Суспільство
У міста є вони: як підлітки з урбанруху змінюють свої вулиці
Якою має бути ідеальна зупинка громадського транспорту? Чи можуть люди вирішувати, куди міська влада витрачатиме кошти з податків? Як почувається людина на кріслі колісному, коли пандуси більше схожі на дитячі гірки? Про це й не тільки дізнаються підлітки, які є учасниками всеукраїнського урбанруху «У міста є Я».
А згодом вони створюють перші форуми з доступності чи облаштовують місця для відпочинку, аби зробити своє місто кращим.
Засновниця руху Ірина Озимок впевнена, що міста — це не лише забудови та дороги, але й кожен житель, який може впливати на комфортне життя.
Ірина Озимок
керівниця програми місцевого економічного розвитку у фонді Ukraine-Moldova American Enterprise Fund, засновниця урбанруху «У міста є Я»
Написала книгу про міста завдяки своїй першій дитині
Останні 10 років я працюю у фонді, який підтримує місцевий розвиток. Також долучалася до важливих ініціатив, як-от створення Міжнародного саміту мерів. Урбаністикою ж захопилася через власну потребу, коли шість років тому народила першу дитину й почала пізнавати місто по-новому.
Я відчула, що стала маломобільною, адже мала давати раду й дитині, й візочку. Тоді зрозуміла, що місто незручне та не пристосоване до мам з дітками й інших маломобільних людей, тому створила книгу «У міста є Я», яка пояснювала дітям, що таке місто та як у ньому живуть люди.
Книга «У міста є Я». Фото: «Книголав»
На цьому прикладі я хотіла показати, що для міста важливий кожен його житель і що саме від нас залежить, яким воно буде, — чистим, безпечним і цікавим чи навпаки.
У книзі є й інтерактивні завдання (як-от написати есе про те, що б ти зробив, якби став міським головою), а також порожня сторінка, де можна намалювати своє місто за 10 років.
Організували навчання за кордоном для дітей з України
Саме з книжки й почався всеукраїнський урбанрух «У міста є Я». Це програма неформальної освіти для дітей і підлітків, які є майбутніми дорослими, що впливатимуть на міста. Та вже в такому віці вони можуть стати голосом свого міста, а ми їм у цьому допомагаємо.
У мене виникла ідея створити цей проєкт у 2022 році, коли я з дітьми виїхала до Польщі через початок повномасштабної війни. У Любліні та Варшаві ми почали проводити заняття про урбаністику для дітей, які також вимушено поїхали з України.
Учасники урбанруху з Волині після заняття. Фото: «У міста є Я»
Вони згадували, за чим сумують найбільше у своїх містах, а потім ми обговорювали, як їх можна змінити на краще. Ми хотіли, аби вони не втратили зв’язку з домом, дізналися для себе щось цікаве та привезли потім ці знання назад, аби застосувати на практиці.
Учасники навчання презентували свої ідеї, наводили аргументи, навіть спробували організувати мітинг. І ми зрозуміли, що таке обов’язково треба створити в Україні, де діти залишаються під атаками — таке дозвілля хоч трохи відволікало б їх від небезпеки.
Діти в Сумах після обстрілу самі знайшли приміщення для занять
У березні 2024-го ми розпочали роботу: провели навчання для відібраних менторів, створили місцеві осередки та запрошували підлітків через соцмережі.
Ми підготували теми для навчання, запросили професійних урбаністів, архітекторів і методистів. Наші заняття інтерактивні — ми проти звичайної начитки лекцій. І не хочемо зробити з підлітків професійних урбаністів, натомість вчимо їх бути відповідальними громадянами.
Велика роль належить ментору — фактично на його роботі тримається весь осередок. Одна менторка щотижня їздить на заняття в Суми. До речі, неподалік осередку в Сумах прилетіла російська ракета: діти ще в середу займалися, а в суботу вранці приміщення було зруйноване. Ми допомогли з психологічною підтримкою та планували перенести всі заняття в онлайн-формат.
Проте минулого тижня менторка повідомила мені, що діти самі знайшли приміщення й готові продовжувати роботу. Це для нас є показником — їм важливо, що ми робимо, і ми на правильному шляху.
Учасники львівського осередку під час навчання. Фото: «У міста є Я»
А в Києві менторка навчила підлітків під час презентації говорити «Якщо ніхто з команди не проти, я відповім на це питання» — мене захоплює їхня вихованість і дружність.
Півтори тисячі учасників руху й один пес-урбаніст
Від березня 2024 року ми вже випустили три хвилі учасників урбанруху. Загально до нашої спільноти долучилися понад півтори тисячі людей та один пес-урбаніст Боря — це собака нашої менторки з Івано-Франківська, який став регулярним гостем заходів.
