Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Суспільство

«Усі їхали з речами, а ми – з мікроскопом». Історія подружжя ветеринарів із Харкова

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Марина Дашко разом з чоловіком здійснили свою мрію у Харкові. Вони продали квартиру, щоб відкрити власну ветеринарну клініку. Два з половиною роки подружжя працювало без вихідних, закуповувало нове обладнання і навіть запустило стаціонар для тварин. 

Усе змінилося, коли росіяни почали бомбити Харків. Марина разом із чоловіком та маленькою донечкою виїхали у передмістя. З собою взяли речі першої необхідності та обладнання, адже не хотіли залишати частинку свого життя окупантам. 

Понад місяць родина прожила у підвалі без зв’язку. Коли у доньки почався бронхіт, подружжя вирішило виїжджати. Забрали все, що змогли і поїхали на Черкащину. У новому місті вони почали нове життя, яке в них хотіла забрати Росія. 

Наша ветклініка працювала без вихідних

З чоловіком я познайомилася в Києві. Ми тоді закінчували навчання, пам’ятаю, як почали зустрічатися і вже тоді мріяли про власну клініку для тварин. Відкрити свою практику в столиці для нас було надто дорого, це були нереальні гроші для молодої родини з дитиною. Тому чоловік запропонував переїхати до його рідного міста – Харкова. Тут він продав квартиру, а на ці кошти ми закупили дороговартісне обладнання для діагностики хвороб у тварин. 

Як з’ясувалося вже трошки згодом, час для відкриття клініки ми обрали не найкращий. Це був 2020 рік, березень і пандемія коронавірусу. Понад пів року наша лікарня не бачила відвідувачів. Але минув час суворого карантину – і люди почали приводити своїх улюбленців. Робота закипіла. З декрету я вийшла, коли доньці виповнилося 5 місяців. Наша ветклініка працювала без вихідних два з половиною роки. Ми з чоловіком працювали день через день, аби мати змогу залишатися з дитиною, але водночас не покидати тварин, яких нам привезли на лікування. 

Ветеринари з Харкова лікують кота

За два роки кропіткої праці ми створили чималу базу клієнтів. Примудрилися самостійно закупити додаткове обладнання, щоб наша діагностика була найбільш якісною та чіткою. Змогли навіть організувати стаціонар для тварин, які потребували цілодобової медичної допомоги. Пригадую, що про такий рівень роботи миколись і думати не могли. 

Я була готова до війни 

Наше 24-те лютого, думаю, було таким самим, як і у всіх. Хіба що я була до нього готова. Ще за кілька тижнів до початку повномасштабного вторгнення я запаслася продуктами, а «тривожна валізка» вміщала мало не пів квартири. Чомусь я була впевнена, що Росія піде на Україну з повномасштабною агресією, тому потрошки збирала свої та дитячі речі. Я не хотіла, щоб це стало для мене неочікуваністю. Особливо з маленькою дитиною та десятком тварин на руках. 

Того ранку я прокинулася першою. Почула перші вибухи, перші сирени і все зрозуміла. Чоловік та донька спали, я не хотіла будити їх до останнього. Хотіла, щоб їхнє мирне життя ще трошки продовжилося. Близько восьмої ранку чоловік піднявся, ми почали думати, що робити далі. Бо залишатися у самому Харкові, як нам здавалося, було небезпечно. Тому поки я збирала решту речей, які могли нам знадобитися, чоловік поїхав до клініки. Він обдзвонив всіх мешканців, чиї тварини були нашими пацієнтами.

кіт у ветеринарній клініці

Дехто забрав своїх хвостатих, а дехто – залишив. Спершу чоловік спакував усіх, навіть тих, які були під крапельницями, і повіз на хутір до своїх батьків. Це Харківська область, ми думали, що там буде спокійно й ми зможемо пересідити чи не всю війну. 

Другим заходом коханий забрав обладнання з клініки – те, якого ми потребували, аби підтримувати тварин на хуторі. І, звісно, забрав найдорожче. Ми не хотіли нічого залишати росіянам: ані мікроскоп, ані навіть УЗД. Чоловік заїхав за нами й ми всі разом поїхали до його батьків. 

