Так само, як Архипа Куїнджі та Іллю Ріпина, росіяни називають виключно «російським художником» й Івана Айвазовського. Але ким митець був за походженням?
Автопортрет,1874
Так, за походженням Іван Айвазовський, а точніше Ованес Айвазян, не був ані росіянином, ані українцем. Майбутній геній живопису народився у родині вірменського крамаря, яка оселилася в Криму.
До речі, а звідки родина переїхала в Крим?
Дев'ятий вал
Предки видатного митця у ХVIII столітті переселились із Західної Вірменії до Галичини, поблизу Львова. Звідти його батько Геворг та мати Ріпсіме переїхали до Криму, де через п’ять років і народився один з найвизначніших художників-мариністів світу.
Подейкують, що батьки Айвазовського за кожної нагоди приймали вдома мандрівних музикантів з материкової частини України. Що це були за музиканти?
Саме так, бандуристи! Їхня музика настільки запам’яталася Івану Айвазовському, що через 10 років, вже перебуваючи у Петербурзі, художник буде відтворювати ці мелодії на скрипці. Якось не дуже канонічно для «російського митця», правда?
Але ж Айвазовський навчався у Петербурзькій художній академії. Хіба це брехня?
«Варяги на Дніпрі»
Звісно ж, правда. Так само, як Архип Куїнджі та Ілля Ріпин, Іван Айвазовський навчався у Петербурзі. Але чи робить це його «російським художником»? Звісно ж, ні. Крім того, академія не відкрила талант митця, а лише допомогла йому розвинути свої здібності.
Після навчання український митець стає популярним, починає мандрувати Європою та знайомитися з відомими колегами. Рим, Париж, Лондон та Амстердам. Де вирішує жити Айвазовський, сягнувши, здавалося, піку слави?
Звісно ж, у рідній Феодосії! Айвазовський був справжнім патріотом міста. І саме завдяки йому у Феодосії з’явився водопровід, музей старожитностей і живопису, навчальні заклади, був реконструйований морський порт, проведена одна з перших у Російській імперії залізниць. Власне, саме в цьому місті художник і провів більшу частину життя.
Повернувшись додому, Айвазян продовжує активно працювати над новими полотнами. Однак море – не єдине, що захоплювало генія. Що ще полюбляв малювати Іван Айвазовський?
Дійсно, на полотнах Айвазовського переважно море, але є й чимало українських мотивів: Дніпро, степ, чумаки або ж весільні сценки. Крім того, друзі художника запевняли, що навіть свій кримський маєток Айвазовський облаштував так, щоб він нагадував українські хутори.
А вгадаєте за назвою, яка з цих картин на українську тематику належить Айвазовському?
Дійсно, усі ці картини належать Івану Айвазовському. Ба більше, це лише мала частина робіт на українську тематику, створених нашим митцем. Чи багато картин митець присвячував пейзажам Російської імперії? Питання, звісно, риторичне.
Цікаво, що із ще одним привласненим росіянами українським митцем, Миколою Гоголем, Айвазовський познайомився у Венеції. Що допомогло двом геніям перетнутися?
Із Гоголем, який в ті часи жив в Італії, Айвазовський випадково познайомився у Венеції, почувши… його українську мову. Знайомство переросло в дружбу, і Гоголь став гідом Айвазовського в його походах по художніх музеях Італії. А в Римі, у помешканні Гоголя, українці разом читали вголос розділи з «Мертвих душ».
Цю картину Айвазовського у квітні 2009 року було продано за 1 млн 594 тис. доларів на аукціоні «Сотбіс» у Нью-Йорку. Пам’ятаєте назву?
Так, це робота «Відплиття Колумба із Палоса». Що особливо було в цьому аукціоні, крім величезної вартості картини? Заголовки світових ЗМІ, які в один голос називали Айвазовського «російським митцем».
Нещодавно Музей Метрополітен визнав Івана Айвазовського українцем. А як митця підписували там до цього?
Багатьох це може здивувати, але українець вірменського походження Іван Айвазовський тривалий час був для світу виключно «російським художником». Чому? Бо російська колоніальна машина працює над цим століттями, намагаючись привласнити та захопити не лише території, а й культуру інших країн.
