Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Суспільство

У Вінниці відкрили центр підтримки переселенців «Я – Маріуполь» (ФОТО)

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

У Вінниці відкрили гуманітарний хаб для допомоги переселенцям «Я – Маріуполь».

Про це повідомив радник маріупольського міського голови Петро Андрющенко в Telegram.

«Маріуполь. Ще один куточок Маріуполя відкрито. Тепер – Маріупольскій муніципальний гуманітарний хаб “Я – Маріуполь”. Вінниця. Обійма маріупольців безцінні. Свій, свому, для свого – головний принцип Маріуполя в евакуації», – написав Андрющенко.

У хабі «Я – Маріуполь» надаватимуть гуманітарну, психологічну, юридичну підтримку. Також переселенцям допоможуть з пошуком роботи. Аналогічні гуманітарні хаби «Я – Маріуполь» вже відкриті і працюють у Запоріжжі та Дніпрі.

Нагадаємо, у Львівській області планують побудувати 60 житлових будинків для внутрішньо переміщених осіб.

Раніше ми повідомляли, що мешканці Новопразької громади, що на Кіровоградщині, вирішили власноруч відновити покинутий багатоквартирний будинок, аби там могли оселитися переселенці.

Фото: Петро Андрющенко.

Відео дня

Суспільство

«Ми надто довго поверталися в Україну, щоб їхати за кордон». Історія пари з Маріуполя, якій вдалося врятуватися з окупації

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Даніл Сідєлев – переселенець із Маріуполя. 40 днів хлопець разом зі своєю коханою прожили в окупації, із них 25 – у підвалі. До 24-го лютого пара працювала у медіа, вона – журналістка, він – технічний співробітник. Аби виїхати через російські блокпости, вони спалили усі посвідчення і нікому не розказували, хто вони. 

У Маріуполі російські військові жили в 50 метрах від підвалу, в якому ховалися закохані разом із сусідами. Щоб вижити без світла, води, газу та зв’язку, довелося імпровізувати та згадувати все, чому вчили на уроках з виживання. І швидко бігати. Бо під обстрілами далеко не прогуляєшся.

Так пара прожила 40 днів, після чого наважилася на виїзд. Перші спроби були невдалими: окупанти відмовлялися пропускати автівку та просили гроші в обмін на проїзд. Та зрештою Даніл і Тетяна вибралися з окупації та переїхали на захід України. Своє нове місто – Львів – пара називає точкою повернення до життя. Тут вони знайшли нове житло, знову почали працювати та намагаються поступово переходити на українську.

Мені здавалося, що це можна перетерпіти 

У ніч з 23-го на 24-те лютого я не спав. Ворочався, дрімав, але заснути не міг. Було дивне передчуття, ніби щось має трапитися. Інтуїція не підвела, близько п’ятої ранку я почув перші вибухи і зрозумів: почалося. Ані я, ані моя дівчина – Тетяна – навіть не здогадувалися, що нам доведеться пережити, як ми будемо ховатися і як тікатимемо. 

Перші дні ми пробули лише вдвох, читали новини, цілодобово дивилися телевізійний марафон і спокійно чекали, поки українські військові виб’ють російську наволоч з Маріуполя. Так ми прожили 11 днів. Ввечері 6-го березня все змінилося: зник зв’язок, світло і газ. Ми вийшли у двір, в 10-ти метрах від під’їзду сусіди вже починали майструвати маленьке вогнище і пічку, аби готувати їжу. Вже згодом я дізнався, що нам ще пощастило: решта районів міста вже деякий час були відрізані від цивілізації. 

І з цього моменту вулиця перетворилася на кухню. Я збирав хмиз, а поки був сніг – збирав і його, щоб була технічна вода. Руки мили раз на день – економили. Переодягалися теж не часто, адже було надто холодно. Про душ я намагався не думати. 

Наш будинок залишився без вікон

На початку березня «прилетіло» по сусідній вулиці. Так потужно, що наш дім залишився без вікон. Склопакети вивернуло всередину, а на подвір’ї не було й клаптика землі без скла. Після цього ми почали жити у підвалі. 25 людей із дітьми. 

Ми облаштувалися так, щоб всім було комфортно, наскільки це взагалі було можливо. Пічки та вогнище перемістили максимально близько до дверей під’їзду. Виходили тільки для приготування їжі, а за водою бігали на сусідню вулицю. 

