Суспільство
У мене немає ніг, але є сили боротися. Історія 55-річного бійця з Закарпаття, який на протезах пішов захищати Україну
Він втратив обидві ноги ще до початку російсько-української війни в 2014 році. Та це не завадило 55-річному Василю Штефку стати активним учасником Революції Гідності та всіма силами допомагати нашим воїнам.
У перший день нового етапу війни, 24 лютого, чоловік пішов до військкомату, приховавши свою інвалідність. Він розумів: ніхто не погодиться мобілізувати людину з двома протезами. Але у Василя все вийшло. Сьогодні він захищає нашу країну в складі 128-ї окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади і наголошує: готовий битися до останнього подиху. Свою історію захисник розповів команді ШоТам.
Василь Штефко
55-річний мешканець села Кушниця Закарпатської області. Без двох ніг (має протези) пішов на фронт боротися з окупантами. Нині – боєць Закарпатського легіону
Втратив обидві ноги на заробітках у Росії
Моя мама була росіянкою, батько – українець. Коли він поїхав працювати на Донбас, там вони й познайомилися та зійшлися. Вона була хорошою людиною, працьовитою. Побудували з батьком будинок, де я зараз мешкаю. Перша дружина у мене теж була росіянка. Майже шість років я жив із нею в Москві – там і працював. Більшу частину життя був водієм. На початку 90-х пробував відкривати бізнес, але не вийшло. Вдома останнім часом займався грибами, садив дерева та ходив у гори.
У 2004 році на заробітках у Росії я втратив обидві ноги. Мене ще й обікрали, тож я потрапив до лікарні зовсім без документів. Відвезли у морг, а коли медик почав мною займатися, почув пульс. Мене питають: «Може у вас є якісь родичі?». Кажу, що є – в Україні, на Закарпатті. І моїм двом сестрам написали листа. Я не дуже вірив, що він їм дійде. Але через деякий час дивлюся – сестри йдуть коридором. Чесно, аж сльози прорвалися. Та й вони плакали.
Побачив, як спортсмени бігають без ніг
Рідні забрали мене звідти з обрізаними ногами. Там були живі рани, все страшенно боліло. В Ужгороді мені зробили пластичну операцію. У 2017 році я подивився програму, де показували, як спортсмени з інвалідністю бігають на протезах. «Невже я так не можу?», – подумав. І написав їм листа.
У Закарпатті тоді зібралася медична комісія, мене відправили до Києва. Там мені встановили два протези. Десь пів року я вчився на них ходити, тренувався. Це було важко, адже я на той момент уже чотири роки як не ходив. Протези дозволяють мені швидко ходити, але бігати не виходить.
Відмовився від громадянства РФ, бо я – українець
Коли я ще жив у Росії, мені пропонували зробити там громадянство. Були можливості виїхати до США, зараз уже пропонують і до Канади. Але мені це все нецікаво, адже я – українець. Патріотом був усе своє життя. У 1990-му ми в селі створили осередок «Народного Руху України». Ще були радянські часи, нас за це ганяла міліція, але ми не боялися.
Ніколи не забуду, як розповідав у селі, що здоровкатися треба словами: «Слава Україні! Героям Слава!». На що мені відповідали: «Та ви що, здуріли? Такого ніколи не буде». До речі, нещодавно на сесії сільради я нагадав усім цю історію. Кажу, треба вірити в Україну.
Я був упевнений, що Радянщина колись закінчиться. Почав читати багато українських поетів. У 1990-му я вивчив вірш Івана Франка, який досі зберігся в моїй пам’яті, і чітко відповідає сучасним подіям:
Мовиш: «Нині інші війни».
Ну, то іншу зброю куй,
Ум гостри, насталюй волю,
Лиш воюй, а не тоскуй!
Лиш борися, не мирися,
Радше впадь, а сил не трать,
Гордо стій і не корися,
Хоч пропадь, але не зрадь!
