Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Суспільство

«Погані бандерівці? А хто це взагалі?». Громада на Хмельниччині прийняла сотні переселенців зі Сходу та Півдня країни

СПЕЦПРОЄКТ

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

З початком нового етапу війни питання евакуації торкнулося багатьох українців: і тих, які були вимушені виїжджати зі своїх рідних міст і сіл, і тих, хто приймав людей в інших регіонах. Крупецька сільська територіальна громада, що на Хмельниччині, зустріла перших переселенців ще 24 лютого. 

Нині деякі з них уже заготовляють дрова, оскільки планують провести там щонайменше майбутню зиму. Жанна Зубова, керуюча справами виконавчого комітету Крупецької сільської ради, розповіла ШоТам, з якими новими викликами стикнулася їхня громада, як переселенці адаптуються до нових умов та про те, чи є мовне питання бар’єром.

Невелика, але самодостатня громада

Крупецька сільська територіальна громада була створена п’ять років тому. Вона невелика, але самодостатня. Розташована між двома великими громадами, Славутською та Нетішинською, які хотіли приєднати до себе ті 11 сіл, які увійшли до нас. Однак люди й депутатський корпус виявили бажання створити свою ОТГ. До повномасштабної війни у нас проживало майже 4 тис. мешканців.

На території громади працюють підприємства, зокрема деревообробні та солодовий переробний завод, що посідає одне з перших місць в Україні з виробництва солоду для пива. У нас добувають пісок із кар’єрів. Є й гарні краєвиди – регіон славиться Голубими озерами.

За кілька годин розробили план, як працювати у воєнний час

Ніхто в нашій громаді майже не готувався до повномасштабного вторгнення – усі сподівалися, що цього не відбудеться. Хоча події останніх днів до 24 лютого змусили нас замислитися про те, як ми будемо працювати. Я була однією з перших у громаді, хто дізнався про початок нового етапу війни. І мені потрібно було сповістити людей про те, що така біда сталася в Україні. О восьмій ранку наш колектив зібрався на роботі та, як і всі, напевно, не знав, як діяти. Опанувавши страх і взявши себе в руки, за кілька годин ми сформували чіткий план і були готові до роботи умовах воєнного часу. Протягом двох-трьох місяців ми працювали практично 24/7. Тоді я ще вела щоденник, де записувала, що кожного дня було зроблено. Потім перестала писати – неможливо було зазначити все, що ми виконували.

переселенці в громаді на Хмельниччині

Багато громад у перші дні війни взялися за облаштування блокпостів, однак у нас не було жодного. Блокпости були у Славуті та Нетішині, тож ми були захищені з усіх боків. Ми їм допомагали в цьому чим могли: завезли пісок, надали будівельні блоки й техніку. З перших днів до нас приходили люди, щоб записатися в територіальну оборону. Наші мешканці захищають Україну на передовій: хтось пішов добровільно, когось призвали на службу.

Розмістили в одному будинку 22 людини

З першого ж дня було зрозуміло, що ми прийматимемо у себе переселенців. Тому 24 лютого я зв’язалася з усіма сільськими старостами. Щоб можна було заселити людей, ми зробили насамперед реєстри вільних будинків, а також підготували одну школу. У нас є один оздоровчий табір «Голубі озера Славутчини», який пустував і потребував ремонту. На всяк випадок ми там теж підготували 50 спальних місць, але зрештою в табір і школу нікого не заселяли. Розмістили людей по приватних будинках.

переселенці

Протягом першого тижня до нас їхали люди здебільшого з Києва, Бучі та Ірпеня. Спочатку прибували родичі мешканців нашої громади. Потім ці родичі забирали із собою друзів і сусідів. Ми їх розміщували в пусті будинки, а коли людей стало більше, то підселяли одне до одного й до місцевих. У мене самої вдома жило четверо переселенців. Було й так, що в одному будинку розмістилися 22 людини – найбільша кількість осіб. За один тільки березень у нашій громаді зареєструвалися 450 переселенців. Нині в наших селах проживають 140 внутрішньо переміщених осіб, серед них – дві вагітні жінки. Життя триває, і ми вже шукаємо візочки для немовлят.