Через кілька днів до мене дійшли чутки, що поблизу «Вежі» – біля Драмтеатру – з’явився зв’язок. Разом із коханою ми вирішили перевірити. Короткими перебіжками, з паузами на підвали по дорозі через свист ракет, ми туди дісталися. Вдалося додзвонитися другу з Києва. Він сказав, що поки жодних варіантів евакуації з Маріуполя немає. Я попросив, аби він передав мамі, що я живий, і ми побігли назад. Це були перші новини за довгий час. 

Окупанти жили через дорогу від нас

За кілька днів вибухати почало поруч із криницею, де ми набирали питну воду. Єдине джерело. Ми чекали, поки стане тихіше. Не ставало. Один із моїх сусідів вирішив перевірити, чи вціліла криниця, і пішов сам. Він повернувся і шокував усіх словами: «Через дорогу – росіяни». Ми опинилися в окупації.

18-го березня стрілянина пролунала у нашому дворі. Ми зачинили підвал, а точніше закрутили двері на гайку, бо замка у нас не було: його зламало від вибухової хвилі. Сиділи, поки не почули чіткий російський акцент прямо над нами. Ворожий військовий вимагав, щоб ми відкрили двері і пустили його всередину. Думаю, від гранати чи від кулі нас врятував напис «Діти» на дверях, який ми повісили задовго до цього. 

Окупант перевірив підвал і забрав ключі від квартир у всіх, хто жив вище 5-го поверху. Мої ключі забрав теж. Сказав, що нібито в одній з квартир ховається український снайпер. Піднялися у квартири ми тільки наступного дня. Їх розмародерили. Перше, що я побачив, – це зламані двері і ключ від квартири. Досі не розумію, нащо було ламати двері, якщо я віддав ключі? 

Які речі забрали з моєї домівки, я дізнавався ще два наступних тижні. У кімнаті, яка стала складом палиць для багаття, неможливо було зрозуміти, що щось зникло. Відтоді російських військових ми бачили постійно, вони билися за вулицю біля нас.

За їжею – під обстрілами 

Через кілька днів, коли їжа вже почала закінчуватися, окупанти відкрили склад із продуктами й пустили туди людей. До складу довелося бігти по вулиці, яку обстрілювали з обох боків. Коли я добіг, то побачив десятки російських броньованих машин. 

Здавалося, вони були всюди. Вони – це я і про машини, і про військових. Мені дозволили зайти і взяти продукти, а на виході до мене заговорив окупант: «Київ ми вже взяли, Харків і Запоріжжя теж, залишилося частинку Маріуполя добити і все – України немає», – сказав мені росіянин. Хоч я був без зв’язку увесь цей час і не знав, що взагалі коїться за підвалом, мозок відмовлявся в це вірити. 

Таких вилазок за продуктами до нашої втечі було ще декілька. Росіяни відкривали склади і дозволяли брати їжу. Щоразу дістатися до місця з харчами було надзадачею. Звідусіль летять кулі, чути вибухи і як гудуть літаки. І багато людей, які істерично намагалися схопити якомога більше їжі й повернутися додому. Сподіваюся, це не назвуть мародерством, бо іншого вибору я не бачив. Хіба що померти від голоду, а не від прильоту ракети. 

Ми встигли побачити, що лишає після себе російська армія

Єдине, що я знав про виїзд з Маріуполя, – слова окупантів. Нібито був вихід через блокпост так званої «ДНР». Більше інформації не було. Разом із коханою і ще двома сусідами ми вирішили піти ближче до центру міста. Думали, що там зможемо дізнатися, чи є у нас ще якісь варіанти евакуації. Ми йшли пішки і встигли роздивитися, що після себе лишає російська армія.

Те, що я бачив, ще довго не зникне зі спогадів і ще довго буде про себе нагадувати. Вщент знищено не просто будинки, а цілі райони Маріуполя, десятки, якщо не сотні, одиниць розбитої техніки і цвинтар. Маріуполь став цвинтарем. Могили були на кожному подвір’ї. 