Щоб потрапити до ЗСУ, трішки збрехав
Я відчував, що повномасштабна війна дійсно може початися. Коли ще напередодні у нас тривав добровільний запис у батальйони тероборони, всі так ставились до цього – аби з’явитися. Багатьом офіцерам я особисто говорив, що буде вторгнення. «Та не буде нічого!», – лише й чув у відповідь. Але мені воно все одно це якось відчувалося. Я був готовий до війни.
24 лютого я прокинувся від повідомлень, що почалися обстріли міст. У мене є багато друзів у Києві та Харкові, тож я дзвонив їм запитати, яка ситуація. Пішов одразу до військкомату. Але там мені довелося трішки збрехати, і ось чому.
Читайте також: Керував бізнесом, а тепер – волонтерю. Історія одесита Дениса Когута, який створює бронежилети та «їжаки» для ЗСУ
У 2014 році я ходив в один із батальйонів і намагався там допомагати захисникам. І на Майдані бував. Але в бійці мене не брали. Як тільки чули, що в мене два протези — все, до побачення. Коли росія повномасштабно вторглася в Україну, я просто не зміг сидіти дома. І вирішив нікому не говорити, що я без двох ніг. Прийшов до військкомату і кажу: «У мене один протез, я був водієм, добре стріляю, запишіть мене».
Ніхто б і не знав про протези, якби один з них не зламався
Я потрапив у 128-му окрему гірсько-штурмову бригаду. Тут я за званням сержант, а за посадою – водій. Служу в роті вогневої підтримки. До речі, мій батько так само «незаконно» потрапив на фронт у Другу світову. Йому було 15 років, але він сказав, що має 18, і пішов воювати.
За два тижні мого перебування у батальйоні ніхто й не здогадався, що зі мною щось не так. Аж потім у мене зламався протез, і я почав кульгати. Мені потрібні були запчастини для ремонту.
Я попросив свого напарника, щоб той пішов і купив закріплювач на різьби. Він підійшов відпроситися у ротного, а той питає: «Що там у Василя сталося?». «Та в нього болт…», – відповів хлопець. «Який ще болт, де?». Коли я показав протези, всі були здивовані. Так би й не дізналися, якби не злам. Напарник таки замінив деталі, привіз мені, і я знову в строю.
Перемога вже не за горами
У мене немає злості на Росію за те, що там зі мною сталося. Але ця країна наступила на мою землю, а я цього не терпітиму. Ті, хто знають, що я людина з інвалідністю, думають, що я не можу бути корисним державі. Але ні! Навпаки, я боротимуся до останнього за своє. Мене в селі багато хто знає як патріота, у мене є чітка громадянська позиція. Стараюся по-максимуму робити щось для людей, яким потрібна допомога.
Дома на мене чекає дружина й 11-річна донька. Вони хвилюються, але й пишаються, що я захищаю країну. Жінка знала: якщо буде повномасштабна війна, я піду боронити землю. А доньці я спершу казав, що допомагаю у Мукачеві як волонтер. А вже потім розповів, коли мене взяли у лави ЗСУ. «Та чого ж ти так?», – питала вона. І я відповів: «Ви ж знаєте мене, вибачте». Донька мене зрозуміла.
Я давно не відчував в Україні такого об’єднання людей. З багатьма бійцями я вже знаюся і бачу, що в них є бажання боротися. Мене підтримують чимало людей. Навіть ті, з ким колись сварився, дзвонять і вибачаються. Перемога вже не за горами, бо окупанти – слабкі.
Це наші хлопці можуть днями лежати в окопах, бо розуміють, що таке війна. Зараз українцям потрібно ще трохи сил і терпіння. Я вірю, що ми здолаємо ворога, бо ми на своїй землі. І це наш обов’язок!
Василь захищає нашу країну зі зброєю в руках, ШоТам – бореться на інформаційному фронті. Підтримай нас донатом, допоможи незалежній українській журналістиці.
Валентин з містечка Курахове працює енергетиком уже понад 20 років. Курахівська ТЕС була у місті центральним підприємством, тому він навіть не вагався, який фах обере для себе:
«Я інженер-механік, завжди жартую, що руки ростуть з правильного місця, тому вдома ремонтував велосипеди чи машини. А згодом на роботі — обертові механізми. Та найважливіше — ми знали, що наша робота є критично важливою, бо ми давали людям світло і тепло».
