Новини, якi надихають!
Пiдтримати
Звяжіться з нами

Суспільство

Трофейна російська техніка тепер розміновує сміттєзвалище. Як на Харківщині відновлюється деокупована Шевченківська громада

СПЕЦПРОЄКТ

Опубліковано

З 26 лютого по 10 вересня 2022 року Шевченківська громада на Харківщині була в окупації. Через неї російській окупаційні війська перекидали техніку та з її території обстрілювали Харків. Місцеві жителі були заблоковані – всі виїзди заміновані, «зелених» коридорів не було. Попри пережиті жахи війни, громада оживає: донори допомагають відбудовувати будинки, працюють магазини, готують документи для відновлення закладів культури та спорту. 

Про розчищення полігону твердих відходів трофейною технікою, розмінування та підготовку до опалювального сезону, розказуємо у матеріалі ШоТам

Сергій Старіков

начальник Шевченківської селищної військової адміністрації.

Попри окупацію український прапор майорів на площі селища

Перші дні окупації для населення Шевченківської громади були обʼєктивно стресовими. Біда застала людей зненацька – ніхто не очікував, що російські війська зайдуть на нашу територію ще й так швидко. І 26 лютого 2022 року окупанти вже встановлювали блок-пости на вʼїзді у селище Шевченкове. 

Російська армія використовувала нашу громаду як буферну зону для обстрілів міста Харків. Танки, БМП та іншу техніку вони розташовували прямо у населених пунктах. А села Василенкове та Худоярове перебували на лінії зіткнення, тож ворожий вогонь вівся буквально з села. Відстріляли – перемістили техніку. 

Однак щонайменше до квітня 2022 року на головній площі майорів прапор України. Волонтери і селищна рада намагались забезпечити жителів всім необхідним: продуктами, ліками, наборами гігієни й іншими предметами першої необхідності. А комунальні установи продовжували працювати, тож люди не мали перебоїв зі світлом, газом чи водовідведенням. 

Та окупація була важка. Росіяни намагались вплинути на керівництво громади погрозами, насильством, навʼязуванням своїх вимог і принципів роботи. Вже після деокупації ми знайшли облаштовані тюрми. Окупанти зварили металеві одиночні та багатомісні клітки для вʼязнів, де залишились сліди тортур та крові. Наших односельців допитували, над людьми знущались і катували. 

Ні туди, ні назад: виїзди з громади були заміновані

На той час я ще працював начальником відділу освіти Купʼянської районної адміністрації. Як і всі, наша родина не встигла виїхати, тож до 28 квітня ми провели під орками. Та і покинути територію було зовсім нелегко: прямого виїзду у напрямку Харкова не було, а територія була замінована. Нам вдалось виїхати колоною автомобілів через Балаклію.

На жаль, люди гинули й під час спроби виїхати з окупованої території. Так машина з пасажирами підірвались на міні. Крім того, були волонтери, які намагались завести продукти харчування на окуповану територію, але не знайшли безпечний проїзд та обидва загинули. Ще більше людей загинуло від ракетних обстрілів, які продовжувалися після звільнення території.

Абсолютна більшість нашого населення – люди патріотично налаштовані, тож звільнення від окупантів було сприйняте з піднесенням. На жаль, була і така меншість, що пішли на співпрацю з ворогом. Наприклад, з 250 вчителів дошкільних та шкільних закладів погодились на роботу з окупантами всього близько 30. Насправді це малий відсоток у порівнянні з іншими громадами. 

Я повернувся додому відразу після деокупації: 10-го вересня українські війська звільнили Шевченкове, а 12-го я вже був на місці. Діяв відповідно до завдань, що стояли перед районною адміністрацією: евакуація постраждалих людей та забезпечення населення гуманітарною допомогою. І вже з грудня 2022 року мене призначили начальником Шевченківської селищної військової адміністрації Куп’янського району Харківської області.

Спочатку технічний огляд, а потім кошторис і відновлення

Руйнувань багато. Станом на сьогодні у нас пошкоджено понад 870 квартир та приватних будинків, з який повністю знищено близько 30. Зруйновано повністю два навчальних заклади, два ФАПи, пошкоджено вісім закладів культури, зокрема центральний будинок культури у селищі Шевченкове. 

У громаді пошкоджено понад 870 квартир та приватних будинків, з який повністю знищено близько 30. Фото: ШоТам.