По дорозі в центр нам траплялися російські блокпости. І, звісно, кожен раз мене роздягали. Усі шукали якісь татуювання, не знаходили і просили паспорт. Врешті ми дійшли до тих, хто пояснив: «Є водії, які, може, і зможуть вас кудись вивезти. Але якщо ви зараз перейдете ось цю межу – назад ми вас не пустимо». 

Ми працювали в ЗМІ, а тому документи довелося спалити

У Маріуполі ми прожили 40 днів, з них 25 – у підвалі. Коли я це усвідомив, зрозумів, що час тікати. Будь-якими шляхами, але я мушу виїхати і вивезти з цього пекла свою дівчину. 

Ще до початку повномасштабної війни ми з Танею працювали в одному зі східних ЗМІ. Тетяна – журналістка, я – технічний співробітник. Найбільший страх за 40 днів застав мене перед блокпостами. Я боявся за свою кохану, що вона може бути у списках журналістів і її заберуть. Тому ми спалили всі наші документи з редакції, але і це не було гарантією того, що нас точно пропустять без проблем. 

Та все ж рішення прийняли – будемо ризикувати. Зібрали речі, попрощалися з усіма, хто залишився у підвалі, і знову пішки рушили до центру. Дійшли до блокпосту, мене роздягнули, перевірили паспорти і… пропустили. Дорога назад для нас була закрита. 

Варто сказати, що на блокпостах я почав розрізняти тих, кого примусово мобілізували у Донецьку, і тих, хто служив у лавах так званих «Л/ДНР». Перші – налякані, впевнені у тому, що я їх ненавиджу, другі – дуже злі, вони не вважають нікого за людей, ніби решти, кріс них самих, просто не існує.

За блокпостом нам пощастило. Зустрівся водій, який був готовий вивезти нас до населеного пункту недалеко від Маріуполя. Ми знали, що це містечко теж окуповане, але там були родичі Тетяни, і ми сподівалися, що там буде зв’язок і небо не буде вкрите попелом. 

Емоції від слів «я живий» неможливо передати словами

З Маріуполя до цього селища (я не хочу вказувати назву для безпеки тих, людей, які нас прихистили) ми дісталися за дві години. Усього дві години – і ми знову побачили цілі будинки, машини і людей на вулицях. Тут було тихо, без вибухів, без стрілянини. Але найважливішого – зв’язку – тут теж не було. Кілька днів поспіль ми шукали способи, як додзвонитися рідним. З’ясували, що в декого якимось дивом працював вайфай і був інтернет. Вперше за місяць я почув маму. Емоції від слів «я живий» передати неможливо. 

Повідомлення від мами Даніла, які через відсутність зв’язку довгий час залишалися без відповіді.

12 днів ми знову були без плану, без розуміння, що робити далі. Нам намагалися допомогти і друзі, і редактори з нашого медіа. І, на щастя, в один із таких днів біля будинку раптово зупинився водій, спитав наші імена і сказав: «Поїхали!». Ми були зібрані, речей небагато, тому за пару хвилин вже сиділи в авто і їхали в Бердянськ. 

30 блокпостів до Запоріжжя 

Дістатися до Запоріжжя ми намагалися двічі. Перший раз вдалося проїхати 10 блокпостів у той бік. Звісно, мене знову роздягали, перевіряли всі речі, документи, десятки разів перепитували одне й те саме й зрештою пропускали. Це робили й з іншими пасажирами, не роздягали тільки дівчат. На десятому блокпості нас зупинили і повідомили, що далі ми не проїдемо. Мовляв, там ідуть бої, це небезпечно. Довелося розвертатися і їхати назад. І я знову відчув відчай. Здавалося, що виїхати з окупації не вдасться ніколи. Це відчуття безпорадності було зі мною до 20-го березня. 

Вранці подзвонив водій і сказав: «Нібито відкрили коридор, можемо їхати». Об 11-й ранку ми знову в машині і знову їдемо. Вкотре проходимо блокпости, вкотре російські військові знімають з мене одяг і вкотре вивертають усе з кишень та сумок. Ми їхали цілий день, трималися за надію, що нарешті виберемося. О 20:00 від Запоріжжя нас відділяв останній блокпост. Вперед не пропускали, сказали приїжджати наступного дня о 6-й ранку. Такий варіант ми не розглядали, планували лишатися там ночувати. Але прийшов інший військовий з «пропозицією»: 300 доларів – і нас пропускають. 300 доларів з маріупольців, які залишилися без нічого. 

