Українці можуть самі обирати, як розподілити кошти місцевого бюджету

У Національному художньому музеї України презентували перший аудіогід кримськотатарською мовою.

Про це у фейсбуці повідомив муфтій Духовного управління мусульман України Саід Ісмагілов.

Відтепер опис полотен в художньому музеї можна почути і кримськотатарською мовою. Над озвученням пряцював цілий колектив волонтерів як з Києва так і з тимчасово окупованого Криму, тому аудіогід звучить і голосами Криму.

Читайте також: Частинка Криму у Львові. Як родина переселенців заснувала пекарню «Кримська перепічка» та об’єднує людей зі спільними цінностями

Свої голоси аудіогіду зокрема подарували:

• режисер, директор Кримського дому Ахтем Сеітаблаєв,
• голова ГО «Кримська родина» Аніфе Куртсеітова,
• член Меджлісу кримськотатарського народу Гаяна Юксель,
• актриса та журналістка Ельвіна Зейнедінова,
• кримськотатарська філологиня Мамуре Чабанова,
• ведуча та філологиня Аліна Бондаренко,
• відомі кримськотатарські актори театру і кіно з півострівної частини України, які користуються заслуженою любов’ю кримськотатарського народу.

Аудіогід запустили спільно з партнерами: Міжнародним фондом соціальної справедливості України (IOSJ Ukraine) та Державним підприємством «Кримський Дім».

Довідка

Міжнародна організація соціальної справeдливості (IOSJ Ukraine) – благодійний фонд, який ініціює реформи у судовій системі та у галузі економіки, реалізація яких формує стабільність соціального та фінансового сектору України. Також здійснює проєкти у сферах культури, освіти, охорони здоров’я. Мета фонду – забезпечити соціальний захист українців, вдосконалити функції у правовій, економічній та культурній галузі, опираючись на успішно реалізований досвід за кордоном, а також поширити знання про історію та популяризувати українську культуру у різних куточках світу. Будує міжнародну співпрацю з іншими країнами у Європі, регіоні Близького Сходу, Латинської Америки та США.

Кримський Дім – платформа, культурний простір, який об’єднує зусилля суспільно-культурних організацій, які займаються кримською тематикою, у культурній, соціальній, правозахисній, освітній та інформаційній сферах в Україні. Має статус державного підприємства.

Нагадаємо, створили двомовний аудіогід «Замками Закарпаття».

Фото: facebook.com/said.ismagilov.

Приїхати до незнайомого села та почати відновлювати місцеві традиції. Це історія бренду, завдяки якому тонни текстилю замість сміттєзвалища опиняються в руках турботливих майстринь зі Стіни й перетворюються на стильні й сучасні вироби. Сьогодні команда Vereta мріє відкрити в селі центр ткацтва, аби не лише зберегти стародавню традицію, а й розповісти про неї всій країні. 

Ніколи б не повірив, що так затримаюсь в громадському секторі

Я прийшов у громадську діяльність доволі давно, десь 16 років тому. Усе почалося, коли ми з друзями ще в університетські часи заснували громадську організацію. Як це завжди буває, у нас було багато енергії та бажання робити щось корисне для молоді. Якби хтось сказав, що я займатимусь цим через стільки років, я б, напевно, дуже сильно розсміявся. Але склалося саме так.

Приблизно 10 років тому ми вперше почали займатися питаннями екології. Тоді моя сестра працювала вчителькою у сільській школі й запропонувала нам провести суботник. А я не дуже люблю суботники, бо щоразу це розумні й хороші люди, які прибирають за не дуже розумними й поганими. Тому ми вирішили зробити щось інше. Так виникла ідея налагодити процес сортування. Тоді це не було так модно і популярно, мало хто розумів, що це й що з ним взагалі можна робити. Але ми ризикнули, і у нас вийшло.

Ця ідея працює й донині: в школі налагоджена система сортування, діти також сортують побутові відходи вдома. Раз на певний період часу вони збирають це все разом, продають компанії, що займається переробкою, та отримують кошти. І саме діти з батьками вирішують, на що ці гроші витрачати. Як правило, це щось на кшталт тенісних столів, футбольного спорядження тощо. І це не так про екологію, як про вміння управляти спільним. Діти вчаться, розуміють, що завдяки праці можна отримати щось власне. Не вчительське чи шкільне, а своє. 