У нас живуть переселенці ще з 2014 року

І до повномасштабної війни у нас проживали переселенці зі Сходу. У 2014 році їх було досить багато, однак нині з них залишилася одна сім’я. Усі інші поїхали далі. Тепер у нас живуть люди з Луганської, Донецької, Харківської та Миколаївської областей. Більшість переселенців з Київщини повернулися додому, однак не всі – деякі жінки, побачивши, що їхні будинки зруйновані, вирішили залишитися у нас. Тимчасом їхні чоловіки у себе вдома роблять ремонт і відбудовують там, де це можливо зробити.

Часто бувало так, що рано-вранці мені телефонували люди, які щойно прибули на вокзал, і запитували, як їм дістатися. Я їм відповідала, щоб чекали на мене, їхала й забирала їх на машині. Коли приїжджали переселенці, місцеві мешканці одразу починали приносити в кого що було: продукти, одяг, подушки та ковдри. Виручали як могли.

допомога ВПО в громаді на Хмельниччині

Новий етап війни – нові виклики

Коли до нас приїхали перші переселенці, ми сподівалися, що самі впораємося з новими викликами – у нас самодостатня громада, і ми були впевнені, що не буде потреби в сторонній допомозі. Але минув час. Через кілька тижнів після початку повномасштабної війни до нас прийшла молода жінка й запитала: «Ви замовляли нам продуктові набори?». Я відповіла: «Ні, а що, треба? Я думаю, що ми самі вас прогодуємо». На це вона сказала: «Я розумію, що ви можете прогодувати, але, можливо, щось буде від держави». І тільки тоді я замислилася про те, що треба десь замовити гуманітарну допомогу.

У перші місяці ми дійсно справлялися власними силами. Тільки нещодавно до нас почали надходити продуктові набори від низки благодійних організацій, як українських, так і закордонних. Ми спілкуємося з волонтерами з Нетішина та Славути, інколи від них отримуємо допомогу. Підприємці нам передають цукор і тушкованку. Частину цього ми відправляли на ЗСУ, частину – давали людям, хто потребував. Так і закриваємо це питання. Немає такого, що когось обійшли увагою і людина сидить голодна й не має чим попрати собі речі. Є все необхідне для звичайного життя.

Акція на підтримвку ЗСУ в сільській громаді Хмельниччини

Я систематично спілкуюся з усіма переселенцями, коли вони приходять по допомогу. Серед них є люди з діабетом, з онкозахворюваннями, є ті, які потребують гемодіалізу – і ми їх возимо на процедури. Звісно, з кожною людиною є свої нюанси, але на сьогодні можу сказати, що ми справляємося. Якщо нові переселенці до нас не прибуватимуть або їхня кількість буде хоча б такою, як була, то ми впораємося.

Підселяю до споріднених душ

Сім’ї, які тільки приїхали, заходять до мого кабінету з одним запитанням: «Чи можна десь у вас орендувати житло?». У мене є база будинків і контакти їхніх власників. Однак спочатку я спілкуюся з людьми, вивчаю, які вони. Дивлюся, куди кого можна підселити. Багато хто приїжджає з домашніми тваринами – і це теж накладає певні обмеження.

Я вже маю певне чуття на людей. Якось до мене прийшла жінка пенсійного віку, яка жила з людьми, в яких народилася дитина. Вона сказала, що почувається там зайвою, що більше гуляє, ніж перебуває вдома. Запитала, чи можна до когось іншого підселитися. Я з нею поспілкувалася та згадала, що є місцева сім’я, яка була не проти нової сусідки.

Читайте також: «Війна навчила Харків боротися за своє». Історія волонтерки, яка евакуювалася до Львова та допомагає рідному місту

Сказала переселенці: «Вам буде комфортно в цій родині. Там жінка працює бібліотекаркою, живе з мамою та донькою». Згодом усі вони дивувалися, наскільки спорідненими душами виявилися. Жінка, яка до мене звернулася, була журналісткою, і вона одразу знайшла спільну мову з бібліотекаркою. Запитувала мене, як мені вдалося знайти їй таку сім’ю, в якій вона почувається, ніби у своїй рідній? 