Таких грошей у нас не було. Але водій згадав про іншу дорогу і повіз нас в об’їзд. Ще кілька годин, ми минули блокпости, на останньому росіяни нас навіть не перевіряли, їдемо і бачимо прапор. Наш прапор. І наших українських військових. Таня вибігла з машини і кинулася обіймати всіх, хто був на блокпосту. На такому довгоочікуваному українському блокпосту!

Ми надто довго намагалися повернутися в Україну, щоб їхати за кордон

Виїжджати з України я не думав, але хотів поїхати подалі від Маріуполя, подалі від вибухів, подалі від бойових дій. У місто, яке завжди подобалося, у місто, яке завжди вабило своєю європейськістю. У Львів. Машиною разом з Танею ми вирушили на захід України. 

Відчуття були дуже дивні. Перший час я ходив вулицями Львова швидко, майже бігав, по звичці. Похід в супермаркет супроводжувався здивуванням, бо всі довкола спокійні, беруть продукти на один день, нікуди не поспішають і не забирають усе коробками. І за все треба заплатити, це ж вже не Маріуполь. Дивно, але цього так бракувало там, у пеклі. Цього нормального життя, спокою. 

Даніл і Тетяна на малюнку семирічної Соні, яка також жила в підвалі Маріуполя.

Львів став точкою повернення до життя

Ми адаптувалися швидко, бо до хорошого звикаєш. Львів став точкою повернення до життя. Ми знову почали працювати, місце роботи не змінилося. Таня знову записує інтерв’ю і пише чудові тексти, а я роблю все, щоб їй було якомога комфортніше працювати технічно. Нам допомогли з орендою квартири, ми знову почали жити тільки вдвох. 

Перший час Таня погано спала, здається, звикала до того, що не чутно обстрілів та вибухів. Вона вскакувала від кожного гучного звуку, а ще машини інколи видають звуки, які можна сплутати з літаком. І від цього голова автоматично піднімається нагору. Ніби перевіряєш, а чи не летить там раптом щось? Впевнений, що ці спогади будуть ще довго нас переслідувати.

Поступово переходимо на українську

У Львові почав говорити українською. З кумедним акцентом, але українською. Це не був різкий перехід або різка ненависть до російської. Ні, просто відповідати російською на українську стало дивно. Люди, до речі, завжди помічають мій акцент, а ще я інколи плутаю наголоси. 

Вдома з Танею говоримо трьома мовами: російською, українською та англійською. Нам так зручно, ми звикли. Одного разу, пішов підстригтися, львівський барбер запитав, звідки я приїхав. Після того, як я розказав свою історію, з мене не взяли грошей, сказали, щоб у наступному місяці приходив і був вже з роботою. 

Нашої історії вистачить на книгу

У Маріуполі я писав маленькі нотатки про те, що ми переживали, додавав дати, щоб не плутатися у хронології. Коли тут подивився, скільки усього я записав, подумав: «Цього вистачить на книгу». 

Я написав маленьку частинку і виклав на свою сторінку у Twitter. Такого фідбеку я правда не очікував. На мене підписалося майже 1000 людей, які тепер чекають, коли я викладу нові розповіді про себе і Тетяну. Про те, як ми виживали у Маріуполі і як тікали звідти.

Поки що, це чернетка. Я написав майже 90 000 слів, але це тільки половина з того, що я пам’ятаю. Тільки половина з того, що ми бачили, чули, відчували на собі. 

Відео дня
Читати далі

Суспільство

На Херсонщині ЗСУ відбили атаку окупантів та вдарили у відповідь з авіації

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Українські військові відбили контратаку російських окупантів на Херсонщині та вдарили по позиціях ворога з гелікоптерів.

Про це повідомили на фейсбук-сторінці Оперативного командування «Південь».

Зокрема, під час контратаки, яку ворог намагався здійснити в районі села Лозове на Херсонщині, воїни ЗСУ знищили БТР-82 та ліквідували двох окупантів. Ще п’ятеро бійців росармії було поранено, ворог відступив.

«Тим часом, парою наших гелікоптерів нанесено авіаційний удар по скупченню противника північно-західніше Правдиного (село в Херсонській області, – ред)», – додали в командуванні.