Ми обговорюємо екологію, мобільність, значення культурної спадщини, сталий розвиток, ІТ, бізнес у місті, фандрейзинг. Часто організовуємо зустрічі з відомими людьми — наприклад, нещодавно спілкувалися з Євгеном Клопотенком про те, як їжа впливає на культуру міста. Зараз готуємо зустріч з Олександром Педаном про спорт у місті. Також ментори запрошують локальних активістів чи підприємців, які можуть поділитися власним досвідом.
Учасники урбанруху 2025 року під час оголошення проєктів-переможців. Фото: «У міста є Я»
Після завершення навчання молодь може запропонувати свій проєкт для покращення ситуації в місті. Ми хочемо, аби підлітки побачили, як складно виборювати позитивні зміни, тому надаємо переможцям додаткове навчання, консультації експертів, допомагаємо співпрацювати з владою, а цьогоріч спробуємо підтримати ще й фінансово.
Діти перевіряють заклади на кріслах колісних
Тема доступності стала важливою для підлітків. Про неї не лише говорять на заняттях — її перевіряють на практиці. Підлітки зав’язують собі очі або пересуваються на кріслах колісних, щоб відчути, як у їхніх містах живеться людям з інвалідністю.
Підлітки перевіряють заклади харчування, аптеки, тротуари у Кривому Розі. Фото: «У міста є Я»
А минулого року разом з учасниками львівського осередку я привела до Superhumans Center моїх дітей, хоча ті ще досить маленькі. Вони з захопленням говорили про те, які там сильні люди з роборуками. Я вважаю, що дітей варто змалку привчати до культури спілкування з людьми з інвалідністю, зокрема з захисниками, які втратили кінцівки на фронті.
Подяки, що написали учасники спільноти захисникам, які проходять реабілітацію у Superhumans Center. Фото: «У міста є Я»
Які результати навчання
За понад рік роботи ми назбирали багато теплих відгуків. Наприклад, у львівському осередку в нас є дівчинка, яка майже не бачить, — після занять вона сказала, що ще ніде до неї так добре не ставилися, як тут. Ще одна дівчинка написала нам, що раніше дуже боялася публічних виступів, а завдяки нам переборола свій страх. А ще діти часто говорять, що тепер краще розуміють, в якій сфері хочуть працювати, коли виростуть.
Підлітки продовжують дружити й після участі в програмі. Фото: «У міста є Я»
Підтримка молоді має свої результати. Наприклад, у Вінниці учасники урбанруху провели захід Inclusive Tourism Workshop — підлітки з молодіжного центру «Квадрат» запросили місцеву владу, громадські організації та людей з інвалідністю, аби обговорити майбутній доступний туризм у Вінниці. А молодь з Миколаєва розробила проєкт зони відпочинку для дітей та їхніх сімей «Парк маленьких героїв» біля лікарні.
У червні цього року учасники презентували ініціативи, які матимуть вплив на їхні міста. Зокрема, підлітки з Дніпра придумали проєкт «Безпе[ре]чно» — інформаційну кампанію в соцмережах про протидію насильству та створення мапи небезпечних локацій у місті. Молодь із Запоріжжя хоче займатися проєктом «Тут говорять жестовою мовою» — організовувати навчання для працівників малого бізнесу та маркувати заклади спеціальними наліпками.
Нам вдалося зробити так, щоб голос наших дітей почули. Вже двічі вони виступали на Lviv Urban Forum перед тисячею людей — це було так класно, адже діти говорили наче дорослі на конференціях, проте про молодіжні центри та дозвілля підлітків у містах. А ще ми водили наших підлітків на запис шоу Ебаут.
Крім знань про права й обов’язки жителів, діти дізнаються, що таке спільнота та як бути її частиною. Вони стають друзями й будують міцні зв’язки на тривалий час. Бо місто — це не лише забудови й дороги, а насамперед люди. І якщо хтось порушує правила або ж шкодить місту, то ми вчимо, як спробувати з цим впоратися.
Учасники програми після навчання. Фото: «У міста є Я»
Я пишаюся, що ми допомагаємо підліткам стати впевненими в собі, і вони не бояться на засіданнях з владою сказати свою пораду. А взагалі в мене досить егоїстичні цілі цього проєкту — я хочу в літньому віці жити в кращому місті, ніж живу зараз, і щоб до мене прийшла хоч одна людина, згадала про наш урбанрух і сказала, що завдяки нам вона змогла знайти своє місце в житті. Саме тоді я відчую, що робила все це недаремно.
Імена наших геніїв часто лишаються забутими через вплив радянської влади. Одним з таких імен є Василь Барвінський — унікальний та самобутній композитор, що підкорював Європу і плекав українське музичне мистецтво.
ШоТам дослідили, яким було життя Барвінського і як він, навіть пройшовши заслання, лишився вірним музиці.
