До Всесвітнього дня біженців ШОТАМ і Благодійний фонд «Рокада» за підтримки Агенства ООН у справах біженців в Україні розповідають історії трьох переселенців, для яких Україна стала новим домом. Вони залишили все — рідну країну, звичне життя, близьких — та почали життя заново.
В Україні відчувають себе вдома: історії біженців
Наталія Садикова
біженка з Казахстану
Наталія працює журналісткою та виховує трьох дітей. У 2014-му разом з чоловіком Айдосом — опозиційним політиком і журналістом — та дітьми втекла з Казахстану через переслідування. «Це був каток репресій: арешти, справи, спалене авто, психлікарня», — згадує вона.
В Україні родина отримала статус біженців. Наталія каже: «За 11 років — жодного випадку дискримінації. Українці — толерантний народ. Велика честь — бути тут».
У 2018-му подружжя створило ютуб-канал «Бәсе», що критикував владу Казахстану. У червні 2024 року у Києві Айдоса вбили. «Його вбили просто на моїх очах. Це прецедент — журналіста ліквідували за кордоном. Я втратила відчуття базової безпеки».
Наталія залишилася з трьома дітьми. «Найменша донька загадала на день народження, щоб я та її брат із сестрою були живі. Я нікому не побажаю такого», — зізнається вона.
Попри втрату, жінка повернулась до журналістики: «Я вірю: навіть один у полі воїн. Не можна здаватися — треба боротися».
Саба Ал Ямані
біженка з Саудівської Аравії
Саба народилася в Саудівській Аравії, але з дитинства жила між двома культурами: батьком-арабом і мамою-українкою, що працювала стоматологинею в Києві. «Мій батько не знав меж — я йому повністю належала», — згадує дівчина. У 15 років вона наважилася втекти до України, щоб уникнути примусового шлюбу з двоюрідним братом.
«Раніше я носила хіджаб, а в школу в Києві вперше прийшла без нього — моє пухнасте афро стало символом свободи»,
– каже Саба.
В Україні дівчина почала працювати асистенткою у мами, мріяла про університет, але мала проблеми з документами. Повернутися до Саудівської Аравії для неї означало втратити все, тому вона звернулася по захист до міграційної служби. У 2023-му, після понад року очікування, Саба отримала статус біженки.
Сьогодні дівчина має вищу освіту, пройшла багато курсів і завдяки гранту від УВКБ ООН в Україні відкриває власний стоматологічний кабінет. «Я знайшла тут не лише захист, а й віру — ми з мамою разом прийняли християнство. Тепер я постійно ношу хрестик і дихаю на повні груди».
Аббас Ахмаді
біженець з Ірану
Аббас народився в заможній родині в Тегерані, та після зміни режиму в країні його родину заслали в далеке село. «Я ходив тільки в школу та мечеть», — згадує чоловік. Згодом через переконання він став мішенню для фанатиків: «Мені відкрито погрожували смертю. Я мусив тікати».
У 27 років прибув до України. «Я не мріяв — я рятувався. Але тут зустрів усміхнених людей і зруйнував усі стереотипи»,
— каже Аббас.
Перші роки були складними — мовний бар’єр, самотність, бідність. «Коли вперше впізнав слово — радів, як дитина. Я навіть не розумів, що тут говорять двома мовами».
З часом чоловік знайшов кохання, створив сім’ю і прийняв християнство: «Це було свідомо — я ніби народився заново». У 2016-му він став громадянином України.
24 лютого 2022-го був в ОАЕ, але негайно повернувся. «Вивіз родину за кордон, а сам залишився допомагати. Я вже раз втратив дім, більше не хочу. Україна — мій вибір і мій дім».
Як коректно спілкуватися з біженцями: п’ять правил
- Правило 1 — прибираємо ярлики, бачимо людину
Перед нами — надзвичайно цікава авторка дитячих казок на ім‘я Вероніка, а не «ВПО», «біженка» чи «шукачка захисту». Отже, дивіться та бачте людину, особистість, а не її статус.
- Правило 2 — «Я розумію»? Ні!
Не кажіть так, бо вислів «Я розумію, через що вам довелося пройти» часто є недоречним. Ми не можемо по-справжньому зрозуміти біль і переживання людини, яка втратила дім та звичне життя, якщо самі не опинилися в подібній ситуації. Натомість захоплюйтеся силою духу та підтримуйте!
- Правило 3 — «А чому ти не страждаєш?»
«Ти втратив дім і при цьому ходиш у кафе? Ганьба, маєш страждати!»
Ні, людина і надалі має жити своє життя. Тому не судіть, а допомагайте.
- Правило 4 — «А як там було?»
Не розпитуйте про болісні події — це може повернути людину в травматичні спогади. Поважайте особистий простір і право не ділитися болем.
- Правило 5 — «Активність (робота, город, спорт…) лікує»
Дайте простір і час для майбутнього. Люди, які пережили переміщення, потребують не лише фізичної, а й психологічної безпеки. Тому не давайте порад, не тисніть, а будьте плечем.
Мова — це міст. Правильні слова не змінять ситуації, але здатні подарувати відчуття гідності, прийняття та підтримки. Будьмо уважні одне до одного — саме так ми зміцнюємо культуру поваги й взаєморозуміння.
