У Вінниці почали тестувати “зелену хвилю” на ще одній вулиці

До повномасштабного вторгнення Ольга Кричинська жила музикою, уроками в музичному ліцеї та вела блог в Instagram, де ділилась оглядами на книжки. Коли почалась велика війна жінка намагалася записатись в тероборону, чергувала в поліклініці, а потім з рідними поїхала на захід України та допомагала ГО «Валькірія». 

На свій день народження в березні минулого року завдяки читачам свого блогу Ольга зібрала на перший дрон, а вже через два місяці – перший мільйон на підтримку війська. Зараз військові отримали від волонтерки 53 дрони, а загальна сума зборів перевищила 8 мільйонів гривень. Сама жінка жартівливо називає себе «матір’ю дронів» і каже, що допомагатиме армії, поки буде така потреба.

Про початок волонтерства, підписників, які довіряють та завжди підтримують, а також «материнство для дронів» Ольга Кричинська розповіла для ШоТам.

Ольга Кричинська

Волонтерка

Мріяла бути шпигункою, а стала піаністкою

До повномасштабної війни я жила своїм прекрасним звичайним життям. Але з 2014 року в ньому була присутня війна, бо я завжди хвилювалась за ситуацію в країні. Від початку війни я активно донатила, але не мала багато читачів, тому залучати кошти від людей через блог не могла і навіть не думала про це. Своїм підписникам прищеплювала любов до країни, української мови, намагалась мотивувати людей ходити на мітинги, захищати свою думку, мову, читати книжки, аби допомагати українським видавцям. Виходить, що до повномасштабного вторгнення мій блог був про все і одночасно ні про що.

В дитинстві я мріяла стати шпигункою, але школи шпигунства не було, тому батьки віддали мене вчитись в спеціалізовану школу, яка зараз стала музичним ліцеєм. Зараз я тут працюю концертмейстеркою, граю на фортепіано, а мої учні – на духових інструментах. Ми об’єднуємось заради музики та працюємо над тим, щоб створити ансамбль. Я дуже люблю свою професію і переконана, що музика ошляхетнює людей.

Я кандидатка з музикознавства, але часто жартую, що і з мемознавства теж. В мене непогане почуття гумору, тому я завжди бачу, де можна зачепитись за смішне. Зараз людей треба підтримувати, щоб вони не впадали у відчай. Нам страшно, багато важких новин, невизначеність, але коли є над чим посміятись, то стає трохи легше. Тому будь-яку новину, яку я бачу, намагаюсь перетворити на мем.

24 лютого я ходила записуватись у тероборону

З дитинства я думала, що буде велика війна з росією. Мій дідусь був ученим, досліджував це і завжди казав, що буде війна. Але я не могла повірити, що війна таких масштабів буде в 2022 році. Але нас про це попереджали напередодні, було багато новин в ЗМІ, тому я на щось напружено очікувала. І от ввечері напередодні вторгнення ми з сестрою переписувались і сказали, що хай це вже нарешті станеться. Вранці мене розбудило повідомлення від сестри – «просто напиши, що ти ціла». Всю ніч перед тим мені снились кошмари та тупіт ніг довкола. Уві сні я думала, що це російські диверсанти. Мабуть, це вже були вибухи. 

В той день ми з усією сім’єю з’їхались та випили просекко за майбутню перемогу. Потім я, сестра, її чоловік та повнолітня племінниця поїхали у військкомат, аби записатися в тероборону. Якраз тоді відбувся авіаналіт на Гостомель і нам сказали пройти у бомбосховище, де ми провели дві години. Це перший раз, коли я сиділа в укритті під час повітряної тривоги. Коли вона завершилась, то нас попросили піти додому. Ми прийшли і наступного дня, але зброю видавали лише тим людям, які вміли нею користуватись. В тероборону ми так і не потрапили.

