратом УЗД». Ми не хотіли залишати апаратуру, бо знали, що в Черкасах нам готові дати приміщення для роботи. 

До Харкова доїхали. Там вже дізналися, що з міста їдуть лише евакуаційні автобуси до Дніпра. Вибору не було – ми поїхали. Дорога була складною, як з хутору, так і з Харкова. Над головами літали ракети. Ми не знали, доїдемо чи ні, будемо цілі чи ні. Здається, що тоді мої емоції звузилися лише до страху за доньку. Ні на що інше уваги я не звертала. Вже в Дніпрі ми зустрілися з рідним батьком мого чоловіка. Він нас і повіз до моєї подруги. 

Залишайтеся стільки, скільки потрібно

У Черкасах нас вже чекала моя подруга. Два місяці ми прожили в однокімнатній квартирі: я, чоловік, донька, подруга та її хлопець. І кіт. Вже зараз я розумію, як нам пощастило. Нас прихистили і допомогли з роботою. Перший час ми були майже без копійки у кишені, не могли платити ані за оренду приміщення, ані за квартиру. Але нас і не просили. Лише повторювали: «Залишайтеся стільки, скільки потрібно». 

Власниця приміщення, де ми почали працювати, не взяла з нас жодної гривні. Вона сказала, що у нас «орендні канікули». Жінка чекала, поки ми бодай трошки станемо на ноги, щоби почати платити. З приміщенням, до речі, теж все вийшло доволі неочікувано. Воно розташоване разом з ветеринарною аптекою, яка в Черкасах працює роками. Нам навіть не довелося шукати клієнтів, вони приходять самі. Звісно, що порівнювати потік пацієнтів з Харковом немає сенсу. Нині ми маємо десь 30 відсотків з того, що мали там. 

У Черкасах усе геть інакше

З чоловіком ми почали знову працювати у вже звичному для нас графіку. Один через один, поки він вдома з донькою – я на роботі. І навпаки. Це додає нам почуття дому, ми звикли працювати в такому темпі. У Черкасах все геть інакше. День чи два на роботі можна навіть відпочити, бо немає пацієнтів. А буває, як от сьогодні, що й присісти часу бракує. У такі моменти я тішуся, бо робота повертає мене до життя. 

До того ж, батьки мого чоловіка змогли виїхати в Харків і забрати ще частину нашого обладнання. Щось привезли машиною, бо не хотіли ризикувати і надсилати, а от решту я забирала з пошти. Тому наше приміщення вже стало схожим на справжню ветклініку. І я помічаю, що в місті почало працювати сарафанне радіо, а це приводить до нас нових людей з тваринами. Чоловік вже може оперувати, а я проводжу всі дослідження, як раніше. 

Тут донька вперше посміхнулася

Через два місяці роботи ми змогли нарешті орендувати квартиру. Ми з’їхали від моєї подружки та її хлопця, але дякувати їм я буду ще довго. Вони забрали нас до себе тоді, коли нам не було куди йти. Зараз ми знову живемо втрьох: з чоловіком та донькою. 

Донечка знову стала собою. У день, коли ми приїхали до Черкас, вона вперше з початку повномасштабної війни посміхнулася. Я думала, що цю маленьку посмішку я вже ніколи не побачу. Але нам вдалося. Можливо, вона відчула, що батькам стало спокійніше. А може, так вплинула тиша на вулиці без гуркоту снарядів. 

Донечка почала ходити у дитячий садочок і знову гуляє на дитячих майданчиках з іншими дітками. Дітей тут багато, на один майданчик – понад 30 дітлахів. Тому їй є, з ким спілкуватися і гратися. Про те, що буде далі, я поки що не думаю. Але вже знаю, що в мене є міцна опора, і я вмію починати з самого початку.