«Погані бандерівці? А хто це взагалі?». Громада на Хмельниччині прийняла сотні переселенців зі Сходу та Півдня країни

З початком нового етапу війни питання евакуації торкнулося багатьох українців: і тих, які були вимушені виїжджати зі своїх рідних міст і сіл, і тих, хто приймав людей в інших регіонах. Крупецька сільська територіальна громада, що на Хмельниччині, зустріла перших переселенців ще 24 лютого. 

Нині деякі з них уже заготовляють дрова, оскільки планують провести там щонайменше майбутню зиму. Жанна Зубова, керуюча справами виконавчого комітету Крупецької сільської ради, розповіла ШоТам, з якими новими викликами стикнулася їхня громада, як переселенці адаптуються до нових умов та про те, чи є мовне питання бар’єром.

Невелика, але самодостатня громада

Крупецька сільська територіальна громада була створена п’ять років тому. Вона невелика, але самодостатня. Розташована між двома великими громадами, Славутською та Нетішинською, які хотіли приєднати до себе ті 11 сіл, які увійшли до нас. Однак люди й депутатський корпус виявили бажання створити свою ОТГ. До повномасштабної війни у нас проживало майже 4 тис. мешканців.

На території громади працюють підприємства, зокрема деревообробні та солодовий переробний завод, що посідає одне з перших місць в Україні з виробництва солоду для пива. У нас добувають пісок із кар’єрів. Є й гарні краєвиди – регіон славиться Голубими озерами.

За кілька годин розробили план, як працювати у воєнний час

Ніхто в нашій громаді майже не готувався до повномасштабного вторгнення – усі сподівалися, що цього не відбудеться. Хоча події останніх днів до 24 лютого змусили нас замислитися про те, як ми будемо працювати. Я була однією з перших у громаді, хто дізнався про початок нового етапу війни. І мені потрібно було сповістити людей про те, що така біда сталася в Україні. О восьмій ранку наш колектив зібрався на роботі та, як і всі, напевно, не знав, як діяти. Опанувавши страх і взявши себе в руки, за кілька годин ми сформували чіткий план і були готові до роботи умовах воєнного часу. Протягом двох-трьох місяців ми працювали практично 24/7. Тоді я ще вела щоденник, де записувала, що кожного дня було зроблено. Потім перестала писати – неможливо було зазначити все, що ми виконували.

Багато громад у перші дні війни взялися за облаштування блокпостів, однак у нас не було жодного. Блокпости були у Славуті та Нетішині, тож ми були захищені з усіх боків. Ми їм допомагали в цьому чим могли: завезли пісок, надали будівельні блоки й техніку. З перших днів до нас приходили люди, щоб записатися в територіальну оборону. Наші мешканці захищають Україну на передовій: хтось пішов добровільно, когось призвали на службу.

Розмістили в одному будинку 22 людини

З першого ж дня було зрозуміло, що ми прийматимемо у себе переселенців. Тому 24 лютого я зв’язалася з усіма сільськими старостами. Щоб можна було заселити людей, ми зробили насамперед реєстри вільних будинків, а також підготували одну школу. У нас є один оздоровчий табір «Голубі озера Славутчини», який пустував і потребував ремонту. На всяк випадок ми там теж підготували 50 спальних місць, але зрештою в табір і школу нікого не заселяли. Розмістили людей по приватних будинках.

Протягом першого тижня до нас їхали люди здебільшого з Києва, Бучі та Ірпеня. Спочатку прибували родичі мешканців нашої громади. Потім ці родичі забирали із собою друзів і сусідів. Ми їх розміщували в пусті будинки, а коли людей стало більше, то підселяли одне до одного й до місцевих. У мене самої вдома жило четверо переселенців. Було й так, що в одному будинку розмістилися 22 людини – найбільша кількість осіб. За один тільки березень у нашій громаді зареєструвалися 450 переселенців. Нині в наших селах проживають 140 внутрішньо переміщених осіб, серед них – дві вагітні жінки. Життя триває, і ми вже шукаємо візочки для немовлят.

У нас живуть переселенці ще з 2014 року

І до повномасштабної війни у нас проживали переселенці зі Сходу. У 2014 році їх було досить багато, однак нині з них залишилася одна сім’я. Усі інші поїхали далі. Тепер у нас живуть люди з Луганської, Донецької, Харківської та Миколаївської областей. Більшість переселенців з Київщини повернулися додому, однак не всі – деякі жінки, побачивши, що їхні будинки зруйновані, вирішили залишитися у нас. Тимчасом їхні чоловіки у себе вдома роблять ремонт і відбудовують там, де це можливо зробити.