Найкращим подарунком на день народження стали гроші на дрон

Два наступні тижні я перебувала в Києві та області, але знаходитись тут було дуже важко. В моєму районі прилетіло кілька разів, було гучно, а сусіди в кожному повідомленні писали, що мабуть, воно вже останнє. Навіть за таких умов ми з сестрою якось чергували в медпункті тероборони. Саме тоді я отримала перше повідомлення про можливий вибух на ЗАЕС і в ту ніч в мене сталась перша панічна атака. Тоді ми з рідними вирішили переїхати до дядька на захід України, де жили майже місяць. Звідти я написала колезі по книголюбству Катерині Ільчук, яка була в громадській організації «Валькірія» у Львові, та спитала, чи потрібні мої руки. Катя відповіла, що я можу допомогти зібрати кошти на щось вагоме, бо запитів дуже багато. 

На свій день народження 31 березня я нарешті наважилась та відкрила збір на дрон для полку імені Кастуся Калиновського. Тоді вдалось зібрати більше 155 тисяч, але люди за інтерцією надсилали кошти. Запитів було багато, тому я вирішила допомагати далі. Переключилась на речі, які були в Україні в дефіциті. Через своїх знайомих закордоном я та дівчата з «Валькірії» замовляли все, що у нас просили – РПС-ки, плитоноски, каски, навушники чи тактичні рукавиці. 

«Що означає з першим мільйоном? Другого вже не буде»

Після дня народження я написала допис, в якому подякувала всім читачам за підтримку мого віртуального «Хепібьоздного фонду». Я була вражена, що ми зібрали таку суму, адже тоді в моєму блозі було десь чотири тисячі підписників. Коли наприкінці червня минулого року я зібрала мільйон, то була шокована. А ще сміялась, коли мене вітали «з першим мільйоном», бо була впевнена, що другого вже не буде. Не може одна людина з невеликою кількістю читачів збирати такі суми і бути впевненою, що їй довірятимуть. 

За час повномасштабного вторгнення кількість читачів збільшилась вдвічі, але блог часто потрапляє в тіньовий бан. Ідея з «Хепібоьздним фондом» сподобалась читачам блогу – вже півтора року люди, які святкують свої дні народження, роблять збори та надсилають гроші мені. Нещодавно в свій день народження читач перерахував на мій рахунок 15 тисяч гривень. Станом на зараз вдалось зібрати понад 8 мільйонів гривень і я робитиму це доти, коли матиму сили та запити. За допомогою до мене звертаються підписники чи їхні знайомі, але може написати будь-то. Я допомагаю усім, але за однієї умови – наявність документів. Іноді є черги, але стараюсь закривати всі потреби, які мають офіційні листи. Зараз зосередилась на великих покупках, переважно дронах, адже це розхідний матеріал.

Мій портрет з дроном показували на виставці у Швеції

Якось в історіях я поширила хороший відгук від військового про дрон, який ми йому передали. В мене поки нема дітей, але я написала, що тепер розумію, яку гордість відчувають батьки на зборах в школі, коли хвалять їх дітей. Тоді хтось з підписників пожартував про Кхалісі – матір ліцеїстів та всіх дронів, мене це насмішило.

А ще через спільних друзів зі мною познайомилася художниця з Херсона Олександра Єльнік, яка через окупацію виїхала закордон. Спершу вона продавала свої роботи по всьому світу та донатила мені на PayPal, а потім зробила сюрприз – намалювала чудовий портрет з дроном. В Швеції в місті Лунд була її персональна виставка, де показували цей портрет, а потім ми вирішили його розіграти. В результаті я викупила цей портрет за 10 тисяч гривень, які теж полетіли на дрон. За час повномасштабної війни ми з читачами передали на фронт 53 дрони. Коли після перемоги я зроблю вдома ремонт, то цей портрет висітиме у вітальні на найбільш видному місці.