Працевлаштування залишається болючим питанням

Якщо із житлом і гуманітарною допомогою гострих проблем немає, то працевлаштування залишається для нас основним болючим питанням. Охочих працювати дуже багато, особливо чоловіків. Ми пропонуємо роботу в нашому комунальному господарстві, у піщаних кар’єрах. Сільський голова надає цьому велике значення й телефонує до власників підприємств і просить, щоб взяли на роботу людей, особливо з тих родин, де є діти. 

Наші перші внутрішньо переміщені особи влаштувалися на атомну станцію. Деякі знаходять роботу у Славуті. Але це здебільшого стосується чоловіків. З жінками складніше, тому що більшість із них приїжджають з малими дітьми. Був випадок, коли ми влаштували одну жінку на фабрику, вона трохи попрацювала, а потім відмовилася, тому що не могла залишити дітей вдома самих, тим паче на чужині.

ярмарок для ВПО в громаді на Хмельниччині

Люди приїхали й того ж дня почали займатися господарством

Ми залучаємо всіх наших гостей у життя сіл. Серед перших переселенців було багато активних людей, які плели маскувальні сітки та формували сухі пайки для захисників. Нині ми пропонуємо людям взяти участь у низці ініціатив. Зокрема, невдовзі запуститься кулінарний проєкт за підтримки Ради Європи, де обов’язковою умовою є залучення ВПО. Серед наших переселенців немає кулінарів за спеціальністю, але є люди, які люблять і вміють готувати. На днях ми отримаємо від проєкту перше обладнання на 4 тис. євро, а також благодійну підтримку від підприємців – цукор, молоко, масло тощо. Ми будемо випікати хліб і відкривати точки продажу, щоб можна було реалізовувати цю продукцію. А поки передаватимемо хліб ЗСУ. 

Ми проводили ярмарки на підтримку армії, і переселенці теж брали в них участь: і готували, і купували вироби. До Дня молоді плануємо провести майстер-класи з в’язання, шиття, бісероплетіння, художньої різьби по дереву та залучити до цих заходів внутрішньо переміщених осіб. 

Нині багато хто з них займається господарством. У нас були переселенці із Сумщини, які в перший же день заселення поїхали на базар, купили курчат і каченят. А потім сказали: «Дайте нам шматок городу, ми будемо садити цибулю». Я думаю: «Ви ж тільки приїхали!». Ці люди вже повернулися до себе додому, бо їхній населений пункт звільнили.

розваги для дітей-переселенців

Тим, хто не знає українську, пояснюю на мигах

У нашій громаді люди адаптуються по-різному. Одним дуже легко одразу, іншим важче. І ми все розуміємо. Уявіть: людина залишилася без нічого та приїхала до нас з одною сумкою і сльозами в очах. Ми й самі не знаємо, що на нас чекає, однак допомагаємо чим можемо. 

Майже всі переселенці в нашій громаді російськомовні, тільки одиниці розмовляють українською. Але ми звикли до цього. Хмельниччина – такий регіон, де було багато суржику. Поряд з нами розташована атомна станція, де свого часу працювало багато людей з Одеси та Сходу України, які розмовляли російською. Ми нормально ставимося до російськомовних українців, їх ніхто не притискає. Багатьом з них важко перейти на українську. Я думаю, що закон про мову поступово сприятиме цьому переходу.

Громада на Хмельниччині консультує ВПО

Якось ми працевлаштовували одного переселенця, який дуже погано володів українською. Я дивувалася, що він навіть не розумів мене. Я зазвичай говорю швидко, пояснювала, куди йому треба підійти стосовно роботи, і в якийсь момент усвідомила, що він взагалі не розуміє, про що йдеться. Запитала його: «Ви добре знаєте українську?». Він сказав, що знає. Тоді я знову запитала: «Ви розумієте, що я вам кажу?». Він відповів: «Не все». «Ну раз не все, –  кажу, – буду показувати на мигах». 

