«Ми їдемо через поля до села, їх оруть — безмежні пагорби, чорні квадратики. І саме у цей момент я відчуваю силу — своє коріння. Може, я романтизую, але впевнена — я на своєму місці», — говорить харків’янка Ніна Танцюра, яка минулого року з двома маленькими дітьми повернулася до України після 11 років життя в США.
Як без вагань проміняла Атлантичний океан на лісок біля хати у Полтавській області та чому навіть під час війни їй легше в Україні, ніж в Америці, Ніна розповіла #ШОТАМ.
Ніна Танцюра
повернулася в Україну після 11 років життя в США
Американська мрія виявилася не моєю
Одного літа після третього курсу університету я приїхала в Атлантик-Сіті по програмі Work and Travel — мені дуже хотілося побачити всі ці локації з американських фільмів, на яких ми всі росли. Я спочатку працювала в готелі по job offer, а потім скрізь, де була можливість, — баристою, прибиральницею, кухаркою в піцерії.
Мені одразу не сподобався стиль життя в США, зокрема, так званий work-life balance — там люди впевнені, що трудоголізм — це круто, й абсолютно неадекватно ставляться до свого здоров’я. Якщо говорити про ритм життя, то в порівнянні з Харковом американські міста дуже програвали.
Я хотіла повертатися додому ще до того, як закінчиться програма. Але зустріла свого чоловіка, закохалася і залишилася через нього. Ми обидва багато працювали і через кілька тижнів побачень з’їхалися, щоб бачитися частіше.
Ми оселилися в Нью-Джерсі, до Атлантики 10 хвилин на авто. Я працювала одночасно на 2-3 роботах, навіть будинки дорогі прибирала — там я і «вбила» остаточно собі спину й ментальне здоров’я.
З часом чоловік отримав добре оплачувану роботу, ми народили двох дітей. «Осіли», знайшли друзів, я почала пекти торти на замовлення. Та хоча ми інтегрувалися, бажання поїхати нікуди не поділося.
За час життя в Америці я хотіла повернутися додому чотири рази. Перші дві спроби були емоційні, а потім ми таки ухвалили рішення переїхати в Україну — готувалися три роки, дивилися квартири в Харкові. Сиділи на незручному дивані, думаючи: навіщо нам зараз купувати новий, щоб потім перепродавати чи навіть викидати.
Ніхто не вірив, що ми поїдемо, казали: «Як це з Америки хтось повертається в Україну!»
Ми жили оцим переїздом, я вже купила валізи для усіх речей, у нас були зібрані всі документи. Єдине, що на той момент було не придбано — це квитки на літак. Але почалася повномасштабна війна.
Для нас війна була подвійним ударом — коли ми відійшли від цього трешового стану, нас накрила інша хвиля реальності: роки нашого життя ми планували те, що не відбудеться. Фізично наша дійсність не змінилася, але морально я була вже вдома: весь час в телефоні, на зв’язку з батьками і сестрою.
На той момент почала готувати себе до того, що, мабуть, ми в Америці залишимося назавжди. А потім Трамп став президентом, і після інавгурації я дуже спокійно усвідомила: все, я точно їду.
Їхали додому чотири доби
Це рішення чоловік сприйняв дуже важко — він тільки-но підписав контракт на роботі. Що тільки не робив, аби я передумала. Але разом з дітьми я все ж таки поїхала в Україну.
Моїм дітям 4,5 та 2,5 роки. І хоча вони зростали в американській культурі, змалечку знали, що вони українці. Минуле Різдво в Америці у нас було українське. Молодша — Емма — звісно цього ще не розуміла, та старший — Еван — сам цікавився всім українським, дивився мультики й фільми, а коли почув, що ми врешті їдемо до бабусі в Україну, був дуже радий.
Ми добиралися додому чотири доби — через трафік до нью-йоркського аеропорту їхали шість годин, хоч зазвичай це займає години дві. Потім вісім годин летіли до Польщі — у дітей стався джетлаг (тимчасовий розлад, що виникає через швидку зміну часових поясів — ред.), і вони зовсім не спали. Це було дуже важко.
Вже у Варшаві нас зустріла моя сестра. Ми переночували, і вона відвезла нас до кордону. Далі ми їхали потягом «Хелм-Харків» ще добу.
Та попри шалену втому, коли я вийшла на Привокзальну площу, у мене було відчуття ніби я нікуди і не їхала, ніби тих 11 років і не було. І тільки діти поряд нагадали мені, що це не так
Навіть під час війни мені легше в Україні, ніж в Америці
Часто емігранти після багатьох років життя в іншій країні відчувають себе чужими і за кордоном, і вдома — у мене цього немає. Удома мені дуже комфортно, навіть попри війну.
Проте її наслідки — те, що справді пригнічує. Ми живемо у Харкові в районі Старого центра — туди прилітало багато разів. І хоча вулиці прибирають після влучань, все одно є напівзруйновані будівлі, де поряд лежить груда цегли. Коли мій син питає, що це, я кажу, що велетень наступив.
Мої діти не знають, що таке війна. Вони сплять, коли летять КАБи, дрони й не реагують на сирени. Я намагалася підготувати їх до життя під час війни, бо якось інші діти розказали старшому, що в небі літають бомби — він дуже злякався, в нього почалася істерика. І поки бабуся не сказала, що вже нічого не літає, він не заспокоївся.