Раніше речник Оперативного командування «Південь» повідомив, що українська ППО знищила три російські ракети, якими ворог намагався атакувати порти Одещини та Чорноморська.

Також ми повідомляли, що станом на 5 липня бійці ЗСУ звільнили вже 1028 населених пунктів.

Фото: facebook.com/GeneralStaff.ua.

Відео дня
Читати далі

Суспільство

Канада передала українським аграріям 140 тонн насіння гречки

Опубліковано

Підтримай ШоТам

ШоТам – медіа, яке допомагає зберігати спокій навіть під час війни. Кожна наша публікація – це привід пишатися нашою армією, волонтерами та кожним українцем. А кожен твій донат – це внесок у боротьбу на інформаційному фронті.

Канада закупила для України 140 тонн насіння гречки сорту Собо з провінції Манітоба, аби допомогти подолати цьогорічний дефіцит продукту.

Про це повідомили на сайті Міністерства аграрної політики.

Насіння передали у вигляді гуманітарного вантажу. Маршрут доставки сягнув 8 000 км: через Канаду до порту Монреаль, звідти – до порту Бремерхафен у Німеччині, де насіння було переміщено на митний склад і перевантажено у вантажівки в Україну.

Доставку завершила спілка «Борошномели України» за підтримки ЄС та Продовольчої та сільськогосподарської організації ООН (ФАО).

«Оскільки насіння передається у вигляді гуманітарного вантажу, ми залучили Благодійний фонд «Квіти», який має повноваження на отримання гуманітарних вантажів. Витрати щодо переміщення насіння покрили Канадсько-Українська Фундація, Muehlenchemie GmbH, Бюро гуманітарної допомоги USAID (BHA), ЄС та ФАО», – розповів очільник «Борошномели України» Родіон Рибчинський.

У міністерстві пояснили, що допомога Канади допоможе подолати цьогорічний дефіцит гречки. Через війну ціни на насіння, засоби захисту рослин, добрива та паливо зросли на 40–45%. А тому існує ризик, що виробникам гречки буде невигідно вирощувати врожай цієї культури. 

Насіння передадуть фермерам семи областей – Житомирської, Закарпатської, Київської, Львівської, Полтавської, Тернопільської та Чернігівської.

«Отримавши це насіння гречки, ми можемо підтримати фермерів, щоб вони засіяли близько 2 500 гектарів на заході та в центрі України. Враховуючи спеціалізацію, досвід господарств і якість насіння, урожайність з цієї площі становитиме не менше 2 центнерів з гектара, або 5 000 тонн зерна гречки (3 000 тонн обробленої гречаної крупи)», – додав Рибчинський.

Нагадаємо, в Одеській, Миколаївській, Дніпропетровській та Запорізькій областях аграрії розпочали збір ранніх зернових та зернобобових культур.

Також 17 червня стало відомо, що в Україні повністю завершили посівну кампанію. Аграріям вдалося засіяти 13,4 мільйонів гектарів – 95% прогнозованих площ.

Фото: minagro.gov.ua.

Відео дня
Читати далі

Шопочитати

Суспільство40 хв. тому

«Ми надто довго поверталися в Україну, щоб їхати за кордон». Історія пари з Маріуполя, якій вдалося врятуватися з окупації

Даніл Сідєлев – переселенець із Маріуполя. 40 днів хлопець разом зі своєю коханою прожили в...

Суспільство6 години тому

«Ми знову покликали своїх». Як під час війни працює «Зграя» – одна з найбільших волонтерських спільнот України

Волонтерський рух «Зграя» народився під час Революції гідності. Це абсолютно «свої» люди, які збираються разом...

Суспільство4 дні тому

«Ця тема досі табуйована». Як фонд «Сильні» стає підтримкою для людей, які пережили сексуальне насильство під час війни

Благодійний фонд «Сильні» допомагає людям, які пережили сексуальне насилля під час війни. Жінки, чоловіки, дівчата,...

Суспільство5 днів тому

«Я не можу сказати: наберіть завтра, подумаємо». Як киянин на байку став Святим Миколаєм для наших бійців

Максим – киянин, який захоплюється мотоциклами й присвятив цій справі частину свого життя. До повномасштабного...