Найкраща подяка від військових – документ для податкової

Поки в мене вдома ніде яблуку впасти, адже маю у війську багато друзів, які часто надсилають мені різні подарунки з фронту. Розмальовують для мене тубуси, гільзи та снаряди, а ще дарують грамоти та статуетки. Я бережу всі ці вази-гільзи для квітів, дуже ціную цю увагу від військових і не можу розлучитись з цими речами. З військовими ми завжди на зв’язку, постійно переписуємось, але зараз стараюсь не зближуватись з тими, кому допомагаю, бо один з перших дронів ми везли для аеророзвідника 72-ї бригади Олега Собченка і коли він загинув, то мені було нестерпно від втрати. 

Колись я хотіла після перемоги зробити вдома музей війни, а тепер розумію, мені вже не потрібні підтвердження, що я роблю все достатньо і правильно, бо їх просто нема куди складати. Тепер я зрозуміла, що найкраща подяка від військових – вчасна документація, бо це мій найбільший біль та привід для панік. Вночі я не можу спати, якщо не знаю, чи зможу закрити всі питання в податковій.

Страшно в дорозі, а поряд з військовими – безпечно 

Кілька разів я їздила до військових на фронт, якщо в нас було багато речей, які мали їм передати. Страшно було перед поїздкою, коли ми аналізували карту та знали, що їдемо близько до лінії вогню, де може в будь-який момент прилетіти. А коли вже приїздили до військових, то нас завжди зустрічали з радістю та теплом. 

Зазвичай ми їздили до військових, яких бачили вперше, але вони завжди зустрічали нас як рідних і радо розповідали про свої умови на фронті. Цікаво, що вони завжди це робили в піднесеному настрої. Позитивна енергія хлопців – це дуже добре, але боляче дивитись, на що перетворюється територія України. Коли я їхала з Харкова, то плакала, бо не побачила жодного неушкодженого будинку. Але це все можна відбудувати, аби лише були оці щасливі та заряджені від наших приїздів військові.

Привертаю увагу до зборів креативністю

В мене чудові підписники, які допомагають мені закривати збори, але їм теж потрібна якась мотивація, аби робити це частіше. Якось сестра порадила переробити якусь відому пісню під тему зборів, тому я вирішила використати  свою музичну освіту, аби мотивувати людей донатити.  Так народилась після «Донать зі мною невпинно». Я записала цю пісню, а потім вирішила вразити своїх підписників іншими вміннями і взяла до рук окулеле, хоча не вмію нормально на ньому грати. Під неї я виконала «Справа в тому, що у мене немає дрону», яка викликала ажіотаж в Instagram.

Креативність допомагає зі зборами, бо люди таке репостять. Якщо просто зробити допис з реквізитами, то люди перераховують певні суми і на цьому все. Зараз дуже багато зборів, тому доводиться привертати увагу. Я знаю, що є багато жінок, які закуповують дрони в більшій кількості, ніж я. Але придумала собі цей бренд «мама дронів» і це допомагає. Я розраховую, що наші люди дуже добрі та жалісливі, можуть підтримати за старання чи спів без голосу.

Шматок торта за 10 тисяч гривень

Мене регулярно підтримують книжкові блогери, які розігрують книги і надсилають кошти мені. Підписники передають кошти зі святкувань днів народжень чи весіль – хтось на власному весіллі розіграв шматок торту і надіслав мені 10 тисяч гривень. Мені дуже подобається, коли це несподівано, тоді мені саме бракувало цих коштів для дрону. 

Ще є гарна ініціатива «Нумо біжімо», яку організовує блогерка Вікторія Квітка. Вона бігає з читачами, які донатять і наприкінці місяця розподіляють між волонтерами, яким довіряють. Була кулінарна ініціатива від дітей, які ліпили вареники, ділились рецептами, знімали відео і зібрали на три чверті дрону. А ще якось Олена Зарецька з блогером Андрієм Носачем розігрували ескіз бабусі Олени Алли Горської і передали всі кошти мені. Хтось продає свої картини, хтось – надає послуги за донати. Я дуже не люблю балачок про те, що тил втомився від війни, я цього не бачу. За серпень мені вдалось зібрати рекордних 800 тисяч. Ми стараємось не втомлюватись та продовжувати свою роботу.