Василь зростав у інтелігентній родині
Василь Барвінський народився у 1888 році на Тернопільщині у родині українських інтелектуалів — священників, письменників, громадських діячів. Наприклад, дядько майбутнього композитора Володимир Барвінський заснував першу щоденну українську газету «Діло», а батько — Олександр, представляв інтереси українців у австрійському сеймі, заснував Наукове Товариство ім. Тараса Шевченка і рішуче відстоював ідею соборності України.
Тому з самого дитинства Василь зростав в атмосфері культури та мистецтва, у будинку сім’ї бували знамениті українці, про яких зараз ми читаємо у підручниках, — Михайло Коцюбинський, Богдан Лепкий, Пантелеймон Куліш, Микола Лисенко. Відомий композитор помітив талант хлопця і напророчив йому музичну долю. Любов до нот та звуків прищепила Василеві й мати Євгенія — піаністка та хорова диригентка. Невдовзі хлопчик почав опановувати фортепіано, хоч і вступив до університету на юриста. Але правничий фах так і не став важливішим за музику, тому молодий Барвінський вирушає до Праги, аби стати тим, ким йому судилося.
Але закордоном Василь не лише вчився і писав музику, а й познайомився з майбутньою дружиною Наталею, донькою фізика та винахідника рентгенівських променів Івана Пулюя.
Його «Колискова» на рівні зі «Щедриком»
Завдяки Барвінському українська музика збагатилася новими жанрами — наприклад, композитор створив перший цикл фортепіанних прелюдій, перший в історії нашої музики секстет (ансамбль із шести виконавців), першу симфонічну рапсодію.
«Неможливо оминути факту уславлення імені Барвінського знаменитою Українською Республіканською Капелою Олександра Кошиця. Поруч з хітом – “Щедриком” М.Леонтовича, “Колискова” Барвінського сприймалася у виконанні цього фантастичного живого голосового оркестру як “коли-небудь осягнене чоловіком чудо” (за бразильською газетою “Corregio Paulistano”)», — коментує музикознавиця Лілія Назар-Шевчук.
Василь мав намір залишитися у Празі й будувати своє життя та кар’єру там, але за проханням батька повертається до Львова. Там він у 1915 році очолив Вищий музичний інститут ім. Миколи Лисенка (пізніше — Львівська консерваторія). Так показав себе не лише хорошим композитором, а й педагогом. Композитор Василь Витвицький пригадував про Барвінського:
«При перших зустрічах мене вражали дивні, начебто неправильні риси його обличчя. Та чим далі, тим виразніше я бачив і відчував, як з нього промінювала лагідність, шляхетність і внутрішне сяйво. Голова була прикрашена довгим, хвилястим волоссям. Барвінський був людиною середньою на зріст. Хода в нього була досить жвава, але м’яка. У руках невідступна грубезна течка, в якій він не раз довго колупався, поки знайшов те, що було потрібне. Був завжди дбайливо одягнений».
У 1939 році життя у Львові перестало бути безхмарним. Радянський союз окупував цю частину України і тиск став дуже помітним. Василь Витвицький пригадував, як їх змушували вчити російську, а через погані успіхи вчителька казала:
«Ви, товариші, прикладайтеся пильніше до науки російської мови. Бачите, тепер у вас тут усе ведеться по-українському, але за два-три роки панівною буде тут мова російська і без неї вам не обійтися».
Після цього не забарилися і арешти:
«Ми ж були свідками арештів і вивозів людей, ні в чому не повинних, у більшості таких, що терпіли й за попередньої, польської влади. У самому Львові страшні новини розносили час від часу працівники залізниць: на такому то й такому пункті далеких позаміських рейок збирають щораз більше вантажних вагонів. На кого черга?», — пише у спогадах Василь Витвицький.
Звісно, композитор такої величини та впливу, Василь Барвінський не міг не привернути увагу каральної системи союзу.
«Понад 30 років, аж до свого арешту в 1948-му, він неформально керував усім музичним життям Галичини. Будував містки між культурою різних частин України. Очевидно, саме за це радянська влада “нагородила” його вже в 60-літньому віці десятьма роками у ҐУЛАҐу…Він не мусив звідти повернутися. Однак повернувся», — каже Максим Стріха, член Асоціації українських письменників
Заговорили мовою музики — у засланні
Для совєтів не потрібні були особливі підстави для арешту Василя Барвінського — вистачало його походження і яскравої ролі в українській музиці. Та все ж підозрювали, що він «кадровий український націоналіст, агент англійської та німецької розвідок, німецький спільник». Зокрема і через спорідненість з Шухевичами, митрополитом Андреєм Шептицьким та з родиною дружини, мама якої була німкенею.