До речі, після окупації Криму росіяни взялися за спроби нахабно вивезти картини українського митця до РФ. Як би поставився до цього сам Айвазовський?
Будинок, в якому мешкав І. Айвазовський, 2012 рік.
Окупанти порушили останнє побажання українського митця – заповіт. Адже сам Іван Айвазовський передав картини місту, в якому провів більшу частину свого життя. Ось пряма цитата із заповіту: «Моє найщиріше бажання, щоб будинок моєї картинної галереї в місті Теодозії, з усіма картинами, статуями й іншими творами мистецтва, становили повну власність міста Теодозїі, і на згадку про мене, Айвазовського, заповідаю галерею місту Теодозії, моєму рідному місту».
Виходить, Айвазовський – український вірменин, який захоплювався Феодосією, вільно володів українською, ніколи не називав себе «російським митцем», а росіяни все одно вважають його своїм? Невже вони просто взяли і вкрали митця?
Український пейзаж з чумаками при місяці
Інших варіантів відповіді бути й не може! Російська колоніальна машина не зважає на самоідентифікацію, погляди чи вподобання митців. Її завдання – привласнити, відібрати та стерти будь-які згадки про інші країни. Однак ми з вами вже точно знаємо, що і Куїнджі, і Ріпин, і Айвазовський – українці. А отже, має знайти й весь світ.
Поділіться своїми результатами:
Військо
Йому було дев’ять, коли почалась війна — і саме з нею він дорослішав. Замість футбольних секцій чи танців — національно-патріотичний клуб, пластунські табори й розмови про фронт. Він не чекав, поки війна прийде до нього, бо знав, що фронт поруч.
У 18 Дмитро закінчив Українську академію лідерства (УАЛ) та пішов служити. Уже два роки він евакуює поранених і загиблих з лінії фронту.
Дмитро Куницький
військовослужбовець медичного підрозділу 30-ї окремої механізованої бригади імені князя Костянтина Острозького
Готувався до війни з 12 років
Я з того покоління дітей, які у 2014 році писали листи солдатам, а потім самі стали цими солдатами. У дитинстві яскравою подією була Революція гідності, тоді початок війни. Через знайомих дізнався, що в моєму місті працює Шепетівський Клуб національно-патріотичного виховання молоді «23» — його заснували четверо хлопців ще до 2014 року.
Коли почалась війна, вони були студентами медичного коледжу й пішли добровольцями воювати. Згодом повернулись і теж почали займатися з молоддю, бо розуміли, що нам потрібно готуватися. Так воно й трапилось — майже всі випускники цього клубу приєднались до Збройних сил України. На жаль, частина з них загинула.
Дмитро брав участь у військово-патріотичних змаганнях від Шепетівського Клубу національно-патріотичного виховання молоді «23». Фото надав Дмитро Куницький
У клубі я був наймолодший, але все одно їздив на військові змагання, у навчальні центри й табори. Це сформувало мене. Хтось займався легкою атлетикою, хтось — боксом, танцями, а ми — національно-патріотичним вихованням.
Я був упевнений, що війна мене застане. Ще з 2014 року чув з розмов друзів, родини, старших людей, які пройшли війну, що це надовго, тому вступив у клуб усвідомлено — я готувався до війни.
Наш рівень підготовки був настільки високий, що коли я потрапив у 2023 році на військове навчання у Велику Британію, де інструкторами були солдати НАТО, зрозумів — 80% з того, що вони нам викладають, я знав ще в 13 років.
Україна стоїть на стійкості солдата
Для мене бути військовим означає бути рушієм змін. Тобто зараз українська нація, фронт і наша геополітика стоять на стійкості й хоробрості українського солдата. Зараз найвищий рівень служіння, який може бути.
Для мене не стояло питання, чи йти на фронт — лише коли й куди. Це все. Коли почалось повномасштабне вторгнення, я був неповнолітнім, тому тільки дізнавався інформацію про різні бригади й очікував. Збіглося так, що мене знайомий покликав до себе в підрозділ якраз тоді, коли мені виповнилося 18 років, і я закінчив Українську академію лідерства (УАЛ).