З часом ми почали залучати до сортування нові й нові школи. А пізніше одна з колег по громадські організації вступила до Донецького національного університету у Вінниці й почала шукати, чим корисним можна зайнятися. Ми вирішили створити станцію глибокого сортування просто в навчальному закладі: аби студенти також долучалися до сортування. Теоретично ідея була хорошою, та в реальності вийшло дещо навпаки. 

Для студентів це виявилося не надто цікаво, натомість ця станція стала своєрідним екологічним центром усієї Вінниці. Люди привозили відсортоване сміття з різних куточків міста, добиралися громадським транспортом, велосипедами, самокатами. Загалом на базі університету ми встановили понад 30 контейнерів. Для людей було навіть просто цікаво пройти цей квест: що і куди покласти.

Зараз ця станція вже не працює, оскільки Донецький університет не має власного приміщення. Але у нас були школярі-волонтери, які заснували власну сортувальну станцію Shuttle на території приватної школи «Аіст». І це також фантастично. Мені здається, вони зробили все навіть краще, ніж студенти. І все успішно працює донині.

Спочатку в селі на нас дивилися насторожливо

Паралельно з цим у 2016 році ми, як громадська організація, придбали будинок в селі Стіна, що на Вінниччині. Ані родичів, ані знайомих у нас там не було, тому тривалий час ми були «лівими» для місцевих мешканців. Люди ставилися до нас насторожливо, обходили стороною, не розуміли, хто ми такі й що тут робимо. Протягом перших двох років ми працювали над тим, аби люди почали сприймати нас як своїх.

Ми почали знайомитися, вивчати місцевий побут, зрозуміли, що в Стіні дуже добре збережені традиції. І якоїсь миті частинки пазлу склалися. З одного боку, є дуже багато текстилю, з яким потрібно щось робити, а з іншого — місцеві мешканці, у яких немає роботи. Спочатку планували працювати із вживаним одягом, який приносять на станцію. Адже туди приходять хороші люди, які відповідально ставляться до сортування відходів, завжди приносять чисті й сухі речі. А отже, їх можна переробити. Однак з часом виявилося, що цих речей замало, з ними складно працювати, а люди — не завжди хороші.

Прагнемо зберегти стародавню традицію

Водночас ми зрозуміли, що нового текстилю, який залишається після виробництва одягу чи інших речей, — надзвичайно багато. І, як правило, його просто викидають. Через те, що в нашій країні система поводження з побутовими відходами поки що налагоджена дуже погано, приблизно 90% залишків текстилю просто захоронюють. На жаль, більшість із нього — це не натуральні, а змішані чи синтетичні тканини. І це тисячами тонн прямує на сміттєзвалища. 

Vereta стала одним із інструментів боротьби з цією проблемою. Я не думаю, що ми її повністю вирішили, але бодай трохи наблизилися до цього. Насправді наш бренд — це дещо більше, ніж переробка текстилю. Крім вирішення екологічних проблем, ми також намагаємося допомогти літнім людям зі Стіни і водночас — зберегти традицію ткацтва, якій понад п’ять тисяч років. 

«Завдяки» розвитку промисловості та масовому виробництву більшість майстринь, які вміли ткати на верстатах, або вже не вміють, або просто не можуть фізично. А для молоді це здається чимось нудним і нецікавим. Зрештою, неприбутковим. Тому ми вирішили в такий спосіб зацікавити молодь, показати, що це модно, цікаво, екологічно й сучасно. 

Наші майстрині консервативні, але дуже сміливі

Відшукати в селі майстринь, які б погодилися взяти участь у проєкті, виявилося доволі непросто. Місцеві мешканці дуже сором’язливі. Перша зустріч відбулася завдяки моїй знайомій, яка поділилася номером. Я зателефонував майстрині — і вона погодилася все обговорити. Напевно, під час зустрічі я вмовляв її впродовж цілої години. Через місяць ми побачилися вдруге, вона показала, що вийшло створити за цей час. І відтоді все почалося. Нещодавно ця майстриня написала, що минуло рівно два роки, відколи вона розрізала першу тканину й знову сіла за верстат. 