Харків’яни дуже люблять своє місто. У мене є знайомі, які приїхали в Америку в той самий рік, що і я, і вони, звичайно, хотіли залишитися. Та через кілька років повернулися в Харків з різних причин. І ніхто з них не пожалкував — це теж багато про що говорить
Здавалося б — всюди буде добре, коли в тебе є гроші. Просто в Штатах, аби тобі було добре, потрібно багато грошей. Ти живеш в умовах постійних рахунків, кредитів. Ти розумієш: якщо перестанеш «крутитися», ти одразу опинишся на вулиці і в тебе не буде шансів на хороше життя. Це ще одна з причин, чому я давно хотіла повернутися, особливо з дітьми. В Україні реальність зовсім інша — ти можеш мати більше за менші кошти: освіту, медичні послуги, дозвілля.
Життя в Штатах — це постійне переподавання документів в міграційну службу, стрес через медичні страховки, перепрацювання. Усі твої зароблені кошти йдуть на житло й продукти — оці маленькі деталі створюють твою реальність.
Два роки тому лікар діагностував у мене тривожний розлад і клінічну депресію. Через роки когнітивно-поведінкової терапії ми з терапевтом прийшли до висновку, що, можливо, мені стане краще, якщо я поїду додому, бо я постійно про це казала. Я все ще на дуже серйозних дозуваннях антидепресантів, але мені дійсно стало легше.
Купила хату в селі за 80 000 гривень
Я приїхала в Україну в кінці квітня 2025 року, а на початку травня вже купила хату в селі. Коли задумувалася про власне житло, то, звісно, хотіла купувати ближче до західного кордону. Але коли приїхала до Харкова, зрозуміла, що неможливо залишатися так далеко — вирішила дивитися в області.
Якось я поїхала у гості до родичів у Гадяч, що на межі Полтавської і Сумської областей. І думаю: «А подивлюся я хати в Полтавській області». На OLX знайшла круті варіанти, зберегла собі десь 15.
Перший же варіант, куди я подзвонила, я подивилася вже на наступний день. Я побачила цю хату і вирішила, що купую її. Заплатила 80 000 гривень — це приблизно 2000 доларів. Ще 5000 гривень витратила на податки й оформлення. Хату продавала дружина військового, і я вирішила взяти це на себе.
У Полтавській області гарний баланс ціни та якості. У мене ще й Миргородський район, а Миргород — це туристичне місто з лікувальною мінеральною водою на берегах мальовничої річки Хорол. Тут неймовірна природа. Хоча я думала, що красивішого за харківські соняшникові поля і соснові бори нічого немає. Але таки є, і це мій новий дім.
Я купила хату з криницею і насосом, з газовим опаленням і з електричною проводкою. Проводка стара, і ми її міняємо. Вода була підведена до дому, але не було водопроводу. Ми викопали яму під каналізацію ще влітку, зробили туалет і ванну вдома. А ще у нас є груба.
Тут глиняні стіни, що дуже добре — кондиціонер не потрібний влітку. Але за ними треба доглядати, і оскільки я не вмію, зараз все обшиваю гіпсом, обкладаю плиткою. Те, чим ми зараз займаємося — це, по суті, improvement (ред. — вдосконалення) для більшого комфорту.
Я ще дуже крутий погріб з хатою прикупила. Він має вигляд, немов ті французькі з вином, обкладені червоною цеглою.
У мене поруч ще й лісок, і це кайф. Я відчуваю себе якоюсь графинею, яка володіє землею. Виходжу на ґанок, п’ю чай і дивлюся на молоді дерева, які вже посадила
Сусіди приносять мені овочі та кличуть у хор
Мені 10 хвилин пішки до школи та садка і 5 хвилин до магазину. У селі є й амбулаторія, швидка допомога їде 5 хвилин сюди. До Миргорода пів години машиною — там є лікарня. До батьків у Харків на потязі три години.
Я зараз не працюю, чоловік підтримує нас фінансово. Але вже думаю, що робитиму далі — може, піду навчатися на архітекторку. А поки що планую плести сітки для військових з місцевими волонтерами.
У селі дуже згуртована громада — є хор, в який мене вже запросили співати. А оскільки я не садила городину, місцеві постійно підгодовують мене домашніми овочами. Наприклад, якщо в магазині немає моркви, я просто йду до сусідів її купувати. Але вони часто не хочуть брати гроші й віддають просто так.
Вони приносять мені картоплю, цибулю чи капусту. Я можу прокинутися зранку, а овочі в мене вже на ґанку лежать. А одного дня я прокинулася і чую — хтось шуршить на подвір’ї. Дивлюсь, а це сусід мені сніг чистить!
Є багато причин повертатися в Україну, одна з них — громадянство
Війна на Полтавщині теж присутня, все літо я прокидалася від вибухів. Інша справа, що я часто настільки виснажена, що коли прокидаюся й починаю тривожитися, одразу відчуваю, що не маю на це сил, і знову засинаю. Згадую, як в США найбільшим страхом було прокидатися кожного ранку і думати, що я вже давно могла поїхати.
Знайомі питали: як можна поміняти життя в Америці на Україну, коли там війна? Скільки я вже наслухалася думок від інших про себе і своє рішення.
Для себе я сформулювала тезу: я їду в Україну, бо в мене є багато причин повертатися, одна з них — громадянство. І є лише одна причина не їхати — це війна. З Америки ж у мене є всі причини, щоб поїхати, і лише одна причина не робити цього — мій чоловік, але він теж може приїхати в Україну
Нещодавно я завела Threads і після купівлі хати вирішила його вести як хронологію життя в селі — бо все в житті дуже швидко забувається. Та й чоловік теж сумує і хоче бути в курсі всього. Я подумала, що коли він нарешті доїде до нас, це буде такий родинний журнал про наше оселючування.