Вдячна, що мені настільки довіряють

Мене мотивує довіра моїх читачів. Коли я від незнайомих людей чую про те, що вони надсилають кошти, бо вірять мені, то переконуюсь, що мені судилось цим займатись. Якщо за весь цей час я не вигоріла емоційно, мені зовсім не важко, то можу це тягнути і далі. В ці жахливі часи мене рятує гумор та блог, який тримає мене на плаву. Ми допомогли багатьом військовим і бачимо результати роботи, бо нам надсилають відео знищених окупантів, їхньої техніки чи складів. 

Зараз найбільше мрію про нашу перемогу. А ще вже два роки я не купалась на морі, тому хотіла б поїхати на відпочинок. Поки війна, то не можу собі цього дозволити, хоча маю таку можливість. Тому мрію ще про свій маленький Париж, гарний вечір з вином та музикою, але він буде після перемоги. Колись війна закінчиться і в мене буде інше життя. Я хочу до нього дожити, тому маю допомагати весь час.

Команда цієї амбулаторії на Харківщині за період повномасштабного вторгнення мала один вихідний – коли в усьому місті було оголошено комендантську добу. Керує амбулаторією Тетяна Ляшко. 

24 лютого 2022 року жінка вивезла дітей у безпечне місце, а вже наступного ранку вийшла на роботу. Коли чоловік мобілізувався, почала сама кермувати автомобілем, аби все встигати: підвозити колег на роботу, волонтерити у дитячому хоспісі, вишукувати ліки для своїх пацієнтів по всій Україні та збирати посилки для захисників.

Як жарти і караоке допомогли медперсоналу побороти паніку, а студентська дружба – знаходити дефіцитні ліки, Тетяна розповіла ШоТам.

Тетяна Ляшко

сімейна лікарка й завідувачка амбулаторії міста Південне Харківської області.

Було дуже страшно, але ж на мене чекали пацієнти

За іронією долі 24 лютого я прокинулася у лікарні, але як пацієнтка на стаціонарному лікуванні в Харкові. Ще не було й п’ятої години. Від вибухів дзвеніли усі вікна. І ми зрозуміли, що почалося те, чого всі боялися. Я зателефонувала додому чоловікові, сказала, що почалася війна, що чую вибухи. Вдома ще нічого не було чутно. 

Ніхто не був готовий. Ні я, ні колеги, ні пацієнти. Треба було якось зібратися докупи та допомогти це зробити іншим. 

Люди почали масово залишати місто. Чоловік теж забрав мене з лікарні, аби вивезти дітей у безпечне місце. Ми виїжджали десь години дві. І потім ще дві години простояли у черзі на заправці. Були страшні затори. Ми приїхали додому і почали панічно збирати якісь речі для дітей. Думали, що це максимум на два тижні. Ми повезли сина та доньку у Полтавську область до моїх рідних. Зустрілися з ними посередині шляху, передали дітей і поїхали назад, щоби засвітла повернутися додому.  

Весь той вечір ми слідкували за новинами, передзвонювались із друзями та рідними з інших міст. Намагалися зрозуміти, що відбувається, наскільки це все серйозно і що нам робити. Було дуже страшно. Але навіть думки про те, аби кудись їхати, не було. Я знала, що завтра мені на роботу, мене чекають пацієнти, колектив. 

В амбулаторії у перші дні вторгнення готувалися до прийому поранених та розміщення переселенців. Фото: ШоТам.

Ми з чоловіком повернулися у Південне, бо розуміли, що потрібні тут, кожен на своїй роботі. Я – у лікарні, він на складі автозапчастин. Будемо працювати і допомагати, чим можемо. І протягом цих півтора року я не змінила своєї думки. Навіть коли близькі наполягали, аби я оформлювала закордонний паспорт та виїжджала з країни. Але я не збираюся залишати Україну.