Улюблену роботу довелось покинути, коли росіяни наблизилися до міста та почали кілька разів на день обстрілювати станцію.
Росіяни обстрілювали ТЕС щодня
У рідному місті Курахове я збудував свій будинок, зробив парник, де вирощував лимони, ходив на риболовлю. Згодом почав будівництво — змайстрував лазню та літню кухню біля будинку. Проте все змінилося у 2022 році.
Моя сім’я виїхала на Закарпаття уже 8 березня, а я ж залишився на роботі. Ми з колегами працювали щодня і часто відновлювали техніку на станції після російських обстрілів.
Перші пів року нас атакували переважно вночі, а коли росіяни підійшли ближче, то обстрілювали ТЕС з артилерії майже щодня. Часто стріляли на світанку — перед тим, як люди мали вийти на роботу. Потім як за розкладом наступна атака була в обід, а далі — ввечері. І це ще не враховуючи ракет, які також часто прилітали і по місту, і по станції.
Курахівська ТЕС до повномасштабного вторгнення. Фото: ДТЕК Курахівська ТЕС у фейсбуці
Я залишився жити у власному будинку, де ще у 2014 році облаштував гарний просторий підвал. Після початку повномасштабного вторгнення туди до мене переїхав брат і так ми разом жили понад два роки. Принесли туди деякі меблі, поставили буржуйку, провели електрику. А ще я зробив удома свердловину, тому ми постійно мали свіжу воду.
Останні дні на станції не працювали, а просто виживали
Переважно по Курахівській ТЕС прилітало ще до оголошення тривоги. Тому ми постійно прислухалися і коли вже чули гучні вибухи неподалік, то ховалися. Росіяни з артилерії влучали і в паркувальні майданчики, тому наші авто були побиті. А коли обстрілювали ракетами, то навіть бомбосховище здригалося.
Під час одного з обстрілів постраждала автівка Валентина. Фото надав Валентин
Тому останні місяці на роботі ми вже не працювали, а просто сподівалися вижити. У касках та бронежилетах переміщувалися різними коридорами та старались менше виходити на вулицю.
Проте влітку минулого року після чергового обстрілу керівники отримали наказ, що запуску блоку не буде і потрібно розбирати наше обладнання.
Ми так довго ремонтували станцію, а тепер мусили її залишити. З рідної станції я забрав з собою лише системний блок власного комп’ютера.
На новій роботі ділюся досвідом з колегами
Я дуже просився на роботу саме на Бурштинську ТЕС, адже хотів бути ближче до сім’ї, яка жила на Закарпатті. І зараз живу у невеличкому селі біля Бурштина. Ми часто зідзвонюємося з курахівськими колегами, адже багатьом з них компанія запропонувала роботу на інших своїх ТЕС. Декілька з них навіть жили у мене деякий час, поки не знайшли власне житло. А ще ми хочемо зустрітися всі разом під час відпустки десь в Карпатах.
Часом колеги з Бурштинської ТЕС запитують мене про обладнання, з яким я працював удома. Я показую свої фото, схеми та креслення, ми часто порівнюємо механізми, хоча тут станція більш сучасна за нашу.
Валентин перевіряє техніку на новій роботі. Фото надав Валентин
Єдине, що для мене не змінилося, то це кількість роботи — її було багато вдома, а тепер і тут, проте я швидко до всього звикаю. Тут я також працюю зі схожими обертовими механізмами.
І знову ремонти через ворожі обстріли
Кожен мій день починається з наради та ранкового обходу. Протягом дня я відповідаю на листи від підрядників, перевіряю техніку та планую ремонти. Коли починається повітряна тривога, то ми спускаємося в укриття або ж покидаємо територію. Деякі колеги мусять залишатися на своєму робочому місці та рятувати обладнання після прильотів, якщо це необхідно.
Курахівська ТЕС після чергового російського обстрілу. Фото надав Валентин
Ця проблема скрізь мене переслідує. В Кураховому ми з колегами лише змогли відремонтувати обладнання, тільки запустили димарі, все почало диміти як знову новий обстріл.