Разом з переселенцями вчимося жити в нових умовах

Життя тепер так цікаво склалося, що перемішало усіх нас, українців. Пригадую, коли приїхали реєструватися перші переселенці, то одразу ж зайшли й до перукарні, що неподалік. Серед них була молода дівчина. Вона підстриглася, виходить і каже, що тут такі хороші люди, перукарка з неї грошей не взяла, що сусіди принесли їм купу їжі, що керівництво громади їх розмістило й ледь не на таксі привезло. Я запитую її: «А ви думали, що тут живуть бандерівці погані?». Вона дивується: «А кто такие бандеровцы?». «Ось по сьогодні ми не знаємо, чого нас називають бандерівцями й чому вони погані», – відповідаю. 

допомога переселенцям в громаді на Хмельниччині

Люди приїжджають до нас і дійсно дуже добре відгукуються: хороші сусіди та села. Немає претензій, що їх погано зустріли чи якось не так поставилися. Вчора я допомагала одній переселенці оформлювати документи на виплату. Вона телефонує та плаче: «Якби не ви, я б нічого не змогла зробити». На те ми і є, щоб допомагати людям. Це молода жінка, яка втратила чоловіка під час війни, зараз відновлюється після важкої операції. Я дала завдання соціальній робітниці заходити до неї двічі на тиждень, приносити продукти, допомагати по господарству, поки їй не стане легше. У всіх унікальна історія та новий досвід, до якого не були готові ні вони, ні ми. І ми разом вчимося жити в нових умовах.

Перемога буде не тільки між військовими

Приблизно 30 % переселенців розглядають проживання в нашій громаді не як тимчасовий прихисток, а як щось триваліше. У мене вже запитують, чи можна винайняти житло на довгий час. Є люди, які вже точно знають, що принаймні на зиму залишаться тут, і вже заготовляють дрова для майбутнього опалювального сезону. 

Українці – це сильна нація. Я думаю, ми вистоїмо й усе витримаємо. Перемога однозначно буде за нами: не тільки між військовими, а й між нами, цивільними українцями, вистраждана такою єдністю. Хмельниччина завжди відрізнялася своєю гостинністю. Ми не Захід і не Схід, і ми раді всім, хто до нас приїздить.

ярмарок в громаді на Хмельниччині

Суспільство

Україна отримала чотири гаубиці Zuzana-2 від Словаччини

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Україна отримала чотири гаубиці Zuzana-2 від Словаччини.

Про це повідомив міністр оборони Словаччини Ярослав Надь у твіттері.

«Словаччина допомагає захистити життя невинних українців! Раді підтвердити, що перші чотири гаубиці Zuzana перебувають в українських Збройних силах та готові до розгортання для захисту від російських агресорів», — написав Ярослав Надь.

Читайте також: «На показ прийшло все село». Харківська режисерка переїхала на Тернопільщину та влаштувала кінолабораторію для дітей

У червні Словаччина та Україна домовилися про постачання 8 артилерійських установок Zuzana-2.

Відзначимо, що Zuzana 2 — це самохідна установка з гарматою калібром 155 мм. Побудована на колісному шасі TATRA 8×8. Максимальна дальність стрільби — 41 км. Маса самохідки 32 тонни, екіпаж складається із чотирьох осіб. Автоматична система заряджання дозволяє здійснювати 6 пострілів за хвилину або 16 пострілів за 3 хвилини.

Нагадаємо, у травні з’явилося повідомлення, що Словаччина має намір передати Україні новітні САУ Zuzana 2.

Також українські військові показали, як б’є по ворогу артилерійська установка словацької компанії Zuzana.

Фото: twitter.com/JaroNad.