25 лютого я пішла на роботу як зазвичай

Я написала всім співробітникам у Вайбері, що йду на роботу, усім зварю каву, як завжди, але кожен хай вирішує для себе, і якщо хтось не прийде – не страшно. Того дня один за одним зійшлися всі! Це був нестандартний робочий день, звісно. Ми намагалися убезпечити свої робочі місця: заклеювали вікна, рвали якісь простирадла для перев’язок, хтось знайшов вдома червоний скотч і ми клеїли такі червоні хрестики на будівлі, аби позначити, що це лікарня.

З того часу і до сьогодні наша амбулаторія не працювала лише один день. Це було на торішній День Незалежності, коли з міркувань безпеки у місті оголосили комендантську добу. 

Перші дні вторгнення ми готували кабінети амбулаторії для прийому поранених та розміщення переселенців. Тягали меблі, гуртом думали, як зробити найкраще, і до чого все ж таки готуватися: до розміщення людей, яким потрібен прихисток, чи до прийому великої кількості поранених. На щастя, останнє питання досі не поставало. Нині до нас потрапляють пацієнти з пораненнями, але уже після госпітального лікування. 

Був колектив, а стала сім’я

Початок великої війни розставив багато речей на свої місця. Ми зрозуміли, що тільки гуртом можемо пережити те, що на нас навалилося. Був колектив, а стала сім’я. Вже не було поділу: це треба комусь, але не мені, це не мої обов’язки. Ділилися навіть хлібом чи домашніми закрутками. 

Майже кожен приймав у себе біженців. І всі старалися підтримати якимись продуктами чи речами того, хто прихистив у себе одразу кількох людей.

Було таке, що хтось на роботі скаже, що мріє про борщ, але от капусти зараз ніде не купиш (це в дні, коли в магазинах були порожні полиці), а вже наступного дня інший приносить капустину з власних запасів.

Зароджувалися нові знайомства з колегами з інших областей, які могли допомогти нам медикаментами. На когось виходили ми, хтось виходив на нас. Бо не було нічого – аптеки закриті. А у нас гіпертоніки, діабетики, астматики… Мої однокурсники з Полтавської медичної академії надіслали нам перші рятівні відправлення з медикаментами. А з більшістю з них я не бачилась і не спілкувалася від закінчення інституту. Та вони відгукнулися і допомогли! Далі на рівні нашого Центру первинної медичної допомоги налагодили зв’язки із колегами з Дніпра, Києва, Львова. Почала надходити допомога з гуманітарних фондів Європи. 

Першими допомогли однокурсники з Полтавської медичної академії. Фото: ШоТам.

Під обстрілами їздили до дітей у хоспіс, а вдома приймали біженців

Моя подруга працює у дитячому неврологічному хоспісі у Харкові. Ми всі добре розуміємо, наскільки це вразлива категорія пацієнтів. Тож гуртом взялися шукати благодійників та якісь програми підтримки, аби у цих дітей було все необхідне: медикаменти, одяг, продукти, підгузки. Чотири найтяжчих місяці із квітня по серпень ми їздили туди мінімум раз на тиждень та возили все, що змогли добути. 

Їздили також у військовий шпиталь. Возили смаколики не лише пацієнтам, але  і колегам, аби якось їх підбадьорити, адже їм дуже важко було. Вони не виходили звідти взагалі, такий шалений наплив поранених був. Всі поїздки були на особистому транспорті. Місто сильно обстрілювали і кожен такий виїзд був ризиком. 

А вдома теж був «двіж». Мало не щодня нові обличчя. Почалося з того, що в сусідній будинок приїхали дві родини з дітьми. Прийшли до нас, запитують, чи можна до нас у підвал прибігати, коли обстріли. Ми з чоловіком, не задумуючись ні на мить, сказали їм, щоб забирали речі та йшли до нас. Якось та помістимося. 