Понад місяць у підвалі та без зв’язку

У будинку батьків був підвал. Вони встигли облаштувати його так, щоби в ньому навіть можна було жити. Він доволі міцний, з бетонними блоками, тому ми думали, що це найбільш безпечне місце для нас з дитиною. Перший час все, що ми чули, – це гуркіт снарядів, вибухи та літаки. На самому початку у нас ще був зв’язок і ми знали, що відбувається в країні. Але згодом він зник. 

Ми опинилися в інформаційному вакуумі. Єдині новини, які у нас були, – це чутки сусідів. Хтось щось почув і розказав. Більше місяця ми майже постійно жили у підвалі. Електрики не було, їжу готували на вогнищі, грілися теж від нього. Тієї миті я тішилися, що все ж закупилася продуктами. Вже зараз я потрохи забуваю, як почувалася у підвалі. Пам’ятаю лише свій страх за маленьку донечку. 

Дитина спить у підвалі на Харківщині

За цей час, поки ми виживали (бо життям це складно назвати), мою дитину ніби підмінили. Я вже думала, що її посмішку не побачу більше ніколи. З таким тягарем важко думати про щось інше. Донька спала в одязі на матрацах у підвалі, ми укутували її чим тільки могли, аби дитині не було холодно. Навіть десяток тварин, яких ми забрали з собою, не могли змусити посміхатися мою дівчинку. 

Ми вирішили виїжджати 

Через місяць «підвального» життя в нашої доньки почався бронхіт. Коли ми це помітили, вирішили терміново виїжджати. Ми розуміли: якщо затягнемо, то опинимося без допомоги лікарів і з пневмонією у маленької дитини. Почали шукати варіанти, як і куди їхати. Одні друзі нам запропонували вирушати до Києва, але ми побоялися, бо знали про облогу столиці. Тоді мені зателефонувала подружка з Черкас, яка колись теж мене прихистила. Коли я виїжджала з Луганська на навчання до Києва. І ось вона знову запропонували мені свою допомогу, запросила в Черкаси.

Читайте також: «Погані бандерівці? А хто це взагалі?». Громада на Хмельниччині прийняла сотні переселенців зі Сходу та Півдня країни

Доїхати до Черкас було не так просто, як здавалося. Без палива, з медичним обладнанням і тваринами. Задача з зірочкою, я б сказала. На хуторі у батьків ми знайшли водія. Але за дві тисячі гривень він погодився нас вивезти лише до Харкова. Ми спакували речі, взяли все, що змогли забрати, і поїхати. Я ще сміялася: «Усі їдуть з речами, а ми з мікроскопом і апаратом УЗД». Ми не хотіли залишати апаратуру, бо знали, що в Черкасах нам готові дати приміщення для роботи. 

До Харкова доїхали. Там вже дізналися, що з міста їдуть лише евакуаційні автобуси до Дніпра. Вибору не було – ми поїхали. Дорога була складною, як з хутору, так і з Харкова. Над головами літали ракети. Ми не знали, доїдемо чи ні, будемо цілі чи ні. Здається, що тоді мої емоції звузилися лише до страху за доньку. Ні на що інше уваги я не звертала. Вже в Дніпрі ми зустрілися з рідним батьком мого чоловіка. Він нас і повіз до моєї подруги. 

Залишайтеся стільки, скільки потрібно

У Черкасах нас вже чекала моя подруга. Два місяці ми прожили в однокімнатній квартирі: я, чоловік, донька, подруга та її хлопець. І кіт. Вже зараз я розумію, як нам пощастило. Нас прихистили і допомогли з роботою. Перший час ми були майже без копійки у кишені, не могли платити ані за оренду приміщення, ані за квартиру. Але нас і не просили. Лише повторювали: «Залишайтеся стільки, скільки потрібно». 

Марина Дашко під час дороги з Харкова до Черкас

Власниця приміщення, де ми почали працювати, не взяла з нас жодної гривні. Вона сказала, що у нас «орендні канікули». Жінка чекала, поки ми бодай трошки станемо на ноги, щоби почати платити. З приміщенням, до речі, теж все вийшло доволі неочікувано. Воно розташоване разом з ветеринарною аптекою, яка в Черкасах працює роками. Нам навіть не довелося шукати клієнтів, вони приходять самі. Звісно, що порівнювати потік пацієнтів з Харковом немає сенсу. Нині ми маємо десь 30 відсотків з того, що мали там. 