Шевченківський будинок культури поєднував у собі кілька напрямків: спорт, музика, музей та інші. Наприклад, у нас був один з кращих боксерських залів в області, де ми проводили чемпіонати для понад 100 учасників. А у спортивній залі в осінньо-зимовий період влаштовували традиційні для наших жителів змагання серед команд підприємств, що працюють на території громади.

Також тут була хороша музична школа з глядацькою залою на 500 місць. Був тут і районний краєзнавчий музей, що потім став музеєм селищної ради. Буквально кілька років тому ми його осучаснили: зробили ремонт та оновили експозиції. У музеї розміщено кілька експозицій і те, що вціліло після обстрілів, ми збираємо, пакуємо і відправляємо у Харків на зберігання. Все, аби зберегти нашу історію, допоки тут не відновимо необхідне приміщення. Але обовʼязково повернемо та поповнимо колекцію музею цією страшною сторінкою історії громади.

Зараз весь будинок культури більш-менш пошкоджений. Тож ми починаємо з технічного обстеження, аби спеціалісти дали відповідь: чи підлягає це приміщення відновленню, чи його треба демонтувати? І далі вже готуватимемо кошторис, який дасть уявлення, скільки коштів потрібно на хоча б часткове відновлення. 

Розчистили полігон побутових відходів трофейною технікою

Протягом окупації наш полігон твердих побутових відходів, який обслуговує Шевченківську та Чкалівську громади, по факту працював, але не належно обслуговувався. Сміття не сортувалось і не впорядковувалось – звалювалось, де прийдеться. Відходів було настільки багато, що були заблоковані проїзди до звалища.

Однак розчистити полігон власними силами комунального підприємства «Промінь-05» було неможливо. Окупанти вкрали частину громадської техніки, а частину вивели з ладу. Іншою причиною було те, що саме з території сміттєзвалища російські війська з «Градів» вели обстріли. Тож на території могли залишитися вибухонебезпечні предмети. 

Першочергово ми звернулись до саперів, але і вони відмовились. Адже без спецтехніки неможливо працювати серед сміття та металу. Тоді на поміч прийшла з танкової бригади. Вони якраз мали трофейний БАТ – важкий бульдозер на базі танка, що на диво, розроблений харківськими інженерами на заводі імені Малишева. Це було те, що треба, адже він набагато потужніший за звичайний бульдозер, ще й обладнаний бронею. Спеціалісти привели машину до ладу й розчистили наш полігон.

Трофейний БАТ тепер допомагає у розмінуванні звалища відходів. Фото: ШоТам.

Нині ми вже налагодили його роботу, а коштом місцевого бюджету ми придбали бульдозер для полігону. Тож обслуговуємо населення і дотримуємося санітарних норм. 

Пріоритети громади – розмінування, відбудова та відновлення мирного життя

Нині Шевченківська громада відновлює мирне життя: поновлюємо за місцевий бюджет технічний парк (трактори, вантажні автомобілі й спеціалізована техніка для медиків тощо), виготовляємо технічну документацію та відбудовуємо пошкоджені росіянами заклади. 

Все це є можливим зокрема завдяки значній підтримці донорів, які закривають практично всі потреби людей, починаючи від дитячого харчування і закінчуючи одягом. Нам вже допомагають великі міжнародні фонди такі як Червоний Хрест, UNICEF, Caritas, Acted, ADRA – всі вони мають різні, але всі потрібні програми допомоги. Хтось надає фінансову підтримку населенню (персональні грошові виплати), а хтось допомагає з будівельними матеріалами. 

Також ми уклали меморандум про співпрацю з міжнародними організаціями, відповідно до якого протягом року ми отримаємо матеріально-технічну та фінансову підтримку на реалізацію проєктів з відновлення. Загалом це допомога на суму понад 100 тисяч євро.

Також працюємо над облаштуванням першого укриття на кошти обласного та місцевого бюджету: ми брали участь в конкурсі «Разом у майбутнє», за яким маємо змогу облаштувати укриття у дошкільному закладі «Калинка». 

Донори закривають практично всі потреби людей. Фото: ШоТам.

Інший виклик – це розмінування. Окрім полігону, значна територія громади потенційно засмічена вибухонебезпечними предметами, особливо це стосується лінії зіткнень у селах Василенкове та Худоярове. Лише «пелюстків» за словами розміновувачів там кілька тисяч. Важко сказати, скільки років триватиме таке розмінування. Але треба час і ресурси, щоб все це зібрати. 