Читати далі

Суспільство

«На показ прийшло все село». Харківська режисерка переїхала на Тернопільщину та влаштувала кінолабораторію для дітей

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Режисерка та продюсерка Катерина Балабай мала в Харкові власну студію Mediagroup8, де разом з командою створювала фільми, музичні кліпи та рекламні ролики. Під час повномасштабної війни Катерина зі своєю родиною переїхала з великого міста в село Велеснів на Тернопільщину, одружилася і продовжила займатися улюбленою справою.

Ба більше, режисерка організувала літню кінолабораторію для дітей, де навчала охочих знімати документальні й ігрові фільми, а також працювати з анімацією. Катерина розповіла ШоТам про свою адаптацію в нових умовах, про співпрацю з місцевим музеєм і школою та про те, як у селі дивилися кіно, зняте дітьми.

До вторгнення знімали фільм, пов’язаний з Харківщиною

Харків – моє рідне місто. Я жила в центрі та мала студію неподалік від дому. До повномасштабної війни постійно працювала та створювала аудіовізуальний контент: це була як робота в Mediagroup8, так і різні зйомки. Часто гуляла вулицями, насолоджувалася краєвидами й фіксувала красу міста й регіону – ми в студії, зокрема, робили проєкт і про Харківщину. Мала собаку – великого німецького дога, який помер від старості за місяць до вторгнення. Спочатку я страждала через цю втрату, а потім навіть подумала: «Добре, що до, а не після». Бо це великий стрес і для людей, і для тварин.

режисерка Катерина Балабай  з чоловіком

Незадовго до нового етапу війни ми з моїм партнером і колегою Юрієм Красюком, який є оператором-постановником усіх проєктів студії, працювали над ігровим фільмом, пов’язаним з Харківською областю. Ми були в роботі над проєктом, не дуже стежили за новинами й навіть не думали, що нам доведеться кудись переїжджати. Однак на всяк випадок зібрали по рюкзаку, куди склали документи, тушкованку та речі першої потреби, і продовжили займатися своїми справами.

режисерка з Харкова

Вибухи ніби паралізовували

Коли 24 лютого почули вибухи, то вирушили в нашу студію та побачили довжелезні затори з машин, які виїжджали з Харкова. Тоді в нас не було й думки їхати – все-таки сподівалися, що все це скоро припиниться. Перші 10 днів ми залишалися в місті, а одну із цих діб провели на станції метро «Центральний ринок». Тоді люди пішки пересувалися по метро в бік вокзалу, йшли шляхами, які напередодні вимкнули. Саме цей день мене особливо стривожив, і ми вирішили поїхати до знайомих у Дніпро. Трохи побули там, працювали, намагалися робити щось корисне.

Харківське метро в перші дні війни

Через три тижні ми повернулися до Харкова, але там продовжувалися постійні обстріли. Мені було некомфортно перебувати вдома. Вибухи мене ніби паралізовували. Я по своїй природі людина дії, мені потрібно завжди щось робити. А там я сиділа й нічого не могла вдіяти. Тільки щось починала – чула вибухи та впадала в заціпеніння. На початку квітня з’явилася інформація, що ворог намагається захопити Харків. До того ж тоді ми дізналися, що відбувалося в Бучі та Маріуполі. Ми були налякані й вирішили, що треба брати маму та бабцю й виїжджати на Захід України.

Переїзд, одруження та служба в ЗСУ

Моя бабця має інвалідність першої групи, їй важко пересуватися, тож вона не могла відправитися в далеку дорогу на автомобілі, її потрібно було перевозити потягом. Ми з Юрієм спочатку вирушили машиною вдвох, придбавши бабусі та мамі квитки, щоб вони виїхали слідом за нами наступного дня. Вечір нас застав у містечку Монастириська, ми там зупинилися в готелі на ночівлю. Поспілкувалася з працівником готелю, розповіла нашу ситуацію та сказала, що немає можливості орендувати житло. І нам порадили із цим питанням звернутися до міської ради.

рижисерка Катерина Балабай  з мамою та бабусею

Наступного ранку ми так і зробили. Нас зустрів дуже привітний колектив, ми стали на облік як переселенці. Нам сказали, що є будинок у селі Велеснів неподалік. ми зустрілися з власником Русланом Груняком, який показав житло. Він запитав, чи все нас влаштовує. Мені було смішно: що за запитання взагалі? Нас влаштовує все! Величезна йому подяка та низький уклін.