Часто бувало так, що рано-вранці мені телефонували люди, які щойно прибули на вокзал, і запитували, як їм дістатися. Я їм відповідала, щоб чекали на мене, їхала й забирала їх на машині. Коли приїжджали переселенці, місцеві мешканці одразу починали приносити в кого що було: продукти, одяг, подушки та ковдри. Виручали як могли.

Новий етап війни – нові виклики

Коли до нас приїхали перші переселенці, ми сподівалися, що самі впораємося з новими викликами – у нас самодостатня громада, і ми були впевнені, що не буде потреби в сторонній допомозі. Але минув час. Через кілька тижнів після початку повномасштабної війни до нас прийшла молода жінка й запитала: «Ви замовляли нам продуктові набори?». Я відповіла: «Ні, а що, треба? Я думаю, що ми самі вас прогодуємо». На це вона сказала: «Я розумію, що ви можете прогодувати, але, можливо, щось буде від держави». І тільки тоді я замислилася про те, що треба десь замовити гуманітарну допомогу.

У перші місяці ми дійсно справлялися власними силами. Тільки нещодавно до нас почали надходити продуктові набори від низки благодійних організацій, як українських, так і закордонних. Ми спілкуємося з волонтерами з Нетішина та Славути, інколи від них отримуємо допомогу. Підприємці нам передають цукор і тушкованку. Частину цього ми відправляли на ЗСУ, частину – давали людям, хто потребував. Так і закриваємо це питання. Немає такого, що когось обійшли увагою і людина сидить голодна й не має чим попрати собі речі. Є все необхідне для звичайного життя.

Я систематично спілкуюся з усіма переселенцями, коли вони приходять по допомогу. Серед них є люди з діабетом, з онкозахворюваннями, є ті, які потребують гемодіалізу – і ми їх возимо на процедури. Звісно, з кожною людиною є свої нюанси, але на сьогодні можу сказати, що ми справляємося. Якщо нові переселенці до нас не прибуватимуть або їхня кількість буде хоча б такою, як була, то ми впораємося.

Підселяю до споріднених душ

Сім’ї, які тільки приїхали, заходять до мого кабінету з одним запитанням: «Чи можна десь у вас орендувати житло?». У мене є база будинків і контакти їхніх власників. Однак спочатку я спілкуюся з людьми, вивчаю, які вони. Дивлюся, куди кого можна підселити. Багато хто приїжджає з домашніми тваринами – і це теж накладає певні обмеження.

Я вже маю певне чуття на людей. Якось до мене прийшла жінка пенсійного віку, яка жила з людьми, в яких народилася дитина. Вона сказала, що почувається там зайвою, що більше гуляє, ніж перебуває вдома. Запитала, чи можна до когось іншого підселитися. Я з нею поспілкувалася та згадала, що є місцева сім’я, яка була не проти нової сусідки.

Читайте також: «Війна навчила Харків боротися за своє». Історія волонтерки, яка евакуювалася до Львова та допомагає рідному місту

Сказала переселенці: «Вам буде комфортно в цій родині. Там жінка працює бібліотекаркою, живе з мамою та донькою». Згодом усі вони дивувалися, наскільки спорідненими душами виявилися. Жінка, яка до мене звернулася, була журналісткою, і вона одразу знайшла спільну мову з бібліотекаркою. Запитувала мене, як мені вдалося знайти їй таку сім’ю, в якій вона почувається, ніби у своїй рідній? 

Працевлаштування залишається болючим питанням

Якщо із житлом і гуманітарною допомогою гострих проблем немає, то працевлаштування залишається для нас основним болючим питанням. Охочих працювати дуже багато, особливо чоловіків. Ми пропонуємо роботу в нашому комунальному господарстві, у піщаних кар’єрах. Сільський голова надає цьому велике значення й телефонує до власників підприємств і просить, щоб взяли на роботу людей, особливо з тих родин, де є діти. 

Наші перші внутрішньо переміщені особи влаштувалися на атомну станцію. Деякі знаходять роботу у Славуті. Але це здебільшого стосується чоловіків. З жінками складніше, тому що більшість із них приїжджають з малими дітьми. Був випадок, коли ми влаштували одну жінку на фабрику, вона трохи попрацювала, а потім відмовилася, тому що не могла залишити дітей вдома самих, тим паче на чужині.