У Черкасах усе геть інакше

З чоловіком ми почали знову працювати у вже звичному для нас графіку. Один через один, поки він вдома з донькою – я на роботі. І навпаки. Це додає нам почуття дому, ми звикли працювати в такому темпі. У Черкасах все геть інакше. День чи два на роботі можна навіть відпочити, бо немає пацієнтів. А буває, як от сьогодні, що й присісти часу бракує. У такі моменти я тішуся, бо робота повертає мене до життя. 

переселенці з Харкова у Черкасах

До того ж, батьки мого чоловіка змогли виїхати в Харків і забрати ще частину нашого обладнання. Щось привезли машиною, бо не хотіли ризикувати і надсилати, а от решту я забирала з пошти. Тому наше приміщення вже стало схожим на справжню ветклініку. І я помічаю, що в місті почало працювати сарафанне радіо, а це приводить до нас нових людей з тваринами. Чоловік вже може оперувати, а я проводжу всі дослідження, як раніше. 

Тут донька вперше посміхнулася

Через два місяці роботи ми змогли нарешті орендувати квартиру. Ми з’їхали від моєї подружки та її хлопця, але дякувати їм я буду ще довго. Вони забрали нас до себе тоді, коли нам не було куди йти. Зараз ми знову живемо втрьох: з чоловіком та донькою. 

Донечка знову стала собою. У день, коли ми приїхали до Черкас, вона вперше з початку повномасштабної війни посміхнулася. Я думала, що цю маленьку посмішку я вже ніколи не побачу. Але нам вдалося. Можливо, вона відчула, що батькам стало спокійніше. А може, так вплинула тиша на вулиці без гуркоту снарядів. 

подружжя з Харкова

Донечка почала ходити у дитячий садочок і знову гуляє на дитячих майданчиках з іншими дітками. Дітей тут багато, на один майданчик – понад 30 дітлахів. Тому їй є, з ким спілкуватися і гратися. Про те, що буде далі, я поки що не думаю. Але вже знаю, що в мене є міцна опора, і я вмію починати з самого початку. 

Суспільство

На Рівненщині встановили станцію громадського моніторингу якості повітря

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Жителі Острога на Рівненщині самостійно контролюватимуть якість повітря за допомогою громадської станції моніторингу.

Про це на фейсбук-сторінці повідомили активісти громадської природоохоронної організації «Екоклуб».

Зазначається, що станцію встановили в Національному університеті «Острозька академія».

Пристрій дозволяє всім охочим у режимі реального часу відстежувати у повітрі вміст пилу, діоксиду азоту, озону, моноксиду вуглецю, аміаку, вологість, атмосферний тиск та погоду.

Читайте також: «Готові переробити весь пластик Волині». Історія релокейту запорізької компанії «Грін компані»

Оскільки місто розташоване неподалік від Хмельницької АЕС, станція моніторингу також вимірює вміст радіації у повітрі.

Екоактивісти відзначили, що цьогоріч «Екоклуб» спільно із міжнародним проєктом «Чисте повітря для України» за підтримки чеської громадської організації «Арніка» ініціювали розвиток мережі постів громадського моніторингу повітря на Рівненщині. Дев’ять постів моніторингу з’явилися у Рівному, Городку, Обарові та Острозі.

Що таке пости громадського моніторингу?

Це сучасні інструменти моніторингу та оцінки якості повітря, які самостійно та незалежно від держави встановлюють жителі населених пунктів. Порівнюючи із державним моніторингом, такі пости дозволяють оперативно дізнаватися інформацію про стан повітря, показують достовірні дані за кількома основними забруднювальними речовинами у режимі реального часу.

Громадський моніторинг повітря – це мережа постів, які встановлюють жителі населеного пункту на житлових будівлях, офісних приміщеннях, школах, церквах тощо. Мережа постів громадського моніторингу дозволяє більш якісно визначати якісь повітря у тому чи тому населеному пункті.