Коли ці родини поїхали далі, одразу з’явилася ще родина, якій був потрібен прихисток. Бувало таке, що мало не щотижня люди у нашому домі мінялися. Мені дзвонили знайомі знайомих: «Ти зможеш прийняти та перевезти до Полтави сім’ю?». Я казала: «Та не питання!». Важко було інше: прощатися з цими людьми. Ще ніколи так тяжко мені не було проводжати гостей. У нашому домі часто бували гості, але цих проводжала з неспокійним серцем, адже війна і ти не знаєш, що тебе чекає за 5 хвилин, чи за хвірткою твого подвір’я. До цього часу я не знаю прізвищ тих, хто у нас жив, але я точно ніколи їх не забуду. 

Коли у нашому місті були військові, я з порожнім рюкзаком з дому не виходила. Завжди знаходила навіть удома щось таке, що може їм знадобитися: якийсь харч, сироп від кашлю чи якусь миску. 

А якийсь раз питаю: «Вам точно є що їсти?», кажуть: «Їсти є, нема на чому готувати». Я їм принесла з дому сковорідку. Така новесенька, чистесенька – ще з коробки. Вони питають: «І не шкода тобі нову?», кажу: «Смажте сміливо, не жалійте! Як окупантів!». В мене є – я віддам. Це ж вкладаю у нашу Перемогу.

З часом ти уже не видаєш відмову на якийсь запит. Не можеш ти, значить, шукай і знайди того, хто може. Просто відкриваю телефонну книгу чи соцмережі і погнала по списку: тут можна спитати те, цей має підказати се.

Я не волонтерка, я просто дружина

Не вважаю себе волонтеркою. Всі ми щось робимо: бабусі, які  плетуть шкарпетки чи садять зайвий рядок картоплі, аби поділитися потім; діти, які малюють листівки для ЗСУ; студент, що відмовляється від кави, аби перерахувати донат…Значить, ми тоді всі – волонтери. 

Одного осіннього вечора, коли я уже вкладалася спати, чоловік зайшов у кімнату і каже: «Ти завтра йдеш на роботу, а я – у військкомат. Я не буду боятись. Тут мій дім, тут мої діти. Я не хочу, аби за мій дім билися інші, а я чекав у стороні». Моя перша реакція була: я з тобою! Звісно, на таке він не погодився. 

Він поїхав, а я стала ще наполегливіше шукати, чим допомогти тепер уже і своєму чоловікові. Зимова форма, термобілизна, обігрівачі, газові балони – щось купувала сама, щось зі зборами серед друзів, з чимось допомагали волонтерські організації.

Тетяна возить зимову форму, термобілизну, обігрівачі, газові балони. Фото з архіву героїні.

У той час я почала сама кермувати авто, до цього не їздила. А тепер ще і колег на роботу-з роботи підкидаю. Так от: я їду якось, везу повну машину всього, аби відправити чоловікові. На черговому блок-посту дивляться на всі ці торби-коробки і питають: ви волонтерка? Кажу: ні, я просто дружина. 

Нині чоловік служить у 68-й єгерській бригаді імені Олекси Довбуша. Зараз вони на Куп’янсько-Лиманському напрямку, а працювали і на Донецькому, під Вугледаром. Я вже з багатьма його побратимами знайома, і всі вони тепер «мої». Тепер ще і для них «не волонтерю». 

Ми мусили добути ту аличу, вона була символом

Коли почалося вторгнення, більшість людей були шоковані: як таке взагалі може відбуватися у сучасному цивілізованому світі? Я теж була розгублена, наче у мене землю з-під ніг вибили. Були моменти, коли хотілося не просто плакати, а вити. Але я розуміла, що в цьому стані не можна залишатися. Треба прийти до тями самій і підтримати інших. У першу чергу – моїх дівчат з лікарні. Адже на нас покладаються, наше завдання – рятувати здоров’я та життя. Як же ми будемо це робити, якщо опустимо руки? 

Я жартувала з ними, могла навіть прикрикнути: «Гей, ну чого сидимо? А ну давайте чайку-кави – і вже буде веселіше! Нема нічого? То зараз підемо аличі нарвемо, підкислимо пілюлю».