Ми вже думаємо про опалювальний сезон, аби у разі пошкодження критичної інфраструктури могли безпечно жити й працювати. До прикладу, від ракетного удару наполовину зруйновано нашу газову котельню. Ми шукали альтернативні системи опалення і вже зараз фонд UNICEF надав нам дві модульні котельні на 500 кВт та 2 МВт. Тож ми ведемо роботи, аби перевести опалення бюджетних установ на твердопаливну систему.

Сьогодні у селищі працюють всі магазини, крім тих, що належали колаборантам. Працюють аптеки й центральна лікарня, банки й всі базово необхідні заклади. Попри всі жахіття, люди згуртовані та повертають життя у нашу громаду.

Суспільство

Супергерої у кімоно: як діти з вродженими хворобами борються за те, щоб жити як всі

Опубліковано

«Кііііі-яаааа» — кричать в один голос троє хлопчиків у білих кімоно в залі для реабілітації. «Рей» — поклон, голови торкаються зелених матів. Три пари очей стежать за тренеркою — 21-річною Олею, — яка впевненим голосом повторює команди.

Та це не звичайні школярі, що після уроків пішли на гурток. Кожен з хлопчиків має вроджену хворобу й живе без батьків у медичному центрі «Дім метеликів», що допомагає діткам з інвалідністю та невиліковними діагнозами у «Місті добра». Цей гурток карате тут називають «Бойовими метеликами». 

Троє друзів двічі на тиждень перетворюються на каратистів у кімоно, відпрацьовують удари, вчаться поваги та показують суперсилу — сміливість боротися з діагнозом, навіть якщо здається, що це неможливо.

Про «Дім метеликів»

«Дім метеликів» — це неофіційна назва ліцензованого медичного центру, який об’єднав у собі госпіс для паліативних дітей (з невиліковними діагнозами) та реабілітаційне відділення. ⁣⁣Усі його послуги безкоштовні⁣ й покриваються завдяки благодійним внескам. У стінах центру лікують та доглядають діток від народження до 14 років. Крім медичної частини, тут намагаються організувати й дозвілля для пацієнтів — малювання, гімнастику та карате. 

ШоТам побував на занятті «Бойових метеликів» і розкаже про кожного каратиста та його суперсили.

Халк: відстоює свої кордони та першим опанував карате

Максиму 10 років, він має діагноз ДЦП. Батьки мали наркотичну залежність, тож хлопчик ріс майже без уваги — тільки навчився повзати, і свої перші кроки він зробив у «Домі метеликів». У центрі він уже рік, і медики бачать зміни.  

Максим уважно слухає, що каже тренерка Оля. Фото: Ольга Івасюк

На карате Максим пересувається на колінах — так йому звично. Але якщо потрібно, наприклад, дістати іграшку з вищої полиці, то він встає, хоч поки й ходить з підтримкою. А ще хлопчик добре рахує — він найперший з-поміж усіх вивчив лічбу до 10 японською, і перші точні удари вдавалися саме в нього. 

«Ці діти мають повноцінне право на освіту, на щасливе дитинство, на життя. Незважаючи на те, що в них є певні обмеження, для мене вони звичайні. Вони спокійно займаються карате», — каже Оля, яка спочатку стала в центрі нянею, а тоді й тренеркою для непосидючих хлопців.

Максим на все має свій погляд: якщо йому щось несмачно, то навіть попри те, що їжа подобається його друзям, він їсти не буде — вміє відстоювати свою кордони. 

Хлопчик захоплюється Халком — міцним супергероєм, що вміє постояти за себе. Силу свого кумира він показує на заняттях з карате: відпрацьовує удари й має дух суперництва. Та там важливий також дух дружби, тому коли Оля помічає, що Максим насміхається над кимось із друзів, який прибіг пізніше, то нагадує, що «тут ми не сміємося одне з одного». А чому? «Бо ми одна команда!» — в один голос кричать малі каратисти. 

Каратисти разом з Олею відпрацьовують удари. Фото: Ольга Івасюк

«Лікарі борються за життя дітей, лікують, продовжують їхні дні. А я даю дітям можливість навчатися, розвиватися. І це теж командна робота — психологів, реабілітологів, логопедів», — зауважує Оля. Щоб підготувати хлопців до занять, їм довелося пройти консультації та огляди лікарів, працювати з фахівцями. 

Звісно, карате не було ідеєю самих хлопців. Коли медичний директор «Дому метеликів» Денис Колюбакін дізнався про ці навички Олі, то запропонував їй взятися за гурток:

«Ми їх так хитренько заохочували — на планшеті показували фото каратистів і питали: “Що б ти на це сказав?”, а дитина: “Я хочу! Давай уже завтра буде?”. І все — кімоно купили й почали. Спочатку діти трохи остерігалися, а тепер тільки й чекають на ці заняття».