Коли ми приїхали в село, там ще було холодно. До того ж у хаті кілька років ніхто не жив, там багато чого не було. До нас одразу прибігла купа місцевих мешканців на чолі з місцевим активістом Зеновієм Кріслатим, які почали нам давати хто що: ковдри, консервацію, пічку, холодильник. Зовсім незнайомі люди почали нам допомагати. Невдовзі приїхали мама з бабусею. Ще трохи пізніше ми з Юрієм одружилися. Ми давно разом, але саме тоді вирішили, що треба зареєструвати шлюб. Через тиждень після того як ми приїхали до села, Юрія призвали. Тепер мій чоловік служить у Збройних силах України.

Катерина Балабай  та Юрій

Організувала у Велесневі кінолабораторію для дітей

Коли Юрій пішов захищати країну й ми з мамою та бабцею залишилися втрьох, то зайнялися побутовими справами. Коли я виконала свою програму мінімум, зрозуміла, що засумувала за роботою. Із самого початку помітила, що люди тут дуже контактні, з ними легко спілкуватися, вони підтримують будь-яку ідею та все роблять гуртом. У селі живе багато молоді, і я запропонувала зробити кінолабораторію для місцевої молоді. Подумала, що буде добре і їм, і мені. Оскільки я дуже переживала за свого чоловіка та взагалі за Україну, то потрібно було чимось зайнятися та робити корисне для місцевих мешканців.

режисерка влаштувала кінолабораторію для дітей

Я звернулася до директорки школи Марії Торконяк і запитала, чи можна влаштувати такий проєкт, чи підуть діти? І вона з радістю сприйняла цю ідею. Марія Петрівна кинула клич, зібрала охочих і запропонувала обрати місце для занять. Ми зупинилися на класі початкової школи, повісили там банер і розпочали кінолабораторію. Вона тривала понад місяць як своєрідний літній табір. Ми зустрічалися тричі на тиждень і вчилися знімати кіно. 

режисерка Катерина Балабай  на Тернопільщині

На показ фільмів прийшло все село

Я ставила собі за мету на практиці познайомити дітей з різними видами кіно. Ми працювали над документальним фільмом про село: кожен знімав частину сюжету на окрему тему, а потім ми все це поєднали разом. Створювали ігровий фільм: діти писали сценарій, пробували себе як актори та знімали це. Навіть трохи зачепили анімаційне кіно: кожен приносив певні зображення на тему України й перемоги, і ми їх анімували. Діти технічно зрозуміли, як це працює.

У Велесневі є цікаві місця, одне з них – музей українського етнографа Володимира Гнатюка. Я познайомилася з директоркою музею Марією Лигою, і ми почали співпрацювати: підготували відеопрезентацію, тепер намагаємося зробити сайт. Гнатюк збирав фольклорний матеріал, він був академіком, має величезне творче та наукове надбання. Це збірка нашого українського культурного бекграунду. Під час кінолабораторії я запропонувала дітям створити сценарій саме на цю тему, щоб вони осмислювали його працю. Директорка музею надала доступ до локацій музею, щоб ми там відзняли сцени для фільму.

діти біля музею

Після закінчення кінолабораторії ми в будинку культури організували показ документального й ігрового фільмів, які зняли діти. На цей захід прийшло все село. Показ став можливим завдяки моєму колезі, митцю з Чорткова Остапу Барановському, який надав нам проєктор, щоб ми мали змогу показати роботи на великому екрані. Глядачі були дуже задоволені та вражені, що діти зробили такий контент. Виявилося, що подібних заходів дуже бракувало в селі. Усі зазвичай сидять вдома – і через війну, і через побутові справи.