І пам’ятаю, пішли ми ту аличу рвати, а тут вибухи залунали один за одним. Але ми мусили добути ту аличу. Вона була ніби якимось символом, що хоча б щось у наших руках, щось ми вирішуємо у цьому шаленстві. 

На психотерапію не було часу і ми почали співати

Були моменти, коли ми ні з того ні з сього починали співати. Хтось один починає, а підтягуються з усіх кабінетів. Спів допомагає дуже: відключається потік думок, ти відчуваєш єдність з іншими. А якщо українські народні пісні – то це ж просто цілюще заняття! Ми згадали про караоке, яке є у нас у кімнаті відпочинку. Почали його вмикати, могли навіть потанцювати. Це все, звісно, в неробочий час, коли прийом закінчено. Організували собі таку колективну психо-співо-терапію. 

Працювати мене мотивує моя ж робота. Це такий колообіг енергії: ти допомагаєш людині, вона вдячна чи посміхається – і це дає сили допомагати новим пацієнтам. Ну і мої дівчата у білих халатах теж мене тримають. Я знаю, що вони щоранку чекають моєї кави і мого «Слава Україні!». І ще питання, що більше бадьорить: кава чи те привітання, яке я вигукую на весь вестибюль. 

Працювати мотивує колектив. Фото: ШоТам.

А ще у в українців є спільна потужна мотивація, якої немає в жодного іншого народу: це наші захисники. Ти знаєш, що тисячі людей не спали цієї ночі й захищали твій сон, а значить, зранку ти маєш з новими силами братися до роботи на своїй ділянці відповідальності й тримати тил. Так, що за цей тил їм хотілося і далі міцно стояти. 

Публікація підготовлена за підтримки Представництва «Фонду Фрідріха Науманна за Свободу» в Україні. Фонд Фрідріха Науманна за Свободу – фонд ліберальної політики, що сприяє зміцненню свободи слова та гідності людини в усіх сферах суспільства.

У Києві історичну будівлю на вулиці Набережно-Хрещатицькій, 13 внесли до Переліку об’єктів культурної спадщини столиці.

Про це повідомила директорка Департаменту охорони культурної спадщини КМДА Марина Соловйова.

За її словами, підписано наказ щодо занесення до Переліку об’єктів культурної спадщини будівлі на Подолі, де раніше були лазні купця Бубнова, а в 1894-1902 роках розміщувалась єврейська молитовня.

Це рішення підтримали на засіданні Консультативної ради при Департаменті охорони культурної спадщини КМДА.

Читайте також: Майбутнє пам’яток – у приватних руках. Хто рятує культурну спадщину України? Історія ініціативи «Спадщина.UA»

Раніше у серпні почали розбирати дах 200-літньої споруди на вул. Набережно-Хрещатицькій, 13. Інспектори Департаменту оглянули об’єкт і зафіксували частковий демонтаж покрівлі. Замовнику робіт вручили припис із пам’яткоохоронними вимогами.

Фахівці також почали збір архівних і бібліографічних матеріалів щодо давньої споруди для подальшого надання пам’яткоохоронного статусу.

Про будинок

Будівля колишніх майстерень річкового порту була збудована 1822 року. На сьогодні вона є останнім збереженим зразком забудови набережної того періоду. Наразі будівельники демонтували частину даху споруди, а на її місці планується спорудження семиповерхового апарт-готелю. За словами Перова, який поспілкувався з будівельниками, будівлю планують повністю демонтувати.

Будинок на вул. Набережно-Хрещатицькій, 13 розташований на території Історико-архітектурного заповідника «Стародавній Київ» та в межах пам’ятки «Історичний ландшафт Київський гір та долини р. Дніпро». Також будівля розташована в межах пам’ятки археології місцевого значення — «Культурний шар Подолу ІХ-ХVІІІ ст».

Нагадаємо, Мінкульт ініціює рішення, що дозволить демонтувати пам’ятники Пушкіну і Щорсу.

Фото: Дмитро Перов/Facebook.