Українські спецпризначенці стануть частиною Сил НАТО

Завдяки волонтерам десятки жінок-переселенок отримали роботу та шанс почати життя з початку. Анастасія Битько спільно з естонським колегою Енді запустили проєкт Vilni, у якому майстрині-учасниці мають стабільний прибуток та готуються до відкриття власної справи. Активно допомагає Юлія Дідківська, яка взяла на себе діджитальну частину проєкту.

Жінки в’яжуть шкарпетки, які за кордоном розкуповують ледь не по 40 євро за пару. А ще поступово підкорюють український ринок. Про запуск проєкту, «дівчат» та терапевтичний ефект роботи Анастасія та Юлія розповіли ШоТам.

Ми були знайомі, але не дружили

Юлія Дідківська, волонтерка напрямку діджитал проєкту Vilni: Я вже пʼять років працюю в інтернаціональній компанії, що займається професійними будівельними рішеннями. Часто кажуть, що це «не жіноча справа», але в нас працює доволі багато жінок. Я займаюся діджитал напрямком та проєктами, які з ним пов’язані.

 

Настя Битько, співзасновниця проєкту Vilni: На момент вторгнення я вже пів року була в декретній відпустці. До цього займалася навчанням підприємців, зокрема, крафтових виробників. А вже під час декрету ми з колегами працювали над запуском консалтингової компанії з питань виходу на експорт.

З Юлею ми колись разом навчалися в паралельних групах, але практично не спілкувалися. Після випуску нас уже нічого не поєднувало, крім підписки на сторінки одна одної в соцмережах.

Щовечора виносила на коридор тривожну сумку 

Настя: Новини про можливе вторгнення Росії я сприймала серйозно. Я жила в Києві, і нещодавно ми якраз переїхали у власне житло. Щовечора в коридорі біля виходу я залишала зібрані для маленької дитини речі та свій спортивний костюм. Дуже хвилювалася, що не буде, чим її годувати. Останні два тижні напередодні вторгнення були суцільним панічним станом. І лише за два дні до 24-го лютого я трохи звикла до цього та перестала готувати речі.

Юлія: Я вірила, що вторгнення буде, ще коли російські війська почали збиратися біля українських кордонів. Думала, що морально цього не витримаю. Готувалася до всього, навіть до того, що стоятиму зі зброєю в руках. Вже ближче до 24 лютого, після визнання «Л/ДНР», я зрозуміла, що рахунок пішов на дні. Зібрала документи, важливі речі та раптово взяла вихідний 23-го.

Чоловік не хотів, аби я хвилювалася

Настя: У ніч проти 24 лютого я прокинулася погодувати доньку. Дивлюся, чоловік трохи на стресі. Запитую: «Що сталося?». Він відповідає: «Нічого, все добре, на добраніч!». А потім я просто відкрила телефон, і з переляканими очима показала чоловіку екран. Він сказав: «Так, я знаю, просто не говорив, поки ти годуєш».

Спочатку я плакала. Потім ми почали телефонувати своїм, домовлятися, що будемо на зв’язку і поїдемо до дідуся під Київ. Але це було неправильним рішенням, адже він жив біля Василькова – зовсім поруч із майбутнім епіцентром бойових дій. Ми пробули там ніч, а потім вирішили їхати на захід. Ледве влізли у вагон. Довелося залишити на пероні частину речей, зокрема, візочок. В Ужгороді знайома знайшла для нас порожню квартиру, і ми там перебували весь цей час.

Юлія: Ми прокинулися від вибухів і спокійно почали складати зібрані речі в авто. Домовилися з батьками зустрітися в певному місці, неподалік рідного міста. Мій чоловік був доволі спокійним, а мене сильно нудило. Я навіть не могла випити води. Потім почалися перебої зі зв’язком. Ми чекали на батьків за десять кілометрів від військової частини. На той момент я вже розуміла, що саме вони почнуть розносити найперше.

Зрештою ми приїхали до міста Рівне. У перші дні навіть не плакали: усі були просто шоковані. Ми знайшли трикімнатну квартиру, де поселилися семеро дорослих, одна дитина та кіт. Це було дуже складно.