Дмитро на службі разом з побратимами. Фото надав герой матеріалу
Батькові та молодшій сестрі про своє рішення піти на службу сказав першими з родини. Вони поставилися з розумінням, бо знали, що це рано чи пізно трапиться. Матері та бабусям сказав уже, коли три дні перебував у навчальному центрі.
Коли я повідомляв, що приєднався до Збройних сил України, це був хороший лакмус на людей. Тобто ті, хто зрозумів і підтримав, залишився далі, а ті, хто хейтив, казав: «Куди йдеш? Ти ще дитина», — ці люди відсіялися.
Зараз я служу разом зі своїм батьком у 30-й окремій механізованій бригаді імені князя Костянтина Острозького. Батько приєднався до мене за рік. Ми в медичному підрозділі, займаємось евакуацією поранених і полеглих воїнів.
Те, що ми разом, набагато полегшує справи. У нас багато спільних тем для розмов, також можемо пограти ввечері на гітарі й поспівати, щоб відволіктись. Єдине, що переживаємо, коли він чи я їдемо на евакуацію.
Залишатися світлом у цій темряві
На війні я почав знаходити середовище справжніх людей, з якими після перемоги хочу змінювати державу та робити цей світ кращим.
Війна не стільки змінює людей, скільки їх кристалізує. Якщо людина була хорошою, чесною, ці риси висвітлюються ще краще.
Мій ціннісний орієнтир від початку війни незмінний — це бути вільним і бути поруч з тими, кому не байдуже, бути світлом у цій темряві.
Я не приділяю часу тим речам, які хвилюють моїх однолітків. На війні ростеш не по роках. Друзі розповідають, що для них тяжко-важко, а в мене критерій кризових ситуацій інший — якщо від цього не залежить чиєсь життя та здоров’я, то це не проблема. Усе вирішується. Головне — людське життя.
Дмитро з дитинства знав, що стане військовим. Фото надав Дмитро Куницький
Основне моє завдання — евакуація полеглих воїнів з лінії фронту. Коли боєць гине на позиціях, солдати витягують його тіло, евакуюють якомога ближче до зони, де можна забрати транспортом.
Зараз дуже складно це робити через потужні ворожі атаки — як артилерійські, так і дронові. Раніше евакуація могла відбутися вдень, тепер — лише вночі, тому загиблого можуть забрати за кілька тижнів. Були тіла, яким уже рік, а то й більше.
Ти кожного разу відкриваєш мішок і не знаєш, що там: може бути свіже тіло або вже давно розкладене. Для мене це вже рутина. У морзі ми оглядаємо тіло, знаходимо документи, телефони, жетони й доповідаємо іншим службам бригади.
Головне — не сприймати це близько до серця. Коли перший раз був на евакуації, я не знав, як реагувати. Я був як дитина, яка впала й чекає на реакцію батьків. Мені сказали: «Ніяк не реагуй — це твоя робота, ніякої емпатії». Ну, звісно, бувають ситуації, коли знав людей, які загинули, або в морг приїжджає дружина військовослужбовця — тоді складно не бути емпатійним.
Також підрозділ Дмитра займається евакуацією поранених воїнів. Вони надають їм медичну допомогу та везуть до хірургічної групи на госпіталі. Фото: 30-та окрема механізована бригада імені князя Костянтина Острозького
Евакуація загиблих — це про спокій їхніх родин: їм фізично є до кого прийти. Навіть у Біблії писали, що робота тих, хто займався тілами — це безкорисна справа, бо тобі ніхто за це не подякує. Тобто пораненого чи хворого можеш вилікувати й бачиш результат, але хтось має і тіла повертати.
За два вечори зібрали пів мільйона гривень
Мені дає сили моє оточення, яке не забуває. Люди, які підтримують. Ті, хто щиро питає: «Як ти?». Мої побратими й посестри з суміжних бригад, які служать зі мною на одному напрямку. Ми часто зустрічаємось, спілкуємось, ходимо разом до церкви. Це відновлює і дає можливість перезавантажитись.
Дмитро разом з побратимами та посестрами після служби в церкві недалеко від фронту. Фото надав герой матеріалу
Також допомагає спільнота Української академії лідерства. У нас є клуб «Софія», і туди приєднуються випускники всіх років. На базі цього клубу створили платформу «Дотик», яка займається підтримкою військових зі спільноти академії. До них можна звернутися по психологічну допомогу чи юридичні консультації.