Люди приїхали й того ж дня почали займатися господарством

Ми залучаємо всіх наших гостей у життя сіл. Серед перших переселенців було багато активних людей, які плели маскувальні сітки та формували сухі пайки для захисників. Нині ми пропонуємо людям взяти участь у низці ініціатив. Зокрема, невдовзі запуститься кулінарний проєкт за підтримки Ради Європи, де обов’язковою умовою є залучення ВПО. Серед наших переселенців немає кулінарів за спеціальністю, але є люди, які люблять і вміють готувати. На днях ми отримаємо від проєкту перше обладнання на 4 тис. євро, а також благодійну підтримку від підприємців – цукор, молоко, масло тощо. Ми будемо випікати хліб і відкривати точки продажу, щоб можна було реалізовувати цю продукцію. А поки передаватимемо хліб ЗСУ. 

Ми проводили ярмарки на підтримку армії, і переселенці теж брали в них участь: і готували, і купували вироби. До Дня молоді плануємо провести майстер-класи з в’язання, шиття, бісероплетіння, художньої різьби по дереву та залучити до цих заходів внутрішньо переміщених осіб. 

Нині багато хто з них займається господарством. У нас були переселенці із Сумщини, які в перший же день заселення поїхали на базар, купили курчат і каченят. А потім сказали: «Дайте нам шматок городу, ми будемо садити цибулю». Я думаю: «Ви ж тільки приїхали!». Ці люди вже повернулися до себе додому, бо їхній населений пункт звільнили.

Тим, хто не знає українську, пояснюю на мигах

У нашій громаді люди адаптуються по-різному. Одним дуже легко одразу, іншим важче. І ми все розуміємо. Уявіть: людина залишилася без нічого та приїхала до нас з одною сумкою і сльозами в очах. Ми й самі не знаємо, що на нас чекає, однак допомагаємо чим можемо. 

Майже всі переселенці в нашій громаді російськомовні, тільки одиниці розмовляють українською. Але ми звикли до цього. Хмельниччина – такий регіон, де було багато суржику. Поряд з нами розташована атомна станція, де свого часу працювало багато людей з Одеси та Сходу України, які розмовляли російською. Ми нормально ставимося до російськомовних українців, їх ніхто не притискає. Багатьом з них важко перейти на українську. Я думаю, що закон про мову поступово сприятиме цьому переходу.

Якось ми працевлаштовували одного переселенця, який дуже погано володів українською. Я дивувалася, що він навіть не розумів мене. Я зазвичай говорю швидко, пояснювала, куди йому треба підійти стосовно роботи, і в якийсь момент усвідомила, що він взагалі не розуміє, про що йдеться. Запитала його: «Ви добре знаєте українську?». Він сказав, що знає. Тоді я знову запитала: «Ви розумієте, що я вам кажу?». Він відповів: «Не все». «Ну раз не все, –  кажу, – буду показувати на мигах». 

Разом з переселенцями вчимося жити в нових умовах

Життя тепер так цікаво склалося, що перемішало усіх нас, українців. Пригадую, коли приїхали реєструватися перші переселенці, то одразу ж зайшли й до перукарні, що неподалік. Серед них була молода дівчина. Вона підстриглася, виходить і каже, що тут такі хороші люди, перукарка з неї грошей не взяла, що сусіди принесли їм купу їжі, що керівництво громади їх розмістило й ледь не на таксі привезло. Я запитую її: «А ви думали, що тут живуть бандерівці погані?». Вона дивується: «А кто такие бандеровцы?». «Ось по сьогодні ми не знаємо, чого нас називають бандерівцями й чому вони погані», – відповідаю. 

Люди приїжджають до нас і дійсно дуже добре відгукуються: хороші сусіди та села. Немає претензій, що їх погано зустріли чи якось не так поставилися. Вчора я допомагала одній переселенці оформлювати документи на виплату. Вона телефонує та плаче: «Якби не ви, я б нічого не змогла зробити». На те ми і є, щоб допомагати людям. Це молода жінка, яка втратила чоловіка під час війни, зараз відновлюється після важкої операції. Я дала завдання соціальній робітниці заходити до неї двічі на тиждень, приносити продукти, допомагати по господарству, поки їй не стане легше. У всіх унікальна історія та новий досвід, до якого не були готові ні вони, ні ми. І ми разом вчимося жити в нових умовах.

Перемога буде не тільки між військовими

Приблизно 30 % переселенців розглядають проживання в нашій громаді не як тимчасовий прихисток, а як щось триваліше. У мене вже запитують, чи можна винайняти житло на довгий час. Є люди, які вже точно знають, що принаймні на зиму залишаться тут, і вже заготовляють дрова для майбутнього опалювального сезону. 

Українці – це сильна нація. Я думаю, ми вистоїмо й усе витримаємо. Перемога однозначно буде за нами: не тільки між військовими, а й між нами, цивільними українцями, вистраждана такою єдністю. Хмельниччина завжди відрізнялася своєю гостинністю. Ми не Захід і не Схід, і ми раді всім, хто до нас приїздить.