Нагадаємо, ЛУН створив iOS-віджет, що сповіщає про якість повітря у Києві та Львові у реальному часі.

Також ШоТам повідомляв раніше про запуск екологічного чат-боту для скарг на забруднення повітря, води і ґрунту.

Фото: facebook.com/Ecoclubrivne.org.

Читати далі

Суспільство

«Я не можу опускати руки». Дружина захисника «Азовсталі» відкрила у Львові квіткову крамницю

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Оксана Дубик – переселенка з Маріуполя, яка місяць прожила в облозі неподалік від «Азовсталі». Її чоловік приєднався до захисників міста в перші дні повномасштабної війни. Відтоді Оксана залишилася разом із батьком, пообіцявши коханому, що за першої нагоди покине Маріуполь.

Так минув місяць, допоки росіяни не знищили Драмтеатр, а пізніше – й домівку подружжя. Після цього Оксана з татом пройшли майже 11 кілометрів пішки, поки не зустріли незнайомця, який допоміг врятуватися з міста.

У Львові жінка знайшла в собі сили відкрити квіткову крамницю й поступово розвивати бізнес. Каже, це дозволяє триматися й не опускати руки. А ще вона чекає на свого чоловіка, який досі перебуває в російському полоні. Чекає й робить усе, аби повернути його додому.

Маріуполь – це місто, яке я робила красивим

Я будівельниця. Усе моє життя пов’язане з будівництвом, створенням чогось нового або реабілітацією старого. Будинки, школи, дитячі садочки – це те, що я зводила протягом всіх років. А Маріуполь – це місто, яке я робила красивим. 

До початку повномасштабного вторгнення у нього можна було закохатися. З першого погляду, з першої вулички. Доволі промислове місто зі своїм шармом та особливим стержнем, закутаним у тендітність. Саме таким я бачила Маріуполь.

Оксана Дубик, дружина захисника Азовсталі

Восени 2021-го року я розпочала свій останній проєкт. Хоча, звісно, про те, що це останній я дізналися лише у лютому 2022-го. Разом із командою ми взялися реконструювати місцеву лікарню. До кінця зими встигли встановити сучасні вікна, нові двері і почали утеплювати фундамент зі стінами. Кінця роботи ще видно не було, але ми майже дісталися половини задуманого.

Я не здогадувалася, яке пекло можуть зробити росіяни 

За роки життя у прифронтовому місті я звикла до залпів війни. Це було моєю буденністю. Десь якийсь вибух, десь щось розривалося. До цих звуків звикаєш і майже не звертаєш на них уваги. Бо живеш з думкою, що це ніби десь далеко. Не поруч, не в місті твого життя. 

До 24-го лютого у мене не промайнуло жодної думки про те, що може розпочатися повномасштабна війна. Ба більше, я не здогадувалася, яке пекло зможуть зробити росіяни замість мого виплеканого Маріуполя. За два дні до початку я разом з іншими маріупольцями вийшла до Драмтеатру на мітинг проти війни. Звичайна акція, все як завжди. І сумніву, що щось не так, у мене не з’явилося. 

Подружжя з Маріуполя, де чоловік - захисник Азовсталі
Оксана з чоловіком та дітьми. Архівне фото.

А 24-го події розгорталися дуже швидко. Я б навіть сказала, миттєво. З самого ранку, коли ми прокинулися, чоловік пішов говорити по телефону. І буквально за кілька хвилин він повернувся і сказав: «Почалася війна, Київ бомблять». Перше, що я почала робити – телефонувати доньці. Вона живе у столиці, додзвонитися я не змогла. Чи то мережі не було, чи то вона була перевантажена, але чоловік почав телефонувати до сина. 

Син був у Львові й якось через інтернет зміг зв’язатися з сестрою. Так я дізналася, що мої діти в порядку. Донька вже була у бомбосховищі, а син – на заході. 

Історія повторилася: мій чоловік пішов на війну

Тоді я зібралася на роботу. Приїхала до лікарні, де вже були співробітники. Переважно чоловіки і кілька жінок. Решта не прийшли, бо почалася війна. Ми з усіма переговорили, зачинили двері і навіть увімкнули сигналізацію. Я була впевнена, що це всього на кілька днів, що ми скоро повернемося на роботу і треба буде завершувати проєкт. Але цього не трапилося.