Повсякдення: город і мовне питання

Щодня ми стикаємося з побутовими питаннями, які в Харкові не виникали. Наприклад, потрібно косити траву. Я купила собі косу, мені її поклепав Зеновій, невдовзі я через брак досвіду її зламала. Потім купила ще одну та клепала її вже сама. Усе село це чуло, говорили: «О, то Катерина косу клепає». Ми звільнили невеличку ділянку землі під городик, на це пішло два дні. Тепер у мене ростуть помідори, огірки, картопля та зелень. Мені подобається працювати на городі, це як відпочинок від моєї основної роботи, якою я продовжую займатися. Оскільки постійно сиджу за комп’ютером, така зміна діяльності необхідна, і фізична активність мені дуже допомагає.

Стосовно мовного питання немає жодних бар’єрів. Ще до приїзду сюди, кілька років тому, я вирішила, що потрібно подолати страх робити помилки в спілкуванні українською. Мені було ніяково, що я можу сказати щось неправильно, і саме це зупиняло мене. Коли я все це осмислила, то зрозуміла, що нічого страшного в цьому немає, і мені стало легше. Я сама собі сказала: «Досить боятися, потрібно розмовляти». 

Дронині Мандрони

У Велесневі я набуваю живої натуральної мови. Дізнаюся про багато слів, про які ніколи не чула. До мови почала ставитися легше, тепер мені комфортно спілкуватися, і я з радістю говорю українською. Вдома та з російськомовними друзями з Харкова продовжую спілкуватися російською. З чоловіком листуюся вже українською. 

Хочу пройтися рідним Полтавським Шляхом

Я спілкуюся з місцевими, Зеновій та його жінка Надія Кріслаті взяли над нами шефство та познайомили з багатьма мешканцями, до того ж мене вже знають завдяки кінолабораторії. У мене немає жодних непорозумінь, мені тут добре. Звісно, я відчуваю, що я не в себе вдома, у будь-якому разі скучаю за Харковом. Але ця земля мене не гонить. У мене були думки, що, можливо, мені доведеться залишитися в селі на довгий час. І у мене немає до цього однозначних емоцій. Сьогодні, наприклад, я можу ставитися до такої перспективи дуже добре. Але іноді защемить, і я розумію: хочу додому. 

режисерка Катерина Балабай  під час роботи

Я думаю: а чому додому, чого саме я хочу? Мабуть, пройтися своїм Полтавським Шляхом, старовинним центром, який бачила ще з народження. Це місце все ж таки тягне до себе. І, звісно, друзі, колеги. Однак, з іншого боку, у мене з’являються друзі й тут, у селі. Розумію, що вони вже мені близькі люди. Напевно, я сумуватиму, коли звідси поїду. А я думаю, що таки повернуся в рідний Харків.

Читати далі

Суспільство

«Made in ЗСУ»: захисники показали САУ власної розробки (ВІДЕО)

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Українські воїни продемонстрували власну розробку — самохідну протитанкову артилерійську установку, зібрану із трофейної техніки.

Відео опублікували на фейсбук-сторінці Генерального штабу ЗСУ.

САУ складається із броньованого тягача МТ-ЛБ зі встановленою протитанковою гарматою МТ-12 «Рапіра». Найцікавіше, що установка була зібрана з трофейної техніки, яка тепер буде нищити окупантів.

Усю проектну і конструкторську роботу піхотинці зробили самотужки. Система вже протестована і знаходиться в зоні бойових дій.

Читайте також: «Ми 41 день були відрізані від України». Як громада на Чернігівщині відновлюється після деокупації

Відзначимо, що САУ призначена для безпосереднього вогневого супроводу танків та піхоти в бою, виконання завдань артилерійської підтримки рухомих з’єднань та боротьби з танками противника. У широкому сенсі слова всі озброєні гарматами бойові машини можуть розглядатися як САУ.

Нагадаємо, українські бійці зібрали із трофейних «Градів» реактивну установку.

Також волонтер створив прилад для нічної їзди на фронті без увімкнених фар.

А на Волині викладачі ліцею виготовляють сонячні зарядні пристрої для ЗСУ.

Фото: скриншот із відео.

Читати далі