Так само і тут — дуже багато пошкоджень, деяке обладнання вже не підлягає ремонту, а щось потребує багато коштів і часу. Ми не маємо таких можливостей та й бракує енергетиків, які б могли цим займатися, бо молодь не поспішає йти в цю сферу. Тому працюємо ми.
Все одно люблю свою роботу
Я сумую за домом та рідною ТЕС, але вже й не знаю, чи буде до чого повертатися, адже минулоріч росіяни окупували Курахове.
Я бачив фото, як зараз виглядає станція. Там зруйнували майже всі труби, пошкодили багато приміщень, цехів, немає вікон та даху. Зараз це місце зовсім не впізнати.
Професія енергетика досить складна, та навіть якби я знав, що нас чекає в майбутньому, то все одно б пішов працювати в цю сферу.
Валентин під час роботи. Фото надав Валентин
Зараз кожен має допомагати країні на своєму місці. Я не можу долучитися до війська через проблеми з хребтом. Тому продовжую працювати та станції та робити те, що вмію найкраще — давати людям світло. Бо якщо тут нікого не буде, то що ж тоді — все зануриться в темряву?
Працівники ДСНС увечері 1 квітня врятували на Київщині кота, який другу добу поспіль не міг злізти з верхівки дерева.
Про це повідомили в Головному управлінні ДСНС України у Київській області.
Місцеві мешканці спочатку намагалися допомогти коту самотужки, але їм це не вдавалося. Тоді вони звернулися за допомогою до поліції. Після виклику на місце вирушили рятувальники ДСНС.
Завдяки спецтехніці працівники ДСНС змогли спустити кота на землю:
«Тваринку вдалося зняти з дерева та передати вдячним власникам. Особливо раділи діти — їхній улюбленець нарешті повернувся додому».
Читайте також: Майстриня з Харкова допомогла покинутим котам на понад 250 тисяч гривень
Нагадаємо, що в Києві врятували собаку, який не міг вибратися з річки на берег (ВІДЕО).
Фото обкладинки: фейсбук-сторінка ГУ ДСНС України у Київській області
Суспільство
На благодійному аукціоні, який організували на заході до 15-річчя компанії Uklon, продали перо рахівського крижня із фільмів українського режисера Антоніо Лукіча за 500 тисяч гривень. Усі кошти передали на збір «Підсвіти ворога».
Про це повідомили в Uklon.
Історія пера
Перо рахівського крижня використовували у двох роботах Антоніо Лукіча — дебютному фільмі «Мої думки тихі» та короткометражці «Найлегший пасажир в історії».
В останньому фільмі режисер розповів власну історію. У стрічці водій таксі подолав безліч викликів на своєму шляху, щоби вчасно доставити на знімальний майданчик «Мої думки тихі» перо рахівського крижня.
«Саме по собі перо нічого не коштує. А ось тільки в нього зʼявляється історія, його минуле — воно відразу набуває змісту та вартості, стає особливим. Колись ця пірʼїнка зіграла вирішальну деталь в моєму першому фільмі і я вирішив, що збережу його. Але тоді ще не знав для чого саме. І ось в нинішніх реаліях дізнався, коли його продали на благодійному аукціоні за півмільйона гривень, які підуть на те, аби захистити наше небо від ворожих обстрілів», — розповів Антоніо Лукіч.
Читайте також: Два паралімпійці зі Львова задонатили на військо 400 тисяч грн призових
Разом із пером на заході продали диптих картин сучасного українського художника Олексія Сая за 90 тисяч гривень, а також ексклюзивне ігристе «Артемівське», виготовлене у Бахмуті, за донат у 120 тисяч гривень.
Кошти передали на спільний збір фонду Сергія Притули та Uklon «Підсвіти ворога». У межах цього проєкту бійці ППО отримають відстежувально-навідні комплекси для захисту українських міст.
Нагадаємо, що UNITED24 розігрує стяг із підписами захисниць Маріуполя та астронавта NASA.
Фото: Uklon