Не захотіла тікати від війни

Настя: Проєкт Vilni почав зароджуватися фактично через декілька днів після вторгнення. Я написала своїм колегам з Естонії, що вся моя родина, хто виїхав зі мною, залишилася без роботи. А отже, нам потрібна якась робота. Один із колег зранку 24 лютого їхав з Естонії до кордону з Польщею, щоб нас забрати. Паралельно казав: «Давайте я вам якось допоможу, скину гроші на машину». Але я відмовилася, бо ми не мали банкомату. Тоді він запропонував скинути криптовалюту. «Яка крипта? Я в селі», – відповіла. Коли ми доїхали до Ужгорода, Енді чекав нас на кордоні. Та в останній момент я вирішила, що не хочу залишити доньку без батька, а себе без чоловіка, й відмовилася їхати.

Я попросила Енді допомогти нам із чоловіком з роботою. У нього є компанія, яка займається новорічними листівками, а ще він консультант з експорту. І на наш запит він попросив описати досвід, а у відповідь прислав коротке повідомлення: «Усе, ви найняті». Я ще ніколи так не влаштовувалася на роботу. Навіть не знала, що буду робити, скільки мені платитимуть, але погодилася. Спершу виконувала якісь локальні завдання.

Розповів ідею – і зник

Настя: Якоїсь миті Енді мене сказав: «Тут багато жінок залишилися без роботи, треба щось придумати. Я тобі розкажу ідею, а ти подумай, хочеш цим займатися чи ні». І він сказав про це в’язання, яке можна експортувати, і зник на тиждень. Я думаю: «Це вже робота чи як? Що мені з цим робити?».

Обговорила цю ідею з мамою, яка вміє вʼязати. Власне, вона й виготовила перший зразок шкарпеток. Через тиждень Енді з’явився і сказав, що все в силі. Я накидала проєктний план, а він почав шукати інвестора. Так ми почали проєкт Vilni та продовжили співпрацю вже у форматі співзасновників. Залучали людей з центру для переселенців в Ужгороді та ВПО у Києві та Київській області. Щоправда, ми довго не могли зробити першу розмірну сітку та схеми, оскільки не мали такого досвіду раніше. Тому багато разів перев’язували поки створили ідеальну 

Почала з монтування відео – тепер займаюся діджиталом

Настя: Треба було почати говорити про себе. Я опублікувала у фейсбуці допис про пошук волонтерів до проєкту. Від вʼязальниць я отримала більш як сто заявок. На цей пост також відгукувалися люди, які розділяли ідею та хотіли якось приєднатися в ролі волонтерів. 

Юлія: Вже через кілька днів великої війни я зрозуміла, що хочу допомагати людям. Спершу витратила дуже багато коштів на донати. Я скидала щодня на все, що тільки можна. Розуміла, що рано чи пізно я віддам всі гроші, тож треба допомагати ще якось.

Ми купували ліки та ходили плести сітки. Я сиділа і думала: «Добре, сітки – це класно, а що далі?». Якраз у момент, коли ми повернулися додому, 1-го квітня, я побачила форму від Vilni, але просто прогорнула її в стрічці. Однак через те, що люди активно коментували цей допис, він щоразу потрапляв у мою стрічку. 

Потім Настя шукала когось, хто міг би змонтувати відео. Я взагалі не люблю цю роботу, але вмію, тому запропонувала свою допомогу. А потім вона каже: «Може ти хочеш ще кудись доєднатися? Бо в нас є багато волонтерських вакансій». Так я і стала частиною команди. Майже одразу підʼєдналася до діджитальної частини проєкту.

Майстрині можуть заробляти приблизно 10 тисяч гривень

Настя: Енді бачив величезну кількість жінок, які їхали без роботи, і багато з них не мали можливості швидко знайти заробіток. Я теж помітила це в Ужгороді. У місті за лічені дні подвоїлася кількість населення, тому, звісно, ніякої роботи там не було.