Спайдермен: має особливі ноги та називає себе директором

Між Максимом та Михайликом сидить Ваня. У нього не згинаються коліна, тож хлопчик має спеціальні бандажі від стегна до стопи. Але це не зупиняє малого каратиста — він спритно сідає, перевертається на живіт і бігає. 

Старша медсестра Христина каже, що восьмирічний Ваня називає себе директором реабілітаційного центру. Він дуже любить ходити в школу й підбирати собі стильний одяг. Хлопчик обожнює піжами-кігурумі. А ще у нього чудова пам’ять — він з легкістю запам’ятовує людей, з якими знайомиться, і вивчає англійську мову.

Ваня — прихильник Спайдермена, навіть має його костюм. А ще він вірить, що в нього теж є особливі здібності, адже він і сам особливий — таких ніг більше ні в кого немає.  

Ваня на занятті з карате в «Домі метеликів». Фото: Ольга Івасюк

Хлопчик — сирота, і якщо раніше він не запитував про своїх батьків, то коли почав минулого року ходити до школи, у нього все частіше виникають такі болючі питання. У «Домі метеликів» усі обожнюють Ваню та намагаються його забезпечити всім необхідним.

«Що треба дитині? Здоров’я та щастя. У більшості дітей, які перебувають в “Місті добра”, немає батьків, але кожен з нас старається віддати себе сповна й створити такі умови, щоб діти не відчували від цього дискомфорту», — ділиться Денис.

Друзі почали займатися карате у вересні минулого року. Оля каже, що спочатку за непосидючістю каратистів було складно помітити результат, але вже в грудні тренерка побачила зміни — хлопці опанували основні прийоми. Для привернення їхньої уваги в Олі на шиї є чорний свисток на шнурку. 

«Карате — це той вид спорту, де ти заходиш на татамі, робиш поклон — це повага, — і коли закінчуєш, теж робиш поклон. Це про мудрість і філософію. Мистецтво дуже давнє, тонке та витончене», — пояснює тренерка.

Ваня дещо нетерпляче виконує команди Олі, кілька разів повторює, що вже не хоче займатися, але все ж іде до кінця. Наприкінці тренування хлопці отримують по цукерці та збираються в тісне коло, щоб традиційно завершити заняття здмухуванням паперових метеликів. Тут теж потрібна дисципліна — вони мають дочекатися, поки Оля поставить виріб на простягнуту долоню, та всім разом здмухнути. Метелики легко кружляють і приземляються на мати. 

«Ми вирішили створити щось таке, що покращить емоційний фон дітей, їхню дрібну моторику. Щось, що допоможе витягати їх і мотивувати, зможе створити з відокремлених дітей єдиний колектив, де вони стануть друзями», — каже медичний директор «Дому метеликів».

«Бойові метелики» з паперовими метеликами наприкінці заняття з карате. Фото: Ольга Івасюк

Супермен: шибеник, який обіймає до хрускоту кісток

У Михайлика є свій ритуал на завершення заняття з карате — обійми з Олею. Він радісно підбігає до тренерки та міцно обіймає її за талію, тулиться. Хлопчик подолав довгий шлях до «Дому метеликів»: спочатку жив у київському дитбудинку, після повномасштабного вторгнення його разом з іншими дітками евакуювали в Тернопіль, а вже звідти він переїхав до Чернівців. 

Михайлик з радістю відвідує заняття. Фото: Ольга Івасюк

Семирічний Михайлик має русяве волосся й носить окуляри. Нещодавно хлопчикові зробили операцію на спині, тож зараз він проходить реабілітацію. Та попри такий невинний вигляд, він ще той шибеник.

Михайлик дуже любить читати, запам’ятовує казки та віршики. А також обожнює годинники — це його улюблена іграшка. Має цілу колекцію, адже всі йому їх дарують. Ще одна його пристрасть — різноманітне взуття. 

Весь персонал центру впізнає Михайлика за його фірмовою фразочкою «Ти моє коханнячко» та обіймами до хрускоту кісток. Особливо він любить тварин, зокрема, лежати на великій кудлатій собаці Лайлі — така у нього каністерапія. 