Через пів року ми вмовили приєднатися ще одну жінку, згодом долучилися третя майстриня. Проблема в тому, що місцеві мешканці дуже консервативні, вони часто недооцінюють власні вміння. Та водночас вони дуже сміливі. Якщо переконати їх, що це важливо й потрібно, вони погоджуються. Сьогодні над виробами для Vereta працюють чотири майстрині та дві учениці. А вся продукція створюються на традиційних верстатах.

Найгірші місяці — коли потрібно збирати картоплю

На етапі планування у мене була чітка картинка: у нає є будинок в Стіні, ми облаштуємо його під виробництво, і люди там разом працюватимуть. Але місцеві мешканці мають іншу думку. У них корови, свині, купа курей, город. Сказали, що працювати готові, але вдома. Ну, вдома — так вдома.

Так само і з кількістю виробів. Якщо це серпень, коли людям потрібно збирати картоплю, — це найгірший місяць за продуктивністю. А, скажімо, січень міг би теоретично бути хорошим місяцем, адже немає ані картоплі, ані всіляких робіт на городі. Утім тут багато свят, а в неділю та святкові дні майстрині не працюють. Тому ми навчилися підлаштовуватися . Загалом за місяць одна людина створює до 30 килимів. Здебільшого — 20. Наразі цього достатньо, аби задовольнити весь попит.

Із кожною майстринею ми обов’язково обговорюємо дизайн та розмір виробів. Тут важливо розуміти, що все залежить від ширини, яка встановлюється на верстаті. Вже потім ми переходимо до довжини та кольорів. Сьогодні у наших клієнтів вже є улюблені дизайни, тому експериментуємо не так часто. Але якщо все ж наважуємось на щось нове, то ділимо творчість 60 на 40. У більшості випадків жінки самотужки вигадують дизайн, але періодично я трохи підказую, розповідаю, як варто поєднати кольори та в якому стилі зробити ту чи іншу річ. 

Соціальна складова поки що переважає

Vereta — це соціальний бізнес, але поки що ця соціальна складова переважає над бізнесовою. Для мене, як засновника, ця справа поки що неприбуткова. Практично щомісяця доводиться вкладати нові кошти. Та сподіваюсь, що цьогоріч ми нарешті вийдемо на прибуток.

Однак це дуже важливо — вирішувати певні соціальні проблеми саме через бізнесову складову. Достатньо пригадати наш досвід із сортуванням у школах: коли цей механізм побудований на коштах, він самопідтримується. Ми починали років з 10 тому, я вже не маю жодних контактів, а воно досі працює. За цей час змінилося ціле покоління дітей, а вони все одно продовжують сортувати та заробляти на цьому. Хочеться, аби з цим проєктом також усе вийшло. Аби можна було розширюватися, залучати нових людей і переробляти ще більше тканини.

Співпрацюємо з екосвідомими брендами

Першим брендом, з яким ми почали працювати, стала вінницька «Володарка». І це було доволі багато текстилю, майже три тонни. Згодом бренди почали самостійно знаходити нас. Допомогло «сарафанне радіо» та звернення через місцеві ЗМІ. Сьогодні серед наших партнерів як навеликі виробництва (Adelin_ua та LEROY), так і більш відомі (PAPAYA та TTSWTRS). Вони надсилають текстиль поштою, а ми забираємо та переробляємо.

Варто сказати, що всі ці бренди справді екосвідомі. Я завжди прошу не віддавати нам все, а лише такі частини тканини, що мають у довжину бодай 50 сантиметрів. Звісно, це не завжди спрацьовує, але наші партнери все одно проводять невеличке сортування. І з того, що ми отримуємо на пошті, приблизно 95% вдається повністю переробити.