Тому основна мета проєкту – дати людям можливість швидко отримати гроші. Взагалі це не є бізнес-моделлю. Як правило, хенд-мейд виробники отримують оплату за фактом продажу. Але ситуація в нашій країні вимагала швидкої допомоги, тому, коли я сказала співзасновнику Енді, що у нас сотня людей в очікуванні, він знайшов спонсорів з Індії, які підтримали нас. Відтак ми стартували з виробництвом.

Більшість людей, які заповнювали анкету, вказували, що їхній дохід не перевищує 5 тисяч гривень. Ми спробували підрахувати, скільки часу потрібно на одну пару шкарпеток та яку кількість можливо зв’язати за місяць. А потім сформували приблизну вартість шкарпеток, яка дозволятиме жінкам заробляти 10 тисяч гривень.

Стали опорою для переселенок

Настя: Через проєкт Vilni уже пройшли понад 40 жінок-майстринь. Хтось приєднувався тільки на один цикл, а хтось залишається та продовжує працювати донині.

Моя мама включилась у психологічну підтримку жінок із самого початку виробництва, а пізніше в проєкт приєдналися й різні професійні психологи. Усі, хто приєднувалися, були в досить складному становищі. Особливо це стосується учасниць першого циклу – жінок з Бучі, Ірпеня та Маріуполя.

Я чітко запам’ятала розмову з жінкою, у якої був брак на кожній з десяти пар шкарпеток. Для неї це було справжньою трагедією. Ми сорок хвилин спілкувалася просто для того, аби вона повірила в себе, зрозуміла, що ми чекаємо і в неї все вийде. Насправді там питання було не в самих шкарпетках. І в більшості випадків так було з кожним. Для жінок це питання віри, що «я щось зможу, крім того, що робила до цього».

Якість перевіряємо дуже скрупульозно

Настя: Я досить прагматична і вважаю, що допомога має цінитися. Люди мають розуміти: це підтримка, і вони також мають щось вкладати. Тому ми чітко перевіряємо якість продукції. У перших двох циклах було багато нюансів, які вимагали перевʼязування. Нині все працює злагоджено.

У нас є координатори, які постійно на звʼязку з майстринями. Також ми розробили схеми та відеоуроки. Після отримання продукт проходить так звану двофакторну перевірку: спершу від координатора, а згодом – менеджера з виробництва, яка готує товари до продажу. 

Найбільший виклик – пошук пряжі 

Настя: Найбільшим челенджом був пошук необхідної пряжі. Я знала, що є певні нюанси з імпортом тканин і сертифікацією. Проте війна тільки додала проблем, адже більшість гуртовиків розташовані в Харкові й Одесі. Ми обійшли безліч магазинів, протестували чимало пряжі. 

Часто чули: «У сенсі, яка пряжа? Війна на вулиці, ви про що взагалі?». Одна продавчиня була на межі істерики. Вона запевняла, що має пряжу, але мало. Я сказала: «Та ви ж не знаєте, скільки мені треба». «А скільки тобі б не треба було, все одно вже все пропало!», – відповіла вона. Згодом ми все ж знайшли у Харкові постійних постачальників.

Кожна пара шкарпеток розкриває особисту історію

Настя: Переважно жінки, які нам пишуть, звертаються через потребу у фінансах. Але трапляються й інші випадки. У нас була жінка, яка сказала: «Ви знаєте, я відчула, що приєдналася до чогось більшого». У наших майстринь є чати, де вони спілкуються між собою. Говорять про тварин, вирощені на городі квіти тощо. Це виглядає реально дружньо.

Читайте також: «Зроблено в РФ, перероблено в Україні». Як уламки російських літаків перетворюються на мільйонні донати для ЗСУ

На кожний виріб Vilni ми розміщуємо QR-код з історією людини, яка його зробила. За посиланням – історія жінки, якою вона захотіла поділитися. Переважно ці історії про те, як війна вплинула на її життя та коли вона почали вʼязати. Жінки кажуть, що вʼязання для них – це різновид релаксу. Вони починають в’язати – і їм легшає. Механічна робота була просто розрядкою і тим, на що вони могли переключитися. 