Врешті Василя та Наталю засудили до заслання в Мордовію, а його ноти спалили у дворі консерваторії. Кажуть, він сам підписав на це згоду, але зрозуміло, що не добровільно.
«Не всі твори Барвінського були видані, левина частка зберігалася в рукописах, багато з яких загинули у вогні, частково були знищені, частково врятовані і зібрані пізніше, особливо в діаспорі, куди люди виїжджали і везли з собою не статки, а ноти», — каже Лілія Назар-Шевчук.
Подружжя розділили, хоч і жили вони у сусідніх табірних пунктах. Якось Барвінським дозволили зустрітися, про цей епізод згадує Анна Ґошко-Кіт, що теж опинилася у засланні:
«Відчинилися ворота — конвоїри і чергові впустили чоловіка. Він був старенький, худенький, губився у величезному чорному бушлаті. Тяжко пересував ногами… Але його обличчя світилося теплом і ніжністю. Додавши кроків, підійшов до дружини і з галантністю великосвітської людини поцілував її в одну і другу руку, обняв ніжно тонкою рукою, і довго гладив її по голові, витирав свої та її сльози, що котилися в обох з очей…»
Розрадою для подружжя стала музика, як і в часи їхнього спільного життя:
«Чергова наглядачка повела їх до їдальні. Там стояло старе піаніно. І тут, через довгі літа розлуки, вони заговорили із собою зрозумілою їм мовою музики. То грав композитор сумні, тужливі мелодії, то грала його дружина, відповідаючи звуками зболілої, змученої душі. То були звуки надії, якогось душевного збудження і водночас туги. І грали вони цілий день, доки було дозволено побачення».
За 10 років після арешту, у 1958 році Василя відпустили на волю, і він повернувся до Львова. Усі рукописні ноти були знищені, 70-річний композитор намагався відтворити їх з пам’яті. Йому заборонили викладати й навіть заходити до консерваторії, якій він віддав значну частину життя. У 1963 році Василь Барвінський помер за рік до власної реабілітації.
Вже з 90-тих ім’я видатного композитора почало повертатися до життя. Про нього писали дослідження і віднаходили твори, його ім’ям називали вулиці та музичні заклади, аби майстер не був забутим, а його музика звучала.
Фото обкладинки: Wikiwand
Суспільство
Український ПЕН шукає волонтерів, які допоможуть усунути наслідки російського обстрілу на одному з книжкових складів. Під час ворожої атаки у приміщенні пошкодило вікна та ящики з примірниками, обвалилася стеля. Толоку проведуть 9-10 липня, залучивши охочих допомогти.
Про це повідомили на фейсбук-сторінці орагнізації.
У ніч з 3 на 4 липня уламки російської ракети пошкодили склад Українського ПЕН у Києві. Як зазначили в організації, там зберігали книжки для «Незламних бібліотек».
«На щастя, на момент удару на складі не було людей. Унаслідок атаки обвалилася стеля, пошкоджені вікна. У приміщенні було близько 200 ящиків з книжками — це орієнтовно 11000 примірників. Наразі ми оцінюємо рівень пошкоджень та стан книжок», — коментує виконавчий директор Українського ПЕН Максим Ситніков.
Тепер команда шукає волонтерів, які допоможуть прибрати наслідки. Це уламки стелі, скло після обстрілу. Толока орагнізують 9–10 липня. Локацію охочим долучитися повідомлять після реєстрації за посиланням.
Нагадуємо, що на Херсонщині українці провели нову акцію спротиву (ФОТО).
Також ми писали, що ЄС виділить 17 мільйонів євро на підтримку українських громадських організацій у прифронтових регіонах.
Фото обкладинки: фейсбук-сторінка Українського ПЕН
Литовська волонтерська група на чолі з Валдасом Барткавічусом доставила на Львівщину 42 нові автомобілі для потреб ЗСУ. Машини передали за запитами Львівської обласної державної адміністрації військовим підрозділам, які виконують завдання на різних ділянках фронту.
Про це повідомив очільник ЛОДА Максим Козицький.
Автомобілі допоможуть у транспортуванні особового складу, евакуації поранених і перевезенні спорядження. Транспорт розподілять між оборонцями, які особливо потребують мобільності для виконання бойових завдань.
«Щиро дякую Валдасу Барткавічусу та всім литовським волонтерам за цю передачу автомобілів. Вдячний за те, що підтримуєте Україну і розумієте, що ми стоїмо не лише за свою державу, а за весь цивілізований світ», — написав Козицький.
Читайте також: З концертів у Львові «Океан Ельзи» передав понад 7,7 млн гривень для ГУР
Нагадаємо, що Foundation та «Хартія» випустили благодійну серію кави на підтримку бригади.
Фото: фейсбук-сторінка Максима Козицького