Коли я поверталася додому, помітила, що дуже багато людей вже стоять з валізами, спаковані. Вони їхали геть з міста. Не пам’ятаю, про що я думала, коли побачила усіх цих людей. Але доїхала додому і дізналася, що мій чоловік рушив до військкомату. Ми це не обговорювали, не радилися. Але я знала, що так буде, боротися з цим не було сенсу. Знала, що він піде. Бо ми встигли пережити щось схоже у 2014-му, коли росія вперше нас атакувала. Мій коханий взяв зброю до рук і пішов нас захищати.

Цього разу історія повторилася. Не знаю, що було у військкоматі, але чоловік ходив туди ще двічі. Може, його відмовлялися брати через вік: йому 59 років. Але свого він досяг і вже 26-го лютого прийшов додому на півтори години. Зібратися на війну. Я зібрала їжу, якісь речі. Ще встигли трошки посваритися, бо він не хотів багато брати з собою, а я все складала. На дворі було холодно, як його можна було відпустити без теплих речей? 

Було складно, але ми не голодували і не хворіли

Далі – все як в тумані. День за днем вибухи, бої, стрілянина. Я постійно була в будинку зі своїм батьком. Час від часу ми виходили на вулицю, йшли до Драмтеатру. Тільки там можна було дізнатися якісь новини і щось про можливу евакуацію. 

Ми жили прямо навпроти «Азовсталі» і періодично ходили туди. Там був мій чоловік, я знала, що він приєднався до «азовців», коли почалися потужні бої. Тато приніс хлопцям електрочайники, щоб вони могли бодай чаю попити. А чоловік того дня передав мені шоколад. Він знав, який саме я люблю. І я зберегла його до свого Дня народження. Їла, ніби подарунок від коханого.

Читайте також: Нас лякали «бандерівцями», а вони зустріли нас обіймами. Фотографка з Рубіжного переїхала до Львівщини й починає життя з нуля

Під канонадою вибухів ми прожили цілий місяць. Було складно, але ми не голодували і не хворіли. Я вже потім дізналася, що мій чоловік приготував купу дров, вони стояли охайні і готові до використання. Ми це помітили з батьком, коли вирішили запалити камін у будинку. 

Ним давно ніхто не користувався, ал,е оскільки вікна повибивало, стало холодно, тож ми вирішили зігрітися. Щойно запалили – з каміну почав валити дим, заповнюючи весь будинок. А потім щось раптово вибухнуло і камін запрацював. Ми заклеїли вікна, в будинку стало тепліше. 

Хліб заміняли оладками

Знаєте, як українські господині вдома роблять закрутки, харчі зберігають мало не гуртовими партіями? Отак і в мене було. Комора була забита кашами і дровами. Єдине, напевно, чого не мали, так це хліб. Хоча сусіди, у яких була мука, робили солодкі оладки й ділилися з нами. Оцими оладками хліб і заміняли.

А взагалі нам пощастило. Продукти були, воду набирали і готували собі на вогнищі. Трошки згодом люди почали виносити продуктові склади, ділилися одне з одним. Періодично і рибу їли, і м’ясо було. 

Але це траплялося тоді, коли в якийсь зі складів із харчами «прилітало». Хтось йшов, виносив і роздавав. Ще й хвороби не турбували. Але я думаю, що це від стресу. Бо взагалі встигла забути, що маю якісь проблеми зі здоров’ям. 

Від вибуху в Драмтеатрі нас врятувала доля

Зі своїм чоловіком востаннє я говорила 28-го лютого. Тоді й домовилися, що як буде можливість – я поїду до Львова. Мало не щодня ми з батьком ходили до Драмтеатру. Там був зв’язок і можна було дізнатися хоча б якісь новини. 

Місяць евакуація переносилася. Виїхати було неможливо, хіба що власними машинами, але в нас такої не було. Тому ми чекали на автобуси. Від вибуху в Драмтеатрі нас врятувала сама доля. Того дня батько пішов туди зранку і дізнався, що автобусів не буде. А вдень Драмтеатру не стало. 