Хочемо, аби ткацтво збереглося не тільки в музеях

 У цього села є дуже сумна історія, яка також пов’язана з рукоділлям. Можливо, ви чули про Борщівську вишивку, коли вишивають лише чорними нитками. У Стіні була аналогічна традиція із власною, специфічною технікою. Вишивати чорними нитками місцеві жінки почали після того, як в одній із битв загинуло багато місцевих мешканців. Утім сьогодні немає жодної живої майстрині, яка знайома з цією технікою. Тобто немає нікого, хто міг би передати цю традицію іншим.

Через це важливо, аби цього не повторилося з іншими ремеслами. Звісно, завжди бодай хтось вмітиме ткати й зможе в музеї показати, як це робиться. Але воно перестане бути живим, залишатиметься хіба що в музеї. І якщо ми захочемо придбати килимок — у нас буде лише ІКЕА чи магазини з китайськими виробами.

Саме тому ми намагаємося переосмислити ткацтво, наші традиції, зробити їх більш сучасними та близькими для людей. І ми створюємо не лише килимки. Так, вони кльові, але у нас є й чохли для ноутбуків, шопери, рюкзаки, косметички та декоративні подушки. Нам хочеться, аби якомога більше людей познайомилися з цією традицією.

Мріємо про центр ткацтва у Стіні

Ми відчуваємо, що необхідно вдосконалюватися, зростати та пробувати себе в чомусь більш складному. Тому сьогодні ми мріємо відкрити в Стіні центр ткацтва та залучити до роботи ще більше майстринь, а отже — створювати ще більше продукції.

На відкриття збору на «Спільнокошті» нас надихнула минулорічна поїздка до Вижниці. Ми вирішили влаштувати обмін досвідом для наших майстринь і відвезли їх до колежанок з Гуцульщини, які також займаються ткацтвом. У них дещо складніші технології, більш професійні, що дозволяє створювати безліч цікавих речей зі значно складнішими узорами. 

Після повернення ми зрозуміли, що потрібно якось вдосконалюватися, зростати, пробувати себе в чомусь новому. А водночас — допомогти селу. Адже якщо в одному з будинків поставити декілька верстатів та облаштувати місця для відпочинку — можна запрошувати туристів, інших майстринь, влаштовувати майстер-класи, популяризувати традиції, розвивати зелений туризм. 

В Україні справді бракує локальних продуктів: аби людина могла кудись приїхати, спробувати зробити щось власноруч, навчити чомусь, відпочити, познайомитися з культурою та повернутися додому. Як правило, у нас переважає відпочинковий туризм. А тут з’являється справжній шанс для цілого села.

Та й місцеві мешканці вже до цього готові. Вони знають про нашу ідею й підтримують її. Інколи мені здається, що більшість наших підписників у соціальних мережах — це саме мешканці Стіни. Вони дуже пишаються, що їхнє село знають, що про нього говорять. Для них це справді важливо. 

Придбати продукцію Vereta можна на сайті бренду або через сторінки у Facebook та Instagram. Також продукція доступна у шоурумах «Ясна річ» (Львів), «ШоШо» (Вінниця) та «Всі свої». 

Це унікальний реабілітаційний центр для ветеранів на межі зникнення. Тут бійці заново вчаться ходити, говорити і їсти.

«Я зараз ходжу! Ви бачили?», – Павло Кокошко, ветеран АТО.

«А я приїхав сюди на ходунках отаких! Я приїхав на ходунках…».

Такі тренажери в Україні є лише тут.

Next Step – це шанс для наших ветеранів стати на ноги вдома, а не шукати кошти на лікування за кордоном. Але Центр не має спонсорів в Україні. Усі кошти на утримання Центру збирає його команда.

Читайте також: БратуБрат: як ветеран із Житомирщини піклується про побратимів (ВІДЕО)

Next Step розпочали збір на спільнокошті. Робота Центру на 4 місяці – це 1 млн грн. Місяць реабілітації одного ветерана коштує 25 000 грн.

Українці та українські компанії масово долучаються до збору. За перших півгодини зібрали 50 000 грн.

Але до мільйона ще далеко!

Давайте і ми допоможемо тим, хто ризикнув усім заради нас!

Нагадаємо, ветеран АТО після важкого поранення ремонтує вантажівку і доводить: можливо все.

Як ми повідомляли раніше, на Житомирщині розробили турмаршрути на квадроциклах для ветеранів