Юлія: Хтось каже, що це тип медитації. Коли ти починаєш в’язати, то немов відключаєшся. Твій мозок сконцентрований на процесі. Дівчата пишуть, що в цьому стані їм дійсно стає легше. Вони трохи відволікаються та забувають про війну та інші проблеми. Я називаю майстринь «дівчата», хоча в них різний вік: від 23 і до 83 років.

Ціни в Україні та за кордоном відрізняються

Настя: Вартість шкарпеток для продажу за кордон – 39 і 35 євро. Ця ціна здається досить високою, особливо для українського ринку. Хоча я бачила крафтові в’язані шкарпетки без соціальної складової за тисячу гривень. В Україні ми нещодавно відкрили онлайн-магазин та встановили трохи нижчу ціну: 1102-1260 гривень. 

Оскільки Vilni повністю неприбуткові, то не закладаємо жодної маржі. Але бізнес-модель має працювати так, аби покривати витрати. До того ж плануємо перевести наших волонтерів на заробітну плату. Адже вони не можуть вічно займатися цим безкоштовно. Але для цього нам потрібні продажі, тому активно розвиваємо всі можливі канали збуту та новими моделями. Зараз працюємо над виготовленням шапок, шарфів та шкарпеток із новорічними принтами.

Наші фахівці підтримують дух жінок

Юлія: Ще один важливий аспект проєкту Vilni – це спільнота, метою якої є ментальна та психологічна підтримка. Читаючи історії дівчат, ти розумієш, що люди пережили величезний стрес. Ми хочемо не тільки забезпечити їхнє життя, а й надати можливість для розвитку. Прагнемо, аби дівчата не просто в’язали, а й могли знайти для себе корисну та цікаву інформацію, зрозуміти, як можна створити власний магазин. 

Спочатку у спільноті були тільки дівчата – учасниці проєкту. Але зараз ми раді всім жінкам, які бажають долучитися. Усі заняття від спікерів для них є безкоштовними.

А ще ми завжди намагаємося збирати зворотний зв’язок від дівчат. І все, що ми зараз отримуємо, – це слова вдячності. Люди дійсно відкриваються та діляться особистими переживаннями. 

У нас був місяць саморозвитку, і ми надсилали дівчатам анкети. Вони відповідали, як почуваються за деякими напрямками. Наприклад, «наскільки ти впевнена / задоволена своєю роботою» тощо. Після цього ми підключали до роботи різних спікерів та психологів, а за місяць повторювали опитування. Вдруге жінки починали відповідати значно відвертіше, і ми розуміли, що займаємося цією роботою недарма.

Після перемоги роботи не поменшає

Юлія: У нас дуже багато планів. Хочемо покращувати навички дівчат у в’язанні. Вже активно працюємо над цим, адже прагнемо провести справді фахове навчання. Наша ціль – аби через якийсь час дівчата відкрили власну справу або приєдналися до якогось проєкту. 

Настя: Після перемоги наша функція тривалий час залишатиметься незмінною: частина жінок все одно будуть без домівок і роботи. На жаль, кількість тільки зростає, адже люди продовжують виїжджати з Харкова та інших міст. Тому просимо підтримати нашу діяльність.

Я все життя мала якийсь внутрішній бар’єр перед відкриттям власної справи. Багато років займаюся самовивченням, медитацією тощо. І в голові у мене вже давно є курс про тайм-менеджмент. З цієї теми я навіть проводила короткий тренінг за кордоном. Завжди боялася йти в масштабність. Але Vilni показали мені: якщо прямувати маленькими кроками, то все вийде, особливо, якщо є команда. 

Це дало мені поштовх більше делегувати та займатися тим, що дійсно подобається. Тому, наскільки масштабною не була б ідея, її треба розкладати на маленькі шматки та шукати людей, які в цих фрагментах найкращі.

Юлія: Здається, що люди вже втомилися від війни. Їм набридло скидати донати та щось робити. Але зараз точно не час розслаблятися. Ми ще не перемогли. Хочу, аби кожна людина, яка живе та хоче жити в Україні, взяла себе в руки, активізувала всі свої зусилля та подумала, чим може бути корисною. 