Оксана зі світлиною Драмтеатру в Маріуполі
Фото: nta.ua.

Просто доля, яка врятувала нас від загибелі. Випадковість, яка мало не вартувала нам життя. Батько пішов без мене, все дізнався і повернувся. Хоча зазвичай ми ходили разом і в інший час. Тоді почали думати, як нам виїхати.  Довго вагатися не довелося. Ми прокинулися від того, що горіла хата сусідів. У неї прилетіло «Градами». Щойно встигли загасити – вогонь перекинувся на наш будинок.

11 кілометрів йшли пішки

Ця пожежа не залишала нам вибору. Ми вибігали з хати з двома рюкзаками, залишили там все, що було. Навіть частину документів. У нас був єдиний варіант – йти пішки. І пи пішли, як і всі люди, просто вздовж набережної. 

Дорогою намагалися зупиняти автівки. Але хтось був геть завантажений речами чи людьми, а хтось просто не хотів зупинятися. Разом із батьком ми пройшли десь одинадцять кілометрів. Йшли довго й так втомилися, що планували заночувати просто в полі.

І коли їхала чергова автівка, я просто махнула рукою. Без надії, без сподівання. А машина зупинилася: там сидів молодий хлопчик на ім’я Денис. Я сказала йому: «Дитино, вивези нас у будь-яке село, куди-небудь звідси». Він відповів, що їде до Запоріжжя. Ми мало не стрибали в ту машину. Після 11 кілометрів пішки – це була наша маленька перемога. 

Я виплакала хлопця у росіян 

Аби доїхати до Запоріжжя, нам довелося пройти 12 блокпостів. У дорозі до нас приєднався ще один хлопчик – Микола. Тож ми були вже вчотирьох. На кожному блокпосту хлопців витягали з машини, роздягали догола, перевіряли телефони. Дивилися, які речі мають з собою, що в машині. Нас із татом не чіпали. Думаю, по нам точно було видно, що ми не військові.

На одному з останніх блокпостів росіяни знову забрали хлопців. Ані Дениса, ані Миколу окупанти відпускати не хотіли. Їх кудись відвели, і я не знала, що там відбувається. Але бачила, що росіяни були вже геть п’яні, тож пішла до них. Просила відпустити хлопців, довго благала і, здається, я просто виплакала у росіян. Дениса відпустили. А от Миколу не захотіли, він залишився там. Лише згодом я дізналася, що його внесли у списки на обмін. Сподіваюся, що він повернувся додому. 

Ми сіли в автівку й поїхали далі. Нам вдалося дістатися до Пологів (місто в Запорізькій області, – ред.). Там нас погодували, і саме там я вперше за місяць їла хліб. На виїзд до Запоріжжя формували колони по п’ять автівок. Нам сказали, що роблять це, аби вбили не всіх одразу й хтось міг врятуватися. 

Не очікувала, що нас так зустрінуть у Львові

Як їхали, я розповідати не буду. Це надто складні спогади. Але ми дісталися Запоріжжя. А далі доїхати до Львова вже не було проблемою. На Заході нас зустрів мій син. Разом із батьком ми поселилися у нього. 

Два тижні я приходила до тями. Це була надто складна подорож для нас. Утім залишатися у сина на шиї мені не хотілося, та й руки вже свербіли починати щось робити. Тому я звернулася до Львівської міської влади. 

Оксана, переселенка з Маріуполя
Оксана в приміщенні, де згодом відкриється квіткова крамниця. Фото: suspilne.media.

Прочитала, що переселенцям з Маріуполя надають житло у модульних будиночках, тому надіслала заявку. У мене інвалідність, батько – пенсіонер, думаю, саме через це досить швидко отримали відповідь. Нам дали будиночок на двох. Чесно? Я не очікувала, що мене тут так зустрінуть. Не чекала таких теплих обіймів в геть іншому куточку своєї країни. 

Цілодобово моніторила новини про «Азовсталь»

Трошки згодом я змогла зв’язатися зі своїми знайомими з Маріуполя та Бердянська. Це жінки, які виїжджали важче та довше за мене, але теж опинилися на заході України. Спершу вони були в Тернопільській області, але потім також переїхали до Львова. 