Велика частина їхньої роботи — це збір коштів на потреби спільноти. Це класний приклад того, як можна швидко й ефективно закривати великі збори. У нас були збори на мільйон, півтора мільйона гривень, які закривалися за тиждень.
Для мене проводили збір на пів мільйона гривень, то за день спільнота зібрала майже 400 тисяч, а наступного дня студентка провела забіг і ще назбирала 100 тисяч.
Після перемоги Дмитро хоче творити зміни в державі та пізнати світ. Фото надав герой
Ви теж можете допомагати спільноті УАЛ зі зборами: поширювати інформацію, створювати банки, донатити або оформити підписку на платформу «Дотик», де раз на місяць у вас буде зніматись невелика сума, яка йтиме в загальну банку на потреби військових.
Не забувайте підтримувати військо донатами, любіть життя та обирайте добро.
Увечері 21 квітня мешканці Сумської області могли спостерігати рідкісне для України природне явище — полярне сяйво.
Про це повідомили в Сумському обласному центрі з гідрометеорології.
Полярне сяйво виникає внаслідок взаємодії заряджених частинок сонячного вітру з магнітним полем Землі. У результаті ці частинки потрапляють в атмосферу та збуджують молекули газів, що й спричиняє характерне світіння.
Такі явища зазвичай можна побачити в приполярних регіонах, однак під час сильної сонячної активності полярне сяйво іноді з’являється і на ширших географічних широтах, зокрема в північних областях України.
Читайте також: Взяли управління у свої руки. Ці українські громади перетворюють біовідходи на добриво
Нагадаємо, що UAnimals запустили власну платформу із лекціями задля допомоги тваринам.
Фото: Анастасія Братуха
Українськомовні аудіогіди з’явилися в музеї Трої в Чанаккале та в Археологічному музеї Стамбула. Це дев’ятий і десятий гіди в Туреччині, які стали частиною проєкту з українізації провідних культурних пам’яток світу.
Про це повідомила перша леді Олена Зеленська.
У музеї Трої експозиція охоплює артефакти, пов’язані з легендарним містом, реальність якого довели археологи ще у XIX столітті. Аудіогід допоможе українським відвідувачам ознайомитися з відкриттями, зробленими на місці давнього поселення.
Археологічний музей Стамбула зібрав у своїй колекції предмети з багатьох історичних періодів і культур, які існували на території сучасної Туреччини. Відтепер їхню історію можна почути й українською мовою.
Читайте також: Як зберегти українську культуру: 18 проєктів та ініціатив, до яких можна доєднатися
Обидва аудіогіди стали частиною ініціативи, яка поступово наближається до своєї першої сотні. Переважну більшість україномовних гідів у музеях світу запустили після початку повномасштабного вторгнення рф.
«Туреччина цінує мову культури та історії. І Україна цінує те саме. Це означає, що наш діалог триватиме, і ми завжди почуємо одне одного», — зазначила Олена Зеленська.
Нагадаємо, що в музеї давньоримського міста Помпеї запрацював аудіогід українською мовою (ФОТО).
Раніше ми писали, що у Сикстинській капелі та Папських апартаментах створили вісім українських аудіогідів (ФОТО).
Фото: фейсбук-сторінка Олени Зеленської
«Я з покоління дітей, які у 2014 році писали листи солдатам, а потім стали ними». Це Дмитро, що у 18 пішов на війну
Йому було дев’ять, коли почалась війна — і саме з нею він дорослішав. Замість футбольних...
Взяли управління у свої руки. Ці українські громади перетворюють біовідходи на добриво
Біовідходи, як-от скошена трава, опале листя й залишки фруктів та овочів часто викидають на звалища...
Навколо — вибухи, а вдома — весна: подружжя з Сумщини вирощує тюльпани на другому поверсі будинку
Коли втрачаєш роботу під час війни, а навколо — вибухи, сирени й постійна тривога, то...
Які з цих традицій збереглися дотепер? Фольклористка про давні святкування українського Великодня
Уже в неділю українці святкуватимуть Великдень, до якого ми готуємося кілька днів. Зазвичай до четверга...