Нехай це буде 10 грн на день для армії, допомога в якомусь волонтерському проєкті або підтримка своїх рідних. Якщо кожен із нас почне робити трішки більше, ніж він робить зараз, то перемога настане значно швидше.

Ще в січні Віталій Сайян із командою отримували відзнаку за свою унікальну «автокав’ярню» у Сєверодонецьку… А нині він починає все з нуля у Кропивницькому.

Як вдалося відновити власну справу на новому місті, розповідає ШоТам.

Його кавовий бізнес починався з 4 м², а виріс до 4-х кав’ярень. Віталій Сайян першим у Сєверодонецьку реалізував формат «кава-драйв». Це коли улюблену каву можна замовити, не виходячи з авто.

 

Втратив «каву-драйв», але відкрив «Каву Станцію»

Через вторгнення росіян він втратив усе: згоріли квартира і 3 кав’ярні. 2 тижні родина з дітьми жила в підвалі, а тоді вирушила в дорогу.

Кропивницький мав бути проміжним пунктом, а став новою домівкою. Щоб прогодувати родину, Віталій вирішив відновити кавовий бізнес і відкрив «Каву Станцію» у форматі «з собою».

Кавомашина – єдине, що вдалося врятувати з кав’ярень у Сєверодонецьку. Допомагають містяни: приводять друзів, блогери безкоштовно рекламують.

А місцеві кондитери постачають випічку і десерти. До Кропивницького навіть переїхала бариста, яка працювала в Сєверодонецьку.

«Ключі від моєї кав’ярні, яку мала відкривати, до цього дня в мене лежать. Дуже боляче на них дивитися щоразу», — Галина Гейвах, бариста.

Читайте також: «Надійний тил має рятувати економіку». Як Хотинська громада стала фортецею для релокованого бізнесу

Саме в Кропивницькому Віталій і Галина вирішили перейти на українську мову.

«Намагаюсь розмовляти українською мовою. Слухаю українські пісні, дивлюсь українську озвучку. Обов’язково, коли до нас приходить клієнт, ми розмовляємо виключно українською мовою», — Галина Гейвах, бариста.

Віталій каже, що ЗСУ додають мотивації щодня працювати ще більше і краще.

«Останні дії ЗСУ в Харківській області надихають нас на те, що ми зможемо повернутися у своє рідне місто і розвивати і там кав’ярні, і тут, у Кропивницькому», — Віталій Сайян, співзасновник кав’ярні «Кава Станція».

Нагадаємо, у Запоріжжі ятка з фаст-фудом із равликів та устриць допомагає ЗСУ.

Також ми повідомляли, як переселенці із Херсона підкорили Київ фіолетовими сирниками.

У Рівненській обласній дитячій лікарні відкрили оновлений цілодобовий травмпункт та модернізували реабілітаційне відділення.

Про це повідомили у пресслужбі Рівненської обласної держадміністрації.  

Зазначається, що для травматогічного відділення закупили нове обладнання для цифрового рентгену, зробили ремонт, встановили нові санвузли, а також облаштували нову операційну.

 

Щороку близько 10 тисяч дітей звертаються до травмпункту Рівненської дитячої лікарні.

Новий трампукт прийматиме пацієнтів цілодобово. Завдяки новому цифровому рентгену та обладнанню є змога швидко і якісно надавати допомогу маленьким пацієнтам.

Відомо, що оновленний травмпункт на базі медзакладу був зроблений завдяки коштам благодійників, Рівненській ОДА і Національній службі здоров’я України.

Читайте також: Шкарпетки, які об’єднують. Знищена окупантами Рубіжанська панчішна мануфактура відновлює роботу у Львові

Також у лікарні реконструювали центр відновного лікування. Тут надаватимуть комплексну медичну, психолого-педагогічну, соціальну реабілітацію дітям віком до 18 років.

В оновленому центрі одночасно проходити реабілітацію можуть до 25 дітей. Курс триває 2 тижні.

Нагадаємо, Хмельниччина отримала хірургічне обладнання, яке порівняли з HIMARS на передовій.

Також Луганський онкодиспансер отримав від волонтерів обладнання для діагностики.

Фото: facebook.com/RivneODA.