Саме ці люди й запропонували мені спробувати відкрити квіткову крамницю. Від бездіяльності я постійно сиділа в телефоні, просто цілодобово. Змусити себе відірватися від новин я не могла, бо періодично вискакували повідомлення про «Азовсталь», про азовців, про всіх героїв, які тоді перебували на заводі. А я знала, що мій чоловік – серед них. 

дружина захисника азовсталі
Фото: radiosvoboda.org.

Тому, коли пролунала пропозиція відкрити крамничку, я погодилася одразу. Це була можливість бодай трошки відволіктися і зайнятися чимось корисним для себе. Я ніколи не мала справи з квітами на якомусь професійному рівні. Лише вдома вирощувала щось для краси, бо чоловіку подобаються живі квіти. А він вирощував лимони. Тому не погодитися я не могла.

Так на залишки наших збережень ми з дівчатами знайшли приміщення. Знаєте, таке маленьке, захаращене. Зробили там косметичний ремонт, закупили квіточок, насіння. І відкрилися.

Наші квіти купували дорожче, ніж вони коштували

Я і не здогадувалася, як сильно львів’яни люблять квіти. До нас почали приходити відвідувачі. Спершу небагато, а потім все більше й більше. Прийшли журналісти, які зняли про нас матеріал. Про маленьку крамничку! І я розповіла їм свою історію. Тоді почався шалений потік клієнтів.

У нас навіть купляли квіточки дорожче, ніж вони коштували. І тихенько казали: «Це на розвиток». Звісно, що це наповнює силою. Спілкування з людьми, робота, клопоти, які не пов’язані з війною, додали мені енергії. Додали сили, щоб триматися у новій реальності. 

квіткова крамниця дружини захисника азовсталі

За цей час я полюбила Львів. Усім серцем я полюбила це місто і людей. Якою б я була без них? Без тих, хто приходить просто поговорити у крамничку? Просто підтримати? 

Я чітко зрозуміла, що не можна впадати у відчай. Сумніваюся, що мій чоловік хотів би бачити мене в депресії і з опущеними руками. 

Будемо кричати так голосно, щоб світ щодня чув нас

Зараз я маю дві задачі: зробити все, щоб мій чоловік повернувся додому і тримати квіткову крамничку. Я долучилися до спільнот, де жінки також чекають на своїх чоловіків. Ми почали влаштовувати мітинги, звертатися до влади усіма можливими способами, писати листи і чекати відповіді. 

Зараз комунікація з владою майже відсутня. На днях написали чергового листа, цього разу – до президента. Нам потрібно знати, що робляться бодай якісь кроки для визволення наших захисників та захисниць. Знаєте, розлючені жінки – це страшна сила. Я знайома з багатьма, хто чекає своїх синів, доньок, чоловіків, друзів – тих, хто захищав Маріуполь.

Оксана на мітингу дружин бійців азовсталі

Це люди надзвичайної сили. Ми люди надзвичайної сили. Ми мусимо зробити все, так само, як наші герої робили все для нашого захисту. Я не зможу змиритися з думкою, що їх просто залишать на тортури в росії. Ні, будемо кричати так голосно, щоб світ чув нас кожен день. Адже від цього залежить життя наших оборонців. 

Читати далі

Суспільство

На Запоріжжі під час ворожого нальоту солдат Нацгвардії збив Су-25 (ВІДЕО)

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Під час ворожого нальоту на Запорізькому напрямку боєць Нацгвардії збив ворожий штурмовик Су-25.

Про це повідомили у пресслужбі Нацгвардії.

Український захисник вдарив по літаку із переносного зенітно-ракетного комплексу «Ігла».

Зазначається, що після враження цілі за лісосмугою відбувся вибух. Падіння ворожого літака на окупованій території було підтверджено, а ціль знищена.

Довідка

Національна гвардія — військове формування з правоохоронними функціями. Призначене для виконання завдань із захисту та охорони життя громадян України. Загальна чисельність — до 60 тисяч військовослужбовців.

Нагадаємо, за минулу добу, 9 серпня, російська армія втратила 9 літаків.

Також «Запорізький месник» із Нацгвардії збив ворожий штурмовик Су-25.

Фото: pixabay.

Читати далі