Влітку минулого року, коли він тільки потрапив у «Місто добра», йому було складно звикнути, але вже невдовзі хлопчик став серцем цього місця: ніжним, добрим і трішки з хитринкою. Христина пригадує, як ввечері питала Михайлика про його справи, а він — руки в боки й каже: «Я не знаю, що тобі сказати. Вони так негарно себе поводять, а я такий слухняний» — та саме він часто підбиває друзів на різні капості. У цій трійці супергероїв він схожий на Супермена: у звичайному житті — хлопчик в окулярах, але в ньому криється велика сила. 

Коли заняття закінчується, зала для реабілітації порожніє. Хлопці підіймаються з нянею у свої кімнати, але ще чути, що дорогою обговорюють тренування, щоб за кілька днів прийти на наступний урок карате, знову перевдягтися в кімоно й завдати ще одного удару по своїй хворобі. 

Читати далі

Суспільство

Український військовий провів із турнікетом на нозі 36 діб і зміг вижити (ВІДЕО)

Опубліковано

Український захисник Олександр вижив після того, як провів із турнікетом на пораненій нозі 36 діб. Сил триматися йому давали думки про родину та зустріч із синами.

Про це розповіли в інстаграмі ШоТам за матеріалами Харківського шпиталю.

Як чоловік отримав поранення

Боєць отримав поранення під Вовчанськом на Харківщині, наступивши на міну. Через постійні ворожі атаки, евакуації з передової довелося чекати понад місяць. Увесь час Олександр провів з щільно затягнутим джгутом, що і врятувало його.

«36 діб турнікета — це 900 годин. Ми не зустрічали в літературі даних про такий довготривалий турнікет. Людина вижила завдяки правильному менеджменту турнікета, взагалі за рахунок того, що його наклали і не чіпали», — зазначив заступник начальника Харківського шпиталю Вячеслав Курінний.

Читайте також: Їх познайомила війна: це історія подружжя з Інтернаціонального легіону

Лікування та реабілітація

До Харківського шпиталю Олександр потрапив у важкому стані. Він був настільки втомленим, що навіть не пам’ятав, коли востаннє їв та пив. У нього була анемія, зневоднення, велика крововтрата і почався некроз ноги. Операція була ризикованою, але медики зробили все можливе, і чоловік витримав.

«На жаль, виконана ампутація тієї ділянки кінцівки, яка була з турнікетом, але якщо б цей турнікет зняли, — він би помер»‚ сказав Вячеслав Курінний.

Медики назвали випадок бійця справжнім дивом, а його — міцним чоловіком. Бо вже на другий день після ампутації, Олександр почав ходити на милицях. На захисника чекає подальше лікування, реабілітація і протезування.

«Я вже усвідомлював що я втрачу ногу і я вже не зациклювався, я розумів, що втрачу. Ну і цим жив. Хотів жити, хотів до родини»‚ — сказав Олександр.

У військового двоє синів: старшому 12, а молодшому всього 2 роки. Заради них він зміг протриматися так довго, попри складне поранення.

Нагадаємо, що подружжя відомих сироварів із Бердянська стали на захист України (ВІДЕО).

Фото обкладинки: фейсбук-сторінка Харківського шпиталю

Читати далі

Суспільство

На Київщині запустили безплатний курс для підготовки до нацспротиву

Опубліковано

На базі Київського обласного центру зайнятості жителі області у лютому та березні зможуть пройти одноденний курс з тактичної медицини за алгоритмом MARCH.

Про це повідомили в Київській обласній військовій адміністрації.

Групи для навчання збирає Київський обласний центр зайнятості, який надасть приміщення для занять у всіх районах області.

«Заняття будуть проводити інструктори нашого центру, які мають великий бойовий досвід та є ветеранами Третьої штурмової бригади, бригади “Азов” та інших легендарних підрозділів. Матеріальну базу для навчань забезпечує наш центр. Ми відкриті до співпраці з організаціями та компаніями, бо вважаємо, що тільки навчаючи вже зібрані групи або трудові колективи, можна пришвидшити підготовку населення на рівні області та держави загалом», — зазначив директор Київського обласного центру підготовки населення до нацспротиву Володимир Авдєєнко.

У КОВА додали, що у 2024 році Київський обласний центр підготовки населення до нацспротиву провів чотири базових курси, понад 25 одноденних курсів і випустив більш ніж три тисячі курсантів.

Нагадаємо, що на Південному вокзалі в Києві встановили «Серце України» (ФОТО).

Також ми писали, що Миколай Сєрга випустив пісню «Я буду кохати тебе», кліп зняли в аеропорту «Бориспіль» (ВІДЕО).

Фото обкладинки: сайт КОВА

Читати далі